Підстави негайного повернення дитини до країни походження. Судова практика розгляду відповідних заяв

Багато українських жінок мріють про шлюб з іноземцем, імміграцію з України в затишну Європу (або ще далі), набуття дітьми іноземного громадянства, та щасливі роки безтурботного подружнього життя. Втім, далеко не у всіх ці мрії повністю втілюються у реальність. З різних причин шлюби розпадаються і жінки, прихопивши із собою дітей, повертаються на батьківщину "по-англійськи", не бажаючи узгоджувати з колишніми іноземними коханими питання переміщення дітей до України. Більшість жінок переконані у тому, що набуття дітьми українського громадянства унеможливить будь-які намагання батьків-іноземців повернути дітей до країни їхнього походження, втім, судова практика свідчить про зворотне: суди доволі часто задовольняють заяви іноземців (в інтересах яких діють відповідні управління юстиції) про повернення дитини до місця постійного проживання:

1. http://reyestr.court.gov.ua/Review/87252479;
2. http://reyestr.court.gov.ua/Review/91146046;
3. http://reyestr.court.gov.ua/Review/87719492;
4. http://reyestr.court.gov.ua/Review/87423303;
5. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86435390.

Що сприяє прийняттю відповідних рішень, та якими правовими нормами керуються суди при розгляді відповідних спорів – пропоную розібратися.

Читайте статтю: Стягнення додаткових витрат на утримання дитини

І. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 11.01.2006 року №3303 (далі - Конвенція 1980 року), переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:

• при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання (пункт «а»);
• та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання (пункт «b»).

У ч. 2 ст. 3 Конвенції 1980 року передбачено, що права піклування, які згадані в пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Підстави виникнення правового зв'язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Право піклування в контексті Конвенції 1980 року охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Відповідно до ст. 12 Конвенції 1980 року якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:

1) що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт "а" частина перша статті 3);

2) переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт "b" частина перша статті 3);

3) заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт "b" частина перша статті 3).

Разом із тим ч. 2 ст.12, ч.ч.1-2 ст. 13 та ст. 20 Конвенції 1980 року визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання:

- якщо у ході розгляду справи суд виявить, що заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (пункт "а" частина перша статті 13);

- заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт "а" частина перша статті 13);

- існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт "b" частина перша статті 13);

- з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (частина друга статті 12);

- повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Про те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо (постанова Верховного Суду України від 18.06.2014 року у справі №6-58цс14; http://reyestr.court.gov.ua/Review/39589408 ).

За умови початку процедури повернення дитини після річного терміну, наявності даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, виходячи з інтересів дитини суд може відмовити в задоволенні заяви, навівши при цьому доводи про наявність підстав і доказів для такого висновку.

За положеннями пункту «а» статті 5 Конвенції 1980 року «права піклування» включають в себе права, які відносяться до турботи будь-якої особи щодо дитини, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а тому метою встановлення таких фактів є не визначення місця проживання дитини з певним батьком чи матір'ю, а з огляду на інтереси дитини, її комфортне проживання та сталі зв'язки в конкретному середовищі й країні (постанова Верховного Суду України від 18.06.2014 року у справі №6-58цс14; http://reyestr.court.gov.ua/Review/39589408 ).

«Права доступу» включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання (пункт «b» ч. 1 ст. 5 Конвенції 1980 року).

Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція 1980 року покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

При цьому, відповідно до ст. 19 Конвенції 1980 року ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

Вирішуючи питання повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією 1980 року, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Конвенції 1980 року). При цьому, суд повинен переконатись у наявності (відсутності) винятків, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції 1980 року, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.

Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання.

Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

ІІ. Враховуючи підстави для відмови у задоволенні заяви про повернення дитини до країни походження (статті 12-13, 20 Конвенції 1980 року), особа, яка здійснила незаконне переміщення або утримання дитини (як правило, це матір) зобов’язана довести суду наявність однієї або декількох з наступних обставин:

• заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (пункт "а" частина перша статті 13);
• заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт "а" частина перша статті 13);
• існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт "b" частина перша статті 13);
• з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (частина друга статті 12);
• повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Як свідчить аналіз судової практики, відповідачам слід добряче потрудитися для формування доказової бази наявності зазначених вище обставин, втім, подекуди, й купа письмових доказів, на жаль, не можуть гарантувати справедливого рішення. Наведу приклади.

1. Справа №461/9257/19, рішення Галицького районного суду м. Львова від 12.02.2020 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/87719492 ):

ГТУЮ у Львівській області звернулося з позовом в інтересах підданого Великобританії ОСОБА_4 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Великобританії. Свої вимоги мотивує тим, що ОСОБА_4 є батьком малолітнього ОСОБА_8. Дитина народилася та постійно проживала у Великобританії. У лютому 2017 року відповідач разом з дитиною вперше приїхала в Україну без згоди позивача. У зв`язку з цим у квітні 2017 року позивач подав заяву про забезпечення повернення дитини. В червні того ж року відповідач повернулася на територію Великобританії. 04.03.2019 р ОСОБА_1 разом з дитиною вдруге виїхала в Україну без відома позивача. ОСОБА_4 не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну. Вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання ОСОБА_8, чим порушує право дитини на належне батьківське виховання та право позивача брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, право позивача на визначення місця проживання дитини.

Відповідач просила відмовити у задоволенні позову, зазначала, що змушена була залишитись в Україні, у зв'язку з хворобою матері. Також, посилалась на розпорядження (рішення) Сімейного суду у Західному Лондоні від 18.01.2016 року про те, що дитина буде мешкати з нею. Просила суд врахувати те, що ОСОБА_8 є громадянином України; він проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 та є власником даного помешкання. В Україні дитина навчається, відвідує гуртки. Також зазначила, що позивач до серпня 2017 року не утримував сина матеріально. У зв'язку з цим вона звернулася за матеріальною допомогою. З 01.10.2016 року отримувала від держави допомогу на дитину як мати одиночка. Починаючи з літа 2017 року отримувала аліменти на утримання сина від позивача. Стверджує, що дитина боїться батька, оскільки він здійснював щодо нього сексуальне та фізичне насильство. Це дитина підтвердила психологу, комісії лікарів-експертів з розгляду питання щодо насильства стосовно дітей. З приводу вказаних обставин у м. Лондоні відкриті кримінальні провадження. Згодом відповідач звернулася в сімейний суд, який заборонив зустрічі батька з сином.

Орган опіки та піклування надав висновок про те, що дитині доцільно проживати з матір'ю на території України. Опитана в судовому засіданні дитина повідомила, що не хоче повертатися до батька, бо він робить йому боляче. Розповів, що він живе в Україні з мамою та дідусем, відвідує садочок. Зазначив, що хоче залишитись з матір'ю в Україні. До батька поїде лише з мамою, без неї їхати відмовився.

Не дивлячись на це, суд першої інстанції заяву про негайне повернення дитини задовольнив. Твердження матері дитини про фізичне та сексуальне насильство батька над дитиною суд визнав такими, що ґрунтуються на припущеннях; послався на те, що звинувачення, які висуває відповідач є кримінально караними, а обґрунтованість підозри батька у вчиненні щодо дитини фізичного та сексуального насильства може бути встановлена виключно в судовому порядку з постановленням обвинувального вироку суду, доказів винесення якого не надано.

Не взяв до увагу суд й висновки психологів, на які посилалася відповідач в обґрунтування своїх заперечень на позов, адже вони були здобуті відповідачем у період перебування дитини на Україні.

