Постанова

іменем України

30 січня 2019 року

м. Київ

справа № 595/1701/14-к

провадження № 51-6649км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Матієк Т.В.,

суддів Мазура М.В., Яковлєвої С.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Замкового І.А.,

прокурора Дронової І.С.,

виправданого ОСОБА_1,

захисника ЧерноваС.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора, яка брала участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, та представника потерпілого ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на вирок Монастирського районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 27 березня 2018 року у кримінальному провадженні № 12014210060000061 за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженця та жителя АДРЕСА_1), такого, що судимості немає,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Монастирського районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2017 року ОСОБА_1 визнано невинуватим за ч. 1 ст. 172 КК та виправдано у зв'язку із відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення. У цивільному позові ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про зобов'язання вчинити дії та стягнення майнової і моральної шкоди відмовлено.

Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 27 березня 2018 року апеляційні скарги прокурора та представника потерпілих залишено без задоволення, а вищевказаний вирок - без зміни.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_1 у тому що він,будучи приватним підприємцем згідно свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, виданого 5 серпня 1997 року Бучацькою районною державною адміністрацією Тернопільської області, та здійснюючи діяльність у магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1», що у АДРЕСА_2, в порушення вимог статей 43,45,46 Конституції України, п.6 ч.1 ст. 24 КЗпП України, наказу Мінпраці від 8 червня 2001 року «Про затвердження форми трудового договору між працівниками та фізичною особою», Порядку реєстрації трудових договорів від 27 червня 2001 року та ч. 2 ст. 30 Закону України «Про оплату праці», допустив ОСОБА_5 до виконання роботи на посаді сторожа з вересня 2000 року та потерпілого ОСОБА_3 - на посаді сторожа з липня 2001 року по лютий 2014 року, не уклавши з ними трудових угод в письмовій формі, та в порушення вимог ст. 48 КЗпП України не оформив записи у трудових книжках вказаних працівників.

Приватний підприємець ОСОБА_1 проводив оплату заробітної плати потерпілим ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на руки, не подаючи при цьому звітності в державні контролюючі органи та не перераховуючи внески за них на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування в Пенсійний фонд України, державне соціальне страхування на випадок безробіття у Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, чим ігнорував обов'язок забезпечувати нормальні умови праці, необхідні для виконання працівниками роботи, передбачені законодавством про працю та іншими нормативними актами, які регулюють трудові відносини.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати оскаржувані ним судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв'язку із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Вважає, що вони не відповідають вимогам ст. 370 КПК щодо обґрунтованості та вмотивованості, оскільки судами обох інстанцій не надано системної, об'єктивної та належної оцінки показанням свідків, письмовим доказам, без урахування всіх обставин справи, упереджено оцінено одні із них та безпідставно надано перевагу іншим. Також прокурор указує, що усупереч положенням ст. 97 КПК суд першої інстанції помилково не взяв до уваги показання окремих свідків, посилаючись на те, що це показання з чужих слів, а також в порушення вимог ст. 81 КПК не розглянув клопотання про відвід судді та не забезпечив необхідні умови для реалізації потерпілими своїх прав, подання ними доказів, які доводять вину обвинуваченого. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК, оскільки в ході апеляційного розгляду суд цієї інстанції допустив порушення положень статей 23, 94, 95 КПК й без проведення судового слідства та безпосереднього дослідження доказів, обмежившись лише поясненнями потерпілих, їх представника та обвинуваченого, надав їм іншу, ніж суд першої інстанції оцінку, а також вийшов за межі апеляційної скарги та пред'явленого обвинувачення, оскільки ОСОБА_1 не інкримінувалося виконання потерпілими іншої роботи, ніж на посаді сторожа.

У касаційній скарзі представника потерпілого ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 також висловлюється прохання про скасування як вироку місцевого суду, так і ухвали суду апеляційної інстанції у зв'язку із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що призвело до помилкових висновків про відсутність в діях ОСОБА_1 ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК. При цьому представник потерпілого наводить аналогічні касаційній скарзі прокурора доводи щодо безпідставності виправдання ОСОБА_1

На вказані касаційні скарги захисник виправданого ОСОБА_1 подав заперечення, в яких спростовує наведені в них порушенням вимог кримінального процесуального закону та просить залишити оскаржувані судові рішення без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор просила задовольнити касаційні скарги.

Виправданий та його захисник заперечували проти задоволення касаційних скарг.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Так, перевіривши та оцінивши надані стороною обвинувачення докази, а саме показання свідків та письмові матеріали, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 інкримінованого йому кладу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК.

Зокрема, виправдання ОСОБА_1 судом першої інстанції ґрунтується на тому, що органом досудового розслідування не доведено поза розумним сумнівом факт перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_5 із ОСОБА_1 у трудових відносинах, а відтак і наявність грубого порушення трудового законодавства у вигляді допуску вказаних осіб до виконання роботи на посадах сторожів без укладення з ними трудових угод та неоформивши записи у трудових книжках працівників.

Такі висновки суду першої інстанції, а також рішення апеляційного суду про залишення виправдувального вироку щодо ОСОБА_1 без зміни, колегія суддів касаційного суду вважає законними та обґрунтованими, виходячи з наступного.

Відповідно до змісту кримінального закону кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 172 КК настає у разі грубого порушення трудового законодавства, в тому числі у разі використання найманої праці без належного оформлення, а отже, обумовлює встановлення факту існування трудових відносин між суб'єктом злочину та найманими працівниками.

На підставі показань свідків в суді першої інстанції такого факту встановлено не було, оскільки одні з них - ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 вказали, що лише іноді бачили ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на території закладів ОСОБА_1, однак не повідомили жодних даних про свою обізнаність щодо роботи ОСОБА_3 на посадах сторожів; а інші свідки - ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 показали, що час від часу бачили виконання вказаними особами різних робіт поблизу закладів ОСОБА_1, з чого зробили власні припущення про те, що вони працюють сторожами.

Натомість свідки ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 засвідчили, що, працюючи в магазині та барі, що належить ОСОБА_1, вони самі відчиняли ці заклади і зачиняли їх, навіть якщо це відбувалося пізно ввечері. ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на цій території вони не бачили.

Таким чином, жоден із допитаних в судовому засіданні свідків не підтвердив здійснення ОСОБА_3 та ОСОБА_5 функцій охорони на території закладів ОСОБА_1 в інкримінований період, які би мали характер стійких, систематичних трудових відносин.

Наведене не знайшло свого підтвердження й в результаті оцінки судом першої інстанції письмових доказів, а саме, акту перевірки додержання суб'єктом господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування №19-04-025/0405 від 06 червня 2014 року, згідно якого інспекцією проведено позапланову перевірку додержання законодавства про працю ФОП ОСОБА_1 За результатами цієї перевірки не виявлено фактів, які б підтверджували перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у трудових відносинах з ОСОБА_1, що підтвердив у судовому засіданні і допитаний в якості свідка інспектор Управління держпраці у Тернопільській області ОСОБА_16

Також згідно листа Територіальної Державної інспекції з питань праці у Тернопільській області №01-11/03/006/1124 від 13 червня 2014 року вбачається, що фактів використання нелегальної праці найманих працівників, зокрема ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у підприємницькій діяльності ФОП ОСОБА_1 не виявлено.

Згідно з даними акту «Про результати документальної позапланової виїзної перевірки ОСОБА_1 щодо оформлення трудових відносин з працівниками, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в період з 1 січня 2012 року по 31 грудня 2014 року» №151/17-2034000030 від 10 березня 2015 року, у діяльності ПП ОСОБА_1 не виявлено використання праці найманих працівників без укладення трудових договорів.

Отже, стороною обвинувачення не надано доказів, які би відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом» підтвердили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 протягом понад 13 років перебували з ОСОБА_1 саме у трудових відносинах, а не надавали час від часу послуги цивільно-правового характеру.

За таких обставин висновок суду про відсутність у діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК, є законним та обґрунтованим.

Суд апеляційної інстанції з дотриманням положень ст. 405 КПК розглянув скарги сторони обвинувачення, доводи яких є аналогічними доводам, наведеним у їх касаційних скаргах, та дійшов вмотивованого висновку, що вирок місцевого суду відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є обґрунтованим та вмотивованим, навівши докладні мотиви своїх висновків. З таким висновком погоджується і суд касаційної інстанції.

Вирок місцевого суду відповідає вимогам ст.ст. 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду - вимогам ст. 419 КПК.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би були підставою для зміни чи скасування судових рішень, не виявлено.

У зв'язку із цим колегія суддів вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 440, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Монастирського районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 27 березня 2018 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги прокурора, яка брала участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, та представника потерпілого ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

Т.В. Матієк М.В. Мазур С.В. Яковлєва