Постанова

іменем України

13 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 461/2896/20

провадження № 51-1431км22

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 та потерпілої ОСОБА_8 на вирок Галицького районного суду м. Львова від 23 листопада 2021 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 08 квітня 2022 року укримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020140050000800, заобвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Чишки Пустомитівського району Львівської області, жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченогоч. 2 ст. 286 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Галицького районного суду м. Львова від 23 листопада 2021 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки звільнено, якщо він не вчинить нового кримінального правопорушення та виконає покладені на нього обов`язки, передбачені пунктами 1 і 2 ч. 1 ст. 76 КК України.

Також суд частково задовольнив цивільний позов потерпілої ОСОБА_8 іпостановив стягнути з ОСОБА_7 на користь останньої 58992,94 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 50000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Прийнято рішення щодо розподілу процесуальних витрат і долі речових доказів.

Львівський апеляційний суд ухвалою від 08 квітня 2022 року змінив вирок у частині призначеного ОСОБА_7 покарання, виключивши додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. У решті вирок залишено без змін.

За вироком суду ОСОБА_7 засуджено за те, що він 15 лютого 2020 року, близько 09:30, керуючи автомобілем марки «ВМW 520 І» (д.р.н. НОМЕР_1 ), рухаючись по вул. Детька вм.Львові, порушуючи пункти 2.3, 12.3, 16.2, 18.1 Правил дорожнього руху, під час повороту ліворуч на вул. Замарстинівську не надав дороги пішоходу ОСОБА_8 , яка переходила проїзну частину по нерегульованому пішохідному переходу, та з моменту виникнення небезпеки для руху не зменшив швидкості та не зупинив транспортний засіб, що призвело до наїзду на ОСОБА_8 . Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_8 було заподіяно тілесні ушкодження увигляді травм та наслідків, спричинених ними, які призвели до розладу здоров`я, поєднаного зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину (35%), що належить до тяжкого тілесного ушкодження.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення вчастині вирішення цивільного позову потерпілої ОСОБА_8 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства. Зазначає, що під час судового розгляду сторона захисту заявила клопотання про залучення якспіввідповідача страхову компанію, з якою був укладений договір про страхування належного ОСОБА_7 транспортного засобу. Однак місцевий суд стягнув заподіяну кримінальним правопорушенням шкоду із засудженого ОСОБА_7 , чим, на думку захисника, порушив вимоги ЦПК України, Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та не дотримався судової практики в подібних правовідносинах. Апеляційний суд, як стверджує захисник, залишив поза увагою допущені місцевим судом порушення тавсупереч вимогам ст. 419 КПК України неперевірив наведених вапеляційній скарзі обвинуваченого доводів, не навів належних обґрунтувань прийнятого рішення.

У касаційній скарзі потерпіла ОСОБА_8 просить скасувати судові рішення іпризначити новий розгляд у суді першої інстанції. Потерпіла зазначає, що місцевий суд під час визначення розміру завданої їй моральної шкоди не в повній мірі врахував тяжкість перенесених страждань унаслідок погіршення стану здоров`я та істотність вимушених змін у способі життя через наслідки отриманих травм у результаті дорожньо-транспортної пригоди. Тому наполягає на необґрунтованості рішення місцевого суду про часткове задоволення цивільного позову та необхідності збільшення суми, яка підлягає стягненню із ОСОБА_7 у рахунок відшкодування завданої їй моральної шкоди. Крім цього, ОСОБА_8 вважає, що призначене місцевим судом ОСОБА_7 покарання в мінімальних межах санкції за вчинене ним кримінальне правопорушення та застосування положень ст. 75 КК України є явно несправедливим унаслідок м`якості. Апеляційний суд, на думку потерпілої, необґрунтовано задовольнив апеляційну скаргу сторони захисту та безпідставно виключив рішення місцевого суду про призначення ОСОБА_7 додаткового покарання. Потерпіла наголошує, що засуджений вчинив тяжке кримінальне правопорушення, не відшкодував завданої їйшкоди та у вчиненому не розкаявся.

Позиції інших учасників судового провадження

Захисник ОСОБА_6 подав заперечення на касаційну скаргу потерпілої ОСОБА_8 , у яких наполягає на необґрунтованості наведених нею доводів.

Під час касаційного розгляду прокурор ОСОБА_5 зазначила про обґрунтованість доводів, наведених у касаційній скарзі потерпілої ОСОБА_8 , про невідповідність ухвали апеляційного суду вимогам ст. 419 КПК України в частині незастосування до ОСОБА_7 додаткового покарання та в частині визначення розміру моральної шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням. Із цих підстав уважала, що слід скасувати ухвалу і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі захисника ОСОБА_6 , прокурор ОСОБА_5 вважала безпідставними.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, за яке його засуджено, та кваліфікація вчиненого зач. 2 ст. 286 КК України в касаційних скаргах не оспорюються.

За правилами ст. 370 КПК України судове рішення повинне бути законним, обґрунтованим івмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим єрішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Ухвала апеляційного суду це рішення суду стосовно законності й обґрунтованості судового рішення, що перевіряється в апеляційному порядку. Тому вона повинна відповідати тим же вимогам, що й вирок суду першої інстанції, тобто бути законною таобґрунтованою. Відповідно до ст. 419 КПК України в ухвалі, зокрема, слід зазначити мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали та положення закону, яким він керувався. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ціпорушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.

З огляду на приписи ст. 65 КК України суд при призначенні покарання має врахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного таобставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Саме ж призначене покарання має бути необхідним й достатнім для виправлення особи та попередження нових кримінальних правопорушень.

Проте цих вимог закону апеляційний суд не дотримався.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_7 покарання, врахував, що він вчинив тяжке кримінальне правопорушення, щиро розкаявся, є особою молодого віку, компрометуючих даних щодо нього не встановлено. Також суд послався на думку потерпілої ОСОБА_8 , яка стосовно визначення міри покарання обвинуваченому покладалася на розсуд суду. З урахуванням зазначених обставин, а також посткримінальної поведінки ОСОБА_7 , його готовності нести кримінальну відповідальність, у сукупності з обставинами та наслідками кримінального правопорушення суд призначив останньому основне покарання у виді позбавлення волі та додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами в мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 286 КК України, а також застосував положення ст. 75 КК України, звільнивши ОСОБА_9 від відбування основного покарання з випробуванням.

Захисник ОСОБА_6 в апеляційній скарзі на вирок, посилаючись на ст. 414 КПК України, вважав необґрунтованим вирок у частині призначення ОСОБА_7 додаткового покарання.

Суд апеляційної інстанції, задовольнивши зазначену апеляційну скаргу, виходив ізданих про особу ОСОБА_7 , встановлених місцевим судом, а також того, що на місці дорожньо-транспортної пригоди останній виконав свої обов`язки щодо надання потерпілій допомоги і надалі частково відшкодував кошти на її лікування. Крім цього, апеляційний суд послався в ухвалі на пояснення ОСОБА_7 про те, що його основний заробіток пов`язаний із транспортними перевезеннями, а тому дійшов висновку, що позбавлення його відповідного права унеможливить відшкодування потерпілій заподіяної шкоди. Тому суд апеляційної інстанції, зурахуванням нейтральної позиції потерпілої щодо покарання, виключив із вироку додаткове покарання, визнавши, що застосування до ОСОБА_7 лише основного покарання, визначеного місцевим судом, відповідає положенням ст. 65 КК України.

Однак такі висновки суду апеляційної інстанції є необґрунтованими, оскільки правильне поєднання основного та додаткового покарань сприяє реалізації принципу його індивідуалізації, більш успішному досягненню цілі виправлення та перевиховання засуджених і попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень.

Так, дані про особу ОСОБА_7 , на які послався апеляційний суд, були враховані районним судом у ході призначення розміру основного та додаткового покарання, атакож під час вирішення питання про застосування ст. 75 КК України.

Крім цього, кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 286 КК України, спрямовано проти безпеки руху, а тому позиція потерпілої щодо виду та розміру покарання хоча і може враховуватися судом під час призначення покарання, однак неєвизначальною, оскільки в цьому випадку питання покарання стосується інтересів не лише потерпілого, а й усіх учасників дорожнього руху.

З приводу посилання апеляційного суду на те, що заробіток ОСОБА_7 пов`язаний із транспортними перевезеннями, то на підтвердження цього судам першої та апеляційної інстанцій сторона захисту не надала жодних даних. Разом із цим, враховуючи, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу, при належному встановленні існування такої обставини суду потрібно лише більш виважено та обережно підходити до обрання заходу примусу.

Водночас поза увагою апеляційного суду залишилися фактичні обставини вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, а саме те, що останній грубо порушив правила безпеки дорожнього руху, оскільки під час повороту ліворуч допустив наїзд на пішохода, який переходив проїзну частину понерегульованому пішохідному переходу. Це свідчить пропідвищений рівень суспільної небезпеки протиправних дій винного, які призвели до спричинення потерпілій тяжких тілесних ушкоджень, пов`язаних із частковою втратою їїпрацездатності. Узв`язку з цим ОСОБА_8 змушена була проходити довготривале лікування, витрати на яке становили 58992,94 грн, а також зазнала моральної шкоди. Проте засуджений, будучи працездатною людиною молодого віку, після дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася в лютому 2020 року, надав потерпілій допомогу лише в розмірі 11000 грн, що є неспівмірним із понесеними нею витратами, свої зобов`язання щодо відшкодування решти спричиненої шкоди не виконує. Така поведінка ОСОБА_7 не свідчить про його намір загладити свою провину тавиправити наслідки вчиненого.

Наведені обставини, що мають значення під час вибору заходу примусу та для забезпечення його мети, свідчать про те, що обране ОСОБА_7 покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами очевидно не сприятиме запобіганню вчинення нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху якзасудженим, так й іншими особами, про що переконливо зазначає потерпіла вкасаційній скарзі, наполягаючи на необхідності призначити більш суворе покарання.

Що стосується розміру призначеного ОСОБА_7 основного покарання тапорядку його відбування, про несправедливість якого зазначає потерпіла вкасаційній скарзі, то це питання не ставилося в апеляційних скаргах на вирок, а тому суд апеляційної інстанції не мав повноважень перевіряти його під час перегляду вироку.

Натомість доводи, наведені в касаційній скарзі потерпілої ОСОБА_8 , про необґрунтованість ухвали апеляційного суду в частині перевірки правильності визначення розміру відшкодування моральної шкоди, є слушними.

Так, частина 1 ст. 1167 ЦК України визначає загальні підстави відшкодування моральної шкоди: моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями чибездіяльністю, відшкодовується особою, котра її завдала, за наявності її вини узаподіянні такої шкоди.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чиюридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Така шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зкаліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чиблизьких родичів.

Як установлено ч. 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних тадушевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, якімають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Таким чином, законом установлено загальні критерії щодо меж судової дискреції увирішенні питання про розмір грошового відшкодування моральної шкоди. Тобтовизначення розміру такого відшкодування становить предмет оціночної діяльності суду.

За вироком суду першої інстанції ОСОБА_7 засуджено за те, що він під час керування транспортним засобом порушив правила дорожнього руху, у результаті чого сталася дорожньо-транспортна пригода наїзд на пішохода ОСОБА_8 .

Внаслідок цієї дорожньо-транспортної пригоди потерпілій ОСОБА_8 було заподіяно тілесні ушкодження, які спричинили розлад здоров`я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину (35%), що належить до тяжкого тілесного ушкодження. Так,згідно з висновком комісійної судово-медичної експертизи потерпіла ОСОБА_8 у результаті наїзду на неї автомобіля отримала травму ділянки правого плечового пояса у вигляді закритого перелому ключиці та травму кісток тазу у вигляді закритих переломів правої лонної, сідничної та крижової кісток справа. Зцього приводу потерпіла тривалий час перебувала на стаціонарному таамбулаторному лікуванні. Надалі через наслідки політравми, відсутністю ходи істатики визнана особою з інвалідністю першої групи Б. Під час проведення експертизи в ОСОБА_8 мали місце наслідки зазначених вище травм у вигляді хибного суглоба правої ключиці з помірно вираженою контрактурою (обмеження рухів) у правому плечовому суглобі; неконсолідованих (рентгенологічно) переломів правих лонної, сідничної кісток; консолідованого (зрощеного) перелому крижової кістки; посттравматичної контрактури правого кульшового суглоба зі значним порушенням статики та ходи. У зв`язку з цим у ОСОБА_8 наявна стійка втрата професійної працездатності на 45% та стійка втрата загальної працездатності на 35%.

Установивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що винні дії ОСОБА_7 викликали в потерпілої моральні страждання, яких вона зазнала у зв`язку зрозладом здоров`я.

Відповідно до позовних вимог (уточнених) завдану моральну шкоду потерпіла ОСОБА_8 оцінила в розмірі 300 000 грн, при цьому послалася на передбачені ч.3ст. 23 ЦК України обставини.

Однак місцевий суд, частково задовольнивши цивільний позов, визначив розмір моральної шкоди, яка підлягає стягненню на користь потерпілої, у 50000 грн, щоєявно недостатнім та не відповідає вимогам розумності, виваженості тасправедливості з огляду на характер іобсяг моральних страждань останньої через погіршення стану здоров`я, тривалість лікування та тяжкість вимушених змін ужиттєвих обставинах, якіунеможливлюють ведення повноцінного способу життя, атакож ступеня впливу наслідків отриманих травм на працездатність. Суд апеляційної інстанції, у свою чергу, належним чином не перевірив відповідних доводів потерпілої, наведених в апеляційній скарзі, та належної оцінки обставинам, на які посилалася ОСОБА_8 під час обґрунтування необхідності збільшення розміру стягнення моральної шкоди, не дав.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції задовольнивши апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 , належним чином не обґрунтував свого рішення щодо внесення змін до вироку місцевого суду в частині призначення додаткового покарання, внаслідок чого засудженому було призначено явно несправедливе покарання через м`якість. Крім цього, суд апеляційної інстанції при залишенні без задоволення апеляційної скарги потерпілої ОСОБА_8 в частині визначення розміру моральної шкоди, не навів підстав, з яких визнав скаргунеобґрунтованою.

Отже, касаційна скарга потерпілої підлягає частковому задоволенню, аухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_7 скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно врахувати наведене та, за умови підтвердження такого ж обсягу обвинувачення, тих же даних про особу винного і пом`якшуючих покарання обставин, незастосування щодо ОСОБА_7 додаткового покарання слід вважати неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне м`якість призначеного покарання.

Наведені в касаційній скарзі захисника ОСОБА_6 аргументи про неправильне стягнення на користь потерпілої шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, іззасудженого ОСОБА_7 , а не страховика є непереконливими.

Так, ст. 62 КПК України передбачено, що цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, тадоякої пред`явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом. Права та обов`язки цивільного відповідача виникають з моменту подання позовної заяви до органу досудового розслідування або суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Цих вимог закону під час вирішення цивільного позову потерпілої ОСОБА_8 укримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 суди першої та апеляційної інстанцій дотрималися.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, до початку судового розгляду ОСОБА_8 звернулася з цивільним позовом до ОСОБА_7 у межах кримінального провадження. При цьому в її позовній заяві та в подальших уточненнях до позовних вимог не було зазначено якцивільного відповідача страхову компанію. Клопотання про залучення страхової компанії як цивільного відповідача сторона захисту також не заявляла, натомість захисник просив залучити МТСБУ.

З огляду на відсутність законних підстав для залучення до участі у кримінальному провадженні як відповідача МТСБУ, а також відсутність клопотань сторін про залучення страхової компанії, місцевий суд прийняв правильне рішення про стягнення заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди із засудженого.

Усупереч твердженням захисника ОСОБА_6 , апеляційний суд перевірив аналогічні доводи, наведені вапеляційній скарзі ОСОБА_7 , та правильно залишив вирок місцевого суду в цій частині без змін.

Аргументи захисника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій вирішили цивільний позов усупереч вимогам законодавства та судової практики, зокрема правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному впостанові від 04липня 2018 року, є непереконливими, оскільки потерпіла пред`явила цивільний позов до засудженого, а не до страховика завдавача шкоди, якого не було залучено уцьому кримінальному провадженні як цивільного відповідача.

Зогляду на це підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.

Керуючись статтями 433 436 438 441 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу потерпілої ОСОБА_8 задовольнити частково.

Ухвалу Львівського апеляційного суду від 08 квітня 2022 року щодо ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, єостаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_10 ОСОБА_2 ОСОБА_3