Історія справи

Ухвала КГС ВП від 05.08.2019 року у справі №910/14761/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 910/14761/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кондратова І. Д. (головуючий), судді - Губенко Н. М., Стратієнко Л. В.,

здійснив перегляд у порядку письмового провадження касаційної скарги Енергетичної митниці Державної Фіскальної Служби України

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя Грєхова О. А.)

від 18.02.2019

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Козир Т. П., судді - Коробенко Г. П., Кравчук Г. А.)

від 16.05.2019

у справі за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України"

до Енергетичної митниці Державної Фіскальної Служби України

про стягнення 431 165,82 грн.

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

1.1. У листопаді 2018 року Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу - Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (надалі - ДП "АМПУ" в особі Одеської філії ДП "АМПУ", позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Енергетичної митниці ДФС (надалі - відповідач), у якому просило стягнути 431 165,82 грн з відшкодування спожитих послуг з водопостачання, водовідведення та теплопостачаня у розмірі 411 832,30 грн за період з вересня 2015 по липень 2018 відповідно до тарифів.

1.2. Позовна заява обґрунтована такими обставинами:

1.2.1.10.09.2015 між сторонами на виконання вимог статей 188, 556 Митного кодексу України був укладений договір про безоплатне тимчасове користування нежитловими приміщеннями та майном у пункті пропуску "Одеський морський торговельний порт" (надалі - договір), за умовами якого позивач відповідно до акту передав відповідачу у безоплатне користування приміщення, які знаходяться за адресою: 65026, м. Одеса, вул. М. Гефта, 1А, загальною площею 128,30 кв. м. (далі - приміщення) за наступним переліком: - нежитлові приміщення в будинку пождепо (інвентарний № 076027), площею 92,5 кв. м. ; - приміщення в службовій будівлі 1-го поверху (інвентарний № 076021), площею 35,8 кв. м. з метою розміщення посадових осіб та здійснення митних формальностей на строк до
31.12.2016 з правом автоматичної пролонгації;

1.2.2.20.07.2017 позивач звернувся до відповідача із листом №1933А/1164, у якому просив підписати проекти договорів на відшкодування експлуатаційних витрат (водопостачання, водовідведення та теплопостачання) та на відшкодування експлуатаційних витрат за спожиту електричну енергію;

1.2.3.02.08.2017 відповідач у листі -відповіді № 28-70-1.2/03/5-2594 від
02.08.2017 зазначив про відсутність підстав для укладення таких договорів, посилаючись на те, що відповідно до пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 N 100 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства" такі витрати покладаються на Міністерство інфраструктури;

1.2.4.26.09.2017 та 16.03.2018 позивач звернувся до відповідача із листами № 33А/2054 №19-33А/493 відповідно, у яких повторно просив погодити договори про відшкодування витрат за спожиті комунальні послуги на території Одеської філії ДП "Адміністрація морських портів України". Відповідач надав відповідь № 28-70-1/03/5-1110 від 02.04.2018, якою відмовив в укладенні договорів відшкодування витрат за спожиті комунальні послуги;

1.2.5.13.08.2018 позивач звернувся до відповідача з листом № 33А/1362, у якому просив сплатити заборгованість у розмірі 411 832,30 грн за період з вересня 2015 по липень 2018 згідно з доданим до листа розрахунком;

1.2.6. відповідач надав відповідь № 28-70-1/62/5-3030 від 13.09.2018, у якій зазначив, що вимога адміністрації про оплату експлуатаційних витрат за спожиту електроенергію, послуг з теплопостачання, водовідведення та водопостачання суперечить пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 № 100 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства", частинам 1, 2, 3 статті 188, частинам 2 статті 556 Митного кодексу України, а тому задоволенню не підлягає.

1.3. Відповідач у відзиві заперечував проти позову з тих саме підстав (відсутність обов'язку здійснювати відповідне відшкодування). Окремо, відповідач зазначив, що позов не містить обґрунтованого розрахунку суми, що стягується.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.02.2019 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з відповідача на користь позивача 431 165,82 грн - основного боргу та судовий збір.

2.2. Суд першої інстанції, керуючись нормами статей 827, 833 Цивільного кодексу України, статей 188, 556 Митного кодексу України, статті 11 Закону України "Про морські порти України", частини 1 статті 9 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", а також враховуючи висновки щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 22.03.2017 у справі № 916/3164/14, зазначив, що відповідно до вимог чинного законодавства адміністрація морських портів України на безоплатній основі надає лише приміщення у користування, водночас надання органам доходів і зборів комунальних послуг на безоплатній основі прямо не передбачено нормами чинного законодавства України, а їх надання балансоутримувачем може призвести до негативних наслідків його фінансово-економічного стану, що є неприпустимим.

