ПОСТАНОВА

Іменем України

05 вересня 2018 року

м. Київ

справа №1107/58/12 (2а/1107/34/12)

адміністративне провадження №К/9901/2481/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Кравчука В.М.,

суддів: Анцупової Т.О., Стародуба О.П.,

розглянув в попередньому судовому засіданні справу №1107/58/12 (2а//1107/34/12)

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2014 року (колегія у складі суддів: Туркіної Л.П., Проценко О.А., Дурасової Ю.В.) у справі №1107/58/12 (2а//1107/34/12) за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Знам'янської міської ради Кіровоградської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання частини рішення № 359 від 15 вересня 2006 року нечинним та скасування.

І. ПРОЦЕДУРА

1. У лютому 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати нечинним рішення виконавчого комітету Знам'янської міської ради № 359 від 15 вересня 2006 року в частині визнання права власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_1 за померлою ОСОБА_4.

2. Як свідчать матеріали справи, ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_3 помер (свідоцтво про смерть (т.1, а.с. 48). Ухвалою Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 20.11.2007 здійснено заміну позивача. Позивачем визнано ОСОБА_1, який є сином померлого та позов підтримав.

3. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.11.2011 позовні вимоги визнано такими, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

4. Постановою Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 01.11.2012 у задоволенні позову відмовлено. Суд дійшов висновку, що відповідач як суб'єкт владних повноважень довів обґрунтованість та правомірність своїх дій та рішення.

5. Не погодившись з рішенням Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 01 листопада 2012 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на невідповідність рішення суду обставинам справи, просив постанову суду першої інстанції скасувати, позов задовольнити.

6. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено частково, постанову Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 01 листопада 2012 року - скасовано. У задоволенні позову відмовлено.

7. 12.02.2015 до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Позивача на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2014 року, в якій він із посиланням на порушення судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права просив скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2014 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

8. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23.02.2015 було відкрито провадження в даній справі. Станом на 05.09.2018 жодних звернень від сторін не надходило.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Судами попередніх інстанцій встановлено, що з копій архівного випису Державного архіву Кіровоградської області (а.с. 15 т.1, 44 т.2) вбачається, що рішенням Знам'янської міської Ради народних депутатів виконавчого комітету від 5 листопада 1987 року №415, про затвердження протоколів №3 від 26 червня 1984 року і №7 від 13 липня 1984 року загальних зборів членів житлово-будівельного кооперативу №7, вказані протоколи «Про надання квартир членам житлово-будівельного кооперативу АДРЕСА_18», - затверджені, та ОСОБА_3 надано трикімнатну квартиру за АДРЕСА_9, житловою площею 39 кв.м. На підставі цього ж рішення, останньому 10 листопада 1987 року, видано ордер на квартиру АДРЕСА_8 (а.с.16), де членами його сім'ї зазначені - дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_1, дочка ОСОБА_6

10. Довідка ЖБК (а.с.100 т.2), також свідчить про те що ОСОБА_3 являвся членом житлово-будівельного кооперативу АДРЕСА_17. В даному кооперативі за ним закріплена трикімнатна квартира АДРЕСА_9. Вартість вказаної квартири складає 11676 руб.40 коп. Виплата вартості квартири закінчена 1992 року. Квитанція №873184 від 5 липня 1984 року (а.с. 17 т.1) свідчить про те, що ОСОБА_3 на рахунок кооперативу №7, сплачено грошовий внесок у розмірі 3670 руб.

11. Із наявних в матеріалах справи квитанцій (а.с. 8-31 т.2) вбачається, що ОСОБА_3 проводив оплату комунальних послуг, за проживання у квартирі АДРЕСА_12.

12. З виписки із протоколу загальних зборів членів Житлового-будівельного кооперативу №7 від 13 червня 1988 року (а.с.56-57 т.2), вбачається, що на повістку дня поставлено два питання, а саме про прийняття та виключення із членів ЖБК-7. Слухали інформацію щодо виключення ОСОБА_3 із членів кооперативу, та постановили - виключити останнього з членів кооперативу, на підставі поданої заяви. Також заслухали інформацію щодо прийняття в члени ЖБК №7 ОСОБА_7, та постановили, прийняти в члени кооперативу ОСОБА_7 -рідну сестру ОСОБА_3, яка проживає в житловому будинку ЖБК -7, АДРЕСА_2, та зареєстрована за цією ж адресою, згідно заяви та доданих документів.

13. Рішенням виконавчого комітету Знам'янської міської ради народних депутатів від 16 червня 1988 року №227 (а.с.42-43 т.2), було затверджено протокол загальних зборів житлово-будівельного кооперативу №7 від 13 червня 1988 року, зокрема про виключення із членів кооперативу ОСОБА_3 згідно з поданою заявою, і прийняттям в члени кооперативу його сестри, що проживає з ним.

14. Зазначене рішення і протокол загальних зборів ЖБК №7 не оспорювались, недійсним їх не визнано, а тому є чинними.

15. Наявна у матеріалах справи довідка ЖБК №7 від 9 серпня 2006 року (а.с. 96 т.1), свідчить про те що ОСОБА_4, за життя являлась членом житлово будівельного кооперативу №7 в АДРЕСА_13. За нею закріплена квартира АДРЕСА_19 Вартість вказаної квартири складає 11676 руб.40 коп. Виплата вартості квартири закінчена 1 липня 1993 року.

16. Із матеріалів справи (а.с.221 т.2) вбачається, що на квартиру АДРЕСА_14 виданий ордер від 18 серпня 1988 року, на ім'я ОСОБА_7, на підставі рішення виконкому №227 від 16 вересня 1988 року. Її членами сім'ї зазначені сини - ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Згідно копії свідоцтва про смерть (а.с.18), ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2. Після смерті останньої, до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_9 (а.с.95 т.1, а.с.53 т.2). Свідоцтва про право на спадщину за законом, отримали ОСОБА_9 (на ? частку вказаної вище квартир, а також онуки померлої - ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 (на 1/8 частину вказаної вище квартири кожен).

17. На підставі наданих сином ОСОБА_4 - ОСОБА_9, документів, рішенням виконавчого комітету Знам'янської міської ради Кіровоградської області від 15 вересня 2006 року №359 (а.с.14) визнано право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_15 за померлою ОСОБА_4.

18. Лист виконавчого комітету Знам'янської міської ради від 16 жовтня 2006 року (а.с.101 т.1) свідчить про те, що ОСОБА_3 звертався 10 жовтня 2006 року із заявою про видачу свідоцтва на право особистої власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_16, однак йому було відмовлено у зв'язку із наявністю боргів за комунальні послуги.

19. Згідно рішенням виконавчого комітету Знам'янської міської ради Кіровоградської області від 29 листопада 2006 року №487 (а.с.92 т.1), скасовано рішення виконкому від 10 листопада 2006 року №436 «Про видачу свідоцтва про право власності на кооперативні квартири»в частині видачі свідоцтва на право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_3 До того ж зобов'язано міське КП «Бюро технічної інвентаризації» здійснити відповідні змінив книгах реєстрації права власності.

20. ОСОБА_3 помер 14 квітня 2007 року (а.с.48 т.1). Після його смерті у першій Олександрійській державній нотаріальній конторі 1 червня 2007 року, відкрито спадкову справу (а.с.58,62 т.1). Із заявою про прийняття спадщини, що відкрилася унаслідок смерті останнього звернувся його син -позивач у справі (а.с. 49 т.1). Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом спадкоємцем майна ОСОБА_3, а саме грошових вкладів, є ОСОБА_1 (а.с.65 т.1).

21. Із довідки Міжміського комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації від 27 березня 2012 року №123, вбачається що квартира із-за якої виник спір рахується за ОСОБА_2 і на даний час є його власністю по договору купівлі -продажу посвідченого приватним нотаріусом 13 жовтня 2008 року (а.с. 209).

22. Відповідно до листа Державного архіву Кіровоградської області від 4 вересня 2012 року (а.с.54 т.2), протоколи загальних зборів житлового будівельного кооперативу №7 міста Знам'янка Кіровоградської області та заяви членів кооперативу в архів на зберігання не надходили.

