Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.02.2020 року у справі №372/371/19

Постанова

Іменем України

29 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 372/371/19

провадження № 61-2805св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, внесення змін про державну реєстрацію, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та відшкодування моральної шкоди

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив усунути перешкоди у користуванні належною йому земельною ділянкою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_2 знести межові знаки на цій земельній ділянці; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки від 19 травня 2004 року серії КВ № 048180 та серії КВ № 048181, кадастрові номери 322182002:02:010:0056 та 322182002:02:010:0057, які належать на праві власності ОСОБА_2 на підставі рішення Григорівської сільської ради від 20 лютого 2004 року, площею 0,1514 га для ведення особистого селянського господарства та площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованих на АДРЕСА_2; зобов'язати Відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області зареєструвати та внести до Державного земельного кадастру земельну ділянку площею 0,25 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2; стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 25 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилавсяна те, що рішенням Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Григорівська сільська рада) від 30 листопада 2004 року йому надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою земельної ділянки площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2. Крім того, він є власником житлового будинку, розташованого на земельній ділянці площею 0,25 га за цією ж адресою. На підставі договору купівлі-продажу будинку для тимчасового сезонного проживання від 19 червня 1990 року ОСОБА_2 придбала будинок АДРЕСА_2, разом із земельною ділянкою площею 0,31 га, яка не є суміжною до його земельної ділянки. Між його земельною ділянкою та ділянкою відповідачки розташована земельна ділянка площею 0,13 га, що згідно із земельно-шнуровою книгою була передана в постійне користування ОСОБА_3. Рішенням зборів уповноважених колгоспу "Ленінський шлях" від 12 червня 1990 року з ОСОБА_2 був укладений трудовий договір на участь громадян у проведенні сільськогосподарських робіт, які проживають у містах і купили на землі сільгосппідприємств пустуючі будинки, та надано земельну ділянку площею 0,30 га для вирощування картоплі і продажу її державі. Строк дії договору становив календарний рік, а тому 1992 року ОСОБА_2 втратила право користування вказаною земельною ділянкою площею 0,31 га та самовільно почала користуватись суміжною земельною ділянкою площею 0,13 га. Заначив, що спір, який виник між сторонами стосовно меж земельних ділянок, розглянуто виконавчим комітетом Григорівської сільської ради без його повідомлення, і йому було відмовлено у виділенні земельної ділянки площею 0,02 га для вирівнювання межі. Також вказував на те, що погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками є обов'язковим при її виділенні, разом з тим ОСОБА_2, порушуючи норми земельного законодавства, ухиляється від погодження меж самовільно зайнятої земельної ділянки, а тому він позбавлений можливості оформити документи на належну йому земельну ділянку. Крім того, ОСОБА_2 12 липня 2010 року, тобто через 6 років після отримання державних актів на землю, таємно встановила три нові межові знаки, чим забрала у нього земельну ділянку площею 0,008 га. У зв'язку з цим просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Обухівський районний суд Київської області рішенням від 12 червня 2019 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не надав належних доказів на підтвердження позовних вимог, а його доводи ґрунтуються на припущеннях та не підтверджуються матеріалами справи.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Київський апеляційний суд постановою від 11 грудня 2019 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

Своє рішення апеляційний суд мотивував тим, що для вирішення питання щодо розміру накладення земельних ділянок, їх прив'язки до межових знаків необхідні спеціальні знання, якими суд не володіє. При цьому ОСОБА_1 неодноразово роз'яснювалося право заявити клопотання для проведення судової земельно-технічної експертизи, однак позивач таким правом не скористався, у зв'язку з чим суд був позбавлений можливості встановити факт накладення земельних ділянок одна на одну та площу такого накладення та дійшов висновку, що з доказів, наявних у матеріалах справи, не можливо надати відповідь на питання, що підлягають вирішенню при розгляді справи по суті позовних вимог. Водночас апеляційний суд вважав передчасним висновок місцевого суду про те, що доводи позивача ґрунтується на припущеннях не відповідають дійсним обставинам справи.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

11 лютого 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що ОСОБА_2 набула право власності на належні їй земельні ділянки без погодження меж її земельних ділянок ОСОБА_1 як суміжним землекористувачем, що є грубим порушенням вимог закону. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16-ц, де зазначив, що погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність. Відповідачка не має належних документів і фактично межові знаки при оформленні ділянки відповідачу не передавалися та не встановлювалися. Цей факт підтверджується актом приймання-передачі межових знаків, який не містить інформації про їх кількість та індивідуальні номери.

Апеляційний суд не взяв до уваги того, що додані до позовної заяви докази є достатніми для задоволення позовних вимог та дають змогу дійти висновку про наявність обставин справи, які входять до предмета доказування. Безпідставним є висновок апеляційного суду про неможливість встановити факт накладення земельних ділянок без проведення експертизи, оскільки такий факт підтверджується, зокрема відмовою державного реєстратора із зазначенням площі накладення - 0,0150 га; збірним кадастровим планом, виконаним землевпорядною організацією; актом Григорівської сільської ради; відповідями органів Держгеокадастру. Оскаржуване судове рішення перешкоджає реалізації права ОСОБА_1 на судовий захист порушеного права і примушує його до дій, які він не зобов'язаний вчиняти, а саме проведення експертизи.

У червні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а провадження у справі закрити, посилаючись на наявність судового рішення у справі № 1018/3372/12, яке набрало законної сили щодо спору між тими самими сторонами, про той же предмет і з тих самих підстав.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

23 червня 2020 року справа № 372/371/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що рішенням виконавчого комітету Григорівської сільської ради народних депутатів від 19 червня 1990 року затверджено рішення зборів уповноважених колгоспу "Ленінський шлях" від 12 червня 1990 року № 2 про виділення ОСОБА_2 земельної ділянки при будинку на АДРЕСА_2 у розмірі 0,3100 га, з яких 0,0100 га -для утримання будівель, а 0,3000 га - для вирощування сільськогосподарської продукції, та надано згоду на купівлю пустуючого будинку.

Згідно з договором купівлі-продажу будинку для тимчасового/сезонного проживання від 19 червня 1990 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_2 купила жилий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_2 на присадибній земельній ділянці площею 0,31 кв. м, з яких 0,10 кв. м - для утримання будівель, 0,30 кв. м - для вирощування сільськогосподарської продукції.

З рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 квітня 2013 року у справі № 1018/3372/12, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до Григорівської сільської ради, ОСОБА_2 про встановлення межі, визнання недійсним рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та стягнення моральної шкоди встановлено, що в позивача в користуванні знаходиться земельна ділянка площею 0,2500 га на АДРЕСА_2.

З архівного витягу з протоколу від 23 листопада 2001 року № 10 Григорівської сільської ради встановлено, що ОСОБА_1 було відмовлено у виділенні земельної ділянки розміром 0,0200 га, оскільки нею користувалась ОСОБА_2 і межові знаки збереглися.

Згідно з рішенням Григорівської сільської ради 12 сесії 24 скликання від 30 вересня 2004 року № 5 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують його право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 0,2500 га для обслуговування житлового будинку та сільськогосподарських споруд.

На підставі рішення Григорівської сільської ради від 20 лютого 2004 року № 8 ОСОБА_2 є власником земельних ділянок площею 0,1514 га, кадастровий номер 3223182002:02:010:0056 для ведення особистого селянського господарства та площею 0,2500 га, кадастровий номер 3223182002:02:010:0057 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані на території Григорівської сільської ради на АДРЕСА_2, що підтверджується державними актами на право власності на земельні ділянки серії КВ № 048180 та серії КВ № 048181 від 19 травня 2004 року.

Згідно з випискою із засідання Григорівської сільської ради від 28 листопада 2007 року межі між земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено такими, які були в натурі на час розгляду цього питання.

Рішенням Григорівської сільської ради від 14 вересня 2012 року внесено зміни у рішення Григорівської сільської ради від 09 вересня 2010 року № 7-39, № 7-40 про інвентаризацію земельних ділянок на АДРЕСА_1 з № 39 по № 47 без зміни площі конфігурації згідно з державними актами громадян.

12 листопада 2018 року державним кадастровим реєстратором відділу в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області розглянуто заяву ОСОБА_1 про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру від 05 листопада 2018 року та рішенням державного кадастрового реєстратора відмовлено у внесенні відомостей.

З листа відділу в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області встановлено, що під час перевірки документації із землеустрою та обмінних файлів було виявлено перетин ділянок з ділянкою 3223182002:02:010:057, де площа співпадає на 2,0809 %, та ділянкою 3223182002:02:101:056, площа співпадає на 4,3765 %, які обліковуються в Державному земельному кадастрі за ОСОБА_2.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ЦК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.

Відповідно до частин 2 , 5 статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1, зокрема, посилався на те, що рішенням Григорівської сільської ради від 30 листопада 2004 року йому надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою земельної ділянки площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, однак ОСОБА_2, порушуючи норми земельного законодавства, ухиляється від погодження меж самовільно зайнятої земельної ділянки, а тому він позбавлений можливості оформити документи на належну йому земельну ділянку.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 1 статті 77 ЦПК України (частина 1 статті 81 ЦПК України).

Частинами 1 -3 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з недоведеності позовних вимог, оскільки матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження факту накладення земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а позивач, незважаючи на неодноразові роз'яснення, не скористався правом на призначення експертизи для встановлення факту та площі накладення земельних ділянок.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що позивач не довів належними доказами (висновком земельно-технічної експертизи) заявлених вимог, зокрема, що надана йому земельна ділянка накладається на земельну ділянку ОСОБА_2 та площу такого накладення. Без проведення такого дослідження неможливо об'єктивно встановити обставин, на які посилався позивач, та надати оцінку запереченням, на які посилалася відповідачка.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений Верховним Судом у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16-ц, де зазначено, що погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність, не заслуговують на увагу, оскільки у правових висновках, викладених Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18) та Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18), зазначено, що підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Клопотання ОСОБА_2 про закриття провадження у справі, наведене у відзиві на касаційну скаргу, не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Відповідно до наведеної норми права позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто, коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У цій справі та у справі № 1018/3372/12 суб'єктний склад, предмет та підстави позовів є відмінними, а тому немає підстав для закриття провадження у справі, що переглядається Верховним Судом.

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев С. Ю. Бурлаков Є. В. Коротенко