ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2019 року

м. Київ

Справа № 923/241/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Берднік І.С., Кушніра І.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "АНТ-АГРО"

на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 11.09.2018 (головуючий суддя - Діброва Г.І., судді: Принцевська Н.М., Ярош А.І.) та на рішення Господарського суду Херсонської області від 15.06.2018 (суддя Пригуза П.Д.)

за позовом першого заступника керівника Каховської місцевої прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області

до 1. Архангельськослобідської загальноосвітньої школи I-III ступенів Каховської районної ради Херсонської області

2. Приватного сільськогосподарського підприємства "АНТ-АГРО"

про визнання недійсним договору про сумісний обробіток земельної ділянки

за участю: прокурора:

прокурора: Насадчук Ж.Д. (посвідчення від 13.10.18),

ВСТАНОВИВ:

Перший заступник керівника Каховської місцевої прокуратури Херсонської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області (далі - позивач) звернувшись в суд з позовом, просив визнати недійсним договір про сумісний обробіток земельної ділянки №02/01/18, укладений 02.01.2018 між Архангельськослобідською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Каховської районної ради Херсонської області (далі - відповідач-1) і Приватним сільськогосподарським підприємством "АНТ-АГРО" (далі - відповідач-2), зобов'язати відповідача-2 звільнити займану ним земельну ділянку державної форми власності площею 71,4 га вартістю 4 070 901 грн. 24 коп., а також відшкодувати прокуратурі за рахунок відповідачів судовий збір.

Позовні вимоги мотивовано тим, що спірний договір суперечить положенням цивільного законодавства, що в силу положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для задоволення заявлених вимог.

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 15.06.2018 позовні вимоги задоволено частково, визнано недійсним договір від 02.01.2018, укладений між відповідачами, відмовлено у задоволенні вимоги щодо звільнення відповідачем-2 займаної ним спірної земельної ділянки, а також відшкодовано прокуратурі за рахунок відповідачів судові витрати пропорційно задоволеним вимогам.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірному договорі не визначено обов'язки відповідача-1, виконання яких призведе до досягнення спільної мети, зокрема, не визначено грошову оцінку вкладів учасників за домовленістю сторін, не покладено на одну із сторін ведення бухгалтерського обліку, не визначено обов'язки учасників щодо утримання спільного майна, обов'язку солідарного відшкодування збитків за результатами спільних зобов'язань, тому, суд першої інстанції визнав спірний договір таким, що суперечить вимогам законодавства України, позаяк не є договором про спільну діяльність.

При цьому, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог щодо звільнення земельної ділянки, пославшись на те, що прокурором було невірно обраний спосіб захисту, який не містить у собі вимоги про задоволення прав та інтересів позивача, що є не передбаченою законом формою втручання у господарські відносини.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11.09.2018 за наслідками перегляду рішення у справі вказані вище висновки суду першої інстанції підтримані у повному обсязі, рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач-2 просить рішення суду першої інстанції в межах задоволених позовних вимог та постанову апеляційної інстанції, скасувати, у задоволені вимог щодо визнання оспорюваного договору недійсним відмовити.

Ці вимоги мотивовано тим, що суди безпідставно розглянули позов прокурора, котрий всупереч частин 2, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України та частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" не обґрунтував в чому саме полягає порушення інтересів держави та необхідність їх захисту. Окрім того, відповідач-2 вважає висновки судів в оскаржуваній частині помилковими, позаяк спірний договір не містить всіх істотних умов, які характерні для договору оренди землі. При цьому відповідач-2 наголошує, що спірний договір є змішаним з основними елементами договору підряду, і земельна ділянка не вибувала з користування відповідача-1, а відтак права держави не порушені. Тому висновки судів, на переконання скаржника, не відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 14.06.2018 зі справи №3-384гс17/11.

Також скаржник вважає, що визнавши оспорюваний правочин договором оренди землі, суди по-перше, порушили принцип диспозитивності (ст. 14 Господарського процесуального кодексу України), вийшли за межі заявлених вимог, а по-друге, не визнали цей договір удаваною угодою, і не застосували наслідки, передбачені за такими результатами.

Від прокурора та позивача отримано відзиви на касаційну скаргу, у яких останні просять оскаржені судові рішення у справі залишити без змін, як такі, що прийнятті з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а у задоволенні касаційної скарги - відмовити з підстав необґрунтованості її вимог.

Окрім того, від прокурора 16.01.2019 безпосередньо до суду касаційної інстанції подано пояснення, які за своєю суттю є доповненням до відзиву на касаційну скаргу, та подані із пропуском встановлених в ухвалі Верховного Суду від 23.11.2018 на підставі статті 294 частини 4 Господарського процесуального кодексу України строків, тому залишаються касаційним судом без розгляду на підставі статей 118, 119 цього Кодексу.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення в оскаржуваній частині, що стосується задоволених вимог, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

У справі встановлено, що відповідно до Державного акта на право постійного користування землею від 14.12.2000 II-XC № 002109, Архангельськослобідська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів є постійним користувачем земельної ділянки площею 71, 4 га, із цільовим призначенням - для ведення підсобного господарства.