23. Таким чином, судом встановлено, що протоколом загальних зборів членів Житлового-будівельного кооперативу №7 від 13 червня 1988 року ОСОБА_3 було виключено із членів кооперативу, на підставі поданої ним заяви. Цим же протоколом в члени кооперативу прийнято його рідну сестру - ОСОБА_7 Вказаний протокол загальних зборів затверджено рішенням виконавчого комітету Знам'янської міської ради народних депутатів від 16 червня 1988 року №227. На підставі рішення виконкому №227 від 16 вересня 1988 року, останній 18 вересня 1988 року, видано ордер на кооперативну квартиру АДРЕСА_16 міста Знам'янка Кіровоградської області. На підставі вказаних документів, виконавчим комітетом Знам'янської міської ради Кіровоградської області 15 вересня 2006 року №359 прийняте рішення, яким за померлою 20 лютого 2006 року, ОСОБА_4 (ОСОБА_7, визнано право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_8, тобто рішення з приводу якого виник спір.

ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН

24. В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначав, що згідно ордеру на квартиру від 10.11.1987 та документу щодо сплати внеску до житлово-будівельного кооперативу в розмірі 3670 руб., яким є квитанція № 873184, власником квартири за станом на вересень 2006 року був його батько - ОСОБА_3, який в жовтні 2006 року подав до Знам'янського бюро технічної інвентаризації відповідні документи та заяву на приватизацію. В задоволенні заяви було відмовлено, оскільки ОСОБА_3 не сплатив кошти за прибирання прибудинкової території. Отже, прийняття відповідачем рішення від 15 вересня 2006 року в частині визнання права власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_1 за померлою ОСОБА_4 є безпідставним.

25. Третя особа - ОСОБА_2 просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, постанову суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що він є добросовісним набувачем та власником квартири АДРЕСА_4. ОСОБА_2 вказував, що згідно з випискою із протоколу загальних зборів членів Житлового-будівельного кооперативу № 7 від 13 червня 1988 року (а.с 56-57, т. 2) ОСОБА_3 було виключено з членів кооперативу на підставі поданої заяви. Також було прийнято в члени кооперативу ОСОБА_7 - рідну сестру ОСОБА_3, яка на той час вже проживала в житловому будинку ЖБК № 7 АДРЕСА_5, та зареєстрована за цією ж адресою згідно заяви та доданих документів. Таким чином, ОСОБА_3 відповідно до вимог ст. 147 Житлового кодексу України перестав бути членом ЖБК № 7, і відповідно, втратив право на виплату всієї вартості квартири і подальше отримання її у власність. Рішенням виконавчого комітету Знам'янської міської ради народних депутатів від 16 червня 1988 року № 227 було затверджено протокол загальних зборів ЖБК № 7 від 13 червня 1988 року, зокрема про виключення із членів кооперативу ОСОБА_3 згідно з поданою заявою і прийняттям в члени кооперативу його сестри, що проживала з ним.

26. ОСОБА_7 за життя являлась членом ЖБК № 7 в АДРЕСА_6, загальною вартістю квартири у сумі 11676 руб. 40 коп., виплата була закінчена 1 липня 1993 року.

27. Згідно ордеру від 18 серпня 1988 року, квартиру було виділено ОСОБА_7, членами її сім'ї зазначені сини - ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Згідно копії свідоцтва про смерть ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3. Після смерті останньої до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_9 свідоцтва про право на спадщину за законом отримали ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12

28. На підставі наданих сином ОСОБА_7 - ОСОБА_9 документів рішенням виконавчого комітету Знам'янської міської ради Кіровоградської області від 15 вересня 2006 року № 359 визнано право власності на кооперативну квартиру за померлою ОСОБА_7

ІV. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

29. Суд першої інстанції дійшов переконання, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів належними та допустимими доказами правомірність своїх дій. Водночас докази, подані позивачем, не підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог, та спростовані доводами відповідача, а відтак суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

30. Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції та підсумував, що зміст рішень виконкому № 359 від 15.09.2006, № 436 від 11.11.2006 та № 487 від 29.11.2006 свідчать про те, що з приводу видачі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_7 зверталось кілька осіб, тобто мали місце спірні правовідносини. При цьому, особи, які звертались з приводу видачі свідоцтва про право власності на ім'я померлої, у рішенні № 359 не зазначені, як і підстави для задоволення звернення названих осіб та підстави можливості видачі свідоцтва на ім'я померлої.

