ПОСТАНОВА

Іменем України

13 червня 2019 року

Київ

справа №204/1134/17(2а/204/91/17)

адміністративне провадження №К/9901/44566/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 204/1134/17(2а/204/91/17)

за позовом ОСОБА_1

до Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі

про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі

на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2017 року (у складі судді Самсонової В.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2017 року (у складі колегії суддів: Панченко О.М., Іванова С.М., Чередниченка В.Є.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не призначення позивачу пенсії за віком;

- зобов`язати відповідача призначити з 21 жовтня 2016 року пенсію за віком позивачу, як не працюючому пенсіонеру з надбавкою до пенсії, як дитині війни, з врахуванням пільгового стажу роботи в районах Крайньої Півночі з 09 листопада 1982 року по 01 березня 1990 року та заробітної плати відповідно архівної довідки №2556 від 02 вересня 2011 року

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2017 року, позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що дії відповідача щодо неможливості призначення пенсії позивачу лише з підстав відсутності Договору між Україною та Ізраїлем з питань пенсійного забезпечення є необґрунтованими.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 31 серпня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі №204/1134/17(2а/204/91/17), витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя-доповідач Берназюк Я.О., судді Гриців М.І. та Коваленко Н.В.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 червня 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 12 червня 2019 року прийняв до провадження адміністративну справу №204/1134/17(2а/204/91/17) та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 13 червня 2019 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України.

У 2000 році позивач виїхав на постійне проживання до Ізраїлю.

Згідно трудової книжки Серії НОМЕР_1 , заведеної 12 жовтня 1982 року, позивач має загальний трудовий стаж 40 років 8 місяців 29 дні, з яких 7 років 3 місяці 23 дні - період роботи в районах Крайньої Півночі, що також підтверджується архівною довідкою від 02 вересня 2011 року за № 2556, виданою відділом по справам архівів Адміністрації міста Новий Уренгой.

21 жовтня 2016 року представник позивача звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії позивачу.

Листом від 27 жовтня 2016 року № 2032/02-56 відповідач відмовив позивачу у призначенні пенсії. Відмова мотивована тим, що відповідно до статей 8, 47 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" право на отримання пенсій та соціальних послуг мають громадяни України за місцем фактичного проживання у межах України. Відповідно до статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Відповідно до пункту 1.1. Порядку № 22-1 заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації). Відповідно до пункту 2.9. Порядку № 22-1 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка уповноважених органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземні громадяни та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (реєстрації). Порядком № 22-1, на думку відповідача, не передбачено представництво, яке ґрунтується на договорі та здійснюється за довіреністю, для подання заяви на призначення пенсії. Також відповідач зазначив, що в наданому паспорті позивача відсутній запис про місце реєстрації в Україні (знятий з реєстрації в 2000 році), тому призначити пенсію позивачу немає законних підстав. Інше чинним законодавством не передбачено.

В протоколі засідання комісії відповідача від 27 жовтня 2016 року № 5756 зазначені такі ж підстави для відмови позивачу у призначенні пенсії, як і в листі від 27 жовтня 2016 року № 2032/02-56.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанцій незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права задоволено позовні вимоги. Крім того відповідач зазначає, що проекту Закону України про внесення змін до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та нових законодавчих актів на сьогодні не прийнято, а питання щодо врегулювання призначення пенсії особам, що виїхали на постійне місце проживання до іншої держави, з якою не укладено двостороннього договору залишається не вирішеним, правові підстави для поновлення пенсії за віком, як пенсіонеру, який мешкає за кордоном відсутні.

Від позивача відзиву або заперечень на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів попередніх інстанцій відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно із частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Тому, колегія суддів Верховного суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 як громадянин України, незалежно від його проживання в Державі Ізраїль, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод відповідач зобов`язаний відновити йому виплату пенсії.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", виплата пенсії припиняється на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Винятки були встановлені для громадян, які проживають за кордоном, якщо пенсія їм призначена внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. У цих випадках пенсія виплачується і за відсутності міжнародного договору (частина друга статті 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення"). При цьому, відповідний механізм виплати таких пенсій врегульований Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок переведення пенсій громадян, які виїхали на постійне проживання до інших країн" від 06 квітня 1993 року № 258.

Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, у зв`язку з чим вони не підлягають застосуванню при вирішенні питань стосовно виплати пенсій громадянам України, які виїхали за кордон, та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 07 лютого 2014 року.

Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

Таким чином, з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" підстав для припинення права особи на отримання пенсії, відсутні.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог позивача, оскільки Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» після набрання чинності рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року не передбачено таких підстав для відмови позивачу у призначенні пенсії, як проживання за кордоном - в Ізраїлі та відсутність міждержавного договору щодо пенсійного забезпечення між Україною та Ізраїлем.

Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України, викладеною в постановах від 12 травня 2015 року у справі № 21-180а15, від 19 травня 2015 року у справі №21-168а15, а також Верховного Суду у постановах від 18 вересня 2018 року у справі № 522/535/17, від 19 вересня 2018 року у справі № 766/1519/17 та від 31 січня 2019 року у справі № 520/9721/16-а.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року зазначено, що право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

Колегія суддів у цій справі враховує, що право не виникає внаслідок неправомірних дій (ex iniuria ius non oritur); держава не може відмовитися від виконання свого зобов`язання, посилаючись не підстави, які визнано незаконними; те, що право виникає з факту (ex facto ius oritus), не означає, що право може виникати з несправедливості (ex iniuria ius non oritur). Зазначені підходи застосовані ЄСПЛ, зокрема, у рішенні Paradiso and Campanelli v Italy (№ 25358/12), Sidabras and Others v. Lithuania (№ 50421/08), Ioannou v Turkey (№ 18364/91), Schenk v. Switzerland (№ 10862/84), Strцmblad v. Sweden (№ 3684/07).

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цього судового рішення) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі залишити без задоволення.

Постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко