ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2020 року

м. Київ

справа № 826/15059/16

адміністративне провадження № К/9901/40046/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Пасічник С.С.,

суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «А-ТЕРА» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Літвінової А.В., суддів Аблова Є.В., Мазур А.С. від 31 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Бабенка К.А., суддів Кобаля М.І., Файдюка В.В. від 15 серпня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «А-ТЕРА» до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Волинській області про визнання дій протиправними, скасування рішень та наказу,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «А-ТЕРА» (далі - позивач, Товариство) звернулось до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач 1, ДФС), Головного управління ДФС у Волинській області (далі - відповідач 2, ГУ ДФС), в якому просило: 1) визнати дії ДФС щодо винесення рішень від 09 вересня 2016 року №19585/6/99-99-14-01-02-15 та від 12 вересня 2016 року №19596/6/99-99-14-01-02-15 про розгляд скарг Товариства протиправними та скасувати такі рішення; 2) скасувати наказ ГУ ДФС від 04 серпня 2016 року №921 «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства»; 3) скасувати рішення ГУ ДФС про застосування адміністративного арешту майна податків від 11 серпня 2016 року №1.

У позовній заяві позивач наголошував на незаконності оскаржуваних дій та рішень й таку свою позицію обґрунтовував, зокрема, тим, що Товариством в порядку адміністративного оскарження подані скарги на наказ про проведення перевірки та рішення про застосування адміністративного арешту майна податків, однак контролюючий орган вищого рівня (ДФС) у строк, визначений у пункті 56.8 статті 56 Податкового кодексу України (далі - ПК України), не прийняв вмотивовані рішення за результатами розгляду скарг, а також письмово не повідомив позивача про продовження строку їх розгляду, у зв`язку з чим в силу вимог ПК України такі скарги вважаються повністю задоволеними на користь платника податків, а, відповідно, наказ про проведення документальної позапланової виїзної перевірки та рішення про застосування адміністративного арешту майна податків, прийняті ГУ ДФС, нечинними й не створюють будь-яких наслідків. За наведеного та обставин прийняття ДФС рішень про розгляд скарг Товариства поза межами строку, визначеного у пункті 56.8 статті 56 ПК України, вважає дії відповідача 1 по винесенню таких рішень протиправними.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року, у задоволенні позову Товариства відмовлено повністю.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що оскільки після прийняття оскаржуваного наказу та рішення про застосування адміністративного арешту майна контролюючим органом проведено перевірку, яка оформлена відповідним актом та здійснена з відома та дозволу позивача, правові наслідки цього наказу є вичерпаними, а підстави для застосування арешту майна платника податків відпали, тому оскаржуваний наказ та рішення ГУ ДФС вичерпали свою дію та не породжують для позивача будь-яких негативних юридичних наслідків. Що ж до рішень ДФС про результати розгляду скарг Товариства, суди дійшли висновку, що такі не є юридично значимими, оскільки не мають безпосереднього впливу на суб`єктивні права та обов`язки позивача, не породжують для нього будь-яких правових наслідків, що виключає підстави для задоволення заявлених позовних вимог.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування ними норм матеріального права, а також порушення процесуальних норм, просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, по суті вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій, адже останніми залишено поза увагою приписи статті 56 ПК України, у відповідності до якої юридичним наслідком порушення контролюючим органом встановленого цієї статтею строку розгляду скарги платника податків (20 календарних днів), тобто ненаправлення впродовж цього строку платнику податків вмотивованого рішення за результатами розгляду скарги, є визнання скарги такою, що повністю задоволена на користь платника податків з наступного за днем закінчення зазначеного строку дня. На думку позивача, оскільки ДФС прийняті рішення про розгляд скарг Товариства поза межами 20-ти денного строку, то наказ та рішення про застосування адміністративного арешту майна припинили регулюючу дію та мають бути скасовані, а самі рішення ДФС - відкликані як помилкові. У зв`язку з цим вважає безпідставним розцінення судами позовних вимог як необґрунтованих й таких, що не підлягають задоволенню.

Відповідач у письмових запереченнях на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, вважаючи їх безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які просить залишити без змін, - обґрунтованими та законними.

Справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі підпункту 78.1.15 пункту 78.1 статті 78 ПК України, з огляду на неподання Товариством звіту про контрольовані операції за 2015 рік, виконуючим обов`язки начальника ГУ ДФС 04 серпня 2016 року прийнято наказ №921 «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства», яким доручено проведення документальної позапланової виїзної перевірки позивача з питань неподання звіту про контрольовані операції за 2015 рік терміном 5 робочих днів з 05 серпня 2016 року.

Товариство відмовило у допуску уповноважених осіб контролюючого органу до перевірки.

За результатами розгляду звернення управління аудиту виконуючим обов`язки начальника ГУ ДФС на підставі положень підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 ПК України прийнято рішення від 11 серпня 2016 року №1 про застосування умовного адміністративного арешту майна платника податків - Товариства (код ЄДРПОУ 38181454), що перебуває (розміщене, зберігається) за адресою: м. Луцьк, вул. Дубнівська, 18 та Луцький район, с. Гараджа, вул. Київська, 107.

У свою чергу Товариство, не погодившись з наказом та рішенням про застосування адміністративного арешту майна, 09 та 15 серпня 2016 року подало до ДФС скарги на них, які зареєстровані останньою відповідно 11 та 17 серпня 2016 року.

За результатами розгляду скарги на наказ про проведення перевірки ДФС 09 вересня 2016 року прийнято рішення про розгляд скарги за №19585/6/99-99-14-01-02-15, яким дії ГУ ДФС щодо видання наказу від 04 серпня 2016 року №921 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства визнано такими, що відповідають вимогам податкового законодавства; листом від 12 вересня 2016 року №19596/6/99-99-14-01-02-15 ДФС повідомлено Товариство про повернення скарги заявнику від 15 серпня 2016 року з підстав відкриття Волинським окружним адміністративним судом провадження у справі №803/1214/16 за позовом ГУ ДФС до Товариства про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна, застосованого на підставі рішення виконуючого обов`язки начальника ГУ ДФС від 11 серпня 2016 року №1.

У подальшому Товариство звернулося до ГУ ДФС з листами від 27 січня 2017 року №б/н та від 04 лютого 2017 року №б/н, у яких повідомило про готовність допустити працівників контролюючого органу до проведення документальної позапланової перевірки щодо подання та повноти звіту про контрольовані операції за 2015 рік.

На підставі направлень від 21 лютого 2017 року №00000425, №00000426 посадовими особами ГУ ДФС у період з 22 по 28 лютого 2017 року проведено позапланову виїзну перевірку Товариства з питань неподання звіту про контрольовані операції за 2015 рік, за результатами якої складено акт від 01 березня 2017 року №415/03-20-14-07/38181454. Перевірку проведено з відома та в присутності посадових осіб позивача.

З огляду на фактичні обставини, установлені судами, Верховний Суд погоджується із висновками останніх про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог, які є предметом розгляду у цій справі, виходячи з такого.

Так, відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із даним позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

За змістом положень пункту 6 частини першої статті 3, частини третьої статті 11 КАС України (у згаданій вище редакції) адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах; кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважать начебто певні дії (рішення) суб`єкта владних повноважень такими, які впливають на їх правове становище.

Виходячи з приписів статті 17 КАС України (у згаданій вище редакції) предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства є рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Тобто позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність у будь-якому випадку повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані, зокрема дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій (підпункти 21.1.1, 21.1.4 пункту 21.1 статті 21 ПК України).

Глава 8 розділу ІІ ПК України визначає види перевірок, які можуть бути проведені контролюючими органами, а також порядок та процедуру їх проведення. Зокрема, встановлюється чітке розмежування щодо порядку допуску до виїзних та невиїзних перевірок, а також щодо місця проведення зазначених перевірок.

При цьому приписи ПК України в цій частині установлюють і певні правила поведінки при здійсненні перевірки як для суб`єкта владних повноважень, так і для платника податків, чітке дотримання яких вимагається задля забезпечення балансу між публічними і приватними інтересами.

Допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки відбувається згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна планова/позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу (пункт 77.6 статті 77, пункт 78.5 статті 78 ПК України).

Стаття 81 ПК України визначає умови та порядок допуску посадових осіб контролюючих органів до проведення документальних виїзних та фактичних перевірок.

Абзацами першим-четвертим підпункту 81.1 статті 81 ПК України встановлено, що посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред`явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів:

направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, що скріплений печаткою контролюючого органу;

копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу;

службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

Отже, у посадових осіб контролюючого органу виникає право на проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки, фактичної перевірки за сукупності двох умов: наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава) та надіслання/пред`явлення оформлених відповідно до вимог ПК України направлення і наказу на проведення перевірки, а також службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки (формальна підстава).

При цьому абзац п`ятий підпункту 81.1 статті 81 ПК України визначає, що у разі непред`явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред`явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.

Відмова платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) від допуску до перевірки на інших підставах, ніж визначені в абзаці п`ятому цього пункту, не дозволяється (абзац шостий підпункту 81.1 статті 81 ПК України).

Зі змісту зазначених правових норм вбачається, що законодавцем встановлено випадки, коли платник податків може скористатись правом недопуску посадових осіб контролюючого органу до перевірки: непред`явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків документів, визначених абзацами другим-четвертим пункту 81.1 статті 81 ПК України (направлення та наказу на проведення перевірки, службового посвідчення); оформлення документів, вказаних в абзацах другому-третьому пункту 81.1 статті 81 ПК України, з порушенням вимог, встановлених цим пунктом.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року №2-зп у справі №3/35-313 зазначено, що «…за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року №9-рп/2008 в справі №1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акту індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

Зміст наведених положень у їх системному зв`язку дає підстави дійти правового висновку, відповідно до якого незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи в подальшому наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

Така правова позиція відповідає завданням та основним засадам адміністративного судочинства, закріпленим у статті 2 КАС України.

Разом з тим, у разі якщо контролюючим органом була проведена перевірка на підставі наказу про її проведення і за наслідками такої перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення чи інші рішення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому лише його оскарження після допуску платником податків посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки не є належним способом захисту права платника податків, оскільки наступне скасування наказу не може призвести до його відновлення. Належним способом захисту порушеного права платника податків у такому випадку є саме оскарження рішення, прийнятого за результатами перевірки (податкового повідомлення-рішення або іншого рішення).

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 лютого 2020 року (справа №826/17123/18).

Що ж стосується адміністративного арешту, то загальна процедура і підстави його застосування контролюючими органами визначені статтею 94 ПК України.

Згідно пункту 94.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов`язків, визначених законом.

Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 цієї статті (пункт 94.3 статті 94 ПК України).

Пунктом 94.2 статті 94 ПК України передбачено підстави для застосування адміністративного арешту майна, серед яких, зокрема, є відмова платника податків від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Відповідно до пункту 94.10 статті 94 ПК України арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 30 березня 2017 року у справі №803/1214/16, яка набрала законної сили 12 квітня 2017 року, закрито провадження у справі за позовом ГУ ДФС до Товариства про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна, застосованого на підставі рішення виконуючого обов`язки начальника ГУ ДФС від 11 серпня 2016 року №1, з підстав примирення сторін, допущення працівників контролюючого органу до проведення позапланової виїзної перевірки та відсутності необхідності у підтвердженні обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна відповідача.

Відтак, оскільки контролюючим органом фактично реалізовано його компетенцію на проведення позапланової виїзної перевірки та оформлення її результатів, Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскаржуваний наказ щодо призначення перевірки та рішення про застосування адміністративного арешту майна платника податків, прийняті ГУ ДФС, не є такими, що порушують права позивача, а тому вимоги про їх скасування задоволенню не підлягають.

З огляду на те, що перевірка позивача була здійснена з його відома та з його дозволу, підстави вважати, що зі сторони контролюючого органу чи його посадових осіб мало місце свавільне втручання у сферу майнових прав позивача, відсутні.

Посилання ж позивача на недотримання контролюючим органом вищого рівня строку розгляду поданих в порядку адміністративного оскарження скарг на згадані наказ про проведення перевірки та рішення про застосування адміністративного арешту майна платника податків не є, у даному випадку, такими, що за встановлених у цій справі обставин спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій та впливають на суть прийнятих ними рішень, адже конкретні обставини цієї справи не свідчать про порушення прав позивача оскаржуваними рішеннями суб`єкта владних повноважень, породження, змінення або припинення ними прав та обов`язків у сфері публічно-правових відносин, які б вимагали судового захисту.

Стосовно ж дій та рішень ДФС, вчинених/прийнятих при розгляді скарг Товариства, слід зазначити наступне.

Порядок оскарження рішень контролюючих органів врегульований статтею 56 ПК України.

Відповідно до пунктів 56.2, 56.3 статті 56 ПК України у разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов`язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення. Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій формі (за потреби - з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати з урахуванням вимог пункту 44.6 статті 44 цього Кодексу) протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується.

У відповідності до пункту 56.8 статті 56 ПК України контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов`язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.

Зі змісту наведених законодавчих положень вбачається, що рішення про результати розгляду скарги, прийняте контролюючим органом в процедурі адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення або будь-якого іншого рішення, не є актом реалізації повноважень у сфері управлінської діяльності, не породжує для платника податків жодних правових наслідків. Вказане рішення, прийняте за результатами вирішення спору в доюрисдикційній процедурі, не покладає на платника податків жодного обов`язку.

Враховуючи наведене, зміст встановлених фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їх зміст та юридичну природу, а також приписи статі 341 КАС України, підстави для задоволення касаційної скарги Товариства та скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «А-ТЕРА» залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не підлягає оскарженню.

СуддіС.С. Пасічник І.А. Васильєва В.П. Юрченко