31. За таких обставин, а також враховуючи, що згідно ст. 392 ЦК України визнання за особою права власності за наявності спору відноситься до компетенції суду, колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції стосовно того, що рішення відповідача від 15.09.2006 № 359 є обґрунтованим, тобто винесеним з урахуванням усіх обставин, які підлягали дослідженню під час вирішення питання щодо реєстрації права власності за померлою ОСОБА_7

32. В той же час, суд апеляційної інстанції зауважив, що як свідчить зміст рішення від 15.09.2006 № 359 про права на обов'язки ОСОБА_3 чи ОСОБА_1 у названому рішенні не йдеться.

33. Звертаючись до суду, названі особи зазначили, що оспорюване рішення порушує їх цивільні права на житло та нерухомість, зокрема право власності.

34. Однак, компетенція адміністративних судів не поширюється на спори щодо встановлення права власності на майно. Належним доказом права власності особи під час розгляду адміністративної справи є свідоцтво про право власності, витяг з відповідного державного реєстру, а у разі наявності спору - рішення компетентного суду щодо визнання за особою права власності, яке повинно бути винесено за участі усіх зацікавлених осіб, в тому числі ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_10, та ОСОБА_12, зазначених у запереченнях третьої особи.

35. Як свідчать матеріали справи, названі документи у позивача відсутні.

36. Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції визнав, що позовні вимоги є передчасними, а факт порушення цивільного права позивача не підтверджено належними доказами, що виключає підстави для задоволення позову.

V. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

37. У касаційній скарзі Позивач не погоджується з рішенням судів першої та апеляційної інстанції та вважає, що висновки судів не відповідають обставинам справи, оскільки, суд не прийняв до уваги той факт, що відповідно до ст. 59 ЖК України визнання ордеру недійсним здійснюється тільки в судовому порядку. Ордер на ім'я ОСОБА_3 в судовому порядку не визнавався недійним. Крім того, судом не прийнято до уваги факт повної оплати вартості вказаної квартири з боку позивача і відсутність оплати з боку третьої особи.

VI. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

38. Дослідивши доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.

39. Обставини справи доводяться, що між сторонами, яких представляють спадкоємці ОСОБА_3 та ОСОБА_4, існує спір про право на квартиру АДРЕСА_1.

(а) щодо юрисдикції

40. Насамперед, Суд звертає увагу на юрисдикцію справи. До компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали публічно-правові спори, в яких хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень

41. Наведене узгоджується з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначають поняття публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

42. Оскаржуючи рішення Знам'янської міської ради від 15.09.2006 № 359, Позивач має на меті захист свого права власності на квартиру АДРЕСА_1.

43. Верховний Суд розглядав подібну справу за позовом ОСОБА_13 до КП «Житомирське ОМБТІ», Коростишівської міської ради Житмирської області про визнання протиправним рішення виконкому про визнання права власності на нерухоме майно (справа № 280/267/15-а). У постанові від 04.04.2018 Велика Палата Верховного Суду дійшла правового висновку, що спір про визнання незаконним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, яким вирішено питання щодо права власності на нерухоме майно, має розглядатися в порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне, а тому зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів.

44. У справі, що розглядається, між позивачем і третьою особою існує спір про право на квартиру. Відтак, справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.

45. Суд звертає увагу, що під час розгляду справи суди вже з'ясовували питання про належність справи до адміністративної чи цивільної юрисдикції. Зокрема, ухвалою від 16.10.2008 Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, ухвалу Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13.05.2008 скасував, провадження в адміністративній справі закрив. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що в даній справі має місце спір про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом і такий повинен вирішуватися за правилами цивільного судочинства. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 є спадкоємцем батька ОСОБА_3 і має намір оспорити право власності на кооперативну квартиру, помилково оформлену ще за життя ОСОБА_3 на ОСОБА_4, яка теж померла.

