Постанова

Іменем України

02 травня 2018 року

м. Київ

справа № 569/16289/15

провадження № 61-6039св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М.

(суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року у складі суддів: Бондаренко Н. В., Шимківа С. С., Григоренка М. П.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, які перебували у фактичних шлюбних відносинах.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 проживала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1982 року по 1992 рік. З 1998 року сторони у справі відновили шлюбні відносини без реєстрації шлюбу та проживали однією сім'єю і вели спільне господарство до 2008 року. Вищезазначений факт встановлено рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2015 року, яке набрало законної сили. Під час перебування у фактичних шлюбних відносинах (з 1998 року по 2008 рік) ними за спільні кошти було придбано адміністративно-торговий блок, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 388,4 кв. м.

На підставі викладеного, позивач просила визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 адміністративно-торговий блок, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 388,4 кв. м.

Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2016 року (у складі судді: Тимощука О. Я.) позов задоволено.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 адміністративно-торговий блок, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 388,4 кв. м.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2015 року, що набрало законної сили 07 квітня 2015 року, встановлено факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в період з січня 1998 року до грудня 2008 року. Тому наявні правові підстави у відповідності до частини четвертої статті 368 ЦК України, статті 74 СК України, для визнання спільною сумісною власністю сторін адміністративно-торгового блоку.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що визнання приміщення адміністративно-торгового блоку спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2, без залучення у справу публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк»), як іпотекодержателя спірного майна, є порушенням прав банку.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі заочне рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що укладення договору іпотеки, не може бути перешкодою визнання в судовому порядку спірного приміщення спільною сумісною власністю осіб, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, оскільки право володіння та користування майном не заборонено, а визнання майна спільною сумісною власністю не є розпорядженням ним. Зазначила, що адміністративно-торговий блок набуто у власність згідно із свідоцтвом про право власності від 28 грудня

2006 року, а договір іпотеки укладено 23 лютого 2007 року.

У лютому 2017 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що суд першої інстанції не з'ясував належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, питання про участь у справі в належному процесуальному статусі

ПАТ «ВіЕйБі Банк», інтересів якого стосується справа. Крім того, укладаючи іпотечний договір між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_2, останній засвідчив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на нього не має.

05 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали у зареєстрованому шлюбі з 1982 року по 1992 рік.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2015 року у справі № 569/13950/14-ц, що набрало законної сили 07 квітня 2015 року, встановлено факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в період з січня 1998 року до грудня 2008 року. Цим рішенням також встановлено, що в грудні 2008 року чоловік ОСОБА_2 раптово зник, не повідомивши куди їде та коли повернеться. З 06 вересня 2009 року ОСОБА_2 перебуває у державному та у міждержавному розшуку за кримінальним провадженням, порушеним стосовно нього за частиною п'ятою статті 191 КК України, що стало причиною неявки його у судове засідання.

Під час перебування у фактичних шлюбних відносинах 28 грудня 2006 року ними за спільні кошти було придбано адміністративно-торговий блок, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 388,4 кв. м.

Відповідно до частин першої, другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

За приписами частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Згідно із статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі

статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу встановлено та не заперечується.

Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Суд першої інстанції виходив з того, що судовим рішенням, яке має преюдиційне значення, встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 спільно проживали як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки з 1998 року до 2008 року. Під час перебування у фактичних шлюбних відносинах 28 грудня 2006 року ними за спільні кошти було придбано адміністративно-торговий блок. Незважаючи на той факт, що майно було зареєстроване лише на ім'я відповідача ОСОБА_2, це майно вважається спільним майном сім`ї. Частки кожного із співвласників в праві на спільне майно не визначені.

Як передбачено частинами першою, четвертою статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності, визначено статтею 69 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Місцевий суд дійшов висновку, що оскільки позивачем доведено факт набуття спірного майна в результаті спільної праці та за спільні кошти у відповідності до частини четвертої статті 368 ЦК України, тому наявні правові підстави згідно статті 74 СК України для визнання вказаного адміністративно-торгового блоку їхньою спільною сумісною власністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що розгляд справи у суді першої інстанції проведено з порушенням наведених вимог закону, оскільки до участі у справі судом не було залучено іпотекодержателя спірного приміщення - ПАТ «ВіЕйБі Банк», за договором іпотеки, укладеним 20 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 на забезпечення виконання позичальником кредитного зобов'язання.

У Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007м Конституційний Суд України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у суді апеляційної інстанції. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Апеляційний суд установив, що 23 лютого 2007 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки з метою забезпечення укладеного ОСОБА_2 кредитного договору, відповідно до якого останній отримав кредит в розмірі 400 000 доларів США, зі сплатою процентів в розмірі 13 % річних, з кінцевим строком повернення 23 лютого 2017 року.

Установлено, що між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_2 20 березня 2007 року укладено договір іпотеки, на забезпечення виконання позичальником кредитного зобов'язання, предметом, якого є адміністративно-торговий блок, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 388,4 кв. м.

Апеляційний суд визнав неможливим розгляд справи без ПАТ «ВіЕйБі Банк», встановивши порушення права банку як іпотекодержателя відповідно до положень Закону України «Про іпотеку», та вірно визначив необхідність участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» у справі у відповідному процесуальному статусі. Обставин визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, та доказів підтвердження цих обставин апеляційний суд не досліджував.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно статті 11 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд .

Переглядаючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд правильно виходив з того, що у зв'язку з незалученням до участі у справі всіх належних осіб, не може бути вирішено спір по суті вищезазначених позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновку суду, викладеного у мотивувальній частині оскаржуваного рішення апеляційного суду. Оскільки між ОСОБА_1 та банком укладено договір поруки з метою забезпечення укладеного ОСОБА_2 кредитного договору, тому позивач знала про існування іпотечного договору та не зазначила в якості відповідача чи третьої особи ПАТ «ВіЕйБі Банк» як іпотекодержателя спірного майна, а під час розгляду справи по суті не заявляла клопотання про залучення до участі у справі вказаної особи.

Разом з цим слід зазначити, що позивач не позбавлений права на звернення до суду за захистом свого порушеного права до належних у справі відповідачів.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому це рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І. М. Фаловська