ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 721/698/20

провадження № 51-3977 км 23

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого в режимі відеоконференції ОСОБА_6 ,

захисника в режимі відеоконференції ОСОБА_7 ,

представника потерпілого ОСОБА_8 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12019260130000137 від 25 вересня 2019 року за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Шишківці Кіцманського району Чернівецької області, мешканця АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України,

за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 на вирок Чернівецького апеляційного суду від 22 березня 2023 року.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 23 грудня 2022 року ОСОБА_6 було визнано невинуватим та виправдано за ч. 3 ст. 382 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.

Згідно з вироком ОСОБА_6 органом досудового розслідування обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України, а саме у невиконанні рішення суду, що набрало законної сили, вчиненому службовою особою, яка займає відповідальне становище, за наступних обставин.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року (справа №727/7932/18), зобов`язано голову Путильської районної ради привести контракт, укладений в смт Путила 19 вересня 2014 року між Путильською районною радою, в особі голови районної ради та ОСОБА_9 , у відповідність до вимог п. 4 Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642 та п. 27 Типового контракту з керівником комунального закладу охорони здоров`я Путильського району Чернівецької області, затвердженого Рішенням ІІ пленарного засідання VІІІ сесії Путильської районної ради Чернівецької області VІІ скликання від 13 жовтня 2016 року № 83-6/16, визначивши строк продовженої дії (п.6.4) контракту - три роки.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 жовтня 2018 року, визнано контракт, укладений 19 вересня 2014 року між Путильською районною радою Чернівецької області в особі голови районної ради та ОСОБА_9 таким, що не відповідає пункту п.27 Типової форми контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642.

Постановою Верховного Суду від 22 травня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 жовтня 2018 року залишено в силі.

18 червня 2019 року копія вказаної постанови Верховного Суду зареєстрована в журналі реєстрації вхідних документів Путильської районної ради, та 24 червня 2019 року надійшла на адресу Путильської районної ради.

З метою створення уявлення про виконання вказаного рішення ОСОБА_6 , який перебував на посаді голови Путильської районної ради, шляхом нанесення резолюції на постанові Верховного Суду та видачі розпорядження №16-р від 18 червня 2019 року надано доручення керуючій справами районної ради ОСОБА_10 , головному спеціалісту ОСОБА_11 , та завідуючій ОСОБА_12 підготувати розпорядження та внести зміни до Положення про порядок проведення конкурсу, призначення на посаду та звільнення з посади керівників організацій спільної власності територіальних громад Путильського району та вирішення окремих питань щодо контрактної форми трудового договору та винесення зазначених питань на сесію Путильської районної ради.

Відповідно до п.7 ст.55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» голова районної ради в межах свої повноважень видає розпорядження. Аналогічні положення зазначено і у п.8 ч.7 ст.59 вказаного Закону.

Однак ОСОБА_6 , будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, умисно, маючи реальну можливість в період часу з 18 червня 2019 року по 17 грудня 2019 року виконати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року шляхом видачі розпорядження про приведення зазначеного контракту у відповідність до вимог п. 4 Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я та п. 27 Типового контракту з керівником комунального закладу охорони здоров`я Путильського району Чернівецької області, в порушення вимог статей 8 19 124 129-1 Конституції України, п.7 ст.55, п.8 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» - не виконав його.

Вироком Чернівецького апеляційного суду від 22 березня 2023 року апеляційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_13 - адвоката ОСОБА_14 задоволено, а касаційну скаргу прокурора ОСОБА_15 задоволено частково. Вирок місцевого суду скасовано та ухвалено новий вирок, яким ОСОБА_6 засуджено за ч. 3 ст. 382 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням функцій представників влади чи місцевого самоврядування на строк 1 рік.

Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі, просить скасувати вирок суду апеляційної інстанції і закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.

На обґрунтування своїх вимог засуджений стверджує, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи стосовно нього обвинувальний вирок, порушив заборону двічі притягувати особу до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення, оскільки:

- перед відкриттям кримінального провадження стосовно нього за ч. 3 ст. 382 КК України (Невиконання судового рішення), він був двічі притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 1856 КУпАП (Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду);

- адміністративне провадження стосовно нього, з урахуванням характеру та суворості зазначеного стягнення, а також з огляду на ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) і практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), є таким, що підпадає під визначення кримінальної процедури в розумінні ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції;

- кримінальне та адміністративне провадження стосовно нього є тотожними та стосуються одного і того самого факту - невиконання рішення суду.

При цьому засуджений також зауважує, що з огляду на обставини виконавчого провадження, до нього неможливо було застосовувати адміністративне стягнення, оскільки державний виконавець мав керуватися не ст. 1856 КУпАП, а положеннями частин 1, 2 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім того, у своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на положення ч. 6 ст. 35 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також Порядок укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я (далі - Порядок укладення контракту) та Типову форму контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я (далі - Типова форма контракту), стверджує, що:

- він особисто не мав законних підстав для безпосереднього виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року;

- внесення змін та доповнень до контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, відповідно до п. 21 Типової форми контракту здійснюється шляхом укладення додаткових контрактів в цій частині між районною радою та вказаною особою.

Водночас засуджений зауважує, що після отримання 18 червня 2019 року постанови Верховного Суду від 22 травня 2019 року (якою було залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року), він почав вчиняти всі необхідні дії для виконання рішення суду, в межах його повноважень, а саме видав розпорядження від 18 червня 2019 року № 16 «Про виконання постанови Верховного Суду», згідно якого керуючій справами ОСОБА_10 та головному спеціалісту ОСОБА_11 було доручено внести зміни до Положення про порядок проведення конкурсу щодо керівників комунальних закладів (далі - Положення про порядок проведення конкурсу), з подальшим його внесенням на розгляд сесії Путильської районної ради. При цьому вказує, що того ж дня ним було підписано проект рішення щодо внесення змін до Положення, затвердження Типової форми контракту, а також проект Положення та проект Типової форми контракту, які було подано на постійну комісію для розгляду та пропонувалось затвердити на сесії Путильської районної ради.

Вищенаведені обставини, на переконання засудженого, підтверджуються показаннями свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_16 та ОСОБА_10 .

Також ОСОБА_6 звертає увагу Суду на те, що в п. 27 Типової форми контракту не вказано, що після закінчення терміну дії контракту та відсутності вимог учасників щодо його припинення, такий контракт продовжується на той самий термін, що був укладений, проте подана ОСОБА_9 до суду разом із позовною заявою ОСОБА_17 форма контракту містила підроблений п. 27, який не відповідає оригіналу та на підставі якого було постановлено ухвалу від 18 вересня 2018 року.

Разом з тим засуджений зауважує, що за пред`явленим йому обвинуваченням, судове рішення мало бути виконано в період до 17 грудня 2019 року, що ним і було зроблено, оскільки саме цього дня, після того як сесія районної ради не ухвалила рішення про надання йому повноважень на укладення контракту з ОСОБА_9 , він все одно, на виконання рішення суду, прийняв розпорядження № 29-к про приведення контракту у відповідність до рішення суду.

При цьому засуджений також не погоджується з позицією суду апеляційної інстанції про те, що він як голова Путильської районної ради мав безпосередньо виконувати рішення суду і не повинен був керуватись положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», оскільки така позиція суду суперечить практиці Конституційного Суду України, викладеній у рішенні від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012 у справі № 1-26/2012.

Одночасно засуджений зауважує, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи вирок, послався на нерелевантну практику Верховного Суду, викладену в постанові від 13 липня 2021 року у справі № 664/2551/18, оскільки таке рішення Суду, було ухвалено у кримінальному провадженні, обставини якого суттєво відрізняються від обставин даного провадження.

Ураховуючи вищенаведені обставини, а також з огляду на комплекс вчинених дій, направлених на виконання рішення суду, зокрема, звернення до районного суду із заявами про роз`яснення судового рішення та відстрочення його виконання, засуджений ОСОБА_6 вважає, що в його діях відсутні об`єктивна та суб`єктивна сторони складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України. Одночасно на підтвердження своєї позиції засуджений також посилається і на показання потерпілого ОСОБА_9 , який зазначав, що на сесії Путильської районної ради зайшов ОСОБА_6 та повідомив, що йому надійшли документи про приведення контракту у відповідність до рішення суду та він має їх виконати.

Вказані обставини, на думку ОСОБА_6 , залишились поза увагою суду апеляційної інстанції. При цьому засуджений також зазначає, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи обвинувальний вирок, в порушення вимог п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України, належним чином не мотивував своє рішення в частині наявності складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України, оскільки:

- чітко не сформулював обвинувачення, визнане ним доведеним, із зазначенням способу вчинення злочину;

- не обґрунтував своє рішення в частині висновків про навмисне затягування ОСОБА_6 виконання судового рішення шляхом звернення до суду із заявами про роз`яснення та відстрочку виконання судового рішення;

- не надав жодної оцінки факту виконання ним судового рішення шляхом винесення відповідного розпорядження в останній день строку, вказаного в обвинувальному акті;

- не врахував його показання та показання свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_16 та ОСОБА_10 в частині того, що ОСОБА_6 не був наділений повноваженнями щодо внесення змін до контракту укладеного з ОСОБА_9 ;

- не врахував інші докази, які були надані стороною захисту;

- не мотивував свої висновки щодо доведеності його вини у вчиненні інкримінованого йому злочину поза розумним сумнівом;

- прийняв до уваги лише версію сторони обвинувачення та не спростував версію сторони захисту.

Крім того, засуджений не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині визнання ОСОБА_13 потерпілим, з огляду на те, що:

- ОСОБА_13 відповідно до положень ст. 55 КПК України не було заподіяно жодної шкоди;

- у обвинувальному акті відсутні дані на підтвердження заподіяння шкоди ОСОБА_13 ;

- факт заподіяння шкоди ОСОБА_13 спростовується показаннями останнього, який під час допиту, на запитання сторони захисту, зазначив, що не має доказів на підтвердження причетності ОСОБА_6 до смерті його батька ОСОБА_9 , проте, на його думку, невиконанням рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року йому було спричинено моральну шкоду у зв`язку зі смертю батька.

Зазначені обставини, на переконання ОСОБА_6 , були проігноровані судом апеляційної інстанції, який спростовуючи твердження місцевого суду про те, що ОСОБА_13 не є потерпілим у цьому кримінальному провадженні, не навів жодних мотивів стосовно того, яка саме шкода ОСОБА_13 була заподіяна. При цьому засуджений, посилаючись на постанову Верховного Суду від 06 грудня 2022 року у справі № 155/98/19, наголошує, що право на відшкодування ОСОБА_13 моральної шкоди за правонаступництвом в даному випадку не допускається.

Крім того, засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на практику Верховного Суду та рішення ЄСПЛ, вказує на необґрунтованість тверджень, зазначених у вироку суду апеляційної інстанції, щодо неможливості врахування показань померлого ОСОБА_9 з підстав порушення вимог ст. 23, ч. 4 ст. 95 КПК України.

Крім того, засуджений вказує, що прокурор ОСОБА_15 одночасно приймав участь у даному кримінальному провадженні та провадженні № 120202655130000020 від 19 жовтня 2020 року, відкритому внаслідок підробки Типового контракту ОСОБА_9 , в якому прокурор не вчиняв жодних дій на підтвердження такого факту, а тому з огляду на положення п. 3 ч. 1 ст. 77 КПК України, останній мав заявити самовідвід, однак цього не зробив, оскільки, на думку засудженого, зацікавлений у притягненні його до кримінальної відповідальності.

Разом з тим засуджений також не погоджується з рішенням суду апеляційної інстанції і в частині призначеного покарання, обґрунтовуючи свої доводи тим, що суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, належним чином не врахував:

- обставини справи, а саме факт підписання ОСОБА_6 розпорядження від 18 червня 2019 року № 16-р «Про виконання постанови Верховного Суду» та розпорядження від 17 грудня 2019 року № 29-к «Про приведення контракту у відповідність до рішення суду»;

- вік засудженого (67 років);

- стан здоров`я (наявність хронічних захворювань);

- відсутність суспільної небезпечності.

Вказані обставини, на думку засудженого, давали суду апеляційної інстанції можливість застосувати положення ст. 69 КК України або ст. 75 КК України.

У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок суду апеляційної інстанції скасувати, а кримінальне провадження закрити.

На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає, що в діях засудженого ОСОБА_6 відсутній склад злочину, передбачений ч. 3 ст. 382 КК України, з огляду на таке:

- вищенаведений контракт, укладений з ОСОБА_9 , відсутній в матеріалах кримінального провадження;

- приведення двостороннього правочину, форма якого затверджена відповідним положенням, прийнятим на сесії районної ради, у відповідність до нормативних актів Кабінету Міністрів України полягає у внесенні змін в таке положення та контракт, що неможливо зробити лише виданням головою районної ради відповідного розпорядження;

- внесення змін у трудовий контракт має відбуватися за участю обох сторін шляхом укладення додаткової угоди або укладення нового контракту, але ж ніяк не за одноосібним розпорядженням голови районної ради;

- одноособове винесення головою районної ради відповідного розпорядження по суті не призведе до внесення змін у контракт і положення, на підставі якого він укладений і затверджена його Типова форма.

За таких обставин захисник вважає, що вирок суду апеляційної інстанції є необґрунтованим, оскільки з огляду на вищенаведене, в діях ОСОБА_6 відсутня об`єктивна сторона інкримінованого йому злочину.

При цьому захисник стверджує, що посилання суду апеляційної інстанції на постанову Верховного Суду у справі № 664/2551/18, з метою підтвердження своєї позиції щодо необхідності ухвалення обвинувального вироку, є безпідставним, оскільки таке рішення Суду було постановлено у кримінальному провадженні обставини якого суттєво відрізняються від даної справи.

Одночасно захисник також зауважує, що:

- ОСОБА_6 18 червня 2019 року видано розпорядження № 16-р, згідно якого було підготовлено проект рішення про внесення змін зміни до Положення про порядок проведення конкурсу, яке пропонувалось затвердити на черговій сесії районної ради;

- відповідно до положень п. 20 ч. 1 ст. 43, ст. 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ОСОБА_6 , будучи головою районної ради, не міг виконати визначені судовим рішенням та виконавчим листом зобов`язання про приведення контракту у відповідність до нормативних актів Кабінету Міністрів України, оскільки таке питання може бути вирішене виключно на пленарних засіданнях районної ради;

- всі проекти рішень ради попередньо розглядаються відповідними постійними комісіями, без висновку яких рішення районної ради не приймаються;

- від винесення розпорядження головою, без внесення змін в Положення про порядок проведення конкурсу, яке прийняте районною радою, зміст трудового контракту та його форма не зміняться;

- одноосібне розпорядження голови районної ради не могло бути і не стало підставою для приведення контракту у відповідність;

- виконання, визначеного судовим рішенням та виконавчим листом, зобов`язання мало би бути здійснено лише згідно вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Регламенту роботи Путильскої районної ради та Статуту комунального закладу, шляхом прийняття рішення про затвердження нового Положення про порядок проведення конкурсу, нової Типової форми контракту, і саме укладення нового контракту між двома сторонами головою районної ради і ОСОБА_9 або укладення додаткової угоди до вже діючого.

Таким чином, захисник вказує, що ОСОБА_6 фактично не міг одноособово виконати зобов`язання визначені судовим рішенням та виконавчим листом, про приведення контракту у відповідність до нормативних актів Кабінету Міністрів України, оскільки таке питання могло бути вирішене лише внесенням змін в трудовий контракт, який є формою трудового договору і всі зміни і доповнення до нього мають вноситись шляхом укладення додаткових письмових документів у двосторонній формі, а не винесенням розпорядження голови районної ради у відповідності до його повноважень.

Крім того, в обґрунтування відсутності прямого умислу на невиконання рішення суду і виконавчого листа, а також на підтвердження відсутності реальної можливості їх виконати, захисник посилається на подання ОСОБА_6 20 січня 2020 року, до Шевченківського районного суду м. Чернівці заяви про роз`яснення судового рішення, оскільки своїм розпорядженням він фактично не привів двосторонній трудовий контракт до вимог нормативних актів КМ України, а за положеннями Закону не наділений повноваженнями одноосібно без рішення сесії відповідної ради вносити зміни до Положень та змінювати форму контракту.

З огляду на вищенаведене, а також дії ОСОБА_6 і обставини у період з 18 червня 2019 року по 17 грудня 2019 року, захисник зазначає, що засуджений вчинив всі можливі дії для виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року, що спростовує наявність обов`язкової ознаки суб`єктивної сторони складу даного кримінального правопорушення - умислу на невиконання рішення суду, і є підставою для закриття даного кримінального провадження за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.

Також у своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 наголошує, що в рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення постанови про відкриття виконавчого провадження не міститься жодного підпису отримувача і дати вручення, що свідчить про те, що засуджений не отримував вказану постанову, а тому не був належним чином повідомлений про відкриття виконавчого провадження.

На зазначені касаційні скарги представник потерпілого ОСОБА_13 - адвокат ОСОБА_8 подала заперечення, в яких, посилаючись на необґрунтованість доводів сторони захисту, вказує, що вирок суду апеляційної інстанції є законним, а подані скарги - безпідставними, внаслідок чого, просить оскаржуване рішення залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 - без задоволення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 підтримали свої касаційні скарги та просили їх задовольнити.

ОСОБА_18 та представник потерпілого ОСОБА_8 заперечували щодо задоволення поданих касаційних скарг, просили вирок суду апеляційної інстанції залишити без зміни, а касаційні скарги сторони захисту - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 не підлягають задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.

Скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій з підстав неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК України) та невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

З урахуванням зазначеного, Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність такої оцінки та виходить лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій.

З огляду на вищенаведене, доводи касаційних скарг засудженого та його захисника про те, що:

- подана ОСОБА_9 до суду разом із позовною заявою Типова форма контракту містила підроблений п. 27, який не відповідає оригіналу;

- в матеріалах кримінального провадження відсутній контракт від 19 вересня 2014 року, укладений між Путильською районною радою Чернівецької області, в особі голови районної ради та ОСОБА_9 ,

не можуть бути предметом касаційного розгляду.

Крім того, колегія суддів зауважує, що перевірці у касаційному порядку також не підлягають і доводи касаційної скарги захисника про неналежне отримання ОСОБА_6 постанови про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2019 року, оскільки, Суд розглядає кримінальне провадження відповідно до положень ст. 337 КПК України лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення та лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, а тому перевірка обґрунтованості дій державного виконавця не є предметом перегляду у порядку кримінальної процедури.

Водночас, як було встановлено судом апеляційної інстанції, постанови державного виконавця від 03 вересня 2019 року та від 23 вересня 2019 року про накладення на ОСОБА_6 штрафу були скасовані ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 31 травня 2018 року, яка, в свою чергу, була скасована постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 09 серпня 2018 року (у зв`язку з порушенням правил юрисдикції). При цьому на момент апеляційного розгляду даних про оскарження дій та рішень державного виконавця до адміністративних судів в матеріалах справи встановлено не було, та стороною захисту не надано.

Що стосується доводів засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 про те, що вирок суду апеляційної інстанції було ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Як передбачено ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно дост. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції, скасовуючи виправдувальний вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_6 , вказав, що рішення місцевого суду не відповідає вимогам ст. 370, п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України, оскільки висновки, викладені у судовому рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи та повною мірою спростовуються сукупністю доказів, перевірених та належно оцінених в апеляційному порядку в їх сукупності та з точки зору достатності і взаємозв`язку.

На обґрунтування своєї позиції суд апеляційної інстанції зазначив наступне.

Відповідно до рішення Путильської районної ради за №02-1/15 від 12 листопада 2015 року, ОСОБА_6 обрано головою даного органу місцевого самоврядування.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року було зобов`язано голову Путильської районної ради Чернівецької області привести контракт, укладений в смт Путила 19 вересня 2014 року, між Путильською районною радою Чернівецької області, в особі голови районної ради та ОСОБА_9 відповідно до вимог п. 4 Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я (далі - Порядок укладення контракту), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642 та п. 27 Типового контракту з керівником комунального закладу охорони здоров`я Путильського району Чернівецької області (далі - Типовий контракт), затвердженого Рішенням ІІ пленарного засідання VІІІ сесії Путильської районної ради Чернівецької області VІІ скликання від 13 жовтня 2016 року № 83-6/16, визначивши строк продовженої дії (п.6.4) контракту - три роки.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 жовтня 2018 року (до рішення суду від 18 вересня 2018 року), постановленого за заявою ОСОБА_9 , серед іншого, визнано вищенаведений контракт таким, що не відповідає п. 27 Типової форми контракту та зобов`язано голову Путильської районної ради привести даний контракт у відповідність до вимог закону.

Постановою Верховного суду від 22 травня 2019 року вищенаведені рішення Шевченківського районного суду було залишено в силі.

Витягом із журналу вхідних документів Путильської районної ради за 2019 рік підтверджується те, що вищезазначена постанова Верховного Суду надійшла до Путильської районної ради Чернівецької області 18 червня 2019 року та була зареєстрована у журналі реєстрації вхідних документів за №03-20/141.

Згідно з виконавчим листом від 14 червня 2019 року голову Путильської районної ради Чернівецької області зобов`язано привести контракт, укладений між Путильською районною радою Чернівецької області та ОСОБА_9 відповідно до вимог п. 4 Порядку укладення контракту та п. 27 Типового контракту, визначивши строк продовженої дії (п.6.4) - три роки. При цьому на підставі вищевказаного виконавчого листа старшим державним виконавцем ОСОБА_19 за заявою представника потерпілого ОСОБА_13 - адвоката ОСОБА_14 від 26 червня 2019 року, було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2019 року.

Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що старший виконавець ОСОБА_19 звертався до голови Путильської районної ради - ОСОБА_6 з вимогою від 08 серпня 2019 року № 59425463 про термінове надання підтвердження виконання рішення суду, однак рішення виконано не було, внаслідок чого, відповідно до постанов державного виконавця від 03 вересня 2019 року та від 23 вересня 2019 року, у зв`язку з невиконанням рішення суду, на ОСОБА_6 було накладено штраф на користь держави у розмірі 3400 грн та 6800 грн відповідно.

Разом з тим суд апеляційної інстанції також послався на:

- акт державного виконавця від 23 вересня 2019 року, яким підтверджується те, що ОСОБА_6 рішення суду першої інстанції не виконав;

- постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 23 вересня 2019 року, відповідно до якої виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа за №727/7932/18, виданого 14 червня 2019 року закінчено, у зв`язку надісланням до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення;

- повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення від 23 вересня 2019 року за №3208/08.19, згідно з яким державний виконавець ОСОБА_19 звернувся до Путильського ВП Кіцманського ВП ГУНП в Чернівецькій області з повідомленням, в якому просив вирішити питання щодо притягнення до відповідальності голови Путильської районної ради - ОСОБА_6 за невиконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року;

- розпорядження голови Путильської районної ради від 17 грудня 2019 року за № 29-к, відповідно до якого контракт, укладений між ОСОБА_9 та головою Путильської районної ради 19 вересня 2014 року, було приведено у відповідність вимог законодавства, визначено строк дії (п.6.04) контракту - три роки.

Крім того, судом апеляційної інстанції були допитані виправданий ОСОБА_6 та свідки ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_10 , однак до їх показань суд поставився критично.

Так, оцінюючи пояснення вищенаведених осіб, зокрема, і в частині того, що ОСОБА_6 не мав законних повноважень на виконання рішення суду, суд апеляційної інстанції, посилаючись на практику Верховного Суду, викладену у постанові від 13 липня 2021 року у справі № 664/2551/18, зазначив, що ОСОБА_6 , будучи головою Путильської районної ради, не повинен був керуватись вимогами Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо виконання рішення суду виключно шляхом розгляду таких чи пов`язаних із ними питань на пленарних засіданнях сесії районної ради та наявності позитивних висновків постійних комісій районної ради, а мав безпосередньо виконувати рішення суду, оскільки його виконання не залежить від волі депутатів ради та висновків постійних комісій.

Також суд апеляційної інстанції відхилив надані стороною захисту: скарги на постанови про накладення штрафу на ОСОБА_6 від 22 лютого 2018 року та від 27 лютого 2018 року, розпорядження від 22 березня 2018 року №12-р, витяг з ЄРДР про те, що кримінальне провадження за №12020265130000020 зареєстровано 19 жовтня 2020 року за зверненням ОСОБА_6 про те, що потерпілий ОСОБА_9 підробив рішення Путильської районної ради, обґрунтувавши свої доводи тим, що такі докази є інформативними та не мають відношення до інкриміновано ОСОБА_6 діяння. При цьому суд зауважив, що інші докази на які посилається, сторона захисту, не стосуються обвинувачення.

Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наявні в матеріалах кримінального провадження докази щодо винуватості ОСОБА_6 , є належними, оскільки вони прямо чи непрямо підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню у даному кримінальному провадженні, та у своїй сукупності і взаємозв`язку свідчать про те, що ОСОБА_6 , який перебуваючи на посаді голови Путильської районної ради, тобто будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, знаючи про прийняте рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року та постанову Верховного Суду від 22 травня 2019 року, а також про наявність постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, свідомо протягом тривалого часу, а саме у період з 18 червня 2019 року (отримання та ознайомлення з рішенням Верховного Суду) по 17 грудня 2019 року (винесення розпорядження № 29-к), не виконував рішення суду.

Разом з тим суд апеляційної інстанції, скасовуючи виправдувальний вирок, послався на необґрунтованість висновків місцевого суду про те, що нанесенням резолюції на постанові Верховного Суду та наданням відповідного доручення про виготовлення розпорядження ОСОБА_6 приступив до виконання судового рішення, зважаючи на те, що від моменту нанесення такої резолюції та до моменту видання розпорядження пройшло 6 місяців і за цей час обвинувачений, знаючи про відкриття виконавчого провадження, навмисно затягував виконання судового рішення, шляхом звернення до суду із заявами про роз`яснення судового рішення та про відстрочку виконання рішення суду, тобто свідомо не виконував рішення суду, що свідчить про наявність в його діях умислу на вчинення таких дій. При цьому суд також наголосив, що нанесення вказаної резолюції не означає, що ОСОБА_6 приступив до виконання рішення суду, оскільки така резолюція не породжує жодних правових наслідків та не є виконанням судового рішення в розумінні ст. 382 КК України.

Зізмісту вироку вбачається, що суд апеляційної інстанції в його мотивувальній частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, і з достатньою конкретизацією встановив та зазначив місце, час, спосіб вчинення кримінального правопорушення.

При цьому, постановляючи рішення, суд апеляційної інстанції обґрунтував свої висновки щодо спроможності версії сторони обвинувачення, викладеної в обвинувальному акті, та спростування версій сторони захисту стосовно невинуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину.

У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про навмисне затягування ним виконання судового рішення, однак, на переконання колегії суддів, такі доводи є безпідставними, оскільки засуджений не зазначає, яким саме чином наведене спростовує обґрунтованість обвинувального вироку, з огляду на те, що судом за результатами дослідження матеріалів кримінального провадження, було чітко встановлено суб`єкта виконання судового рішення, а також те, що у задоволенні заяв про роз`яснення судового рішення та відстрочку його виконання було відмовлено.

Крім того, Суд також не погоджується з твердженнями засудженого про те, що судом апеляційної інстанції не було надано оцінки тому факту, що він все таки виконав судове рішення, шляхом винесення відповідного розпорядження в останній день строку, вказаному у обвинувальному акті, виходячи з наступного.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, розпорядження голови Путильської районної ради від 17 грудня 2019 року № 29-к «Про приведення контракту у відповідність до рішення суду» було предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який належним чином його дослідив та надав відповідну правову оцінку, зазначивши, що ОСОБА_6 мав можливість виконати рішення суду в період часу з 18 червня 2019 року до 17 грудня 2019 року.

За таких обставин, а також враховуючи те, що вищенаведене розпорядження було винесено ОСОБА_6 вже після відкриття кримінального провадження, то колегія суддів не вбачає підстав, які б свідчили про допущення судом апеляційної інстанції порушень в цій частині.

Водночас колегія суддів також вважає за необхідне зазначити наступне.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, судом апеляційної інстанції було встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року в цивільному провадженні № 727/7932/18 було задоволено позовні вимоги ОСОБА_9 та зобов`язано голову Путильської районної ради Чернівецької області привести контракт, укладений з ОСОБА_9 у відповідність до вимог п. 4 Порядку укладення контракту та п. 27 Типового контракту, визначивши строк продовженої дії (п.6.4) контракту - три роки.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 жовтня 2018 року в цивільному провадженні № 727/7932/18 було визнано вищенаведений контракт таким, що не відповідає п. 27 Типової форми контракту та зобов`язано голову Путильської районної ради привести даний контракт у відповідність.

Зі змісту судових рішень у зазначеному цивільному провадженні, які містяться у матеріалах кримінального провадження та є загальнодоступними в Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається, що не погоджуючись вищенаведеними висновками суду першої інстанції у цивільній справі, представник ОСОБА_7 , який діяв в інтересах голови Путильської районної ради ОСОБА_6 (цивільний відповідач), оскаржив їх в апеляційному порядку.

У своїх апеляційних скаргах представник цивільного відповідача, з-поміж іншого, вказував, що суд першої інстанції, приймаючи рішення про зобов`язання голови районної ради змінити контракт, фактично перебрав на себе повноваження колегіального органу місцевого самоврядування в порушення вимог п. 20 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» і Статуту відповідного закладу.

Суд апеляційної інстанції, під час перегляду рішень Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року та від 25 жовтня 2018 року, перевіривши апеляційні скарги представника відповідача, дійшов висновку, що вони підлягають частковому задоволенню, а оскаржувані рішення - скасуванню.

На обґрунтування своєї позиції суд апеляційної інстанції, у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, зазначив, що:

- вимога позивача зобов`язати голову районної ради привести контракт, укладений 19 вересня 2014 року, відповідно до вимог відповідних нормативних актів та визначити строк продовженої дії контракту між сторонами на три роки, не відповідає нормам матеріального права та не є належним способом захисту права у спірних правовідносинах. При цьому наголосив, що суд першої інстанції, поклавши обов`язок на голову районної ради визначити строк продовженої дії контракту між сторонами на три роки, свавільно втрутився у право сторін трудового контракту самостійно визначати строк дії контракту та умови продовження строку його дії;

- необґрунтованими є висновки суду першої інстанції в частині того, що встановлене контрактом положення, а саме якщо відповідно до п. 5.5 контракту жодна із сторін не виявляє зацікавленості у його подальшому поновленні, контракт автоматично набирає чинності терміном на один рік, погіршує становище позивача порівняно з чинним законодавством (ст. 9 КЗпП) та порушує право позивача на працю щодо пролонгації контракту на три роки. Водночас суд зауважив, що такі твердження місцевого суду не відповідають обставинам справи, оскільки суд дійшов такого висновку внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що згідно з пунктами 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних рішень та ухвалення нового судового рішення, яким у позові слід відмовити.

Не погоджуючись з таким рішенням суду апеляційної інстанції, позивач ОСОБА_9 оскаржив його в касаційному порядку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (справа № 727/7932/18), з вищенаведеними висновками суду апеляційної інстанції не погодився, зазначивши наступне:

- відповідно до ч. 2 ст. 5 ЦПК України, у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону;

- застосування конкретного способу захисту порушеного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам;

- суд апеляційної інстанції не врахував, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом;

- неправильне тлумачення апеляційним судом норм права суперечить зазначеним положенням і призвело до неправомірної відмови позивачу у реалізації його права на судовий захист;

- задоволені судом першої інстанції позовні вимоги про зобов`язання голови Путильської районної ради Чернівецької області привести контракт у відповідність до чинного законодавства не є захистом прав позивача на майбутнє, яке унеможливлюється вимогами закону, а, навпаки, зазначене означає, що голова районної ради має вирішити це питання згідно із законом.

За таких обставин Верховний Суд у цивільній справі № 727/7932/18 дійшов висновку (постанова від 22 травня 2019 року), що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року про зобов`язання голови Путильської районної ради Чернівецької області привести контракт, укладений з ОСОБА_9 у відповідність до вимог п. 4 Порядку укладення контракту та п. 27 Типового контракту та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 жовтня 2018 року про визнання контракту таким, що не відповідає п. 27 Типової форми контракту та зобов`язання голови Путильської районної ради привести даний контракт у відповідність до вимог закону - залишенню в силі.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що питання визначення способу захисту порушеного права та, як наслідок, способу і суб`єкта виконання судового рішення були предметом перегляду суду касаційної інстанції у цивільному провадженні, рішення якого набрало законної сили.

З огляду на зазначене Верховний Суд не вбачає підстав для перевірки доводів касаційних скарг сторони захисту про те, що:

- ОСОБА_6 відповідно до положень ч. 6 ст. 35 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Порядку укладення контракту та Типової форми контракту, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 642, а також з огляду на показання свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_16 та ОСОБА_10 , не мав законних підстав для безпосереднього виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2018 року;

- внесення змін та доповнень до контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров`я, відповідно до п. 21 Типової форми контракту здійснюється шляхом укладення додаткових контрактів в цій частині між районною радою та вказаною особою;

- приведення двостороннього правочину, у відповідність до нормативних актів Кабінету Міністрів України полягає у внесенні змін в таке положення та контракт, що неможливо зробити лише виданням головою районної ради відповідного розпорядження;

- внесення змін у трудовий контракт має відбуватися за участю обох сторін шляхом укладення додаткової угоди або укладення нового контракту, але ж ніяк не за одноосібним розпорядженням голови районної ради;

- одноособове винесення головою районної ради відповідного розпорядження по суті не призведе до внесення змін у контракт і положення, на підставі якого він укладений і затверджена його Типова форма;

- відповідно до положень п. 20 ч. 1 ст. 43, ст. 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ОСОБА_6 , будучи головою районної ради, не міг виконати визначені судовим рішенням та виконавчим листом зобов`язання про приведення контракту у відповідність до нормативних актів Кабінету Міністрів України, оскільки таке питання не відноситься до компетенції голови районної ради та може бути вирішене лише шляхом внесення змін у контракт, що можливо здійснити виключно на пленарних засіданнях районної ради;

- всі проекти рішень ради попередньо розглядаються відповідними постійними комісіями, без висновку яких рішення районної ради не приймаються;

- від винесення розпорядження головою зміст трудового контракту не зміниться, і його форма, без внесення змін в Положення про порядок проведення конкурсу, яке прийняте районною радою, та самий контракт також залишаться без зміни;

- одноосібне розпорядження голови районної ради не могло бути і не стало підставою для приведення контракту у відповідність до вимог нормативних актів Кабінету Міністрів України;

- виконання визначених судовим рішенням та виконавчим листом зобов`язання мало би бути здійснено лише згідно вимог Закону, Регламенту роботи Путильскої районної ради та Статуту комунального закладу, шляхом прийняття рішення про затвердження нового Положення про порядок проведення конкурсу, нової Типової форми контракту, і саме укладення нового контракту між двома сторонами головою районної ради і ОСОБА_9 або укладення додаткової угоди до вже діючого;

- ОСОБА_6 було вчинено ряд дій, направлених на виконання рішення суду в рамках його повноважень (видання розпорядження від 18 червня 2019 року № 16 «Про виконання постанови Верховного Суду», звернення до районного суду із заявами про роз`яснення судового рішення та відстрочення його виконання);

- показаннями свідка ОСОБА_10 підтверджують факт того, що в Положенні не було передбачено можливості пролонгування контракту;

- необґрунтованим є висновки суду апеляційної інстанції в частині того, що він як голова Путильської районної ради мав безпосередньо виконувати рішення суду і не повинен був керуватись положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» тому, що вони суперечать практиці Конституційного Суду України, викладеній у рішенні від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012 у справі № 1-26/2012,

оскільки, надаючи оцінку таким доводам, колегія суддів фактично має здійснити перегляд (ревізію) обґрунтованості висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року в рамках цивільного провадження № 727/7932/18 (яка набрала законної сили), що не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції у цьому кримінальному провадженні.

Що стосується посилань засудженого на рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012 у справі № 1-26/2012, то колегія суддів також вважає за необхідне зазначити наступне.

У вказаному рішенні Конституційного суду України зазначено, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист та відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Посилаючись на вказане рішення, ОСОБА_6 обґрунтовує те, що він повинен був керуватися вимогами Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо виконання рішення.

Однак рішення Конституційного суду України стосується Закону України «Про виконавче провадження», який, з-поміж іншого, і передбачає комплекс дій та заходів, спрямованих на захист та відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Крім вказаного Суд вважає, що вирок суду апеляційної інстанції не суперечить рішенню Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012 у справі № 1-26/2012, оскільки воно, як і постанова Верховного Суду від 22 травня 2019 року у цивільній справі, стосується саме відновлення порушених прав особи, а тому з урахуванням зазначеного касаційна скарга засудженого в цій частині задоволенню не підлягає.

Що стосується доводів касаційних скарг засудженого та його захисника про безпідставність посилань суду апеляційної інстанції у своєму рішенні на постанову Верховного Суду від 13 липня 2021 року у справі № 664/2551/18, з підстав його нерелевантності, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Зі змісту вказаної постанови вбачається, що Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що для виконання судового рішення жодних інших рішень будь-яких органів не потрібно, а тому внесення на розгляд сесії Козачелагерської сільської ради питання про виконання рішення суду не ґрунтується на законі і є способом уникнення від відповідальності за невиконання рішення суду.

Водночас, як встановлено вище, питання щодо способу захисту порушеного права та, як наслідок, визначення суб`єкта виконання рішення суду першої інстанції від 18 вересня 2018 року було вирішено судом касаційної інстанції у постанові від 22 травня 2019 року. Зокрема, судом касаційної інстанції було встановлено, що рішення місцевого суду про зобов`язання приведення у відповідність контракту укладеного з ОСОБА_9 , підлягає виконанню саме головою Путильської районної ради (тобто ОСОБА_6 ).

Ураховуючи вищенаведене, а також те, що вказане рішення суду касаційної інстанції, яке ухвалене в рамках цивільного провадження, не є предметом перевірки Верховного Суду у цьому провадженні, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи вирок, обґрунтовано послався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 13 липня 2021 року у справі № 664/2551/18 та дійшов правильних висновків про те, що в даному випадку для виконання керівником органу місцевого самоврядування рішень суду не потрібно додаткових рішень інших органів державної влади чи місцевого самоврядування, а винесення на розгляд інших органів, зокрема сесії, не ґрунтується на законі і є способом уникнення від відповідальності за невиконання рішення суду.

За таких обставин зазначені доводи касаційної скарги не спростовують обґрунтованості рішення суду апеляційної інстанції в цій частині.

Доводи засудженого про необґрунтованість вироку суду апеляційної інстанції в частині неможливості прийняття до уваги показань потерпілого (померлого) ОСОБА_9 колегія суддів не приймає до уваги, оскільки показання останнього, з огляду на рішення суду касаційної інстанції у цивільній справі про необхідність виконання рішення суду саме головою Путильської районної ради, в даному випадку, на переконання Суду, не впливають на суть вироку суду апеляційної інстанції, а тому їх врахування або не врахування жодним чином не спростовує висновки суду щодо винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України.

У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , також посилається на безпідставність висновків суду апеляційної інстанції в частині визнання ОСОБА_13 потерпілим у кримінальному провадженні, обґрунтовуючи свої доводи тим, що останньому, з огляду на положення ст. 55 КПК України, не було заподіяно будь-якої шкоди.

Дійсно, положеннями ч. 1 ст. 55 КПК України передбачено, що потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди.

Як убачається з матеріалів провадження, судом апеляційної інстанції було встановлено, що постановою старшого слідчого СВ ОСОБА_20 від 31 серпня 2020 року, на підставі заяви ОСОБА_13 , останнього було визнано потерпілим у кримінальному проваджені. При цьому суд зауважив, що матеріали справи не містять, а стороною захисту не надано будь-яких відомостей про скасування вищевказаної постанови.

За таких обставин та з огляду на те, що у своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 не зазначає, яким саме чином визнання ОСОБА_13 потерпілим, порушило його права, з огляду на те, що в рамках даного кримінального провадження не встановлено прямого причинного зв`язку між діями ОСОБА_6 та заподіянням моральної, фізичної чи матеріальної шкоди ОСОБА_13 , а також враховуючи, що ОСОБА_13 не заявлено цивільного позову, Верховний Суд не вбачає підстав для висновку про те, що зазначеним допущено таке істотне порушення норм процесуального закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення по суті пред`явленого обвинувачення. При цьому висновки суду касаційної інстанції, викладені у постанові від 06 грудня 2022 року у справі № 155/98/19, на яку посилається засуджений, з урахуванням наведеного, не спростовують зазначену позицію колегії суддів.

Щодо тверджень у касаційній скарзі засудженого про те, що прокурор ОСОБА_15 , який приймав участь у суді першої інстанції, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 77 КПК України, мав заявити самовідвід, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 77 КПК України прокурор, слідчий, дізнавач не має права брати участь у кримінальному провадженні, якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім`ї заінтересовані в результатах кримінального провадження або існують інші обставини, які викликають обґрунтовані сумніви в його неупередженості.

Здійснення процесуального керівництва в рамках іншого кримінального провадження, не може безперечно свідчити про наявність підстав, які б зобов`язували прокурора заявляти самовідвід.

Зі змісту матеріалів справи вбачається, що судами попередніх інстанцій в порядку, передбаченому КПК України було роз`яснено учасникам провадження, зокрема, і стороні захисту, право заявити відвід, в тому числі і прокурору.

При цьому з матеріалів провадження не вбачається, що сторона захисту, при наявності для того обґрунтованих підстав, була позбавлена можливості заявити відвід прокурору в тому числі з підстав, на які є посилання у касаційній скарзі.

Таким чином будь-яких даних щодо зацікавленості прокурора ОСОБА_15 в результатах кримінального провадження встановлено не було.

За таких обставин доводи касаційної скарги засудженого ОСОБА_6 в цій частині не свідчать про наявність таких істотних порушень вимог КПК України, які перешкодили чи могли перешкодити суду постановити законне та обґрунтоване рішення.

Що стосується доводів засудженого про порушення судом апеляційної інстанції, під час ухвалення стосовно нього обвинувального вироку, заборони двічі притягувати особу до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, у своїй касаційній скарзі ОСОБА_6 зазначає, що перед відкриттям кримінального провадження стосовно нього за ч. 3 ст. 382 КК України (Невиконання судового рішення), він був двічі притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 1856 КУпАП (Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду). При цьому, посилаючись на положення Протоколу № 7 до Конвенції від 04 листопада 1950 року, а також на рішення ЄСПЛ, постановлені у справах проти України, ОСОБА_6 зазначає, що ЄСПЛ неодноразово визнавав наведені в КУпАП адміністративні правопорушення як кримінальні, з огляду на характер правопорушення та суворість адміністративного стягнення (значні за розміром штрафи та адміністративний арешт).

Таким чином засуджений вважає, що, оскільки кримінальне та адміністративне провадження стосовно нього є тотожними та стосуються одного і того самого факту, адміністративне провадження стосовно нього, в якому йому було призначено штраф у розмірі 3 400 грн та 6 800 грн, з урахуванням характеру та суворості зазначеного стягнення є таким, що підпадає під визначення кримінальної процедури в розумінні ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції, а тому він був двічі притягнутий до відповідальності за одне і те саме правопорушення.

Однак з такою позицією засудженого ОСОБА_6 Верховний Суд не погоджується, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Питання заборони подвійного притягнення особи до кримінальної відповідальності також було висвітлено у Протоколі № 7 до Конвенції, згідно якого нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави (частина 1 статті 4 Протоколу № 7).

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, судом апеляційної інстанції було встановлено, що згідно з виконавчим листом від 14 червня 2019 року голову Путильської районної ради Чернівецької області зобов`язано привести контракт, укладений між Путильською районною радою Чернівецької області та ОСОБА_9 відповідно до вимог п. 4 Порядку укладення контракту та п. 27 Типового контракту, визначивши строк продовженої дії (п.6.4) - три роки. При цьому на підставі вищевказаного виконавчого листа старшим державним виконавцем ОСОБА_19 за заявою представника потерпілого ОСОБА_13 - адвоката ОСОБА_14 від 26 червня 2019 року, було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2019 року.

У подальшому, в рамках виконавчого провадження № 5925463 від 27 червня 2019 року старший державний виконавець ОСОБА_19 , звертався до голови Путильської районної ради - ОСОБА_6 з вимогою терміново надати підтвердження виконання рішення Шевченківського районного суду від 18 вересня 2018 року.

Однак зазначене рішення виконано не було, внаслідок чого, постановами державного виконавця від 03 вересня 2019 року та від 23 вересня 2019 року, на голову Путильської районної ради - ОСОБА_6 було накладено штраф на користь держави у розмірі 3400 грн та 6800 грн відповідно. При цьому згідно з повідомленням про вчинення боржником кримінального правопорушення від 23 вересня 2019 року за №3208/08.19 старший державний виконавець ОСОБА_19 звернувся до Путильського ВП Кіцманського ВП ГУНП в Чернівецькій області з питанням щодо притягнення до відповідальності голови Путильської районної ради - ОСОБА_6 за невиконання рішення районного суду.

Згідно з ч. 1 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

Частиною 2 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 2 ст. 76 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності ознак кримінального правопорушення в діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи в інший спосіб порушує вимоги закону про виконавче провадження, виконавець складає акт про порушення і звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Системне тлумачення вказаних норм Закону свідчить про те, що у разі, якщо особа без поважних причин у встановлений виконавцем строк не виконує зобов`язання покладені на неї відповідним рішенням, то виконавець виносить постанову про накладення штрафу, а у разі повторного невиконання рішення виконавець у тому самому порядку накладає штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення. Тобто закон надає можливість виконавцю, внаслідок повторного невиконання боржником у встановлений строк рішення, звернутись до правоохоронних органів з відповідним повідомленням та ініціювати питання про відкриття кримінального провадження за фактом невиконання рішення суду (ст. 382 КК України).

Перевіривши доводи касаційної скарги засудженого, а також вирок суду апеляційної інстанції, колегія суддів звертає увагу, що накладення державним виконавцем на ОСОБА_6 стягнення охоплюється невиконанням ним рішення суду на різних етапах виконавчого провадження, що передбачено законом.

Зокрема, накладення штрафу відповідно до постанови від 03 вересня 2019 року у розмірі 3400 грн, (200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) було здійснено на підставі ч. 1 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки у встановлений державним виконавцем строк, рішення Шевченківського районного суду від 18 вересня 2018 року не було виконано.

Накладення штрафу відповідно до постанови від 23 вересня 2019 року у розмірі 6800 грн було здійснено на підставі ч. 2 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження», саме у зв`язку з повторним невиконанням ОСОБА_6 вищенаведеного рішення суду, з наступним зверненням до правоохоронних органів з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення (невиконання рішення районного суду), що відповідає вказаним положенням Закону України «Про виконавче провадження».

Поряд з цим, ні зі змісту касаційних скарг сторони захисту та доданих до них матеріалів, ні з матеріалів кримінального провадження, не вбачається наявність будь-яких даних, що ОСОБА_6 притягувався державним виконавцем до адміністративної відповідальності за ст. 1856 КУпАП.

Крім цього, у рішеннях ЄСПЛ по справах:

- «Гурепка проти України» від 06 вересня 2005 року, «Гурепка проти України (№2)» від 08 квітня 2010 року (в обох випадках заявника було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 1853 КУпАП (Прояв неповаги до суду);

- «Надточій проти України» від 15 травня 2008 року (заявника притягнуто до відповідальності за порушення митних правил, передбачених ст. 112 Митного кодексу України);

- «Лук`янінов проти України» від 09 червня 2011 року (заявника притягнуто до відповідальності за ч. 1 ст. 51 КУпАП (Дрібне викрадення чужого майна);

- «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (заявника було притягнуто до відповідальності за ст. 185 КУпАП (Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі), ст. 1851 КУпАП (Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій);

- «Швидка проти України» від 30 жовтня 2014 року (заявницю було притягнуто до відповідальності за ст. 173 КУпАП (Дрібне хуліганство);

- «Engel and Others v The Netherland» від 08 червня 1978 року (заявників було притягнуто до відповідальності за порушення положень Дисциплінарного статуту збройних сил Нідерландів, зокрема, порушення військові дисципліни),

Суд визнавав адміністративні правопорушення як кримінальні.

Проте з огляду на вищезазначені обставини посилання засудженого на вказану практику ЄСПЛ не спростовує законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, оскільки вказані у касаційній скарзі рішення ЄСПЛ, з огляду на вищезазначені положення Закону України «Про виконавче провадження», є нерелевантними в даному кримінальному провадженні.

За таких обставин Верховний Суд не погоджується з доводами засудженого ОСОБА_6 про те, що він двічі був притягнутий до кримінальної відповідальності, а тому касаційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що кваліфікація дій ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 382 КК України з огляду на обсяг висунутого обвинувачення, досліджені судом апеляційної інстанції докази та встановлені фактичні обставини є правильною, а посилання сторони захисту на необхідність закриття кримінального провадження з підстави, передбаченої у п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, на переконання Суду, є необґрунтованими у зв`язку з чим касаційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає.

Таким чином, у вироку суду апеляційної інстанції в повній відповідності до вимог статей 370 420 КПК України наведено мотиви, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину поза розумним сумнівом.

Що стосується посилань у касаційній скарзі засудженого на невідповідність призначеного судом апеляційної інстанції покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі через суворість, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Питання призначення покарання врегульовані розділом ХІ КК України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Водночас відповідно до ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Таким чином, законодавцем визначено, що явно несправедливим через м`якість або суворість покарання може бути саме за видом чи розміром.

Проте у своїй касаційній скарзі засуджений, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі, не наводить доводів щодо незаконності висновків суду апеляційної інстанції в частині призначення йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки та додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов`язані з виконанням функцій представників влади чи місцевого самоврядування на строк 1 рік. З урахуванням зазначеного доводи касаційної скарги у цій частині є необґрунтованими.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції під час призначення ОСОБА_6 покарання, у відповідності до ст. 65 КК України, врахував ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченим злочину, який згідно зі ст.12 КК України, належить до категорії тяжких злочинів, його особу, який вчинив злочин будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, свою вину у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав, раніше не судимий, пенсіонер, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, стан його здоров`я.

Обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_6 згідно зі ст. 66 67 КК України, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, а також з огляду на принцип справедливості та індивідуалізації покарання, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_6 слід призначити основне покарання в мінімальних межах санкції ч. 3 ст. 382 КК України, а також додаткове покарання - у виді позбавлення права обіймати посади, що пов`язані з виконанням функцій представників влади чи місцевого самоврядування в межах санкції вищевказаної статті, зважаючи на те, що він вчинив злочин будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище.

Таке покарання, на думку колегії суддів, в даному конкретному кримінальному провадженні, є достатнім і необхідним для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, а також повністю відповідатиме меті покарання.

При цьому Верховний Суд також погоджується з позицією суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для застосування до ОСОБА_6 більш м`якого покарання, ніж перебачено законом.

Так, положеннями ст. 69 КК України визначено, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Перелік обставин, які пом`якшують покарання, визначений ч. 1 ст. 66 КК України.

Відповідно до вироку, судом апеляційної інстанції не було встановлено обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_6 згідно зі статтями 66 67 КК України, а тому колегія суддів вважає, що застосування до засудженого положень ст. 69 КК України, з огляду на вказане, буде суперечити вимогам матеріального закону.

Крім того, як убачається з вироку, питання про звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання з випробуванням, також було предметом перевірки суду апеляційної інстанції, при цьому суд обґрунтовано не встановив підстав для застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Отже під час вирішення питання про можливість виправлення засудженого без відбування реального покарання та звільнення його від відбування покарання з випробуванням беруться до уваги тяжкість злочину, особа винного та інші обставини справи.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції врахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, який згідно зі ст.12 КК України, належить до категорії тяжких злочинів та обставини справи, зокрема, і те, що ОСОБА_6 вчинив злочин будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище.

Крім того, судом також було прийнято до уваги і дані про особу ОСОБА_6 , який свою вину у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав, раніше не судимий, пенсіонер, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, стан його здоров`я.

Ураховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України. При цьому, керуючись принципом справедливості та індивідуалізації покарання, суд вказав на необхідність призначення йому саме реального покарання в мінімальних межах санкції ч.3 ст.382 КК України.

З такими висновками погоджується і Верховний Суд.

З огляду на вказане, а також, ураховуючи те, що у своїх касаційних скаргах сторона захисту не наводить мотивів та не висуває вимог щодо застосування до засудженого положень ст. 69 КК України або ст. 75 КК України, колегія суддів не вбачає належних та обґрунтованих підстав для зміни чи скасування вироку суду апеляційної інстанції в цій частині.

При цьому, оцінюючи доводи ОСОБА_6 про тяжкість стану його здоров`я (наявність хронічних захворювань), Суд звертає увагу на те, що засуджений з огляду на положення ст. 84 КК України, статей 537 539 КПК України при наявності для того обґрунтованих підстав, не позбавлений можливості вирішити питання щодо звільнення від покарання або від подальшого його відбування у зв`язку з хворобою.

Що стосується доводів касаційної скарги засудженого ОСОБА_6 про відсутність в його діях суспільної небезпечності, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Суспільна небезпечність злочину - це його здатність заподіювати істотну шкоду суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом, або створювати реальну загрозу спричинення такої шкоди.

Суспільна небезпечність кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 КК України, з-поміж іншого, полягає у заподіянні суттєвої шкоди нематеріального характеру правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам, яка напряму пов`язана з характером спірних правовідносин, що стали підставою для судового розгляду та відповідного судового рішення, від виконання якого умисно ухилився винний.

При цьому суспільна небезпечність умисного невиконання судового рішення також полягає і в тому, що протиправні дії особи перш за все несуть загрозу авторитету правосуддя та принижують інститут судового рішення, що в свою чергу заподіює шкоду правам громадян та державним інтересам.

За таких обставин, а також враховуючи те, що кримінальний закон застосовано правильно, а істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого не встановлено, колегія суддів вважає, що касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 слід залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Чернівецького апеляційного суду від 22 березня 2023 року стосовно ОСОБА_6 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3