Постанова

Іменем України

01 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 761/9347/15-ц

провадження № 61-3037св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Журавель В. І. (суддя - доповідач), Коротуна В. М., Крата В. І., Курило В.П.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укрнафтохімпроект»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року у складі судді Юзькової О. Д. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2016 року у складі колегії суддів Антоненко Н. О., Шкоріної О. І., Стрижеуса А. М.,

встановив:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 листопада 2016 року справу № 761/9347/15-ц призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа № 761/9347/15-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрнафтохімпроект», у якому просила визнати такими, що не відповідають дійсності і принижують честь та гідність і ділову репутацію відомості, поширені письмово відповідачем у двох листах, зокрема у листі від 16 березня 2015 року № 03-241п, адресованому на її ім'я, на одному аркуші - в другому абзаці: «При цьому враховано порівняно невисокий рівень Вашої кваліфікації серед розглянутих кандидатур», в третьому абзаці: «Як виявилось, переведення Вас на посаду завідувача групи було передчасним - спеціаліст на такій посаді повинен самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати їх», в восьмому абзаці: «… за 28 років праці Ви так і не набули необхідних навичок…», в десятому абзаці: «Іншими словами, на протязі 2 місяців Вам як завідувачу групи надається можливість довести свою компетентність, здатність самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати молодих спеціалістів, а зрештою буде прийнято відповідне рішення» та в листі від 16 березня 2015 року № 3-242п, адресованому на ім'я заступника директора департаменту Державної інспекції України з питань праці КоноваловійО. А., в другому абзаці: «Причиною такого рішення є недостатній рівень кваліфікації працівника ОСОБА_4.», у третьому абзаці: «Як виявилось, переведення її на посаду завідувача групи було передчасним - спеціаліст на такій посаді повинен самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати їх. Десяти років ОСОБА_4 не вистачило, щоб підвищити рівень своєї кваліфікації», в шостому абзаці: «Іншими словами, на протязі 2 місяців ОСОБА_4, як завідувачу групи, надається можливість довести свою компетентність, здатність самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати молодих спеціалістів, а зрештою буде прийнято відповідне рішення». Також просила зобов'язати Публічне акціонерне товариство «Укрнафтахімпроект» відкликати ці листи та письмово вибачитись перед нею, стягнути з відповідача на відшкодування завданої моральної шкоди 20 тис. грн.

У позові зазначала, що відомості, викладені і розповсюджені відповідачем у згаданих вище листах, не відповідають дійсності та є неправдивими, порочать її честь, гідність і ділову репутацію. За 28 років роботи не мала жодних претензій щодо виконання службових обов'язків, останні 10 років бездоганно працює на посаді завідувача групи, до дисциплінарної і матеріальної відповідальності не притягувалась. За належну роботу неодноразово заохочувалась похвальними грамотами і іменним годинником.

Посилаючись на те, що інформація, викладена у листах, є голослівною, а неправомірними діями відповідача їй завдано моральну шкоду, просила позов задовольнити.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що висловлювання відповідача є оціночним судженням, думкою роботодавця щодо свого працівника, їх не можна витлумачити як такі, що містять фактичні дані, унаслідок чого ця інформація не підлягає спростуванню, доведенню її правдивості.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що місцевим судом постановлено рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування немає.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що інформація, викладена відповідачем у листах, є оцінкою роботи позивача, дані висловлювання не можна витлумачити як такі, що містять фактичні дані, вони є власними суб'єктивними переконаннями роботодавця.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що вищезазначена інформація є оціночними судженнями відповідача і судовому захисту не підлягає.

У березні 2016 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

У скарзі вказує, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, зокрема стаття 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, не надано належної оцінки всім доказам та неповно з'ясовані всі обставини справи.

У квітні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Укрнафтохімпроект» подало заперечення, в яких просило залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_4 та залишити без змін судові рішення судів попередніх інстанції як такі, що ухвалені із додержанням норм матеріального та процесуального права.

Зазначало, що висновки судів є обґрунтованими, будь-яких порушень при розгляді справи судами не було допущено.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, щопозивачка працює у Публічному акціонерному товаристві «Укрнафтохімпроект» на посаді завідувача групи.

16 березня 2015 року на адресу ОСОБА_4 у відповідь на її звернення направлено лист № 03-241п за підписом голови Правління Публічного акціонерного товариства «Укрнафтохімпроект», у змісті якого містились фрази: «При цьому було враховано порівняно невисокий рівень Вашої кваліфікації серед розглянутих кандидатур», «Як виявилось, переведення Вас на посаду завідувача групи було передчасним - спеціаліст на такій посаді повинен самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати їх», «... за 28 років праці Ви так і не набули необхідних навичок...», «Іншими словами, на протязі 2 місяців Вам, як завідувачу групи, надається можливість довести свою компетентність, здатність самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати молодих спеціалістів, а зрештою буде прийнято відповідне рішення».

У цей же день, 16 березня 2015 року Публічним акціонерним товариством «Укрнафтохімпроект» на адресу заступника департаменту Державної інспекції України з питань праці направлено відповідь за № 03-242п на запит від 03 березня 2015 року № 415/26/21/03/647-15, у якій містились фрази: «Причиною такого рішення є недостатній рівень кваліфікації працівника ОСОБА_4.», «Як виявилось, переведення її на посаду завідувача групи було передчасним - спеціаліст на такій посаді повинен самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати їх. Десяти років ОСОБА_4 не вистачило, щоб підвищити рівень своєї кваліфікації», «Іншими словами, на протязі 2 місяців ОСОБА_4 як завідувачу групи надається можливість довести свою компетентність, здатність самостійно працювати і приймати рішення, співпрацювати в групі з молодими спеціалістами і навчати молодих спеціалістів, а зрештою буде прийнято відповідне рішення».

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що інформація, яку вона просить спростувати, за своїм змістом є оціночним судженням, що виражає суб'єктивну думку відповідача, та спростуванню не підлягає.

Такі висновки суду відповідають вимогам закону та ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Конституція України визначає честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю та що кожен має право на повагу до його гідності (статті 3, 28).

Разом із цим Конституцією України гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушення чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (стаття 34 Конституції України).

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

Так, згідно з вимогами частини першої статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» (12/1984/84/131) (Страсбург, 08 липня 1986 року) зазначено, що свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 Конвенції, свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи та наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості і ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Аналогічне положення міститься й у статті 277 ЦК України, відповідно до якої фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена

Таким чином, розрізняючи факти та оціночні судження, слід виходити з того, що існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції.

Крім того, аналіз національного законодавства та стаття 10 Конвенції і практики її застосування свідчить про те, що межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені.

У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз'яснено, що під поширенням інформації слід розуміти, зокрема, викладення її в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам або хоча б одній особі. Повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням.

З урахуванням вищенаведеного, суди попередніх інстанцій правильно відмовили у визнанні недостовірною та такою, що не підлягає спростуванню інформація у листі від 16 березня 2015 року № 03-241п, адресованому особисто ОСОБА_4

Судами також встановлено, що інформація, викладена у листі від 16 березня 2015 року № 3-242п, адресованому заступнику директора департаменту Державної інспекції України з питань праці Коноваловій О.А., є оцінкою відповідачем дій позивача, її роботи у товаристві. Ці висловлювання не можна витлумачити як такі, що містять фактичні дані.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що інформація у цьому листі щодо позивачки є оціночним судженням, унаслідок чого така інформація не є предметом судового захисту, не підлягає спростуванню та доведенню її правдивості.

Оскаржувані судові рішення є законними, обґрунтованими та справедливими.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Шевченківського районного суду міста Києва віл 03 листопада 2015 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2016 року, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва віл 03 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіВ. І. Журавель В. М. Коротун В. І. Крат В. П. Курило