Щодо висловленої думки дитини, суд зазначив, що оцінка дитиною поведінки своїх батьків, життєвих обставин може бути необ'єктивною та зумовленою різними важелями впливу. У зв'язку з цим, законодавець передбачив право суду постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ч. 3 ст. 171 СК України). Суд вважає, що така позиція дитини може обумовлюватися тривалою розлукою з батьком, у зв'язку з проживанням на території України. Дитина провела більшість свого життя перебуваючи під опікою матері. Окрім того, така позиція дитини може бути наслідком вчинення дій з боку відповідача, спрямованих на формування в дитини негативного ставлення до батька. Також, суд враховує те, що дитина є малолітньою і не досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Згода дитини на повернення її в державу постійного проживання не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає Конвенції 1980 року.

Висновок органу опіки та піклування про умови проживання дитини суд також не став враховувати, так як він не має вирішального значення при вирішенні судом питання про повернення дитини до держави постійного місця.

*На час написання цієї статті рішення Галицького районного суду м. Львова від 12.02.2020 року у справі №461/9257/19 не набуло законної сили. Особисто я дуже сподіваюсь на його скасування судом апеляційної інстанції, втім, наступне судове рішення не дає багато приводів для оптимізму.

2. Постанова ВС України від 11.12.2019 року у справі №552/1759/19 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86435390 ):

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 11.05.2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Великобританії відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що фактичною причиною зміни місця проживання матері та дитини стало домашнє насильство, жертвою якого визнана відповідач ОСОБА_2, і негативні наслідки, до яких воно призвело. З огляду на зазначене існує серйозний ризик того, що повернення до країни постійного проживання поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психологічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункту "в" частини першої статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року). Окрім того, у відповідача закінчився строк дії візи, немає житла та джерел фінансування на території Великобританії, а з огляду на вік дитини розлучення з матір'ю створить для дитини нетерпиму обстановку.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 року рішення Київського районного суду м. Полтави скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги про забезпечення повернення малолітньої дитини до Великобританії задоволено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач не довела вчинення позивачем домашнього насильства. Крім того, у державі постійного місця проживання дитини між батьками розглядається спір щодо взаємин між батьками (сторонами у цій справі) стосовно дитини; всупереч забороні суду відповідач залишила країну постійного проживання дитини і вивезла її в Україну, чим унеможливила продовження розгляду справи у суді; у порядку, встановленому законом на території постійного проживання дитини, факти домашнього насильства з боку позивача щодо відповідача не підтверджені. Предметом позову у цій справі є вимога про повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе міжнародних зобов'язань. З вимогою про повернення дитини позивач звернувся у строк менше року після її незаконного вивезення, отже, немає підстав досліджувати питання про те, які умови для проживання, виховання і розвитку дитини створені її матір'ю в Україні та чи прижилася малолітня дитина у своєму новому середовищі. Відсутні переконливі докази того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання (Великобританії), спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди. У справі не надано належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження того, що ініційовані у країні постійного місця проживання дитини судові процедури щодо участі батьків в утриманні та вихованні дитини є неефективними і такими, що завдають (чи можуть завдати) шкоди дитині. Отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що повернення дитини у країну її постійного проживання створить загрозу її життю, здоров'ю, нормальному розвитку.

Верховний Суд постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін та зазначив наступне.

Існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні найкращі інтереси повинні стояти понад усе (пункт 96 рішення ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії»).

Такий підхід закладений і в Гаазькій конвенції, яка пов'язує цей інтерес до відновлення статусу-кво за допомогою винесення рішення про негайне повернення дитини до країни її постійного проживання у разі незаконного викрадення, при цьому беручи до уваги той факт, що неповернення дитини іноді може бути виправдане об'єктивними причинами, які відповідають інтересам дитини, тим самим пояснюючи існування винятків, особливо у разі серйозного ризику того, що повернення дитини піддасть її фізичній чи психологічній шкоді або іншим чином помістить її в нестерпну ситуацію (стаття 13, перший абзац, (b). ЄСПЛ також зазначає, що Європейський Союз дотримується тієї ж філософії в рамках системи, що включає лише держав-членів ЄС, яка заснована на принципі взаємної довіри. Постанова Європейської Ради (ЕС) від 27 листопада 2003 року N 2201/2003, що стосується юрисдикції та визнання і виконання судових рішень у сімейних справах та в справах батьківської відповідальності, положення якої про викрадення дітей доповнюють ті положення, які вже закладені в Гаазькій конвенції, так само посилається в преамбулі на найкращі інтереси дитини, тоді як стаття 24 § 2 Хартії основних прав наголошує, що в усіх діях, пов'язаних з дітьми, найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговим міркуванням (пункт 97 рішення).

