Постанова

Іменем України

03 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 235/5146/16-ц

провадження № 61-37616св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач за зустрічним позовом - Гаражний кооператив автолюбителів № 2,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2018 року у складі судді Величко О. В. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 02 травня 2018 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що з 20 листопада 1993 року він перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 вересня 2013 року. В період перебування у шлюбі сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив поділити вказане майно та визнати за ним та за відповідачем право власності на 1/2 частину спірної квартири за кожним.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , Гаражного кооперативу автолюбителів № 2 (далі - Кооператив № 2) про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що в період перебування у шлюбі, крім вищевказаної квартири, сторонами також було придбано: автомобіль «MERCEDES BENZ SPRINTER 213», державний номерний знак НОМЕР_1 ; автомобіль «MAN LE 8.180», державний номерний знак НОМЕР_2 ; причіп бортовий Кремінь 183121, державний номерний знак НОМЕР_3 ; гараж № НОМЕР_4 , розташований в АДРЕСА_2 . Зазначені транспортні засоби та гараж ОСОБА_1 відчужив без її відома та згоди. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила:

- визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру вартістю 115 746,47 грн, гараж вартістю 36 936 грн та причіп вартістю 5 009 грн,

- визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на грошові кошти у розмірі 250 565,15 грн, з яких: 162 124,80 грн - вартість автомобіля «MERCEDES BENZ SPRINTER 213», 88 440,35 грн - вартість автомобіля «MAN LE 8.180»;

- стягнути з відповідача на свою користь грошову компенсацію в розмірі 46 483,34 грн як різницю вартості часток спільно нажитого майна.

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2018 року первісний позов задоволено. Поділено квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , що є спільною сумісною власністю подружжя, визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині вказаної квартири. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : грошові кошти в розмірі 162 124,80 грн, які є вартістю автомобіля «MERCEDES BENZ SPRINTER 213», державний номерний знак НОМЕР_1 , та грошові кошти в розмірі 88 440,35 грн, які є вартістю автомобіля «MAN LE 8.180», державний номерний знак НОМЕР_2 ; причеп бортовий Кремінь 183121, державний номерний знак НОМЕР_3 ; квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 . Поділено майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині вказаної квартири. Визнано рівними ідеальні частки сторін у причепі бортовому Кремінь 183121, державний номерний знак НОМЕР_3 , який є сумісно нажитим майном, і залишено причеп в їх спільній частковій власності. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину причепу бортового Кремінь 183121, державний номерний знак НОМЕР_3 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини вказаного причепу. Визнано право особистої власності за ОСОБА_1 на грошові кошти в розмірі 250 565,15 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію від вартості 1/2 частини транспортних засобів у розмірі 125 282,57 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 09 лютого 2018 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірне майно, крім гаража, який знаходиться у користуванні ОСОБА_1 як члена кооперативу, придбане сторонами у власність під час перебування їх у зареєстрованому шлюбі. Це майно є спільною сумісною власністю подружжя і частки сторін у ньому є рівними. Зважаючи на те, що неподільні речі не підлягають реальному поділу, то квартиру та причіп слід залишити у спільній частковій власності сторін. Після фактичного припинення шлюбних відносин ОСОБА_1 зняв автомобілі «MERCEDES BENZ SPRINTER 213» та «MAN LE 8.180» з реєстрації з метою подальшої реалізації і на час розгляду справи це майно перебувало у власності інших осіб. Таким чином, оскільки відповідач за зустрічним позовом розпорядився транспортними засобами на власний розсуд без письмової згоди позивача, то вона має право на 1/2 частину грошової компенсації їх вартості, виходячи з узгодженої колишнім подружжям ціни. При цьому ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що він передав автомобілі за безоплатними правочинами чи в інший спосіб розпорядився цим майном.

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 02 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг.

У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 02 травня 2018 року в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання за ним права особистої власності на грошові кошти в розмірі 250 565,15 грн та стягнення грошової компенсацію від вартості 1/2 частини транспортних засобів у розмірі 125 282,57 грн і ухвалити у вказаній частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що місцевий суд безпідставно застосував до спірних правовідносин Порядок здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200, дія якого поширюється лише на суб`єктів господарювання. Матеріали справи не містять доказів того, що він відчужив спірні транспортні засоби за договором купівлі-продажу. Видача довіреності не є відчуженням майна. Крім того, суди визнали за ним права особистої власності на грошові кошти, які по суті є вартістю транспортних засобів за ринковими цінами. Вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, мають застосовуватися положення частин четвертої, п`ятої статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України) щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

12 вересня 2018 року справа № 235/5146/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються в касаційному порядку лише в частині вирішення питання щодо спірних транспортних засобів, тому і переглядається Верховним Судом тільки в цій частині.

Судами встановлено, що з 20 листопада 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 вересня 2013 року.

