Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.04.2020 року у справі №308/1960/17

Постанова

Іменем України

27 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 308/1960/17

провадження № 61-5200 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,

Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - адвокат Дрюченко Олександр Сергійович,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2

на постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року

у складі колегії суддів: Бисаги Т. Ю., Собослоя Г. Г., Куштана Б. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення без надання іншого житлового приміщення.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що йому на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 08 вересня 2015 року, укладеним між ним та ОСОБА_2, від імені якого на підставі

довіреності діяв ОСОБА_3, який посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міськрайонного округу Кузьо Г. В., зареєстровано в реєстрі

за № 1124, та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08 вересня 2015 року № 43492881.

Вказував, що згідно з даними будинкової книги та довідки виконавчого комітету Руськокомарівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області від 12 грудня 2016 року № 2842 за вказаною адресою залишився зареєстрованим ОСОБА_2, який відповідно до пункту 9 вказаного договору купівлі-продажу зобов'язувався знятися з реєстрації особисто та передати будинок покупцеві до 25 листопада 2015 року.

Разом з цим, взяте на себе зобов'язання продавець не виконав та не знявся з реєстраційною обліку за вказаною адресою, що порушує його законне право, як власника, вільно володіти, користуватися та розпоряджатися

своїм майном. При цьомуОСОБА_2 не є членом його сім'ї

та не перебуває з ним у сімейних відносинах.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати

ОСОБА_2 таким, що втратив право користування вказаним житловим будинком та виселити його без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 10 жовтня 2019 року у складі судді Бедя В. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що перехід права власності на квартиру до ОСОБА_1 не є безумовною підставою

для виселення ОСОБА_2 із житлового будинку без надання йому

іншого житла для проживання. Позивач, купуючи спірне житло

у відповідача, знав про проживання у ньому останнього, який є особою похилого віку, іншого житла він не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, не виявив розумну дбайливість про його інтереси та не з'ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування житловим приміщенням.

При цьому нормами ЦК України і ЖК Української РСР не передбачена можливість виселення особи без надання іншого житлового приміщення,

а відповідач у випадку виселення буде позбавлений житла, що може становити загрозу його життю.

Суд послався на прецедентну практику Європейського суду з прав людини щодо дотримання балансу інтересів та пропорційності у позбавленні права користування житлом.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката

Дрюченка О. С., задоволено.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 10 жовтня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та виселено його без надання іншого житлового приміщення.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що право власності

на спірний житловий будинок позивачем набуто правомірно, його право власності оформлено та зареєстровано у встановленому законом порядку. При статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК Україниність набуття позивачем права власності встановлено судовими рішеннями, які набули законної сили (справа № 308/4453/16-ц).

За таких обставин, припинення права власності на житло має наслідком припинення права користування житлом у колишнього власника та членів його сім'ї.

Крім того, апеляційним судом встановлено, що на час розгляду справи

у власності сім'ї відповідача перебувало інше житло (квартира), яку його дружина (за нотаріальною згодою відповідача) відчужила 07 жовтня

2019 року, тобто після пред'явлення цього позову.

Таким чином, виселення відповідача із спірного житлового будинку,

який останній добровільно відчужив, маючи у власності інше помешкання,

за обставин цієї справи є пропорційним заходом, спрямованим на захист права власності позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року й залишити

в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 10 жовтня 2019 року.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 01 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху для усунення її недоліків, а саме: запропоновано уточнити касаційну скаргу

з посиланням на підставу (підстави) касаційного оскарження відповідно

до частини 2 статті 389 ЦПК України та подати до суду касаційної інстанції уточнену редакцію касаційної скарги, а також копії скарги

та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк заявник направив матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 01 квітня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 308/1960/17 із Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської

області.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2020 року клопотання

ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року задоволено.

Зупинено виконання постанови Закарпатського апеляційного суду

від 11 лютого 2020 року у частині виселення ОСОБА_2 із житлового будинку

АДРЕСА_1 до закінчення касаційного провадження.

У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової

справи між суддями від 12 листопада 2020 року справа передана судді-доповідачеві.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції

безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, не застосував

до спірних правовідносин статтю 109 ЖК Української РСР та не врахував правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18). При цьому вказує, що норми ЦК України не регулюють порядок виселення громадян.

Крім того, він не продавав спірний житловий будинок та земельні ділянки,

а по даному факту здійснюється кримінальне провадження. Вважає судові рішення у справі № 308/4453/16-ц, де йому було відмовлено

у задоволенні позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірного житлового будинку та земельних ділянок, незаконними

та зазначає, що іншого житла не має, а тому його виселення без надання іншого житлового приміщення є неправомірним.

Посилаючись на статтю 8 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод, вказує, що апеляційний суд не врахував принцип пропорційності у справах про виселення та допустив втручання від імені держави у його право на мирне володіння своїм майном.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Дрюченка О. С., в якому вказується, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін,

а касаційну скаргу - без задоволення.

Посилається на преюдиційні обставини, встановлені судовими рішеннями

у справі № 308/4453/16-ц, та відповідну судову практику Верховного Суду.

Крім того, у липні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла заява від представника ОСОБА_1 - адвоката Дрюченка О. С., про закриття касаційного провадження

на підставі пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України.

Заява мотивована тим, що правовий висновок щодо застосування норм права, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та на який посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами

у справі, яка переглядається.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного

Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної

інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою

для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам

та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну

ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності

не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового

будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування

та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому

числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник

вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Указана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України

від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

Частиною 1 статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени

сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку,

що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування

цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Згідно з частиною 2 статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій,

які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій

для запобігання такому порушенню.

Встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1.

Вказане підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку

від 08 вересня 2015 року, укладеним між ОСОБА_1

та ОСОБА_2, від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_3, який посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міськрайонного округу Кузьо Г.

