Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № 911/3212/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Берднік І.С., Кушніра І.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Журавлиське"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.01.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Гончаров С.А., судді Михальська Ю.Б., Корсакова Г.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Журавлиське"

до Головного управління Держгеокадастру у Київській області

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4 та ОСОБА_5

про визнання недійсними та скасування наказів,

за участю позивача: Пєнязькова О.О. (ордер від 04.01.2018),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Журавлиське" (далі - позивач) просило визнати недійсними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі-відповідач) від 31.03.2016 № 10-5274/15-16-сг, від 11.11.2016 № 10-23529/15-16-сг (далі-Накази), які стали підставою для реєстрації третіми особами права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером НОМЕР_3, що перебуває у користуванні позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Накази прийняті відповідачем з порушенням норм чинного законодавства, оскільки земельна ділянка без припинення права користування чи вилучення незаконно вибула із користування позивача, що є порушенням прав останнього, які підлягають захисту в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Київської області від 01.12.2017 (суддя Горбасенко П.В.), позов задоволено повністю.

Оскарженою постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.01.2018, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що відповідач не вправі був приймати оспорені Накази щодо земельних ділянок, які знаходяться у користуванні позивача без припинення у визначеному законом порядку права позивача на користування орендованими земельними ділянками. Також позивач зазначає, що Наказами відповідача було зменшено загальну площу орендованих земельних ділянок на площу тих ділянок, які надані третім особам у власність. При цьому позивач посилається на правові позиції Вищого господарського суду України, які викладені у постановах від 12.12.2017 у справі № 908/852/17, від 06.12.2017 у справі № 908/853/17, від 08.06.2017 у справі № 906/418/14, від 19.04.2017 у справі № 912/3675/14, Верховного Суду України від 16.12.2014 зі справи №21-544а14, від 09.12.2014 зі справи №21-308а14, від 11.11.2014 у справі №21-493а14, від 01.10.2013 у справі №21-345а13, від 09.04.2012 у справі №21-291а11, від 14.02.2012 у справі №21-1041во10, від 14.02.2012 у справі №21-1042во10.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач та третя особа ОСОБА_4 (далі третя особа-1) просять залишити без змін вказану постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що апеляційним судом у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржене судове рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами, 04.06.2009 між Ставищенською районною державною адміністрацією Київської області (орендодавець) та позивачем було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивач прийняв в строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення, загальною площею 88,3381 га, у тому числі земельну ділянку площею 42,5973 га, кадастровий номер НОМЕР_3, які знаходяться за межами села на території Журавлиської сільської ради Ставищенського району Київської області за межами населеного пункту, терміном на 49 років.

Також встановлено, що відповідач Наказами надав у власність громадянину ОСОБА_4 земельну ділянку площею 2 га, кадастровий номер НОМЕР_1 та громадянину ОСОБА_5 земельну ділянку площею 1,3799 га, кадастровий номер НОМЕР_2, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, які розташовані на території Журавлиської сільської ради Ставищенського району Київської області, які в подальшому оформили право власності на них у встановленому законом порядку.

Суди встановили, що з наданих позивачем відповідних документів вбачалося, що на земельній ділянці з кадастровим номером НОМЕР_3, яка перебуває у користуванні позивача розташовані земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2, які належать третім особам на підставі Наказів.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що Накази суперечать положенням частини п'ятої статті 116 Земельного кодексу України, оскільки порушують право позивача на користування земельною ділянкою, оскільки право його користування не було припинено у порядку, визначеному законом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про відмову в позові, апеляційний суд свій висновок мотивував тим, що законодавством або договором не обмежено право відповідача на передачу у власність третіх осіб спірних земельних ділянок, що обумовлює відсутність порушення ним прав позивача та свідчить про необґрунтованість позовних вимог.

З такими висновками судів погодитися не можна з огляду на наступне.

Частиною четвертою статті 300 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України), у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно частини першої статті 2 ГПК України, у згаданій редакції, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Пунктом шостим статті 12 наведеного Кодексу, у вказаній редакції, встановлено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.

Пунктом 10 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, положення якої кореспондуються із частиною першою статті 19 цього Кодексу, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

При цьому визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

Отже під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, обставин у справі.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Пунктом 10 частини другої статті 16 вказаного Кодексу передбачено, що цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Згідно з частинами другою та третьою статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Частинами першою та другою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини четвертої статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Таким чином рішення відповідної особи, прийняте у сфері земельних відносин, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного права особи (зокрема, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Враховуючи те, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсними Наказів відповідача про надання земельних ділянок у власність фізичним особам ОСОБА_4 та ОСОБА_5, такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки цих фізичних осіб.

Аналогічна правова позиція щодо підвідомчості земельних спорів за участю фізичних осіб викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 911/4144/16, від 16.05.2018 у справі №911/4111/16, постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі №911/4062/16, від 13.06.2018 у справі №911/4112/16, від 04.10.2018 у справі № 911/43/17.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з правовими позиціями, які викладені у зазначених постановах Верховного Суду, та не вбачає правових підстав відступати від них.

Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.

За змістом пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для їх скасування та закриття провадження в цій справі.

З урахуванням викладеного суд доходить висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги позивача, скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції повністю та закриття провадження у справі.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається виключно за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Керуючись статтями 301, 308, 313, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Журавлиське" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Київської області від 01.12.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.01.2018 у справі №911/3212/17 скасувати повністю.

Провадження у справі № 911/3212/17 закрити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.С. Берднік

І.В. Кушнір