Між Архангельськослобідською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів та Приватним сільськогосподарським підприємством "АНТ-АГРО" 02.01.2018 укладено договір про сумісний обробіток земельної ділянки № 02/01/18, за умовами якого, сторони домовилися про організацію сумісного обробітку земельної ділянки в сфері розвитку нових агрономічних технологій, для досягнення більш ефективного використання земельної ділянки, яка належить відповідачу-1 на праві постійного користування відповідно до Державного акта на право постійного користування землею від 14.12.2000 року II-XC №002109, без створення юридичної особи для вирощування сільськогосподарської продукції (далі - договір).

Згідно з пунктом 1.3 договору, сторони можуть надавати один одному будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомоги. Приватне сільськогосподарське підприємство ""АНТ-АГРО" надає можливість Архангельськослобідській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів здійснювати екскурсії на підприємство, метою і завданням яких є: ознайомлення з виробничим процесом в даній галузі, з технологією та організацією виробництва, шляхи підвищення ефективності роботи на підприємстві, зі змістом праці людей різних професій, з заходами по збереженню навколишнього середовища. Крім цього, розширити знання, шляхи підвищення спеціалізації, концентрацію і кооперування виробництва, шляхи підвищення собівартості продукції.

Згідно з пунктом 1.4 договору мета даного договору виконується шляхом власного виробництва Приватним сільськогосподарським підприємством "АНТ-АГРО" на наданій земельній ділянці, сільськогосподарських культур з використанням власних засобів, матеріалів та техніки.

За змістом пункту 3.1 договору зобов'язанням школи є щорічно до 1 березня сплачувати земельний податок у повному обсязі.

Серед обов'язків Приватного сільськогосподарського підприємства "АНТ-АГРО" пунктом 4.1.4 визначено обов'язок щорічно до 1 квітня перераховувати школі 10% від належної суми внеску, що становить 20 000 грн. 00 коп.

Відповідно до пункту 6 договору внеском відповідача-1 є земля, яка, як частка у спільній діяльності, визначена у розмірі 25%, але не менше як 200 000 грн. 00 коп. в календарний рік.

Грошові і майнові внески, а також майно створене або набуте сторонами внаслідок сумісного обробітку, складає їх сумісну часткову власність (п.7.1 договору).

Продукція, що являється результатом сумісного обробітку земельної ділянки, буде реалізуватися в порядку, визначеному Приватним сільськогосподарським підприємством "АНТ-АГРО" (п. 8.1 договору).

Всі доходи, отримувані за даною угодою внаслідок сумісного обробітку земельної ділянки, використовуються в першу чергу на відшкодування матеріальних затрат (п. 8.2 договору).

Пунктом 8.3 договору сторони визначили, що прибуток, котрий отримають сторони від сумісного обробітку земельної ділянки, підлягає розподілу пропорційно часткам, визначеним в розділі 6 Договору.

Пунктом 10.1 договору зокрема визначено строк його дії - три роки з дня підписання його сторонами.

Приймаючи оскаржувані рішення, суди вірно виходили з того, що у відповідності до приписів частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Так частина 1 статті 203 названого Кодексу визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2 ст.203 ЦК України).

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст.203 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст. 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 ЦК України).

З наведеного слідує, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Частина 1 статті 216 ЦК України визначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Разом з цим, статтею 1130 ЦК України визначено поняття договору про спільну діяльність. Так, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до положень статті 1131 цього ж Кодексу умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Отже, зі змісту вказаних законодавчих приписів вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети.

Водночас, за змістом статті 13 Закону України "Про оренду землі" (в редакції від 23.03.2017, чинній на час укладення спірного договору) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно частин 1, 2 статті 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (ч.1). За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (ч.2).

Таким чином, на відміну від договору про спільну діяльність, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей.

Правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).

Разом з цим, у відповідності до приписів частин 1, 2 статті 92 Земельного кодексу України у редакції від 07.12.2017, котра діяла з 31.12.2017 і була чинною на час укладання спірного правочину, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч.1). Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування"; ґ) заклади освіти незалежно від форми власності; д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку (ч.2).

Згідно з частиною 1 статті 95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Дане положення встановлює виняток із загального правила, передбаченого частиною 2 статті 189 Цивільного кодексу України, відповідно до якої продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суди попередніх інстанцій в межах повноважень, наданих їм процесуальним законодавством, проаналізувавши умови укладеного між відповідачами оспорюваного правочину, визнали, що передбачена пунктом 4.1.4 договору сума внеску у розмірі 20 000 грн. 00 коп., є фактично орендною платою за право користування земельною ділянкою для, в даному випадку, вирощування сільськогосподарської продукції.

Тобто, за умовами договору вирощування, переробка та реалізація товарної сільськогосподарської продукції здійснюється тільки відповідачем-2 без участі відповідача-1. Відповідач-1 лише отримує грошові кошти у розмірі, визначеному цим договором.

Отже між сторонами існують фактичні відносини з передання в користування земельної ділянки, метою яких є отримання прибутку від врожаю сільськогосподарської культур, які там вирощуються.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умови укладеного між відповідачами правочину свідчать про те, що останні фактично уклали договір оренди земельної ділянки.

Разом з цим, частиною 1 статті 235 ЦК України встановлено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Відтак, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Така правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 у справі № 916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17.

Отже, встановивши, що спільної діяльності за договором про сумісний обробіток земельної ділянки від 02.01.2018 №02/01/18 не велося, а відбувалось платне користування відповідачем-2 земельною ділянкою, наданою відповідачем-1 у користування для отримання прибутку, суди вірно визнали, що до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди земельної ділянки.

Так, відносини пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами.

Вказаними законодавчими актами визначено істотні умови та порядок укладання договору оренди, якого, як встановлено судами, в даному випадку сторонами дотримано не було.

Також колегія суддів підтримує висновки апеляційної інстанції про те, що Державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки (відповідач-1) надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.

З огляду на викладене, висновки судів визнаються в оскарженій частині правомірними з врахуванням висновків, вказаних у цій постанові, щодо необхідності застосування до даних правовідносин, що склались між сторонами, положень статті 235 Цивільного кодексу України.

За вказаних обставин Суд визнає, що доводи відповідача-2 в частині не застосування положень про правові наслідки удаваного правочину (ст.235 ЦК України) є такими, що знайшли своє підтвердження.

Проте статтею 311 Господарського процесуального кодексу України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (ч.1). Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (ч.2). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.3). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч.4).

Отже, враховуючи викладене та зазначені положення законодавства постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні шляхом доповнення її мотивувальної частини мотивами щодо застосування до даних правовідносин положень статті 235 Цивільного кодексу України.

Разом з цим, іншим аргументам, викладеним в касаційній скарзі, а саме щодо того, що спірний договір є змішаним договором з елементами підряду та щодо виходу за межі позовних вимог, надавалась оцінка апеляційним судом і вони були мотивовано відхилені.

Доводи відповідача-2 з приводу того, що оспорюваний договір не може вважатись договором оренди через відсутність істотних умов договору оренди землі та підписаного між сторонами акта приймання-передачі земельної ділянки, зазначені як підстава для скасування судових рішень, відхиляються судом, оскільки в даному випадку неналежне оформлення відносин оренди земельної ділянки і є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі в користування земельної ділянки.

Відповідно до частини 2 статті 16 Закону України "Про оренду землі" укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Статтею 124 Земельного кодексу України у частинах 1, 2 визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (ч.1). Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (ч.2).

Таким чином, земельним законодавством не передбачено право постійного користувача розпоряджатись земельною ділянкою шляхом передачі її іншим особам у платне користування.

Щодо звернення прокурора за захистом інтересів держави, то слід зазначити, що відповідно до абзаців 1,2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва (абз.1, 2 ч.4 ст.23 цього ж Закону).

Згідно з частинами 2, 4 статті 53 ГПК України, в редакції, чинній на час звернення з позовом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб (ч.2). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч.4).

При цьому, як визначено в рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999, інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі прокурор підставою звернення в інтересах держави зазначив про користування земельною ділянкою відповідачем-2 з порушенням земельного законодавства, а суди встановили, що прокурором визначено, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовано необхідність їх захисту, а також правильно вказаний орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, тому Суд визнає доводи скаржника в частині недостатності підстав для представництва інтересів держави необґрунтованими.

З огляду на наведене підлягають відхиленню як такі, що не знайшли свого підтвердження доводи відповідача-2 про неправильне застосування судами частин 2, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України та частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

При цьому посилання на правову позицію Верховного Суду України у справі № 3-384гс17 колегія суддів визнає недоречними, оскільки у цій цивільній справі вирішувалось питання про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору підряду, а прокурор не був учасником цих справ. Слід зазначити, що в указаній справі суди встановили обставини, протилежні даним, а саме те, що оспорюваний договір не містив умов щодо передачі відповідачеві земельної ділянки за плату, не наділяв його правом користувача, а також не передбачав обов'язків останнього з її використання.

Підсумовуючи викладене, аргументи щодо незаконності прийнятих в оспорюваній частині рішення та постанови, не знайшли свого підтвердження, а доводи відзивів на касаційну скаргу знайшли своє підтвердження.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає, однак вона підлягає зміні шляхом доповнення її мотивувальної частини мотивами, викладеними у цій постанові.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 1 пункту 3 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на суб'єкта її подання.

Керуючись статтями 301, 308, 311, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "АНТ-АГРО" залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 11.09.2018 у справі Господарського суду Херсонської області № 923/241/18, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.С. Берднік

І.В. Кушнір