2.3. Оскільки факт споживання відповідачем комунальних послуг у період з
10.09.2015 по 31.07.2018 у розмірі 431 165,82 грн не спростований, і заперечень щодо вартості отриманих комунальних послуг із наведенням контррозрахунку, відповідач не надав, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.

2.4. Північний апеляційний господарський суд постановою від 16.05.2019 рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2019 залишив без змін.

2.5. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що надання органам доходів і зборів комунальних послуг на безоплатній основі прямо не передбачено нормами чинного законодавства України, відповідач, як користувач майна за договором позички, є споживачем житлово-комунальних послуг, тому зобов'язаний відшкодувати їх вартість. Суд апеляційної інстанції зауважив, що вартість та калькуляція наданих відповідачу послуг підтверджується наявними у матеріалах справи наказами позивача про затвердження і введення в дію тарифів на відшкодування експлуатаційних витрат на утримання мереж водопостачання та водовідведення; про затвердження тарифів на теплову енергію від котелень філії на дизельному паливі, які затверджені згідно калькуляції вартості виробництва цих комунальних благ для власного споживання позивачем.

2.6. Заперечення відповідача стосовно того, що ці витрати має нести позивач, апеляційний господарський суд відхилив, зазначивши, що надані послуги водопостачання, водовідведення та опалення не є експлуатаційними послугами з утримання та ремонту приміщень, зайнятих позивачем на безоплатній основі згідно з вимогами чинного законодавства, що вбачається з Примірного переліку послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій та послуг з ремонту приміщень, будинків, споруд, затвердженого Наказом державного комітету України з питань житлово - комунального господарства від 10.08.2004 № 150, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21 серпня 2004 р. за №1046/9645.

3. Короткий зміст вимоги касаційної скарги. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, та виклад позиції інших учасників справи

3.1.14.06.2019 Енергетична митниця ДФС звернулась до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2019 у справі №910/14761/18, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

3.2. В обґрунтування вимог касаційної скарги, скаржник зазначає, що:

- суди в порушення вимог статей 73, 74, 76, 91 Господарського процесуального кодексу України прийняли як належний доказ накази в яких вказуються тарифи на водопостачання, водовідведення та теплову енергію, не звернувши увагу, що вони засвідчені анонімною особою, без печатки підприємства. В матеріалах справи оригінали наказів відсутні;

- наданий позивачем розрахунок заборгованості за спожиті комунальні послуги в порушення статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" не містить всієї необхідної інформації;

- суди неправильно застосували частину 3 статті 2, статті 4, 6, частину 1 статті 10 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 9.11.2017 N 2189-VIII від
09.11.2017 N 2189-VIII, оскільки не звернули увагу на те, що норми частину 3 статті 2, статті 4, 6, частину 1 статті 10 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" застосовуються з урахуванням особливостей, встановлених законами, що регулюють відносини у сферах постачання та розподілу електричної енергії і природного газу, постачання теплової енергії, централізованого постачання гарячої води, централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами, а позивач в розумінні вказаної статті не є виконавцем комунальних послуг, тому розрахунок житлово - комунальних послуг наданих відповідачу, що здійснений на підставі наказів, є помилковим.

3.3. Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому проти її задоволення заперечував та просив рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

4. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосоване законодавство

4.1. Відповідно до пункту 1 частини 2, частини 3 статті 11, частин 1 та 2 статті 14 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

4.2. Суди встановили, що права та обов'язки між сторонами у справі виникли на підставі договору позички, укладеного на виконання нормативно-правових актів з питань державної митної справи.

4.3. Так, відповідно до частини 2 статті 556 Митного кодексу України у разі, якщо митне оформлення товарів здійснюється органами доходів і зборів безпосередньо на територіях або в приміщеннях підприємств, зазначені підприємства, незалежно від форми власності та підпорядкування, зобов'язані безоплатно надавати органам доходів і зборів у тимчасове користування відповідні службові та побутові приміщення, а також обладнання, засоби та канали зв'язку.

4.4. Згідно з частини 2 статті 556 Митного кодексу України адміністрація автомобільних, морських і річкових портів, міжнародних аеропортів, прикордонних залізничних станцій або інших обладнаних місць, у межах яких діють пункти пропуску через державний кордон України, на безоплатній основі забезпечує органи доходів і зборів необхідними службовими приміщеннями, обладнанням, засобами зв'язку та створює їм належні умови для роботи. Аналогічні положення закріплені у статті 11 Закону України "Про морські порти України".