Під час перебування у шлюбі сторонами придбано, зокрема автомобіль «MERCEDES BENZ SPRINTER 213», державний номерний знак НОМЕР_1 , та автомобіль «MAN LE 8.180», державний номерний знак НОМЕР_2 , які були зареєстровані на ім`я ОСОБА_1 .

Довідками Територіального регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України в Донецької області № 1444 від 14 вересня 2016 року № 31/5-1444-1838 та від 20 вересня 2016 року № 1882 підтверджується, що автомобіль «MERCEDES BENZ SPRINTER 213», державний номерний знак НОМЕР_1 , власником ОСОБА_1 був знятий з обліку 26 грудня 2012 року для самостійної реалізації, а автомобіль «MAN LE 8.180», державний номерний знак НОМЕР_2 , - 18 лютого 2014 року для реалізації громадянином ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого доручення від 16 липня 2013 року серії ВТІ № 974147. В подальшому транспортні засоби були зареєстровані за новими власниками.

Згідно з висновками експертних автотоварознавчих досліджень транспортних засобів від 06 липня 2017 року № 28/07 та № 29/07, складеними на замовлення ОСОБА_2 , середня ринкова вартість автомобіля «MAN LE 8.180» на вересень 2013 року становила 136 040 грн, а на дату проведення оцінки (06 липня 2017 року) - 306 890,67 грн. Середня ринкова вартість автомобіля «MERCEDES BENZ SPRINTER 213» на вересень 2013 року становила 116 860 грн, а на дату проведення оцінки - 276 810 грн.

Звітами про оцінку транспортних засобів від 17 липня 2017 року, складеними на замовлення ОСОБА_1 , підтверджується, що ринкова вартість автомобіля «MAN LE 8.180» на дату проведення оцінки (17 липня 2017 року) становила 88 440,35 грн, а автомобіля «MERCEDES BENZ SPRINTER 213» -162 124,80 грн.

У зв`язку з наявністю в матеріалах справи різних оцінок вартості спірних транспортних засобів, сторонами була узгоджена їх ціна, а саме: вартість автомобіля «MAN LE 8.180» визначена в розмірі 88 440,35 грн, а автомобіля «MERCEDES BENZ SPRINTER 213» - 162 124,80 грн.

Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що вищезазначене майно набуте сторонами в період шлюбу, а тому є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжяй підлягає поділу в порядку статей 70, 71 СК України. Оскільки ОСОБА_1 розпорядився автомобілями на власний розсуд без письмової згоди ОСОБА_2 , то остання має право на грошову компенсацію 1/2 вартості спірних транспортних засобів.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводизаявника про те, що матеріалами справи не підтверджено факту відчуження транспортних засобів за договором купівлі-продажу, не заслуговують на увагу, оскільки спірні автомобілі були зняті ОСОБА_1 з обліку з метою їх реалізації і в подальшому це майно було зареєстроване за новими власниками. При цьому відповідачем не надано доказів того, що він передав автомобілі за безоплатними правочинами чи в інший спосіб розпорядився цим майном.

Аргументи касаційної скарги про те, що вирішуючи питання про поділ майна, яке є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мали застосувати положення частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України, є неспроможними з огляду на таке.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.

Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду.

Такий підхід відповідає закріпленим у статті 7 СК України засадам розумності і добросовісності, оскільки відповідач надає свою згоду на позбавлення його частки у праві власності, отримуючи, у свою чергу, гарантоване грошове відшкодування.

У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.

Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.

Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не завжди згоден її виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.

Оцінюючи положення частини п`ятої статті 71 СК України як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, Верховний Суд робить висновок, що ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388, передбачена письмова форма договору купівлі-продажу автомобілів. А відповідно до пункту 4 зазначеної постанови перед відчуженням транспортний засіб повинен бути знятий з обліку.

У постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-688цс15 Верховним Судом України викладено правову позицію, за якою надання довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб представником.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що факт зняття транспортних засобів з обліку уповноваженим органом Міністерства внутрішніх справ України та подальша їх реєстрація за новими власниками підтверджує факт відчуження автомобілів відповідачем.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не здійснив розподілу судових витрат, є неспроможними, оскільки це питання було вирішено судом шляхом ухвалення додатково рішення.

Аргументи заявника про те, що місцевий суд безпідставно визнав за ним право особистої власності на грошові кошти, які по суті є вартістю транспортних засобів за ринковими цінами, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Отже, з мотивів правового захисту прав співвласника суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що не має практичної і доступної можливості для сторін вирішити спір у цій справі в інший спосіб, аніж шляхом поділу коштів, які є співмірними вартості транспортних засобів, щодо яких виник спір.

Верховний Суд визнає помилковим посилання місцевого суду на положення Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200, оскільки його дія поширюється лише на суб`єктів господарювання.

Однак зазначені недоліки не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, а тому не можуть бути підставою для скасування правильних по суті і законних судових рішень з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2018 року було зупинене ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 липня 2018 року, у зв`язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 02 травня 2018 рокузалишити без змін.

Поновити виконання рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов