Історія справи

Постанова ККС ВП від 22.05.2018 року у справі №554/7483/16-к
Постанова ККС ВП від 09.08.2022 року у справі №554/7483/16-к
Постанова ККС ВП від 22.05.2018 року у справі №554/7483/16-к

Постанова

Іменем України

22 травня 2018 року

м. Київ

справа № 554/7483/16-к

провадження № 51-143ск17

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Огурецького В.П.,

суддів Короля В.В., Лагнюка М.М.,

при секретарі Батку Є.І.,

за участю прокурора Ковальчука О.С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги потерпілого ОСОБА_1 і прокурора Москаленка Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, на вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 24 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12015170000000344, за обвинуваченням

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, громадянина України, такого, що не має судимості,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 24 лютого 2017 року ОСОБА_2 виправдано за ч. 1 ст. 367 КК за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.

ОСОБА_2 обвинувачувався в тому, що він, обіймаючи посаду слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської діяльності слідчого відділу Полтавського міського управління УМВС України в Полтавській області, виконуючі функції представника влади, у період часу з 15 листопада 2014 року до 23 серпня 2015 року вчинив службову недбалість, тобто неналежне виконання своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам ОСОБА_1 на суму 163460 грн.

Так, 22 вересня 2014 року ОСОБА_2 було доручено здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12014170010000536 за ч. 1 ст.190 КК, відкритому після внесення до ЄРДР відомостей за заявою ОСОБА_3 про те, що у кінці листопада 2013 року ОСОБА_1 позичив у нього 10000 доларів США, за які придбав легковий автомобіль НОМЕР_1, і в обумовлений строк борг не повернув.

За дорученням ОСОБА_2, на підставі рішення суду про надання дозволу на проведення обшуку в помешканні ОСОБА_1, що на АДРЕСА_2, 14 листопада 2014 року працівники ВКР ПМУ УМВС України в Полтавській області провели обшук, у ході якого вилучили вказаний автомобіль і доставили ОСОБА_2 до Полтавського міського управління УМВС України в Полтавській області, що на вул. Сковороди, 2-6 у м. Полтаві.

ОСОБА_2 визнав автомобіль НОМЕР_1, речовим доказом у кримінальному провадженні № 12014170010000536 (постанова від 15 листопада 2014 року).

Водночас в порушення пунктів 10, 11 «Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 № 1104 (далі - Порядок), ОСОБА_2 не надав відповідальній особі Полтавського МУ УМВС України в області протокол обшуку помешкання ОСОБА_1 і вилучення транспортного засобу від 14 листопада 2014 року для взяття його на облік (внесення відповідного запису до книги обліку речових доказів), та в порушення вимог ч. 2 ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) і пунктів 5, 20 Порядку не забезпечив належного зберігання транспортного засобу, а залишив його на території, прилеглій до Полтавського МУ УМВС України в Полтавській області, куди мали безперешкодний доступ сторонні особи.

У ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12014170010000536 ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_2 з клопотаннями про повернення вилученого в нього автомобіля, в яких зазначав, що автомобіль зберігається в неналежних умовах, що призводить до його псування, а він є законним власником цього транспортного засобу, що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_3 про його реєстрацію.

10 лютого 2015 року процесуальний керівник у кримінальному провадженні - старший прокурор прокуратури міста Полтави ОСОБА_4 надав ОСОБА_2 вказівки в порядку п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК закрити кримінальне провадження в термін до 14 лютого 2015 року у зв'язку з відсутністю достатніх доказів вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК, та вирішити питання щодо повернення автомобіля НОМЕР_1, власнику.

ОСОБА_2 усупереч вимогам ч. 4 ст. 40 КПК проігнорував вказівки прокурора.

Крім того, усвідомлюючи, що речовий доказ - автомобіль НОМЕР_1, зберігається з порушенням вимог ч. 2 ст. 100 КПК і п. 20 Порядку, виконання яких є неможливим унаслідок відсутності договору між Полтавським МУ УМВС України в Полтавській області та ДП МВС України «Інформ-Ресурси» про зберігання вилучених транспортних засобів на спеціальному майданчику, тобто зберігання речового доказу неможливе без зайвих труднощів, а також те, що речовий доказ не містить слідів кримінального правопорушення, не виконав вимоги п. 1 ч. 6 ст. 100 КПК і не повернув речовий доказ власнику, при наявності можливості вчинення таких дій без шкоди для кримінального провадження.

Уночі 24 серпня 2015 року невідомі особи викрали автомобіль ОСОБА_1 з території, прилеглої до Полтавського МУ УМВС України в Полтавській області, що на вул. Сковороди, 2-6 у м. Полтаві.

Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_2 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК, і виправдав його.

Своє рішення суд мотивував тим, що обвинувачений діяв у рамках процесуальних повноважень, визначених КПК, оскільки стороною обвинувачення не надано будь-яких об'єктивних доказів, які б це спростовували.

Вилучаючи автомобіль, визнаючи його речовим доказом, вирішуючи питання про місце його зберігання, обвинувачений ОСОБА_2 виконував не службові, а професійні обов'язки, оскільки не виконував при цьому владних, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій. Залишаючи речовий доказ (транспортний засіб) на прилеглій до Полтавського МУ УМВС України в Полтавській області території, ОСОБА_2 слідував розпорядженню начальника слідчого відділу, а отже організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції виконував останній.

Крім того, за висновками суду, ОСОБА_2 фактично передав речовий доказ під охорону працівників чергової частини ПМУ, які здійснювали охорону всієї території, в тому числі й майна, що на ній знаходилось. Таким чином, з моменту постановки автомобіля ОСОБА_1, навіть і з порушенням вимог пунктів 5, 20 Порядку, слідчий вже не відповідав за схоронність речового доказу. Такий обов'язок виник у працівників чергової частини, про що свідчить притягнення свідка ОСОБА_5 до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання обов'язків по охороні майна у зв'язку із викраденням автомобіля 24 серпня 2015 року.

Твердження сторони обвинувачення про невиконання ОСОБА_2 повторних вказівок процесуального керівника ОСОБА_4 від 10 лютого 2015 року в кримінальному провадженні № 12014170010000536 щодо закриття зазначеного кримінального провадження за відсутності доказів вчинення ОСОБА_1 шахрайських дій та вирішення питання про повернення останньому належного йому автомобіля, суд розцінив як припущення, при цьому зазначив, що таких вказівок у справі не було.

Неповернення ОСОБА_1 речового доказу суд визнав правомірним, посилаючись на наявність відмови процесуального керівника та суду в задоволенні таких клопотань ОСОБА_1

Посилання сторони обвинувачення на ч. 2 ст. 100 КПК як на підставу для повернення вилученого автомобіля власнику з-за існування труднощів його зберігання, обумовлених відсутністю угоди про це із суб'єктом такого зберігання, суд визнав надуманим, зазначивши, що вказаною нормою така підстава для повернення речового доказу власнику не передбачена.

Суд також зауважив, що факт викрадення у червні - липні 2015 року з автомобіля замка запалення та акумулятора ще до викрадення самого автомобіля, про що було відомо ОСОБА_2, не свідчить про неналежне ставлення обвинуваченого до своїх службових обов'язків із забезпечення збереження речового доказу у передбачених кримінальним процесуальним законодавством України умовах, оскільки такі наслідки настали внаслідок протиправних дій третіх осіб, а ОСОБА_2 не міг передбачити настання таких наслідків та запобігти їх настанню, оскільки автомобіль перебував на території ПМУ, яка була об'єктом охорони відповідних посадових осіб.

Суд дійшов висновку, що відсутній прямий причинно-наслідковий зв'язок між діянням обвинуваченого ОСОБА_2 і наслідками, оскільки викрадення автомобіля сталося не через бездіяльність слідчого, а внаслідок вчинення злочину третіми особами, що не залежало від дій обвинуваченого і не могло ним бути передбачено.

Також суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідно до службових обов'язків ОСОБА_2 не був зобов'язаний забезпечувати належне зберігання речових доказів, переданих ним на зберігання, а тому не може нести відповідальність за їх втрату з вини інших осіб. Стороною обвинувачення не доведена реальна можливість ОСОБА_2 запобігти настанню суспільно-небезпечних наслідків.

Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 07 листопада 2017 року виправдувальний вирок щодо ОСОБА_2 залишив без змін.

Вимоги касаційних скарг і узгоджені доводи осіб, які їх подали

Потерпілий ОСОБА_1 у касаційній скарзі просить скасувати вирок й ухвалу щодо ОСОБА_2 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Твердить, що висновок суду про виправдання ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 367 КК не відповідає фактичним обставинам справи і суперечить дослідженим під час судового розгляду доказам. Вказує, що суд не взяв до уваги ряд наданих стороною обвинувачення доказів, які мали значення для справи і могли істотно вплинути на його рішення, при цьому не зазначив у вироку, чому взяв до уваги одні докази і відкинув інші. Стверджує, що у матеріалах провадження є ряд доказів, які свідчать про те, що його «NISSAN PRIMERA», д.н.з. НОМЕР_2,було викрадено саме з вини слідчого ОСОБА_2, який вилучив у нього автомобіль і усупереч вимогам закону та інтересам служби не передав його на зберігання, а залишив на неогородженій, не освітленій та не оздобленій відеоспостереженням території і про це нікого не попередив. Звертає увагу, що слідчий після проведення слідчих дій повернув йому всю решту вилученого в ході обшуку майна, крім автомобіля, який незаконно утримував упродовж тривалого часу до його викрадення. Також зазначає, що суд не врахував дані висновку судової автотоварознавчої експертизи і без будь-якого обґрунтування самостійно зменшив вартість автомобіля з 163460 грн на 63460 грн, про що зазначив у вироку, і це вплинуло на його висновок щодо розміру заподіяної шкоди. Зазначає, що апеляційний суд, переглядаючи вирок, докладних та переконливих мотивів на спростування доводів, наведених в апеляційних скаргах потерпілого і прокурора, у своїй ухвалі не навів, чим допустив істотне порушення кримінального процесуального закону.

Прокурор Москаленко Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, у своїй касаційній скарзі також просить скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_2 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, а також з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Вказує, що висновки суду про недоведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК, оскільки він як слідчий, вирішуючи питання щодо місця зберігання речового доказу, не виконував організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, діяв у межах професійних, а не службових обов'язків є безпідставними і не ґрунтуються на зібраних у справі доказах. Твердить, слідчий підпадає під поняття службова особа, визначення якого дається в ст. 18 КК і примітці до ст. 364 КК, як представник влади є суб'єктом цього злочину і, виходячи з його правового становища, виконує функції, що входять до кола його повноважень, і згідно з ч. 5 ст. 40 КПК є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Отже, дії слідчого ОСОБА_2 щодо зберігання речового доказу повинні були відповідати вимогам ст. 100 КПК і затвердженому Кабінетом Міністрів України Порядку, згідно з якими автомобіль мав бути взятий на облік речових доказів, про що відповідальною особою робиться запис в книзі обліку речових доказів на підставі протоколу обшуку та вилучення транспортного засобу, і поставлений на спеціальний майданчик чи стоянку Державтоінспекції МВС. У разі неможливості зберігання транспортного засобу за вказаних умов і за відсутності шкоди для кримінального провадження, ОСОБА_2 мав повернути автомобіль власнику під відповідальну розписку з попередженням про кримінальну відповідальність за ст. 388 КК, а не зберігати його в черговій частині. Адже згідно з п. 14.8. Інструкції про організацію діяльності чергових частин органів і підрозділів внутрішніх справ України, направленої на захист інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, затвердженою Наказом МВС України № 181 від 28.04.2009, на чергову частину покладено обов'язок збереження службової документації, зброї, спеціальних засобів, засобів індивідуального захисту, зв'язку, оперативної та криміналістичної техніки, іншого майна, що знаходиться на зберіганні в черговій частині. Автомобіль «NISSAN PRIMERA», д.н.з. НОМЕР_2, офіційно на зберіганні в черговій частині не знаходився. Про це повідомляли суду свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_5, проте їхнім показанням суд не дав належної оцінки. Крім того, суд не дав належної оцінки показанням свідка ОСОБА_4, який у суді підтвердив факт безпосереднього повідомлення ним слідчому ОСОБА_2 у лютому 2015 року про необхідність прийняття рішення про закриття кримінального провадження та вирішення питання про повернення речового доказу власнику. Крім того, висновки суду щодо підтвердження правомірності зберігання речового доказу ОСОБА_2 тими обставинами, що процесуальний керівник не прийняв рішення про закриття кримінального провадження відповідно до своїх повноважень, суперечать положенням пунктів 1 і 2 ч. 1 ст. 284 КПК, згідно з якими закриття кримінального провадження за відсутності повідомлення у ньому про підозру особам відноситься до компетенції слідчого. Що ОСОБА_2 і мав зробити, оскільки після вилучення автомобіля упродовж 9 місяців у кримінальному провадженні було проведено лише 2 слідчі дії, а ОСОБА_1 допитаний лише як свідок. Звертає увагу, що висновки суду про недоведеність реальної можливості передбачення ОСОБА_2 наслідків у вигляді втрати речового доказу та запобігання їм суперечать показанням свідків ОСОБА_8, ОСОБА_5, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 про те, що ОСОБА_2 знав про доступ сторонніх осіб до автомобіля НОМЕР_1, ще до його викрадення, яким суд не дав належної оцінки. Твердить, що апеляційний суд усупереч вимогам ст. 419 КПК у своїй ухвалі не відповів на доводи, викладені в його апеляційній скарзі про незаконне виправдання ОСОБА_2, не навів докладних та переконливих мотивів на спростування цих доводів.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор Ковальчук О.С. вважав касаційні скарги потерпілого ОСОБА_1 і прокурора Москаленка Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, обґрунтованими, просив частково задовольнити їх, скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Статтею 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Верховний Суд звертає увагу, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов'язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК.

Частиною 3 статті 404 КПК встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції з порушеннями.

Відповідно до ч. 2 ст. 419 КПК при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Проте, переглядаючи виправдувальний вирок щодо ОСОБА_2 за апеляційними скаргами прокурора і потерпілого, апеляційний суд зазначених вимог кримінального процесуального закону не дотримався.

Так, прокурор і потерпілий в апеляційних скаргах прямо вказували на те, що суд першої інстанції неправильно і неповно встановив обставини кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК, у вчиненні якого ОСОБА_2 обвинувачувався, тобто прийшов до неправильних висновків щодо події правопорушення (щодо фактів невиконання та неналежного виконання ОСОБА_2 як представником влади своїх службових обов'язків) та відсутності вини у формі необережності. Як вони вважали, це сталося внаслідок порушення вимог ст. 94 КПК, оскільки суд першої інстанції не дав належної оцінки сукупності зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Ставлячи вимогу про винесення нового вироку і визнання ОСОБА_2 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК, прокурор і потерпілий фактично просили суд апеляційної інстанції дати іншу оцінку доказам, ніж суд першої інстанції, та визнати встановленими ті обставини, які суд першої інстанції визнав невстановленими, а саме, що ОСОБА_2 діяв як службова особа, яка виконує функції представника влади, що останній неналежно виконав свої службові обов'язки слідчого по зберіганню речового доказу, що між неналежним виконанням ОСОБА_2 службових обов'язків і наслідками у вигляді втрати речового доказу - автомобіля ОСОБА_1 і заподіянням останньому шкоди існує прямий причинний зв'язок.

Статтею ст. 91 КПК передбачено, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення). Згідно з вимогами ч. 2 ст. 91 КПК доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор в апеляційній скарзі просив апеляційний суд повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження на стадіях досудового слідства та судового провадження у суді першої інстанції шляхом дослідження доказів обвинувачення: допиту свідків, дослідження документів. Як вбачається з журналу судового засідання та технічного запису судового засідання у суді апеляційної інстанції від 07.11.2017, прокурор заявив клопотання про допит свідків обвинувачення та дослідження документів, які, як він вважав, у сукупності підтверджують факт невиконання та неналежного виконання ОСОБА_2 як представником влади своїх службових обов'язків, що завдала істотної шкоди правам потерпілого ОСОБА_1 Суд апеляційної інстанції, порадившись на місці, ухвалив відхилити клопотання прокурора про дослідження доказів.

Статтею 23 КПК передбачено, що суд досліджує докази безпосередньо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з'ясування обставин кримінального провадження та його об'єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв'язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, і сформувати повне й об'єктивне уявлення щодо обставин конкретного кримінального провадження та постановити відповідне процесуальне рішення.

Верховний Суд наголошує, що виправдувальний вирок за відсутністю у діях обвинуваченого складу злочину і обвинувальний вирок є по суті протилежними судовими рішеннями з точки зору оцінки доказів, наданих стороною обвинувачення і об'єктивного уявлення щодо обставин конкретного кримінального провадження.

Верховний Суд вважає, що, прийнявши процесуальне рішення про відмову в дослідженні доказів, суд апеляційної інстанції не виконав покладеного на нього ч. 3 ст. 404 КПК обов'язку повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження.

Відхиляючи доводи прокурора і потерпілого, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що слідчий ОСОБА_2, визнаючи автомобіль речовим доказом і вирішуючи питання про порядок та умови його зберігання, виконував професійні, а не організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, а тому вчинене обвинуваченим діяння не може кваліфікуватися як службова недбалість.

Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з Приміткою до ст. 364 КК службовими особами є не тільки особи, що виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, а й особи, які здійснюють функції представників влади. ОСОБА_2 обвинувачувався у тому, що допустив службову недбалість, виконуючи функції представника влади.

Суди першої та апеляційної інстанцій мали врахувати, що відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК слідчий є службовою особою органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень. Згідно з ч. 2 ст. 40 КПК слідчий має владні повноваження та при здійсненні цих повноважень є самостійним у своїй процесуальній діяльності. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 110 КПК всі рішення органів досудового розслідування є процесуальними рішеннями. Прийняті у відповідності з вимогами ст. 100 КПК процесуальні рішення щодо речових доказів є реалізацією слідчим повноважень, якими він наділений як службова особа.

Згідно з обвинуваченням, слідчий ОСОБА_2 вчинив такі процесуальні дії: доручив на підставі рішення суду про надання дозволу на проведення обшуку в помешканні ОСОБА_1 відшукати та вилучити вказаний автомобіль. Після доставки автомобіля до Полтавського міського управління УМВС України в Полтавській області, що на вул. Сковороди, 2-6 у м. Полтаві, ОСОБА_2 постановою від 15 листопада 2014 року визнав автомобіль НОМЕР_1, речовим доказом у кримінальному провадженні № 12014170010000536.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 40 КПК саме слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій. Оцінку діям ОСОБА_2 щодо зберігання речового доказу судам належало здійснювати виключно з точки зору дотримання ним вимог ст. 100 КПК та визначеного Кабінетом Міністрів України порядку зберігання речових доказів.

Частиною 2 ст. 100 КПК передбачено, що речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов'язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Частиною 6 цієї ж статті передбачено, що речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження.

Відповідно до пунктів 10 та 11 Порядку взяття на облік речових доказів проводиться не пізніше наступного дня після їх вилучення (отримання) шляхом внесення відповідного запису до книги обліку. У разі коли облік речових доказів у книзі обліку не може бути проведений своєчасно з об'єктивних причин (значна віддаленість місця вилучення (отримання) речових доказів від місцезнаходження органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ тощо), такий облік повинен проводитися в день їх фактичної доставки. Якщо день, в який повинен бути проведений облік речових доказів, припадає на святковий або інший неробочий день, їх облік проводиться у перший після нього робочий день. Запис про вилучені (отримані) речові докази робиться у книзі обліку відповідальною особою на підставі протоколу, в якому зафіксовано факт їх вилучення (отримання), поданого слідчим, який здійснює кримінальне провадження. Записи робляться у книзі обліку в хронологічному порядку, інформація про кожний речовий доказ зазначається окремо. У разі, коли робляться записи про кілька однорідних речових доказів, зазначаються їх найменування, кількість, вага, об'єм (залежно від виду вилучених речей або документів). Якщо речові докази залишаються в матеріалах кримінального провадження і не здаються на зберігання до обладнаного приміщення чи спеціального сейфа або передаються на зберігання до іншого місця зберігання, визначеного в цьому Порядку, в книзі обліку робиться відповідна відмітка із зазначенням прізвища слідчого, який здійснює кримінальне провадження. Після передачі речових доказів до іншого місця зберігання, визначеного у цьому Порядку, слідчий у строки, зазначені в пункті 10 цього Порядку, зобов'язаний надати відповідальній особі копії документів, які підтверджують факт передачі речових доказів.

Оскільки, як зазначалось вище, слідчий у здійсненні повноважень є самостійним у своїй процесуальній діяльності, наслідком невиконання або неналежного виконання ним вимог кримінального процесуального законодавства є його особиста відповідальність.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відсутній прямий причинно-наслідковий зв'язок між діянням обвинуваченого ОСОБА_2 та наслідками, оскільки викрадення автомобіля сталося не через бездіяльність слідчого, а внаслідок вчинення злочину третіми особами, а такі наслідки ОСОБА_2 не міг передбачити. В ухвалі суду апеляційної інстанції зазначено, що стороною обвинувачення не доведена реальна можливість запобігти тяжким наслідкам.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що при оцінці конкретних обставин даного кримінального провадження з точки зору наявності причинно-наслідкового зв'язку між діянням обвинуваченого ОСОБА_2 та наслідками у вигляді втрати речового доказу - автомобіля, необхідно враховувати, що суб'єктивна сторона недбалості найчастіше полягає у необережній формі вини як до діяння, так і його наслідків.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи апеляційні скарги прокурора без задоволення, послався на ті ж доводи, підстави та висновки, що й місцевий суд, фактично продублювавши вирок. Між тим апеляційному суду належало ретельно перевірити висновки суду першої інстанції щодо обвинувачення ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК, перш ніж погоджуватися з ними, і навести власні переконливі мотиви їх обґрунтованості або необґрунтованості.

Зокрема апеляційному належало дати належну оцінку доказам по справі з метою встановлення:

чи підпадає слідчий під поняття службова особа і є суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК;

чи був ОСОБА_2 відповідальною особою за збереження речових доказів у кримінальному провадженні № 12014170010000536 за ч. 1 ст. 190 КК;

чи наявні законні підстави та документальне оформлення зберігання ОСОБА_2 речового доказу - автомобіля НОМЕР_1, на території біля адміністративної будівлі Полтавського МУ УМВС України в Полтавській області;

чи мав ОСОБА_2 реальну можливість передбачення настання шкідливих наслідків у вигляді втрати речового доказу;

чи відповідали дії ОСОБА_2 вимогам ст. 100 КПК щодо зберігання автомобіля ОСОБА_1 як речового доказу протягом тривалого часу;

чи надавав процесуальний керівник у кримінальному провадженні - старший прокурор прокуратури м. Полтави ОСОБА_4 10 лютого 2015 року ОСОБА_2 вказівки у порядку п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК закрити кримінальне провадження в термін до 14 лютого 2015 року у зв'язку з відсутністю достатніх доказів вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК, та вирішити питання щодо повернення автомобіля НОМЕР_1, власнику.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що порушення апеляційним судом вимог статей 370, 419, 23 КПК перешкодило суду ухвалити законне та вмотивоване рішення, а тому ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню із призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Відповідно, касаційні скарги прокурора і потерпілого підлягають частковому задоволенню.

При новому розгляді апеляційному суду необхідно врахувати зазначене, ретельно перевірити наведені в апеляційних скаргах доводи потерпілого і прокурора та прийняти рішення, яке відповідатиме вимогам закону.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги потерпілого ОСОБА_1 і прокурора Москаленка Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2017 року щодо ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

В.П. Огурецький В.В. Король М.М. Лагнюк