46. Проте Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 16.11.2011 таку позицію суду апеляційної інстанції визнав помилковою, оскільки, приймаючи оспорюване рішення, відповідач діяв як суб'єкт владних повноважень, який здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, а тому спірні правовідносини є публічно-правовими і справа повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Тобто питання юрисдикції вже було вирішено судами.

47. Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України (в редакції закону № 2147-VIII від 03.10.2017) порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

48. Водночас, у ч.ч. 1, 2 ст. 3 КАС України визначено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Отже, наведені положення абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України необхідно застосовувати із врахуванням положень міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

49. Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. При визначенні місця рішень Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) в системі джерел вбачається доцільним підтримати загальновизнаний підхід стосовно того, що за своєю правовою природою рішення ЄСПЛ є актами тлумачення Конвенції, а отже, як і прямі норми Конвенції та протоколів до неї, мають переважне застосування, порівняно із нормами національного законодавства, відповідно до положень ч. 2 ст. 3 КАС України.

50. У практиці ЄСПЛ проблема спорів щодо підсудності (юрисдикції) розглядається через декілька правових категорій, які мають враховуватися судом у кожному конкретному випадку, а саме «принцип правової впевненості», «легітимні сподівання» та «правовий пуризм».

51. Зокрема, у п. 39 рішення ЄСПЛ у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви №№ 7714/06 та 23654/08) зазначено:

«Суд не вважає за необхідне за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд або Вищий адміністративний суд юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили підсудність цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади. Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз'яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначає, що стаття 6 Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (див. рішення щодо прийнятності "Лойен проти Франції" (Loyen v. France), N 46021/99, від 6 квітня 2000 року, та mutatis mutandis рішення у справі "Діду проти Румунії" (Didu v. Romania), N 34814/02, пункт 29, від 14 квітня 2009 року)».

52. У п.п. 38, 39 рішення ЄСПЛ у справі «Сутяжник проти Росії» (заява № 8269/02) зазначено:

«…Суд вважає, що рішення від 17 червня 1999 року, залишене в силі постановою від 18 жовтня 1999 року, було законним. Наслідки рішення від 17 червня 1999 р дуже обмежені: це стосувалося тільки сторін у справі, і не суперечило іншому судовому рішенню. Суд приймає той факт, що як принцип, правила юрисдикції слід дотримуватися. Однак, при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за даних обставинах справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, була непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення статті 6 § 1 Конвенції»

53. Згідно із практикою ЄСПЛ одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII). Категорія «легітимні сподівання», за своїм змістом, є вимогою передбачуваності закону, адже норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає громадянинові змогу керуватися цією нормою у своїх діях. Термін «правовий пуризм», як випливає з наведеного вище рішення ЄСПЛ «Сутяжник проти Росії», використовується для позначення випадків, коли судові рішення скасовуються судами вищих інстанцій не для цілей виправлення істотної судової помилки, однак з формальних причин.

54. Системне тлумачення зазначених правових категорій дозволяє дійти висновку, що Верховний Суд не тільки забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, як про це зазначається у ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а й забезпечує остаточне вирішення спору як суд останньої інстанції, адже саме рішення Верховного Суду гарантують дотримання принципу правової визначеності (Верховний Суд постановляє остаточні судові рішення, які не можуть ставитися під сумнів). Поряд з цим, Верховний Суд має уникати випадків правового пуризму, в т.ч. скасування правомірних рішень лише на тій підставі, що справу було розглянуто судом іншої юрисдикції.

55. Звертаючись до Верховного Суду із касаційними скаргами по суті спору, у сторін такого провадження виникають легітимні сподівання, що Верховним Судом буде постановлено остаточне рішення у справі. В тих випадках, коли є підстави для скасування рішень судів попередніх інстанцій лише з формальних підстав, зокрема і тих, що пов'язані із юрисдикцією, у Верховного Суду відсутні підстави для їх скасування в силу того, що такі дії призводять до порушення міжнародних зобов'язань, взятих на себе державою Україна.