4.5. Відповідно до частини 3 статті 827 Цивільного кодексу України до договору позички застосовуються положення глави 58 частини 3 статті 827 Цивільного кодексу України "Найм (Оренда)". Частина 8 статті 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначає, що відносини оренди об'єктів портової інфраструктури, що перебувають у державній власності, регулюються Частина 8 статті 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про морські порти України".

4.6. Відповідно до пункту 1 частини 1, частини 2 статті 15 Закону України "Про морські порти України" адміністрація морських портів України утворюється з метою, зокрема, утримання та забезпечення ефективного використання державного майна, переданого їй в господарське відання, у тому числі модернізації, ремонту, реконструкції та будівництва гідротехнічних споруд, інших об'єктів портової інфраструктури, розташованих у межах території та акваторії морського порту. У процесі своєї діяльності адміністрація морських портів України укладає договори щодо модернізації, реконструкції та будівництва об'єктів портової інфраструктури, інші договори, що відповідають цілям її утворення, у тому числі господарські договори з питань забезпечення своєї діяльності.

4.7. Фінансування діяльності адміністрації морських портів України здійснюється за рахунок портових зборів, що справляються нею відповідно до пункту 1 частини 1, частини 2 статті 15 Закону України "Про морські порти України", плати за надання послуг та орендної плати, інших незаборонених законодавством джерел. Фінансування певних напрямів діяльності, зокрема модернізації, ремонту, реконструкції та будівництва гідротехнічних споруд, інших об'єктів портової інфраструктури, може здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України (стаття 16 Закону України "Про морські порти України").

4.8. Отже, за загальним правилом у правовідносинах позички саме користувач (відповідач) має обов'язок нести звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому у користування (частина 1 статті 833 Цивільного кодексу України). Водночас, з огляду на особливості, передбачені Законом України "Про морські порти України", обов'язок утримання та забезпечення ефективного використання державного майна (об'єктів портової інфраструктури), у тому числі його модернізації, ремонту, реконструкції, покладається на адміністрацію морських портів (тобто, позивача у справі).

4.9. Наведені положення узгоджуються з пунктом 8 постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 22.02.1994 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства", який передбачає, що проведення роботи, пов'язаної з обладнанням, утриманням і ремонтом у пунктах пропуску через державний кордон приміщень для виконання зазначених видів контролю та службових приміщень для розміщення відповідних прикордонних підрозділів, митних та інших установ, що здійснюють контроль на державному кордоні (крім облаштування інженерними, технічними засобами для здійснення прикордонного, митного та інших видів контролю), покладається на Міністерство інфраструктури (пункти пропуску для залізничного, морського, річкового, поромного та повітряного сполучення) і на Державну фіскальну службу (пункти пропуску для автомобільного сполучення).

4.10. При цьому, Верховний Суд зауважує, що поняття витрати на "проведення робіт, пов'язані з обладнанням, утриманням і ремонтом приміщень" не є тотожним поняттю витрат "на відшкодування вартості наданих послуг з теплопостачання, водопостачання та водовідведення". Наведений висновок випливає із змісту термінів "утримання будинків і прибудинкових територій" та "комунальні послуги", визначення яких надано у статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2004 року N 1875-IV.

4.11. За цих обставин, доводи скаржника, що відповідно до пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 22.02.1994 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства" витрати, що є предметом спору у справі, має нести Міністерство інфраструктури, а не відповідач, є помилковими.

4.12. Підсумовуючи вищевикладене, Верховний Суд зауважує, що відповідно до вимог чинного законодавства адміністрація морських портів України зобов'язана: 1) на безоплатній основі забезпечує органи доходів і зборів необхідними службовими приміщеннями, обладнанням, засобами зв'язку; 2) створити їм належні умови для роботи; 3) нести витрати на утримання, модернізацію, ремонт, реконструкцію об'єктів портової інфраструктури.

4.13. Водночас, як правильно дійшли висновку суди попередніх інстанцій, зазначеними нормами чинного законодавство не передбачено обов'язку безоплатного надання комунальних послуг, що споживаються користувачем (органом доходів і зборів) при безоплатному користуванні приміщеннями. Витрати, пов'язані з використанням приміщення, в тому числі зі сплатою вартості комунальних послуг, які йому надаються, несе користувач, оскільки інше не передбачено договором та законом.

4.14. Наведений висновок узгоджується з практикою Верховного Суду України (постанова від 22.03.2017 у справі № 916/3164/14) та Верховного Суду (постанови № 916/1422/18 від 02.04.2019, № 916/1423/18 від 19.06.2019, № 916/1134/18 від
12.02.2019) щодо застосування норм статей 188, 556 Митного кодексу України у подібних правовідносинах і підстав відступати від цього висновку колегія суддів не вбачає.

4.15. Відповідно до статей 1, 24 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2004 року N 1875-IV, що діяв до 01.05.2019 (період надання послуг вересень 2015-липень 2018) комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газопостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством. Споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу. Балансоутримувач має право звертатися до суду про звернення стягнення на майно осіб, які відмовляються оплачувати рахунки за споживання житлово-комунальних послуг або відшкодувати завдані збитки майну, що перебуває у нього на балансі.

4.16. Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку про те, що споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати наданих йому послуг.

4.17. Посилання заявника касаційної скарги на порушення судами попередніх інстанцій положень частини 3 статті 2, статей 4, 6, частини 1 статті 10 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 09.11.2017 N 2189-VIII, Верховний Суд відхиляє, оскільки відповідно до пункту 1 розділу VI Прикінцеві та Перехідні положення відповідні норми, окрім частини 3 статті 2, статей 4, 6, частини 1 статті 10 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (тобто, з 10.06.2018), а весь Закон - з 01.05.2019. При цьому, договори про надання комунальних послуг, укладені до введення в дію частини 3 статті 2, статей 4, 6, частини 1 статті 10 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", зберігають чинність на умовах, визначених такими договорами, до дати набрання чинності договорами про надання відповідних комунальних послуг, укладеними за правилами, визначеними частини 3 статті 2, статей 4, 6, частини 1 статті 10 Закону України "Про житлово-комунальні послуги". Такі договори мають бути укладені між споживачами та виконавцями комунальних послуг протягом одного року з дати введення в дію частини 3 статті 2, статей 4, 6, частини 1 статті 10 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (пункт 3 розділу VI у редакції Закону України від 07.06.2018 N 2454-VIII).

4.18. Отже, оскільки заборгованість, що є предметом спору у справі, виникла у період з вересня 2015 по липень 2018, спірні правовідносини не регулюються нормами Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 09.11.2017 N 2189-VIII. До цих правовідносин слід застосовувати Закон N 1875-IV.

4.19. За таких обставин, посилання заявника в обґрунтування вимог касаційної скарги на відповідні положення Закону 09.11.2017 N 2189-VIII визнаються безпідставними. Суди попередніх інстанцій також помилково застосували норми Закону України "Про житлово-комунальні послуги" до спірних правовідносин. Водночас, Верховний Суд зауважує, що така помилка в цілому не вплинула на правильність висновків судів по суті спору і не може бути підставою для скасування для ухвалених у справі судових рішень.

4.20. Верховний Суд відхиляє також твердження скаржника стосовно порушення вимог статей 73, 74, 76, 91 Господарського процесуального кодексу України, статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", оскільки суди прийняли як належні докази накази, в яких зазначені тарифи на водопостачання, водовідведення та теплову енергію. При цьому, позивачем не надано доказів, які б підтверджували обсяг спожитих послуг, та відповідний розрахунок. Такі аргументи заявника касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судів щодо обставин справи, які суди встановили у процесі її розгляду, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції згідно імперативних приписів частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

4.21. Окрім того, суд касаційної інстанції бере до уваги, що в матеріалах справи міститься розрахунок боргу з деталізацією обсягів та тарифів наданих послуг (а. с. 8-9 т.1). Цей розрахунок був предметом оцінки в судах попередніх інстанцій. Відповідач у відзиві на позовну заяву власного контррозрахунку не надав, жодних заперечень щодо обсягів чи тарифів наданих послуг не висував.

Зазначив лише без жодного обґрунтування про відсутність розрахунку сум, що стягуються, та заперечував з підстав відсутності у нього обов'язку відшкодувати вартість цих послуг.

4.22. Водночас, відповідно до частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

5.1 Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

5.2 Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).

5.3 Господарські суди попередніх інстанцій, зважаючи на конкретні обставини справи, дійшли законних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову, рішення та постанова постановлені з додержанням вимог матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

За наведених обставин, касаційна скарга залишається без задоволення.

6. Щодо судових витрат

6.1. Відповідно до підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 315 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

6.2. З огляду на висновок Верховного Суду про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстави для розподілу судових витрат відсутні. Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на Енергетичну митницю Державної Фіскальної Служби України.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Енергетичної митниці Державної Фіскальної Служби України залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2019 у справі №910/14761/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кондратова

Судді Н. Губенко

Л. Стратієнко