Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 березня 2018 року

Київ

справа №825/1571/17

адміністративне провадження №К/9901/213/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шарапи В.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Данилевчи Н.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу громадянки Камеруну ОСОБА_1 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 25.10.2017 у складі судді Скалозуба Ю.О. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04.12.2017 у складі колегії суддів: Кучми А.Ю. (головуючий), суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В. у справі №825/1571/17 за позовом Громадянки Камеруну ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Громадянка Камеруну ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про скасування наказу від 26.09.2017 №76 та зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 25.10.2017, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.12.2017, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач - ОСОБА_1 є громадянкою Камеруну, яка прибула до України та подала заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 06.09.2017.

В заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначила, що в Камеруні існують протиріччя між франкофонами (французькими камерунцями) та англофонами (південними камерунцями), які розпочалися в середині 2016 року. Будучи жителем південного Камеруну позивач стверджує, що зазнала фізичного та психологічного насильства з боку поліції та військових. Перебуваючи в Україні, намагалася нелегально перетнути державний кордон та потрапити до Німеччини, де мала намір звернутися за захистом.

В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач, щодо причини виїзду з країни походження, зазначила буквально - "загроза життю, зґвалтування, нелюдські тортури, затримання, неправдиве звинувачення, нелюдське ставлення з боку військових в моїй країні".

Під час опитування, що відображено в реєстраційному листку на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказала на політичні причини виїзду з останньої країни постійного проживання.

Управлінням міграційної служби України в Чернігівській області заява позивача була прийнята до розгляду, з позивачем проведена співбесіда, що підтверджується копією протоколу співбесіди, наявним в матеріалах справи.

Завідувач сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції відділу у справах іноземців та осіб без громадянства управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Хворова О.В. склала висновок від 26.09.2017 щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, по справі №2017CN0024 громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1, згідно якого вважає за доцільне відмовити позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання її біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

За результатами розгляду матеріалів справи позивача, відповідачем прийнято наказ № 76 від 26.09.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Повідомленням №26, яке позивач отримала 02.10.2017, її сповіщено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суди попередніх інстанцій приймаючи оскаржувані судові рішення виходили з того, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач змогла довести наявність відносно неї переслідувань чи утисків, які б свідчили про її відповідність умовам, передбаченим пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Суди дійшли висновку, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, політичних переконань не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також, в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини. Посилання позивача на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайту Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, на якому розміщено відповідні відомості, носять загальноінформаційний характер та не підтверджують її побоювання повертатися у країну громадянської належності.

Позивачем - громадянкою Камеруну ОСОБА_1 подано касаційну скаргу на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 25.10.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04.12.2017, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити повністю.

Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги полягають у тому, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги інформацію щодо ситуації у країні громадянського походження позивача, що виключає можливість відмови у наданні їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту з підстав, передбачених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" і не надано оцінку твердженням позивача щодо цієї ситуації.

Відповідачем - Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області відзив на касаційну скаргу не подано.

Перевіривши доводи та вимоги касаційної скарги, а також правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних рішень і ухвалення нового рішення, встановлені статтею 351 КАС України, відсутні.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (надалі - Закон №3671-VI), біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з статтею 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною 1 статті 7 Закону №3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 наведеної статті встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частинами 1-2, 6, 8, 11-12 статті 9 Закону №3671-VI визначено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За змістом частини 5 статті 10 Закону №3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10.01.2002 Україна приєдналася до Конвенція про статус біженців від 1951 року (надалі - Конвенція) та Протоколу до даної Конвенції від 1976 року (надалі - Протокол).

Згідно з Конвенцією і Протоколом, поняття "біженець" включає такі основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок побоювань.

При цьому, під час вирішення питання щодо надання особі статусу біженця повинна враховуватись сукупність всіх чотирьох підстав.

Проте, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї і під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Також, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції та Протоколу, яке визначає критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Згідно цього Керівництва, процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції та Протоколу.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Судами попередніх інстанції на основі досліджених під час розгляду справи доказів встановлено, що під час процедури розгляду заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача міграційною службою встановлено наступне: позивач є громадянкою Республіки Камерун, ІНФОРМАЦІЯ_1, баянгі за національністю, сповідує католицизм; має вищу освіту, працювала викладачем у приватній школі в Камеруні, вільно володіє англійською мовою, рідна мова - баянгі; невійськовозобов'язана, неодружена; особа позивача ідентифікована за допомогою національної ідентифікаційної карти Камеруну НОМЕР_1, яка наразі зберігається в Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців; постановою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області у справі №495/5906/17 від 09.08.2017 позивача затримано та примусово видворено за межі території України; за захистом до органу міграційної служби позивач звернулася 06.09.2017, тобто, після її затримання та розміщення в Чернігівському ПТПІ; позивач легально виїхала з країни громадянської належності 31.07.2017; позивач не має жодних реальних документів, підтверджуючих будь-які факти її переслідування; ні позивач ні члени родини позивача ніколи не перебували в жодних політичних, релігійних, військових, етнічних, громадських організаціях, їх доручення не виконували, в акціях участі не брали; позивача не переслідували недержавні суб'єкти і вона не була засуджена в суді; ні позивача, ні її рідних не переслідували за ознакою раси, національності, громадянства, релігії, приналежності до певної соціальної групи, через трудову діяльність та політичні погляди.

Зі змісту постанови Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області у справі №495/5906/17 від 09.08.2017 вбачається, що позивач легально прибула на територію України повітряним транспортом через міжнародний пункт пропуску для повітряного сполучення "Одеса" за короткостроковою візою, строком дії до 07.08.2017, з метою прийняття участі у навчальному семінарі на запрошення Одеського політехнічного інституту у період з 31.07.2017 по 06.08.2017.

Крім того, Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області у вищезгаданій постанові зазначено, що керуючись нормами національного та міжнародного права, заявниці була надана відповідна правова допомога, під час якої бажання звернутись до компетентних органів із заявою про набуття статусу біженця чи притулку в Україні вона не виявила.

Частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) було встановлено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що позивач ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавала. Заявник не намагалась скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхала з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці. При цьому суди зауважили, що позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

За приписами частин 1-2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, Верховний Суд, як суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права виключно на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин. Відтак, Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості самостійно з'ясовувати обставини щодо становища в країні походження позивача чи щодо обґрунтованості побоювань останнього стати жертвою переслідувань.

З огляду на наведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій з приводу наявності у відповідача підстав для прийняття оспорюваного рішення та відхиляє аргументи скаржника.

Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

За приписами частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. За таких обставин, касаційна скарга громадянки Камеруну ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а постанова Чернігівського окружного адміністративного суду від 25.10.2017 та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 04.12.2017 - залишенню без змін.

Керуючись статтями 341-343, 350, 355-356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу громадянки Камеруну ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 25.10.2017 та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 04.12.2017 у справі №825/1571/17 за позовом Громадянки Камеруну ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

...........................

...........................

...........................

В.М. Шарапа

В.М. Бевзенко

Н.А. Данилевич

Судді Верховного Суду