56. Застосовуючи ці підходи ЄСПЛ до справи, що розглядається, Суд бере до уваги, що:

1) спір стосується виключно сторін та третьої особи і не має впливу на права, свободи чи інтереси інших осіб;

2) спір вирішено по суті у 2014-му році (більш як 4 роки назад) і рішення набрало законної сили;

3) питання щодо юрисдикції вже вирішувалося і Вищий адміністративний суд України, ухвала якого була обов'язковою для виконання учасниками справи та судами, визначив, що справа належить до адміністративної юрисдикції;

4) порушення юрисдикції не призвело до неправильного застосування норм матеріального права та неправильного вирішення спору по суті.

З огляду на це, оцінюючи баланс між суспільним інтересом у забезпеченні розгляду справи судами відповідно до їхньої юрисдикції з одного боку, і суспільним інтересом у забезпеченні правової визначеності, обов'язковості судових рішень з другого боку, Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності.

У контексті обставин справи Суд дійшов висновку, що розгляд справи адміністративними судами з порушенням юрисдикції є формальним порушення, яке, само по собі, не може бути підставою для скасування рішення та закриття провадження у справі.

Враховуючи наведене, Суд вважає за необхідне розглядати касаційну скаргу по суті.

(б) щодо суті

57. Оцінюючи доводи касаційної скарги, Суд вважає їх безпідставними та погоджується з висновками суду апеляційної інстанції.

58. У касаційній скарзі позивач посилається на те, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що виданий Відповідачем ордер від 10.11.1987 на ім'я ОСОБА_3 та членів його родини є діючим та не скасованим. Крім того, Позивач звертає увагу суду на те, що відповідно до ст. 58 ЖК України ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

59. З цього приводу Суд зазначає, що відповідно до п. 27 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу (далі - Примірний статут), затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 22.08.1991 № 163 особі, прийнятий до членів житлово-будівельного кооперативу, за рішенням загальних зборів членів кооперативу, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, надається в безстрокове користування окрема квартира, що складається з однієї чи кількох кімнат, відповідно до кількості членів сім'ї, суми її пайового внеску та граничного розміру жилої площі, передбаченого пунктом 28 цього Примірного статуту. Згідно із пп. 5 п. 30 Примірного статуту член житлово-будівельного кооперативу має право вийти з кооперативу. Громадянин вважається таким, що вийшов з кооперативу, з дня подання про це заяви до правління кооперативу.

60. Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з випискою із протоколу загальних зборів членів Житлового-будівельного кооперативу № 7 від 13 червня 1988 року ОСОБА_3 було виключено з членів кооперативу на підставі поданої заяви, а рідну сестру ОСОБА_3, ОСОБА_7 - прийнято в члени кооперативу, та її було зареєстровано за цією ж адресою згідно заяви та доданих документів. Факт виходу ОСОБА_3 з членів кооперативу позивачем не спростовується та не заперечується.

61. З цих підстав суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_3 добровільно скористався своїм правом на вихід з членів кооперативу, а тому квартиру необхідно вважати вільним жилим приміщенням з дня подання ОСОБА_3 заяви про вихід з членів кооперативу до правління останнього. При цьому Суд зауважує, що норми чинного законодавства не передбачають скасування ордеру на житлове приміщення для членів ЖБК при їх виході з кооперативу.

62. Посилання на ст. 59 ЖК України щодо визнання недійсним ордеру в судовому порядку Суд вважає таким, що не заслуговує на увагу, адже зазначене питання не було предметом розгляду судів попередніх інстанцій.

63. Відповідно до ч. 4 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

64. Оцінивши доводи касаційної скарги, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновком суду апеляційної інстанції у справі про відмову у задоволенні позову.

65. Відповідно до ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

66. Судові витрати за подання касаційної скарги слід покласти на позивача.

Керуючись ст. 343, 349, 350, 355, 356 КАС України, Суд -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2014 року у справі №1107/58/12 (2а//1107/34/12) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.М. Кравчук

Суддя Т.О. Анцупова

Суддя О.П. Стародуб