В., зареєстровано в реєстрі за № 1124, та витягом

Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08 вересня 2015 року № 43492881 (а. с. 4,5).

Згідно з даними будинкової книги та довідки виконавчого комітету Руськокомарівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області від 12 грудня 2016 року № 2842 за вказаною адресою залишився зареєстрованим попередній власник будинку - ОСОБА_2 (а. с. 6).

Разом з цим, у пункті 9 вищевказаного договору купівлі-продажу житлового будинку продавець (відповідач) зобов'язувався знятися з реєстрації особисто та передати будинок покупцеві до 25 листопада 2015 року.

ОСОБА_2 не є членом сім'ї нового власника будинку і не перебуває

з ним у сімейних відносинах.

Крім того, рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2016 року у справі № 308/4453/16-ц, яке залишено

без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 грудня

2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3,

ОСОБА_1, третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Г. В., про визнання недійсними договорів

купівлі-продажу спірного житлового будинку та земельних ділянок

за цією ж адресою, відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 20 червня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а вказані судові рішення -

без змін (провадження № 61-18380св18) (а. с. 72-81).

Отже, зазначеними судовими рішеннями підтверджено факт законного володіння позивачем спірним нерухомим майном, що в силу положень частини 4 статті 82 ЦПК України не підлягає доказуванню (преюдиційність обставин).

Згідно з довідкою виконавчого комітету Руськокомарівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області від 27 березня 2019 року № 683 у спірному житловому будинку зареєстрований ОСОБА_2,

але фактично за даною адресою не проживає. Власником даного будинку

є ОСОБА_4 (а. с. 66).

З урахуванням наведеного, скасовуючи рішення суду першої інстанції

та задовольняючи позов ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що право власності на спірний житловий будинок позивачем набуто правомірно, оформлено та зареєстровано

у встановленому законом порядку, а тому підлягає захисту у вибраний позивачем спосіб.

При статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК Україниність набуття права власності встановлено судовими рішеннями в іншій справі, які набули законної сили.

Колегія суддів вважає правильними висновки апеляційного суду про те,

що за встановлених обставин припинення права власності на житло

має наслідком припинення права користування житлом у колишнього власника та членів його сім'ї.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що на час розгляду справи у власності сім'ї відповідача перебувало інше житло - квартира АДРЕСА_2,

яку його дружина відчужила 07 жовтня 2019 року (а. с. 162-163),

а ОСОБА_2 надав згоду на вчинення дружиною вказаного правочину. Відповідна заява нотаріально посвідчена (а. с. 164).

Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень

та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав

людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,

за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної

та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична

або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції

та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе

за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя

та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене,

особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів звертає увагу заявника касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції питання виселення відповідача було оцінено

на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, що відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).

Крім того, у справі, яка переглядається, виселення відповідача у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням недобросовісності дій продавця за договором купівлі-продажу, внаслідок яких позивачу створені перешкоди у користуванні власністю.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що "добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору

або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі -

"non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка,

що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови,

що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Апеляційним судом встановлено, що у пункті 9 договору купівлі-продажу спірного житлового будинку продавець (відповідач) зобов'язався знятися

з реєстрації особисто та передати будинок покупцеві до 25 листопада

2015 року, однак не зробив цього, що підтверджується матеріалами справи та не спростовується самим відповідачем.

При цьому у власності його жінки перебувала квартира у місті Ужгороді,

яку вона відчужила під час розгляду цієї справи (за нотаріальною згодою відповідача).

Таким чином, виселення ОСОБА_2 із спірного житлового будинку,

який останній добровільно відчужив, з урахуванням інших обставин цієї справи, встановлених судом апеляційної інстанції, є пропорційним заходом, спрямованим на захист права власності позивача.

Вирішуючи цей спір по суті, апеляційний суд застосував ефективний спосіб захисту порушеного права, який дозволяє позивачу усунути перешкоди

у користуванні придбаної ним квартири.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові

від 12 листопада 2020 року у справі 758/12922/17 (провадження № 61-134св20).

Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), є безпідставними, оскільки у наведеній заявником справі

та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини щодо підстав набуття права власності на спірне житло, а тому різне й правозастосування.

Отже, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми ЦК України, а посилання заявника касаційної скарги про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статті

109 ЖК Української РСР є необґрунтованими.

Зазначене узгоджується з висновками щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України), підстави для відступлення

від яких відсутні.

Колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції в силу положень частини 3 статті 89 ЦПК України всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому

доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться

до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України

не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін,

якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції

не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення

не впливають.

Щодо заяви про закриття касаційного провадження

У липні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла заява від представника ОСОБА_1 - адвоката

Дрюченка О. С., про закриття касаційного провадження.

Заявник вказує, що правовий висновок щодо застосування норм права,

який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та на який посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, а тому наявні підстави

для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України суд

касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389

пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Разом з цим, колегія суддів вважає, що правовому висновку щодо застосування норм права, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), на який посилається ОСОБА_2

та який став підставою для відкриття касаційного провадження, необхідно дати правову оцінку під час касаційного перегляду справи, а тому Верховнй Суд відмовляє у задоволенні клопотання про закриття касаційного провадження.

Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної

інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2020 року зупинено виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 11 лютого

2020 року у частині виселення ОСОБА_2 із житлового будинку

АДРЕСА_1

до закінчення касаційного провадження у справі, слід поновити виконання оскаржуваного судового рішення у вказаній частині.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Дрюченка Олександра Сергійовича, про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити

без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 лютого 2020 рокузалишити без змін.

Поновити виконання постанови Закарпатського апеляційного суду

від 11 лютого 2020 року у частині виселення ОСОБА_2 із житлового будинку

АДРЕСА_1.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць