ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 915/997/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Берднік І. С., Сухового В. Г.,

секретар судового засідання - Дерлі І. І.,

за участю представників сторін:

прокуратури - Семенчук М. А.,

позивача - Губський В. М.,

відповідача-1 - не з`явився,

відповідача-2 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.10.2022 (судді: Колоколов С. І. - головуючий, Разюк Г. П., Савицький Я. Ф.)

та рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 (суддя Семенчук Н. О.)

за позовом виконувача обов`язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до: 1. Державного підприємства "Радгосп "Виноградна Долина",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Просперіс Агро М"

про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У червні 2021 року виконувач обов`язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ, Позивач) до Державного підприємства "Радгосп "Виноградна Долина" (далі - ДП "Радгосп "Виноградна Долина", Відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Просперіс Агро М" (далі - ТОВ "Просперіс Агро М", Відповідач-2), в якому просив визнати недійсним договір про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції № 10/03 від 10.03.2020, укладений між Відповідачами.

1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, Прокурор з посиланням на статті 16 17 92 203 215 216 Цивільного кодексу України, статті 22 27 73 179 207 Господарського кодексу України, статті 92 95 Земельного кодексу України, статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначав, що спірний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки він, як цивільно-правова угода, вчинений з порушенням норм чинного законодавства України у зв`язку із тим, що виконувачем обов`язків директора державного унітарного підприємства укладено вказаний правочин з перевищенням установлених законом і статутом підприємства повноважень.

До того ж, на думку Прокурора, спірний договір суперечить інтересам держави та спричиняє їй прямі економічні збитки у вигляді неодержання прибутку від використання земель, що перебувають у постійному користуванні державного підприємства.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі № 915/997/21, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.10.2022, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

2.2. Наведені судові рішення мотивовано тим, що спірний договір № 10/03 було виконано сторонами, за наслідком чого ДП "Радгосп "Виноградна Долина" отримано певний прибуток, що, в свою чергу, вказує на дійсність намірів Відповідача-2 в реалізації зазначеного правочину, які (наміри) існували на момент його вчинення. З урахуванням викладеного суди дійшли висновку, що в даному випадку не вбачається наявності недобросовісності чи нерозумності в діях ТОВ "Просперіс Агро М" при вчиненні спірного договору. Таким чином, саме по собі перевищення в.о. директора державного підприємства Максимовим М. В. повноважень, обмежених статутом підприємства, при укладенні зазначеного договору, за наявності факту добросовісного його виконання та отримання коштів, не може свідчити про наявність правових підстав для визнання такого правочину недійсним у зв`язку з порушенням положень статті 92 Цивільного кодексу України, оскільки відсутні такі складові застосування наведеної статті як наявність: недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента; дій сторін договору, які свідчать про відсутність реального наміру його укладення і виконання. Суди також дійшли висновку, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання зазначеного договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту. Визнання недійсним вже виконаного договору не відновить порушені інтереси держави у зв`язку з неможливістю проведення двосторонньої реституції (ДП "Радгосп "Виноградна Долина" не зможе повернути все отримане за спірним договором і буде змушене компенсувати вартість отриманого іншій стороні), а Прокурор одночасно з вимогою про визнання недійсним договору не заявляє вимоги про односторонню реституцію або відшкодування збитків.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі заступник керівник Одеської обласної прокуратури просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

3.2. У якості підстави для подання вказаної скарги заявник посилається на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду про застосування правових норм, викладених в постановах від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, від 02.11.2021 у справі № 915/1153/20, від 22.09.2021 у справі № 910/9030/20, від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.

3.3. Крім того, обґрунтовуючи наявність підстав для подання касаційної скарги, заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду про застосування норм частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України у правовідносинах, в яких правочин укладено представником державного підприємства, що накладає окремі обмеження та вимагає погодження з органом управління.

3.4. У відзиві на касаційну скаргу ФДМУ просить задовольнити її у повному обсязі та скасувати оскаржувані судові рішення і прийняти нове, яким позовну заяву задовольнити у повному обсязі.

4. Обставини, встановлені судами

4.1. Господарськими судами встановлено, що у постійному користуванні ДП "Радгосп "Виноградна Долина" на підставі державних актів про право постійного користування земельною ділянкою перебуває 17 земельних ділянок сільськогосподарського призначення загальною площею 2 419,58 га на території Вознесенського району з наступними кадастровими номерами: 4821783800:02:000:0005; 4821783800:01:000:0006; 4821783800:01:000:0007; 4821783800:01:000:0008; 4821783800:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0008: 4821780200:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0022; 4821780200:04:000:0001; 4821783800:02:000:0024; 4821780201:02:006:0029; 4821783801:02:006:0028; 4821783801:02:000:0027; 4821780201:02:006:0026; 4821780201:02:006:0025.

4.2. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 № 1101-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна" ДП "Радгосп "Виноградна Долина" (код 00413995) передано до сфери управління Фонду державного майна України.

4.3. Відповідно до п. 1.1. статуту Відповідача-1, затвердженого наказом ФДМУ від 04.03.2020 № 390, він є державним унітарним підприємством, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Фонду державного майна України.

Згідно з п. 3.2. статуту основними напрямками діяльності підприємства є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур.

За змістом п. 4.4. статуту підприємство має право від свого імені вчиняти господарські зобов`язання (правочини), укладати договори, угоди, контракти, набувати майнові та немайнові права, нести зобов`язання.

Відповідно до п. 4.11. статуту підприємство здійснює вільний вибір видів господарської діяльності, самостійно формує програми та напрями своєї діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг, якщо інший порядок вибору видів діяльності, постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг не передбачений чинним законодавством. Підприємство самостійно визначає ціни на власну продукцію (товари, послуги, роботи), якщо інше не передбачено ліцензійними умовами щодо окремих видів діяльності, які здійснює підприємство, та законодавством України.

Згідно з п.п. 2. п. 5.1. статуту для реалізації мети діяльності підприємства, передбаченої цим статутом, воно має право в порядку, встановленому чинним законодавством, статутом підприємства та внутрішніми документами: вчиняти господарські зобов`язання (правочини) та укладати договори, угоди, контракти згідно з чинним законодавством, набувати майнові та особисті немайнові права, брати на себе зобов`язання в порядку, встановленому чинним законодавством та цим статутом.

За змістом п.п. 7. п. 5.2. статуту підприємство зобов`язане погоджувати із суб`єктом управління питання, пов`язані з вилученням чи добровільною відмовою від користування земельною ділянкою, зміною цільового призначення земельних ділянок або їх частин, які закріплені за підприємством.

Управління підприємством здійснюється його директором, якій підзвітний суб`єкту управління підприємства (п. 10.5. статуту).

До виключної компетенції суб`єкта управління підприємства відповідно до покладених на нього завдань належить: прийняття рішення про надання згоди на вчинення підприємством значних господарських зобов`язань (правочинів) в розумінні розділу 11 статуту (п.п. 10.7.17. п. 10.7. статуту); надання згоди на укладення договорів про спільну діяльність, договорів комісій, доручення та управління майном, зміни до них, та контроль за виконання умов цих договорів (п.п. 10.7.21. п.10.7. статуту).

Відповідно до п. 10.14. статуту директор діє в інтересах підприємства. Директор діє від імені підприємства в межах, передбачених законодавством, цим статутом та іншими актами підприємства, рішеннями його суб`єкта управління. Директор представляє інтереси підприємства перед юридичними та фізичними особами, державою, державними та громадськими установами, органами й організаціями, вчиняє від імені та на користь підприємства господарські зобов`язання (правочини), інші юридично значимі дії, приймає рішення, обов`язкові для виконання всіма працівниками підприємства. Директор розпоряджається коштами, майном та майновими правами підприємства у межах, що встановлені цим статутом, внутрішніми нормативними документами підприємства, рішеннями суб`єкта управління підприємства.

Згідно з п.п. 10. п. 10.16. статуту директор підприємства розпоряджається майном та коштами підприємства, з урахуванням обмежень встановлених цим статутом, внутрішніми положеннями підприємства та рішеннями суб`єкта управління підприємства.

За змістом п.п. 21 п. 10.16. статуту директор підприємства приймає рішення про вчинення господарських зобов`язань (правочинів), підписання (укладання), зміну та розірвання договорів (угод, контрактів), за винятком тих, на вчинення яких відповідно до цього статуту та/або чинного законодавства України потрібно одержати обов`язкове рішення (дозвіл, згоду) суб`єкта управління підприємства на їх вчинення.

Відповідно до п. 11.1. статуту значним господарським зобов`язанням (правочином) підприємства визнається господарське зобов`язання (правочин), що вчиняється ним, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, чи сума коштів, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності.

4.4. Як встановлено господарськими судами, 10.03.2021 між ДП "Радгосп "Виноградна долина", в особі виконувача обов`язків директора Максимова Максима Валерійовича, діючого на підставі статуту (далі - сторона-1), та ТОВ "Просперіс Агро М", в особі директора Михайлюка Михайла Олександровича (далі - сторона-2), було укладено договір про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції № 10/03.

Відповідно до п. 1.1. договору сторони за ним об`єднали зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні сторони-1, про що сторони укладають додаток № 1 до цього договору, який визначає характеристики відповідних земельних ділянок.

Згідно з п. 1.2. договору ведення спільних справ за ним здійснюється сторонами за їх згодою. Обсяг зобов`язань кожної зі сторін щодо вирощування сільськогосподарської продукції визначається в додатку № 2 ("Кошторис") до договору, де вказується перелік робіт, матеріалів, сировини та засобів, які будуть надані сторонами.

За умовами п. 1.4. договору сторони можуть надавати одна одній будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомогу. При цьому майно сторін та грошові кошти не об`єднуються та у спільній власності не перебувають. Даний договір не позбавляє сторону-1 права користування належними їй земельними ділянками та не надає прав користувача чи орендаря стороні-2.

З метою розрахунку вартості та кількості майбутнього врожаю сторони погоджують відповідний План врожайності (додаток № 3 "План врожайності") - п. 1.5. договору.

Відповідно до п. 1.6. договору результат спільного вирощування сільськогосподарських культур, а саме вирощений урожай (готова продукція/товар) є власністю сторони-2 і не переходить у власність сторони-1.

Передбачені в цьому договорі роботи виконуються сторонами з власних або наданих стороною-2 сировини, матеріалів та засобів (посівного матеріалу, добрив, засобів захисту рослин, паливно-мастильних матеріалів тощо). Використання сировини, матеріалів, засобів, виконання робіт узгоджується в додатку № 2 до договору, де вказується їх вартість та понесені витрати на їх придбання сторонами. Надання сировини, матеріалів та інших засобів стороною-2 стороні-1 і навпаки здійснюється на підставі акта приймання передачі (п. п. 2.1., 2.2. договору).

Згідно з п. п. 2.3., 2.4. договору збирання врожаю проводиться стороною-2. З метою фіксації кількості та якості зібраного урожаю сторони забезпечують присутність своїх представників при його збиранні.

Результатом спільного обробітку земельних ділянок за договором є вирощена сільськогосподарська продукція (урожай). Доходи, що отримуються в результаті спільного вирощування продукції, використовуються, в першу чергу, на відшкодування матеріальних витрат, понесених сторонами на обробіток земельних ділянок, матеріали та сировину. Прибуток (винагорода), котрий отримують сторони від спільного обробітку земельних ділянок, після відшкодування матеріальних витрат, підлягає розподілу пропорційно часткам їх участі у спільному обробітку. Розміри прибутку (винагороди) кожній із сторін, а також форма її виплати (у натуральній та у грошовій формах) обумовлюються сторонами в "Плані врожайності" (п. п. 3.1., 3.2. договору).

Відповідно до п. 3.3. договору винагорода в натуральній формі передається сторонам одноразово після завершення повного сільськогосподарського циклу вирощування та збору врожаю (готової продукції). Винагорода в грошовій формі виплачується стороні-1 в гарантованому розмірі, що не може бути меншим від обумовленого сторонами в Плані урожайності.

Згідно з п. 3.4., .3.5. договору винагорода в натуральній формі виплачується стороні-1 у гарантованому розмірі, який дорівнює кількості готової сільськогосподарської продукції, ринкова вартість якої на момент розрахунку не може бути меншою від гарантованого розміру винагороди в грошовій формі. У разі отримання готової продукції в кількості, що перевищує заплановану на 10%, додаткова винагорода стороні-1 становить 3% від ринкової вартості готової продукції, що перевищує заплановану кількість, визначену в додатку № 3 "План врожайності".

За умовами п. 4.1.1. договору сторона-1 зобов`язана виконати роботи відповідно до умов цього договору.

Згідно з п. 4.1.2. договору сторона-1 зобов`язана вживати заходів для захисту одержаних під час виконання робіт результатів та інформувати про це сторону-2.

Відповідно до п. 4.1.15. договору сторона-1 має право отримувати оплату за надання передбачених договором послуг та винагороду за виконання робіт.

Сторона-2 зобов`язана: надати стороні-1 технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур; передати стороні-1 необхідну для виконання робіт інформацію, сировину, матеріали та засоби відповідно до потреб цього договору або авансувати сторону-1 з метою їх придбання; призначати кваліфікованих спеціалістів сторони-2 для проведення контролю за дотриманням стороною-1 технологічної карти вирощування сільськогосподарських культур при проведенні науково-виробничої діяльності; приймати виконані роботи та оплатити їх у строки і в розмірі, передбачені цим договором; здійснювати контроль за дотриманням стороною-1 передових технологічних процесів вирощування сільськогосподарських культур, у тому числі контролювати поточний стан дослідних ділянок/полів в період від підготовки ґрунту під посів до збирання врожаю сільськогосподарських культур (п. п. 5.2.1., 5.2.2., 5.2.3., 5.2.5., 5.2.6. договору).

Згідно з п. 8.1. договору строк його дії з 10.03.2020 до 31.12.2020, а у випадку порушення зобов`язань, до повного виконання зобов`язань за цим договором.

Додатками до цього договору є: додаток № 1 "Характеристики земельних ділянок, які використовуються виконавцем в рамках виконання договору"; додаток № 2 "План врожайності"; додаток № 3 "Кошторис на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції".

4.5. Господарськими судами встановлено, що договір № 10/03 та додатки до нього підписані ДП "Радгосп "Виноградна Долина" в особі Масимова М. В. та ТОВ "Просперіс Агро М" в особі Михайлюка М. О. і скріплені печатками сторін.

4.6. На виконання умов вказаного договору відповідно до актів приймання-передачі посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин №№ 1 - 10, в період з 12.03.2020 по 15.05.2020 Відповідач-2 передав Відповідачу-1 посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин на загальну суму 9 609 601,3 грн.

4.7. Також на виконання умов наведеного договору ТОВ "Просперіс Агро М" перераховано на рахунок ДП "Радгосп "Виноградна Долина" 290 000,00 грн (30.04.2020 - 110 000,00 грн, 12.05.220 - 180 000,00 грн), що підтверджується копіями платіжних доручень № 172085 від 30.04.2020 та № 37519 від 12.05.2020, в яких платником зазначено ТОВ "Просперіс Агро М", отримувачем - ДП "Радгосп "Виноградна Долина", в графі призначення платежу зазначено: "плата за виконані роботи по вирощуванню с/г продукції за дог. № 10/03 від 10.03.2020р.".

4.8. Вважаючи, що спірний договір за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, і виконувачем обов`язків директора Відповідача-1 укладено його з перевищенням установлених законом та статутом підприємства повноважень, Прокурор звернувся з цим позовом до суду.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши доводи наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

5.2. Предметом позову у цій справі є вимоги про визнання недійсним договору про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції № 10/03 від 10.03.2020 з тих підстав, що він вчинений з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки виконувачем обов`язків директора державного унітарного підприємства (одна зі сторін) укладено вказаний правочин з перевищенням установлених законом і статутом підприємства повноважень.

5.3. Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

5.4. Так, згідно з частинами першою, другою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

5.5. За змістом частин другої та третьої статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

5.6. При цьому частина перша статті 216 Цивільного кодексу України визначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

5.7. Наведеними нормами визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави його недійсності, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним (якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність), а також наслідки цього.

5.8. Водночас відповідності до частини другої статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

5.9. Згідно з частинами першою, другою статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників.

5.10. У частині другій статті 65 Господарського кодексу України закріплено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

5.11. Таким чином, юридична особа вчиняє правочини через свої органи, що з огляду на положення статті 237 Цивільного кодексу України спричиняє виникнення правовідносини представництва, в яких орган або особа, що відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені, зобов`язані або мають право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами (постанова Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 915/1153/20).

5.12. Обґрунтовуючи позовні вимоги, Прокурор посилається на те, що спірний договір було укладено з перевищенням повноважень виконувача обов`язків директора ДП "Радгосп "Виноградна Долина", без відповідного погодження суб`єкта управління, чим порушено вимоги статті 73-2 Господарського кодексу України.

5.13. Так, за змістом статті 73-2 Господарського кодексу України значним господарським зобов`язанням державного унітарного підприємства визнається господарське зобов`язання, що вчиняється державним унітарним підприємством, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності. Статутом державного унітарного підприємства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення господарського зобов`язання до значного господарського зобов`язання. Значне господарське зобов`язання підлягає погодженню наглядовою радою державного унітарного підприємства або, у випадках, передбачених законом, органом, до сфери управління якого відноситься державне унітарне підприємство, в порядку, передбаченому цією статтею (частина перша).

Рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається наглядовою радою (у разі її утворення) або органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство (частина друга).

Рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить більше 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство (частина третя).

5.14. При цьому відповідно до частини четвертої статті 73-2 Господарського кодексу України забороняється ділити предмет господарського зобов`язання з метою ухилення від передбаченого цією статтею порядку прийняття рішень про вчинення значного господарського зобов`язання.

5.15. Як встановлено господарськими судами, подібні до вищевикладених обмеження містяться в статуті ДП "Радгосп "Виноградна Долина".

Так, згідно з положеннями вказаного статуту до виключної компетенції суб`єкта управління підприємства відповідно до покладених на нього завдань належить: прийняття рішення про надання згоди на вчинення підприємством значних господарських зобов`язань (правочинів) в розумінні розділу 11 статуту (п.п. 10.7.17. п. 10.7. статуту); надання згоди на укладення договорів про спільну діяльність, договорів комісій, доручення та управління майном, зміни до них, та контроль за виконання умов цих договорів (п.п. 10.7.21. п.10.7. статуту).

За змістом п. 11.1. статуту значним господарським зобов`язанням (правочином) підприємства визнається господарське зобов`язання (правочин), що вчиняється ним, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, чи сума коштів, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності.

5.16. Згідно з частиною п`ятою статті 73-2 Господарського кодексу України значне господарське зобов`язання, вчинене з порушенням порядку, передбаченого частинами першою - четвертою наведеної статті, може бути визнане судом недійсним за позовом державного унітарного підприємства або органу, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.

5.17. Водночас, за змістом частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

5.18. Відповідно до статті 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

5.19. З огляду на положення статей 92 241 Цивільного кодексу України вчинення правочину органом (посадовою особою) юридичної особи з перевищенням наданих йому повноважень може бути підставою для недійсності такого правочину лише за умови обізнаності контрагента про наявність відповідного обмеження повноважень (коли він знав чи за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження), а також за відсутності подальшого схвалення правочину.

5.20. Тобто обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи лише в тому випадку, якщо вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, вона діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність у виконавчого органу юридичної особи необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у постанові від 23.11.2021 у справі № 911/604/19.

5.21. Відмовляючи у задоволенні позову у цій справі, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що спірний договір № 10/03 виконано сторонами, за наслідком чого ДП "Радгосп "Виноградна Долина" отримано певний прибуток, що, в свою чергу, вказує на дійсність намірів Відповідача-2 в реалізації зазначеного правочину. За висновком судів, у даному випадку не вбачається наявності недобросовісності чи нерозумності в діях ТОВ "Просперіс Агро М", а відтак саме по собі перевищення в.о. директора державного підприємства Максимовим М. В. повноважень, обмежених статутом підприємства, при укладенні зазначеного договору, за наявності факту добросовісного його виконання та отримання коштів, не може свідчити про наявність правових підстав для визнання цього правочину недійсним у зв`язку з порушенням положень статті 92 Цивільного кодексу України, оскільки відсутні такі складові застосування наведеної статті як наявність: недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента; дій сторін договору, які свідчать про відсутність реального наміру його укладення і виконання.

5.22. Однак, як вбачається з матеріалів справи, зокрема з преамбули спірного договору, в ньому сторони чітко визначили, що цей правочин укладається між ТОВ "Просперіс Агро М" та ДП "Радгосп "Виноградна Долина" в особі виконувача обов`язків директора Максимова М. В., діючого на підставі статуту.

5.23. При цьому в контексті доводів касаційної скарги колегія суддів звертає увагу, що наявність посилання у відповідному договорі на здійснення повноважень представником однієї зі сторін на підставі статуту свідчить про те, що ознайомлення її контрагентів з обсягом повноважень такої особи відповідно до змісту статуту входить у межі звичайної обачності при укладення договору (постанови Верховного Суду від 20.07.2021 у справі № 911/1605/20, від 23.11.2021 у справі № 911/604/19).

5.24. Тобто за наявності у положеннях статуту Відповідач-1, на який міститься посилання у спірному договорі, обмежень щодо повноважень його керівника, Відповідач-2 при укладенні вказаного договору за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження, зокрема проявивши звичайну обачність та ознайомившись зі змістом зазначеного статуту, а також даними відповідної річної фінансової звітності ДП "Радгосп "Виноградна Долина", якими обумовлені обмеження повноважень у статуті.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21).

5.25. Отже, місцевий і апеляційний господарські суди, зазначивши, що саме по собі перевищення в.о. директора державного підприємства Максимовим М. В. повноважень, обмежених статутом підприємства, при укладенні спірного договору не може свідчити про наявність правових підстав для визнання цього правочину недійсним, помилково послалися на відсутність недобросовісності та нерозумності в поведінці ТОВ "Просперіс Агро М" у зв`язку з чим невірно застосували положення статті 92 Цивільного кодексу України та не дослідили наявності підстав для застосування до спірних правовідносин норм статті 73-2 Господарського кодексу України.

5.26. Зокрема у цьому випадку для застосування положень статті 73-2 Господарського кодексу України важливим було встановити чи містить спірний договір про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції господарські зобов`язання в розумінні статті 173 Господарського кодексу України і, у разі наявності таких обставин, які зобов`язання виникали саме у ДП "Радгосп "Виноградна Долина" внаслідок укладення зазначеного договору.

У контексті наведеного, судам також необхідно було надати належну оцінку доводам Прокурора про підтвердження значного характеру зобов`язань за спірним договором відповідними платіжними дорученнями, зокрема з`ясувати чи можливо визначити за ними ринкову вартість майна, робіт, послуг, які є предметом таких зобов`язань.

5.27. При цьому колегія суддів звертає увагу, що, як встановлено судами, за своєю правовою природою договір щодо якого виник спір є договором про спільну діяльність. Ключовою ознакою такого виду правовідносин є здійснення спільної діяльності для досягнення результату, у якому зацікавлені обидві сторони. Тобто кожна зі сторін внаслідок виконання своєї частини зобов`язань, що визначені у договорі, сприяє досягненню мети, яка і є спільною для сторін цього договору. Такі зобов`язання сторін мають особистий характер та вчиняються для досягнення певної мети, а не на користь іншої сторони договору.

Зважаючи на правову природу спірного договору, вірне та повне встановлення предмету договору у контексті вартісного визначення зобов`язань державного підприємства є необхідним для дослідження того, чи було перевищено повноваження під час його укладення, а також встановлення того чи знало або повинно було знати ТОВ "Просперіс Агро М" про обмеження повноважень в.о. директора щодо представництва ДП "Радгосп "Виноградна Долина".

5.28. Крім того, відмовляючи в задоволенні позову господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання його недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту.

5.29. Однак, відповідно до правової позиції Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної в постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, адже заявлення такої вимоги є також належним способом захисту, який передбачений законом.

Водночас вирішуючи питання про можливість задоволення такого позову, суд, з урахуванням конкретних обставин справи має визначитися із ефективністю обраного позивачем способу захисту - визначити наслідки визнання договору недійсним для держави, в інтересах якої прокурором подано позов, з`ясувати, яким чином будуть відновлені права держави як позивача, зокрема можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, необхідність відшкодувати іншій стороні правочину вартість товару (робіт, послуг) чи збитки.

Разом із тим, вимога про застосування наслідків недійсності може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги.

5.30. Водночас, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Верховного Суду 19.10.2022 у справі №910/14224/20).

5.31. Викладене у сукупності свідчить про передчасність висновків місцевого і апеляційного господарських судів щодо відсутності підстав для задоволення позову.

5.32. За таких обставин посилання в касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування правових норм знайшли своє підтвердження.

5.33. У той же час, доводи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України у правовідносинах, в яких правочин укладено представником державного підприємства, що накладає окремі обмеження та вимагає погодження з органом управління, спростовуються вищенаведеними правовими позиціями суду касаційної інстанції.

5.34. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.35. Разом з тим, як вбачається з оскаржуваних судових рішень, вони зазначеним критеріям не відповідають, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.36. Отже, для правильного вирішення спору господарським судам попередніх інстанцій необхідно було належним чином дослідити предмет спірного договору у контексті його ціни і вартісного визначення зобов`язань ДП "Радгосп "Виноградна Долина" за вказаним правочином, та на підставі встановленого визначитися з наявністю чи відсутністю підстав для застосування до спірних правовідносин норм статті 73-2 Господарського кодексу України.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.2. За змістом частини третьої статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

6.3. Відповідно до частини четвертої статті 310 Господарського процесуального кодексу України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

6.4. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду з урахуванням висновків суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовані судові рішення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300 301 308 310 314 - 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.10.2022 та рішення Господарського суду Миколаївської області від 02.12.2021 у справі №915/997/21 скасувати.

3. Справу № 915/997/21 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

В. Суховий