Історія справи

Ухвала КАС ВП від 20.01.2021 року у справі №804/15303/15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 804/15303/15

адміністративне провадження № К/9901/20083/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Данилевич Н. А.,

суддів: Мацедонської В. Е., Кашпур О. В.,

розглянувши у прядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи

касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 березня 2017 року (головуючий - суддя Чорна В. В., судді: Барановський Р. А., Єфанова О. В. ) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2017 року (головуючий суддя - Щербак А. А., судді - Баранник Н. П., Дурасова Ю. В. ) у справі

за позовом ОСОБА_1

до Національного банку України

про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди,

встановив:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 звернулась з позовом до Національного банку України про визнання незаконним та зобов'язання відповідача скасувати наказ про звільнення №404-п від
23.09.2015 р., зобов'язання відповідача поновити позивача на роботі до штату Національного банку України та надати роботу з урахуванням освіти, кваліфікації та відповідно до рекомендацій медико-соціальної експертної комісії стосовно умов та характеру праці, а також стягнення з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунків, та стягнення моральної шкоди в розмірі 50 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначила, що не погоджується з рішенням відповідача про її звільнення з тимчасової посади провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку Управління Національного банку України в Дніпропетровській області з підстав закінчення строку дії трудового договору, оскільки вважає, що зазначеним звільненням відповідачем були порушені її трудові права, передбачені ст. 40 КЗпП України, та положення Закону "Про державну службу". При звільненні із займаної посади, відповідач не запропонував їй іншої посади в структурі Національного банку України, незважаючи на наявність чисельних вакантних посад в структурі Управління НБУ та у штаті центрального апарату банку. Позивач також звертає увагу суду на свої численні переваги, зокрема, високий професійний рівень, тривалий безперервний професійний стаж та високу продуктивність праці, що, на думку позивача, свідчить про її переважне право на залишення на роботі, прямо закріплене у ст. 49-2 КЗпП України. Крім того, позивач вважає безпідставними відмови відповідача у її працевлаштуванні за результатами проведених конкурсів на заміщення вакантних посад штатних одиниць в системі Національного банку України, оскільки вважає їх упередженими та необ'єктивними щодо себе. В обґрунтування доводів щодо незаконності свого звільнення, позивач також зазначає, що в період з 15 по 29 вересня 2015 року вона перебувала на лікуванні, маючи важку хворобу, яка потягла встановлення їй за висновком медичної комісії ІІІ групи інвалідності (т.1 а. с. 212-234).

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 березня 2017 року, яка була залишена без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2017 року, в задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи в позовних вимогах, суди виходили з того, що роботодавець мав право звільнити позивача із займаної посади, поновивши на цю посаду основного працівника - ОСОБА_2, з дня її фактичного виходу з відпустки, тобто, з 23 вересня 2015 року. При цьому, звільнення працівника за строковим договором на протязі одного дня з моменту виходу основного працівника з відпустки є обов'язковим для роботодавця.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

08 червня 2017 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 березня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2017 року, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

На обґрунтування поданої касаційної скарги скаржник зазначив, що помилковими є висновки судів про те, що спірні правовідносини випливають з припинення строкового трудового договору, а не з розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (скорочення з постійної посади головного економіста відділу банківського нагляду). Зазначено, що судами не було враховано відсутність повідомлення позивача про зміну істотних умов служби, після переведення позивача фактично не було допущено до виконання роботи на новій посаді, згоду на переведення надано вимушено, під загрозою припинення державної служби та на вкрай невигідних умовах. Вказує, що відповідачем було її звільнено з особистих мотивів, у зв'язку із відмовою у незаконний спосіб виконувати документи та повідомленнями про корупцію, на підставі яких було відкрито кримінальне провадження за ч.1 ст.366 Кримінального кодексу України. Також, скаржником зазначено про порушення судами норм процесуального права, а саме, не залучено третьою особою Національне агентство з питань запобігання корупції, порушено терміни розгляду справи, не своєчасно надано позивачу для ознайомлення технічний запис судового процесу в електронному вигляді. Просила розглянути справу за її участю.

Відповідачем до Суду були надані заперечення на касаційну скаргу, в яких посилаючись на правильність прийняття рішення судами, просив залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Вказував, що у зв'язку з проведенням реорганізації Управління, внаслідок якого підлягала скороченню посада головного економіста, позивачу було вручено попередження про вивільнення від 11.02.2015, та запропоновано тимчасову посаду провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку на період відпустки по догляду за дитиною основного працівника ОСОБА_2. При цьому, ОСОБА_1 добровільно погодилась працювати на зазначеній тимчасовій посаді, та подала відповідну заяву на ім'я керівника установи про її переведення на нову посаду. Отже, ОСОБА_1 було переведено на посаду провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника ОСОБА_2 з 12.08.2015 року до дня її фактичного виходу на роботу. Представник відповідача зазначив також про необґрунтованість доводів позивача щодо протиправності її звільнення як інваліда ІІІ групи в період тимчасової непрацездатності, у зв'язку з тим, що підставою для звільнення ОСОБА_1 із займаної посади стало саме закінчення строку дії трудового договору, а заборона звільнення працівника під час його тимчасової непрацездатності, передбачена ст. 36 КЗпП України, пов'язана виключно із звільненням працівників за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу, а також зважаючи на те, що ІІІ група інвалідності була встановлена позивачу лише 28.09.2015 року - тобто, вже після винесення наказу про її звільнення від 23.09.2015

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року зазначену адміністративну справу призначено до розгляду.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 з 01.07.2011 року працювала на посаді головного економіста сектору реєстрації, ліцензування та моніторингу відділу банківського нагляду в управлінні Національного банку України в Дніпропетровській області на підставі наказу № 254-п від 30.06.2011 р. (т.2 а. с. 40).

11.02.2015 року, на підставі наказу директора управління Національного банку України в Дніпропетровській області №12-п від 21.01.2015 р., ОСОБА_1 попереджено про вивільнення.

Підставою для вказаного попередження зазначено рішення Управління Національного банку України в Дніпропетровській області № 12-п від 21.01.2015 р., п.10 постанови Правління Національного банку України № 14 від 15.01.2015 р. "Про удосконалення структури та затвердження граничної чисельності працівників територіальних управлінь Національного банку України" (т.2 а. с. 41).

16.04.2015 року позивачці запропоновано тимчасову посаду провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку на період відпустки для догляду за дитиною основного працівника ОСОБА_2, на яку ОСОБА_1 погодилась, про що свідчить власноручно зроблений нею напис "згодна".

Реалізуючи власну згоду на переведення на вказану посаду, на ім'я виконавчого директора Управління Національного банку України в Дніпропетровській області Івченко Т. В. подала заяву від 12.08.2015, в якій просить перевести її на посаду провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника ОСОБА_2 з 12 серпня 2015 року (т.2 а. с. 42).

Наказом №355-п від 12.08.2015 на підставі заяви ОСОБА_1 її переведено на посаду провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника ОСОБА_2 з 12 серпня 2015 року до дня її фактичного виходу на роботу.

23.09.2015 року наказом директора управління Національного банку України в Дніпропетровській області № 404-п ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП, у зв'язку із закінченням строку трудового договору, та виплачено їй грошову компенсацію.

ОСОБА_1 в період з 15.09.2015 по 29.09.2015 знаходилась на лікарняному (т.2 а. с. 55).

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до вимог ст. 2 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" та ін.

Згідно ст. 56 Закону України "Про Національний банк України", національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Національний банк видає розпорядчі акти з питань організаційно-розпорядчого характеру або індивідуальної дії, які не є нормативно-правовими актами. Розпорядчі акти оприлюднюються та набирають чинності в порядку, встановленому Національним банком.

Поряд з цим, правовідносини у сфері проходження державної служби регулюються Конституцією України, Законом України "Про державну службу", Кодексом законів про працю України та прийнятими на їх підставі нормативними актами.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про державну службу", державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Відповідно пункту; 2 частини 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;

Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути:

1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;

2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Згідно зі ст. 23 КЗпП України, трудовий договір може бути укладений, зокрема: на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.

Взаємні права та обов'язки сторін, умови праці працівника у своїй сукупності складають зміст трудового договору. Основна частина таких умов, прав і обов'язків регулюється законодавством про працю у централізованому порядку (тривалість робочого часу, відпусток, правила охорони праці і т. д. ) та колективним договором і не може змінюватися за згодою сторін, додаткові умови можуть визначатися за погодженням сторін.

До обов'язкових, окрім вже зазначених умов трудового договору про місце роботи, трудову функцію, час початку виконання трудової функції, розмір винагороди за виконану роботу, відносять і умову про строк дії трудового договору.

Правове становище працівників, що уклали строкові трудові договори, загалом не відрізняється від правового становища працівників, які уклали трудові угоди на невизначений термін (зокрема, вони також мають право на відпустку, грошову компенсацію за невикористану відпустку тощо). Найсуттєвішою ж відмінністю між безстроковими та строковими трудовими договорами є те, що останні припиняються внаслідок закінчення строку, на який їх було укладено (при цьому не потрібно ані заяви працівника, ані обґрунтування причин його звільнення).

Відповідно до ч. 2 ст. 23 КЗпП України, строковий трудовий договір може бути укладено лише у разі, якщо трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Строкові трудові договори підлягають припиненню по закінченні строку, за наявності волевиявлення хоча б однієї зі сторін договору. Роботодавець, який має намір розірвати трудові відносини, повинен не пізніше, ніж в останній день роботи працівника за строковим договором, видати наказ про його звільнення на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (закінчення строку договору).

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП, не допускається звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності) з ініціативи роботодавця.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX, за правилом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX, за правилом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX, за правилом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення".

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина 1 статті 341 КАС України).

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Суд вказує, що трудовий договір - це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін договору, а сукупність цих прав та обов'язків складає зміст трудового договору. У трудовому договорі поєднуються воля працівника, яка найчастіше виражена у формі письмової заяви, та воля роботодавця, яка знаходить свій вираз у формі наказу чи розпорядження про зарахування працівника на роботу.

При цьому, припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви працівника, оскільки сторони строкового трудового договору заздалегідь, ще під час його укладення, домовляються про певний період трудових відносин. У цей же час працівник виражає і свою волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений (настання певної події), тому власник не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за п. 2 ст. 36 КЗпП України.

При цьому, Суд зазначає, що у спірних правовідносинах строк закінчення трудового договору є юридичним фактом, та пов'язується виключно з поверненням на роботу працівника з відпустки по догляду за дитиною, тобто, строк укладеного з позивачем трудового договору визначено настанням події - поверненням працівника, що займав посаду провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку, з відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та її правовим оформленням.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що роботодавець мав право звільнити позивача із займаної посади, поновивши на цю посаду основного працівника - ОСОБА_2, з дня її фактичного виходу з відпустки, тобто, з 23 вересня 2015 року. Крім того, звільнення працівника за строковим договором на протязі одного дня з моменту виходу основного працівника з відпустки є обов'язковим для роботодавця.

Разом з тим, Кодексом законів про працю передбачено, що звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору можливе як в період його тимчасової непрацездатності, так і в період перебування його у відпустці, оскільки заборона на звільнення працівників, які знаходяться на лікарняному, розповсюджується лише на випадки, коли таке звільнення відбувається з ініціативи роботодавця.

Отже, суди попередніх інстанцій зробили правильні висновки, що знаходження ОСОБА_1 на лікарняному в період з 15.09.2015 по 29.09.2015 не могло вплинути на рішення роботодавця про звільнення з огляду на те, що обмеження на звільнення працівників у період їх перебування на лікарняному стосується лише тих випадків, коли таке звільнення відбулось за ініціативою власника, а у даному випадку звільнення позивача мало місце у зв'язку із закінченням строку дії договору, укладеного за угодою сторін, тому зазначені доводи позивача є необґрунтованими.

Крім того, Суд не приймає до уваги доводи скаржника щодо порушення відповідачем її прав при звільненні з роботи як інваліда ІІІ групи, оскільки, як вбачається з довідки до акту огляду медико-соціальною експертної комісії ОСОБА_1 серії 12 ААА № 415243 від 28.09.2015, третю групу інвалідності позивачу встановлено з
28.09.2015 року (т.2 а. с.56), тобто, після її звільнення із займаної посади
23.09.2015 року у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору, а тому наявність зазначеної інвалідності не впливає на обсяг трудових прав позивача та обов'язків відповідача у трудових відносинах, які є предметом спору у цій справі.

Також, в межах цієї справи та її предмету доказування, суди вірно критично оцінили надані позивачем докази на підтвердження свого високого професійного рівня та кваліфікації, наявності вакантних посад в структурі Національного банку України, а також участі позивача у проведенні конкурсу на зайняття цих посад, які повинні вивчатись судом у справах, що стосуються вивільнення працівників за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу (у зв'язку із скороченням штату працівників, на підставі п.1 ст. 40 КзпП України), оскільки, згідно з п.1 ст.42 КЗпП, саме при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, з підстав того, що для даних спірних правовідносин зазначені обставини не мають жодного значення.

З огляду на викладені обставини у їх сукупності, колегія суддів підтримує висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним наказу №404-п від 23.09.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади провідного економіста відділу організації бухгалтерського обліку, яка працює на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника ОСОБА_2 до дня її фактичного виходу з відпустки, 23 вересня 2015 року, у зв'язку із закінченням строку трудового договору, на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП.

Також, Суд погоджується, що відповідно, не підлягають задоволенню й інші, похідні позовні вимоги, які стосуються зобов'язання відповідача поновити позивача на роботі до штату Національного банку України та надати роботу з урахуванням освіти, кваліфікації та відповідно до рекомендацій медико-соціальної експертної комісії стосовно умов та характеру праці, стягнення з відповідача грошових сум у вигляді середнього заробітку.

Натомість, Суд вважає безпідставними висновки судів попередніх інстанцій про те, що вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунків, а також моральної шкоди у розмірі 50 000 грн є похідними від основних позовних вимог.

Так, в обґрунтування заявленої вимоги щодо стягнення моральної шкоди позивач окрім іншого вказувала, що відповідачем було залишено її без засобів до існування, оскільки, у тому числі, не було здійснено з нею повного розрахунку при звільненні.

Також, скаржник зазначив, що за результатами позапланових перевірок Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, про що було повідомлено позивача листами ФСС, долученими позивачем до матеріалів справи (т.4 а. с.1-2, т.4 а. с.113-114), встановлені триваючі порушення щодо нездійснення відповідачем виплат за листком непрацездатності позивача Серії АГХ №739524.

Також, позивач зверталась до Державної служби України з питань праці стосовно порушення відповідачем законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині нарахування та виплати коштів за період тимчасової непрацездатності позивача (т.5 а. с.59-65). Крім того, листом від
23.12.2015 року відповідачем було визнано факт помилкового відрахування при звільненні позивача за 5 календарних днів щорічної відпустки на суму 2079,36 грн (т.2 а. с.113-114).

Натомість, судами попередніх інстанцій не було надано правової оцінки вказаним доказам, а лише зазначено, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів позивача щодо неповного розрахунку з нею при звільненні.

Частиною 3 статті 2 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачалось, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 159 КАС України (в редакції, чинній на час ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення) передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Зважаючи на те, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки доказам на підтвердження доводів позивача щодо неповного розрахунку з нею при звільненні, враховуючи порушення судами попередніх інстанцій принципу офіційного з'ясування обставин справи, що призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам статті 159 КАС України (в редакції, чинній на час ухвалення судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень) щодо законності і обґрунтованості, а допущені судами порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення судів в частині відмови у позовних вимогах про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунків та стягнення моральної шкоди у розмірі 50 000 грн підлягають скасуванню, а справа в цій частині позовних вимог направленню на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, якому слід вжити визначені законом заходи, необхідні для встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Доводи скаржника про порушення судами норм процесуального права, а саме, не залучення третьою особою Національного агентства з питань запобігання корупції, порушення термінів розгляду справи, несвоєчасна видача позивачу для ознайомлення технічного запису судового процесу в електронному вигляді, Суд не бере до уваги, оскільки прийняті за результатами цієї справи судами попередніх інстанцій рішення не зачіпали права, свободи чи інтереси Національного агентства з питань запобігання корупції, а інші вказані порушення не були обов'язковою підставою для скасування цих рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції та не призвели до незаконного ухвалення рішення у справі.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, Верховний Суд вважає, що ключові аргументи касаційної скарги отримали достатню оцінку.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з ч. 2, 4 ст.353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 351, 352, 353, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 березня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2017 року в частині відмови у позовних вимогах ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунків та стягнення моральної шкоди у розмірі 50 000 грн - скасувати і направити справу в цій частині на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

В іншій частині постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 березня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддіН. А. Данилевич В. Е. Мацедонська О. В. Кашпур