Постанова

Іменем України

03 липня 2019 року

м. Київ

справа № 200/8749/15-ц

провадження № 61-18475св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.

(суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 , відділ опіки та піклування Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради Дніпропетровської області, державний нотаріус сьомої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Єремєєва Анастасія Володимирівна,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2016 року, ухвалене у складі судді Єлісєєвої Т. Ю. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Пищиди М. М., Ткаченка І. Ю., Каратаєвої Л. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5 , відділ опіки та піклування Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради Дніпропетровської області, державний нотаріус сьомої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Єремєєва А. В. про визнання недійсним договору.

Позовна заява мотивована тим, що позивач із ОСОБА_2 перебувають у шлюбі з 25 липня 1969 року. Від шлюбу у сторін народилося двоє дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . 22 червня

1999 року подружжя придбало квартиру

АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстрували за ОСОБА_2 . У вказаній квартирі за їх згодою проживала ОСОБА_5 зі своєю сім`єю.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 .

Позивач звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті доньки ОСОБА_6 де дізнався, що спадкодавцю належить квартира АДРЕСА_1 підставі договору дарування, укладеного у 2001 році без його згоди.

Після смерті ОСОБА_6 на вказану квартиру в порядку спадкування претендують її чоловік ОСОБА_3 та малолітній син ОСОБА_4 .

Оскільки вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя та була відчужена без його згоди, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування від 01 грудня 2001 року, укладений між ОСОБА_2 та

ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Слободян Є. Б. та зареєстрований за № 11194 і скасувати реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 , запис в реєстровій книзі № 4384 за реєстрованим № 496-477 від 14 січня 2002 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська

від 05 липня 2016 року позов ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 01 грудня 2001 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Слободян Є. Б., зареєстрований в реєстрі за № 11194.

Скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 , запис в реєстровій книзі № 4384 за реєстрованим № 496-477 від 14 січня 2002 року.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час шлюбу, тому вона є спільною власністю подружжя. Суд першої інстанції встановивши, що

ОСОБА_1 не надавав згоду на відчуження квартири шляхом укладення договору дарування, дійшов висновку про визнання цього договору недійсним.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, а рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня

2016 року залишено без змін, з посиланням на відповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарг

У касаційній скарзі, поданій 15 лютого 2017 року (дата подачі документа на пошту) до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня

2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 26 січня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 200/8749/15-ц з Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровської області і ухвалою цього ж суду від 14 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня

2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»(далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

07 червня 2019 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 200/8749/15-ц передано судді-доповідачеві.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи та неправильно застосував норми матеріального права, а саме: не уточнив суб`єктного складу учасників справи, не залучив до участі нотаріуса, який посвідчив договір дарування; не розглянув клопотання про застосування позовної давності; безпідставно повернув зустрічний позов; не застосував до спірних правовідносин

статтю 70 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) щодо сумісної власності батьків і дітей.

Апеляційний суд допущених судом першої інстанції не усунув та дійшов помилкового висновку про залишення без змін його рішення.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі з 25 липня 1969 року.

22 червня 1999 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Із договору дарування посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Слободян Є. Б., зареєстрованого в реєстрі за №11194, суди встановили, що 01 грудня 2001 року ОСОБА_2 подарувала вказану квартиру ОСОБА_6 .

Також суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла та після її смерті нотаріусом відкрито спадкову справу № 1088/2013. Спірна квартира увійшла до складу спадкового майна.

Із висновку судово-почеркознавчої експертизи № 6297-15 від 25 грудня

2015 року суди встановили, що підпис від імені ОСОБА_1 в оригіналі заяви на ім`я нотаріуса Слободян Є. Б. від 27 листопада 2001 року про згоду на укладання договору дарування квартири АДРЕСА_1 виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 213 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на момент ухвалення рішень судами попередніх інстанцій рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками Конституційного Суду України закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (Рішення

від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99,

від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року

№ 6-рп/2012).

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР, оскільки відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдарований є юридично рівноправними суб`єктами.

Для договору дарування необхідна наявність взаємного волевиявлення сторін.

Договір дарування укладається у формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму договорів (статті 43, 44,

46 ЦК УРСР).

Положеннями статей 42, 43, 44 ЦК УРСР визначалося, що угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній); письмові угоди повинні укладатись в письмовій формі; у письмовій формі повинні укладатись угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством СРСР і УРСР; інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми, письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (стаття 45 ЦК УРСР).

Стаття 47 ЦК УРСР визначала, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до статті 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до статей 22, 23 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Крім того, відповідно до пункту 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5 в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та нотаріального посвідчення договору дарування, який є предметом спору (далі - Інструкція) при вчиненні нотаріальних дій нотаріуси встановлюють особу громадянина, його представника або представника підприємства, установи, організації, що звернулися за вчиненням нотаріальних дій, і особу громадянина, який підписався за нього. Установлення особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють будь-які сумніви щодо особи громадянина.

Угоди про відчуження або заставу майна подружжя, що належить їм на праві спільної сумісної власності, які потребують обов`язкового нотаріального посвідчення, можуть бути посвідчені нотаріусом при наявності письмової згоди другого із подружжя (стаття 23 КпШС

(пункт 35 розділу ІІІ Інструкції).

У свою чергу, відповідно до пункту 36 розділу ІІІ Інструкції угода про відчуження або заставу майна, яка потребує обов`язкової нотаріальної форми, може бути посвідчена без згоди другого з подружжя, якщо з правовстановлюючого документа, свідоцтва про шлюб та інших документів видно, що зазначене майно є не спільною, а особистою власністю одного з подружжя (набуте до реєстрації шлюбу, одержане під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, здійснено поділ майна, набутого під час перебування в зареєстрованому шлюбі тощо). Про перевірку цієї обставини нотаріус робить відмітку на примірнику договору (угоди), що залишається в державній нотаріальній конторі чи у приватного нотаріуса, з посиланням на реквізити відповідних документів, якщо ці документи не приєднуються до договору.

При посвідченні договору про відчуження або заставу майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена чи неодружений, в шлюбі не перебуває, вдова, вдівець), в державну нотаріальну контору чи приватному нотаріусу відчужувачем подається письмова заява про це. Нотаріус доводить зміст такої заяви до відома другого учасника угоди, який на підтвердження того, що ця обставина йому відома, підписується на заяві. Така заява повинна виходити особисто від відчужувача, а у разі вчинення угоди через представника - від представника, якщо відчужувач надав йому право при оформленні угоди подавати від його імені відповідні заяви.

Встановивши, що квартира

АДРЕСА_1 набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу, є спільною власністю подружжя та те, що ОСОБА_1 не надавав згоду на її відчуження шляхом укладання договору дарування, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 договір дарування від 01 грудня 2001 року є недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанції не розглянули заяву про застосування позовної давності є безпідставними виходячи з наступного.

Згідно статті 71 ЦК УРСР, який діяв на час спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Стаття 257 та частина перша статті 261 ЦК України містять аналогічні за своїм змістом положення.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд врахували, що про оспорюваний договір дарування позивачу стало відомо лише після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , а до суду із позовом він звернувся у квітні 2015 року, тобто в межах строку позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності належними доказами не підтверджені і висновків судів в цій частині спростовують.

З приводу доводів касаційної скарги, які стосуються повернення зустрічного позову, необхідно зазначити наступне.

Частиною першою статті 124 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час звернення ОСОБА_3 із зустрічним позовом, зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 119 і 120 цього Кодексу.

За змістом частини п`ятої статті 120 ЦПК України, в цій же редакції Кодексу, до позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.

Встановивши невідповідність зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 вказаним положенням процесуального закону, суд першої інстанції ухвалою від 07 липня 2015 року залишив її без руху та надав відповідачу строк для усунення недоліків, у тому числі шляхом надання оригіналу квитанції про сплату судового збору.

У встановлений судом строк, ОСОБА_3 не усунув вказані недоліки, тому суд першої інстанції на виконання положень частини другої

статті 121 ЦПК України, у вказаній редакції, ухвалою від 01 грудня

2015 року повернув зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 .

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 березня

2016 року апеляційна скарга ОСОБА_3 відхилена, а ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня

2015 року залишена без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня

2015 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 16 березня 2016 року.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені судами обставини та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ,

від 18 липня 2006 року).

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, якими правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, зроблені обґрунтовані висновки про задоволення позовних вимог на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 26 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О.В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович