Історія справи

Постанова КГС ВП від 20.05.2025 року у справі №915/476/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2025 року

м. Київ

cправа № 915/476/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Міщенко І. С., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ФІРМА «ІРБІС»

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 09.10.2024 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 у справі

за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю ФІРМА «ІРБІС»

про стягнення 2 994 099,51 грн.

У судовому засіданні взяли участь: прокурор - Єреп В. В. та представник відповідача - Рознін В. А.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У квітні 2024 року заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради (далі - позивач та/або Міськрада) до Товариства з обмеженою відповідальністю ФІРМА «ІРБІС» (далі - відповідач та/або ТОВ ФІРМА «ІРБІС») про стягнення грошових коштів на загальну суму 2 994 099,51 грн, з яких: 2 038 890,00 грн - пайова участь; 168 543,81 грн - 3 % річних; 786 665,70 грн - сума, на яку збільшився основний борг, з урахуванням індексу інфляції.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого обов`язку зі сплати на користь Міськради коштів пайової участі.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, у період з 07.12.2010 по 30.06.2021 на підставі дозволу на виконання будівельних робіт від 07.12.2010 № 00530-10, виданого Інспекцією державного архітектурнобудівельного контролю у Миколаївській області, ТОВ ФІРМА «ІРБІС» здійснило будівництво об`єкта: «Будівництво житлових будинків з торговим центром за адресою: просп. Леніна (з 01.01.2021 просп. Центральний), 172, м. Миколаїв (перша черга будівництва: житлові будинки)».

Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000 об`єкт будівництва відноситься до будинків багатоквартирної масової забудови - код 1122.1.

Державною архітектурно-будівельною інспекцією України 12.07.2021 на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації від 30.06.2021 видано ТОВ ФІРМА «ІРБІС» сертифікат № ІУ123210630875, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта (черги, окремого пускового комплексу) проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації.

Відповідно до зазначеного сертифіката, об`єкт будівництва має такі основні показники: найменування об`єкта згідно з проектом «Будівництво житлових будинків з торговим центром за адресою: просп. Леніна, 172, м. Миколаїв (Перша черга будівництва: Житлові будинки)», дата початку будівництва - 07.12.2010, дата завершення будівництва та готовності об`єкта до експлуатації - 30.06.2021, загальна кількість квартир - 108, кількість поверхів - 15 + цокольний поверх, загальна площа квартир - 7272,4 кв. м.

Відомості щодо видачі відповідачу сертифіката № ІУ123210630875 оприлюднено в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва.

Звертаючись із даним позовом до суду, Прокурор зазначив, що всупереч приписам чинного законодавства відповідачем як забудовником не було укладено з Міськрадою договору про пайову участь у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури при будівництві об`єктів містобудування у місті Миколаєві.

Прокурор зазначив, що оскільки відповідачем договір про пайову участь з Міськрадою не укладався, а будівництво об`єкта розпочато 07.12.2010, у відповідача згідно з вимогами чинного законодавства виник обов`язок упродовж 10 днів після 01.01.2020 звернутися до Міськради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Невиконання відповідачем обов`язку щодо сплати пайової участі стало підставою для звернення із даним позовом до Господарського суду Миколаївської області.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 09.10.2024 у справі № 915/476/24 (суддя Коваль С. М.), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 (Аленін О. Ю. - головуючий, судді: Принцевська Н. М., Філінюк І. Г.), позов задоволено повністю, стягнуто з ТОВ ФІРМА «ІРБІС» на користь Міськради грошові кошти на загальну суму 2 994 099,51 грн, з яких: 2 038 890,00 грн - пайова участь; 168 543,81 грн - 3 % річних; 786 665,70 грн - сума, на яку збільшився основний борг, з урахуванням індексу інфляції.

3.2. Беручи до уваги невжиття компетентним органом - позивачем протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів територіальної громади, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останнього самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави (територіальної громади міста Миколаєва), суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність у Прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, суди попередніх інстанцій вказали, що наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання Прокурором передбаченого Законом України «Про прокуратуру» порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.

Суд апеляційної інстанції, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, а також виходячи з того, що замовником об`єкта будівництва не було дотримано передбаченого у Прикінцевих та перехідних положеннях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття такого об`єкта в експлуатацію, дійшов висновку про стягнення з відповідача безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Щодо розрахунку безпідставно збережених грошових коштів пайової участі суд, посилаючись на підпункт 1 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 20.05.2021 № 119 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», сертифікат № ІУ123210630875 та пункт 6 акта готовності об`єкта до експлуатації від 22.04.2021, визнав обґрунтованим розрахунок пайової участі позивача (2 038 890,00 грн: 7272,4 кв. м (загальна площа квартир будинку) х 14 018 грн/кв. м (вартість спорудження житла по Миколаївській області) х 2 % (ставка розміру пайової участі для житлових будинків)).

Судами попередніх інстанцій також перевірено та визнано обґрунтованим розрахунок компенсаційних нарахувань, а саме 3 % річних у сумі 168 543,81 грн та інфляційні нарахування у сумі 786 665,70 грн.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Миколаївської області від 09.10.2024 та постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 у справі № 915/476/24, ТОВ ФІРМА «ІРБІС» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та постанову, ухвалити рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

4.2. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4.3. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції положень статті 1212 ЦК України, без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, а саме щодо належного способу захисту права органу місцевого самоврядування.

У контексті наведеного скаржник вказує, що позовні вимоги Прокурора сформульовані таким чином: стягнути з ТОВ ФІРМА «ІРБІС» на користь Міськради кошти у сумі 2 994 099,51 грн, з яких: 2 038 890 грн - заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Миколаєва, 168 543,81 грн - 3 % річних, 786 665,70 грн - інфляційні нарахування. У свою чергу, фактичною та правовою підставою стягнення грошових коштів є обставини та правовідносини, які регулюються статтею 1212 ЦК України, і саме ця норма зазначена Прокурором у позові.

Таким чином, на думку скаржника, Прокурор обрав неправильний спосіб захисту, де позовні вимоги не відповідають правовим підставим позову - замість стягнення безпідставно збережених грошових коштів Прокурор помилково намагається стягнути заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Миколаєва.

На думку скаржника, у постанові апеляційного суду наявне протиріччя - з одного боку, суд зазначив, що ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі, а з іншого боку, суд відхилив доводи скаржника про те, що Прокурор неправильно сформулював позовні вимоги та намагається стягнути саме заборгованість зі сплати пайової участі, що є різними за правовою суттю вимогами.

Безпідставно збережені грошові кошти (глава 83 ЦК України) та заборгованість зі сплати пайової участі (глава 51 ЦК України) мають очевидну різну правову природу та різне правове регулювання.

У позовній заяві, в наведених у ній обставинах, обґрунтуванні, правових та фактичних підставах Прокурор слово «заборгованість» не зазначає жодного разу (тільки в розрахунку та в прохальній частині).

За твердженням скаржника, задоволення позовних вимог в такому вигляді створить ситуацію правової невизначеності, коли відповідач повинен буде сплатити неіснуючий борг та з неіснуючим призначенням.

Крім того, на думку скаржника, можливе потенційне подвійне стягнення коштів.

У тексті касаційної скарги скаржник також посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.02.2024 у справі № 990/150/23, в якій зазначено, що: «… звертаючись до суду, позивач самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Своєю чергою, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах».

Відтак, неправильно обраний спосіб захисту є самостійною підставною для відмови в позові.

4.4. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме підпунктів 1, 4 пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20.09.2019 № 132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» щодо розрахунку та обов`язку сплати пайової участі при введені в експлуатацію цілого об`єкта будівництва (який складається з кількох черг), а не до поступового введення в експлуатацію його окремих черг.

Такий висновок, за твердженням скаржника, необхідний для визначення обсягу розрахунку та моменту обов`язку сплати пайової участі при поступовому введенні в експлуатацію окремих черг об`єкта будівництва.

У контексті наведених доводів скаржник зауважує, що завершена лише перша черга будівництва об`єкта, сплата пайової участі, за твердженням скаржника, пов`язується з будівництвом об`єкта в цілому, а не його окремих черг.

Таким чином, стягнення грошових коштів з відповідача є передчасним, оскільки друга черга об`єкта будівництва ще не завершена.

4.5. Прокурор у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - залишити без змін, наголошуючи на тому, що обраний спосіб захисту відповідає правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у постановах від 23.05.2024 у справі № 915/149/23, від 15.05.2019 у справі № 917/803/18, від 20.02.2025 у справі № 914/3777/23 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.

5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані судові рішення в межах вимог касаційної скарги.

5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то колегія суддів зазначає таке.

Предметом касаційного перегляду у цій справі стало питання щодо стягнення із забудовника коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту у зв`язку зі здійсненням ним будівництва у період з 07.12.2010 по 30.06.2021 та введенням в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта у 2021 році.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності регламентовані Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

За умовами частини другої статті 40 зазначеного Закону України замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята, дев`ята статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинної на момент виникнення спірних правовідносин).

Зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону.

З матеріалів справи вбачається і учасниками справи не заперечувалося, що договір про сплату коштів пайової участі між Міськрадою та ТОВ ФІРМА «ІРБІС» у строк до 01.01.2020 не укладався.

Водночас відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов`язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Саме така правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 23.05.2024 у № 915/149/23, в межах якої також розглядався позов Прокурора в інтересах держави в особі Міськради про стягнення грошових коштів пайової участі за відсутності укладеного між сторонами договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Набуття чинності 01.01.2020 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено, також не скасовує обов`язку по сплаті пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.

У пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» передбачено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що за змістом Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» і Прикінцевих та перехідних положень до нього з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Водночас договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020 є дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання.

Крім цього, суди керувалися правовими висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 911/594/18, від 22.08.2018 у справі № 339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі № 904/2258/20.

Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка була чинною до 01.01.2020, визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію відповідно до частини другої статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак, і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність.

Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, на яку як на підставу касаційних вимог посилається заявник).

У вищенаведеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання щодо відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права, наголосила на тому, що:

- з 01.01.2020 скасовано дію статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Таким чином, якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме: зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним;

- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19, від 04.02.2021 у справі № 904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка зобов`язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 922/267/20 та від 23.03.2021 у справі № 904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» ще на час звернення позивача до суду, проте вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин;

- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов`язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена;

- зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;

- у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України;

- у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись із позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Таким чином, починаючи з 01.01.2020, передбачений до цього статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, перестав існувати.

Разом з тим законодавцем під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні») було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абзац другий пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні») у таких розмірах та порядку:

розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;

- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва;

пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію;

кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;

інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Порядок пайової участі замовника будівництва, передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», був впроваджений законодавцем для:

(1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

(2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

У вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що у випадку, якщо замовниками зазначених об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органов місцевого самоврядування (в інтересах якого у цій справі діє Прокурор і питання про участь якого у цій справі скаржником не оскаржується) з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

Наведене свідчить про те, що норми абзаців першого та другого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» не перебувають у взаємозв`язку та не є взаємодоповнюючими.

Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 20.02.2024 у справі № 910/20216/21 та від 23.05.2024 у справі № 915/149/23.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що будівництво відповідачем багатоквартирного житлового будинку з вбудованими нежитловими та господарськими приміщеннями було розпочато 07.12.2010 та станом на 01.01.2020 такий об`єкт не був введений в експлуатацію.

Державною архітектурно-будівельною інспекцією України 12.07.2021 на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації від 30.06.2021 видано ТОВ ФІРМА «ІРБІС» сертифікат № ІУ123210630875, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта (черги, окремого пускового комплексу) проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації.

Таким чином, враховуючи, що виконання будівельних робіт з будівництва об`єкта розпочалося до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», відповідач зобов`язаний був у період з початку будівельних робіт і до 01.01.2020 звернутися до Міськради із заявою про укладення договору про пайову участь, до якої додати документи, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об`єкта та очікувати від Міськради відповідного розрахунку та примірника договору.

Наведене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21.

Натомість судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач як замовник будівництва до Міськради із заявою про укладення договору про пайову участь не звертався, відповідно такий договір між сторонами не укладався, та, як наслідок, грошові кошти до місцевого бюджету відповідачем не сплачувались, що свідчить про порушення останнім норми статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» щодо обов`язкової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту, яка на момент початку побудови об`єкта і до 01.01.2020 була чинною.

При цьому, враховуючи, що у цій справі будівництво об`єкта розпочате у 2010 році, абзац другий пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначив обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

Разом з тим усупереч зазначеним вимогам законодавства щодо містобудівної діяльності відповідач до Міськради протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва не звернувся.

У свою чергу, Верховний Суд у постановах від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 та від 15.08.2024 у справі № 914/2145/23 зазначив, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.

Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 та від 19.02.2025 у справі № 903/468/24.

Підсумовуючи викладене, Суд зазначає, що апеляційний господарський суд, залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог, дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача заявлених безпідставно збережених коштів відповідно до статті 1212 ЦК України, оскільки матеріали справи підтверджують наявність у відповідача обов`язку щодо сплати пайової участі у зв`язку з будівництвом першої черги об`єкта на підставі пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», який відповідачем не був виконаний.

Доводи скаржника про неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 колегією суддів відхиляються, адже наведене спростовується змістом оскаржуваної постанови, де із посиланнями на висновки, викладені у тому числі в зазначеній постанові, судом апеляційної інстанції вказано, що належним та ефективним способом захисту у цій справі є звернення органу місцевого самоврядування (в інтересах якого у цій справі діє Прокурор) з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

При цьому судом доречно зазначено, що предметом даного спору є матеріально-правова вимога Прокурора в інтересах держави в особі Міськради до відповідача про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

Наведене підтверджується, зокрема змістом позовної заяви.

Водночас зазначення у прохальній частині позовної заяви вимог про стягнення заборгованості зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерної, транспортної та соціальної інфраструктури м. Миколаєва, замість стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі, не впливає на правову кваліфікацію спірних правовідносин.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 237 ГПК України при ухваленні рішення саме суд, а не позивач вирішує, яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин.

Господарський суд при постановленні судового рішення керується не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, на які посилаються сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Отже, у цій справі Прокурором обрано належний та ефективний спосіб захисту, що відповідає сталій практиці Верховного Суду, наведеній у тексті цієї постанови, та спростовує твердження скаржника про зворотне.

За таких обставин підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася.

5.4. Також у касаційній скарзі скаржник зазначив і про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України), а саме підпунктів 1, 4 пункту 4 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» щодо розрахунку та обов`язку сплати пайової участі при введені в експлуатацію цілого об`єкта будівництва (який складається з кількох черг), а не до поступового введення в експлуатацію його окремих черг.

Разом з цим Верховний Суд звертає увагу, що зі змісту касаційної інстанції в наведеній частині слідує, що скаржник має на увазі відсутність, висновку Верховного Суду щодо застосування підпунктів 1, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», тобто має місце очевидна описка при написанні пункту 4, який мав зазначатися як пункт 2.

У контексті наведеного, Верховний Суд зауважує, що звертаючись з касаційною скаргою, відповідач помилково стверджує, що визначення розміру пайовою участі та його стягнення можливо лише після введення цілого об`єкта будівництва (який складається з кількох черг) в експлуатацію, адже такі доводи не відповідають змісту абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та сталій практиці Верховного Суд.

Так, зокрема, у постановах від 15.08.2024 у справі № 914/2145/23 та від 20.02.2025 у справі № 914/3777/23 Верховний Суд виклав правові висновки про те, що невиконання замовником будівництва законодавчо закріпленого обов`язку щодо сплати пайової участі у зв`язку з будівництвом першої черги об`єкта саме до введення об`єкта в експлуатацію надає право на стягнення цих коштів відповідно до статті 1212 ЦК України.

При цьому відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва першої черги на виконання вимог абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.

Наведена правова позиція роз`яснює зміст принципів пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» в цілому, у тому числі підпунктів 1, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ та підтверджує висновок суду першої інстанції щодо наявності у відповідача обов`язку щодо сплати пайової участі у зв`язку з будівництвом першої черги об`єкта саме до введення в експлуатацію об`єкта в цілому.

Крім цього, колегія суддів зауважує, що згідно з пунктом 5 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката.

Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідачем не надано, а наявні матеріали справи не містять, доказів наявності обумовлених проектною документацією інших черг будівництва спірного об`єкта чи наявності договірних відносин з Міськрадою щодо оплати пайової участі після завершення будівництва всіх черг будівництва.

Варто також звернути увагу на те, що розрахунок пайової участі у зв`язку з будівництвом першої черги об`єкта здійснено з урахуванням величини загальної площі квартир об`єкта будівництва першої черги введеного в експлуатацію відповідно до сертифіката № ІУ123210630875, пункту 6 акта готовності об`єкта до експлуатації від 22.04.2021 та показників опосередкованої вартості спорудження житла у Миколаївській області станом на 01.04.2021, згідно з наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 20.05.2021 № 119 ((7272,4 кв. м * 14 018,00 грн) * 2 % = 2 038 890,00 грн).

Такий розрахунок є обґрунтованим, арифметично правильним та таким, що відповідає приписам підпункту 1 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

З цих мотивів у Верховного Суду відсутні підстави для формування правового висновку щодо питань порушених скаржником у касаційній скарзі (пункт 4.4 цієї постанови). Отже, зважаючи на викладене, підстава, передбачена у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК України, також не підтвердилася.

5.5. Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.3. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на висновок Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ФІРМА «ІРБІС» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 09.10.2024 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 у справі № 915/476/24 залишити без змін.

Поновити виконання рішення Господарського суду Миколаївської області від 09.10.2024 та постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 у справі № 915/476/24.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді І. С. Міщенко

О. В. Случ