Таким чином, не лише зі статті 8 Конвенції, а й із Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній винятки з принципу своєчасного повернення дитини до країни її постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно.

Найкращі інтереси дитини не співпадають з інтересами батька або матері, за винятком і настільки, наскільки вони неминуче мають спільні різноманітні критерії оцінки, пов'язані з індивідуальною особистістю дитини, загальною та конкретною ситуацією. Тим не менш, їх не можна сприймати в ідентичній манері, незалежно від того, чи розглядає суд запит про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції або ж приймає рішення по суті заяви про батьківську опіку або батьківські права, враховуючи, що останнє судове провадження в принципі не має нічого спільного з намірами Гаазької конвенції (пункт 100 рішення ЄСПЛ).

Таким чином, в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а)) і існування "серйозного ризику" (стаття 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть, в першу чергу, перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із заінтересованими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого ЄСПЛ розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Зокрема, в контексті цього ЄСПЛ вкотре зауважив, що він не пропонує замінити своєю власною оцінкою оцінку національних судів. Разом з тим він повинен переконатися в тому, що процес прийняття рішень, результатом якого стало прийняття національними судами оспорюваних заходів, був справедливим і дозволив усім заінтересованим сторонам повною мірою викласти свої аргументи, і що найкращі інтереси дитини були захищені.

ЄСПЛ також зазначив, що національні органи повинні провести поглиблене вивчення всієї сімейної ситуації і цілої низки факторів.

ЄСПЛ вважає, що гармонійне тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Гаазької конвенції може бути досягнуте за умови дотримання таких двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб ЄСПЛ мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (пункт 106 рішення ЄСПЛ).

Таким чином, ЄСПЛ вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи таке процесуальне зобов'язання: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні не лише розглянути вірогідні твердження про "серйозний ризик" для дитини в разі її повернення, а й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі винятків, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.

У справі №№552/1759/19 Верховний Суд зазначив, що наявність численних спорів між батьками, ініційованих саме батьком, а також регулярні зустрічі батька з дочкою у місцевому контактному центрі згідно з розпорядженням суду у справах сім'ї свідчить про його прагнення до здійснення піклування і про реалізацію своїх батьківських прав щодо малолітньої дитини.

Отже, утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, без згоди іншого з батьків є незаконним, оскільки така дія порушує права іншого з батьків.

Апеляційний суд не встановив обставин, що свідчать про існування серйозного ризику того, що повернення малолітньої дитини до держави її походження поставить під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Апеляційний суд дійшов правильно висновку про те, що письмові докази, на які посилалася відповідач, свідчать про наявність конфлікту між батьками дитини, проте не свідчать про наявність загрози для дитини.

Доводи касаційної скарги, які зводяться до того, що проживання дитини в Україні з матір'ю відповідає найкращим її інтересам, не є такими, що переконують Верховний Суд у наявності таких серйозних ризиків, що дитина потрапить у нетерпиму для неї обстановку у країні походження.

Спори стосовно місця проживання та здійснення піклування про дитину не є предметом розгляду справ про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції і вирішуються судом держави постійного проживання дитини. Ця справа є відмінною від спору між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, а також спором щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, які відповідно до статті 19 Гаазької конвенції повинні вирішуватися лише судом за місцем постійного проживання дитини. З огляду на це безпідставними є доводи відповідача щодо того, що постанова апеляційного суду призводить до розлучення дитини з матір'ю.

Продовжувати перелік «негативних» (з моєї точки зору) судових рішень можна ще довго, втім, основні мотивування, які використовують суди у рішеннях про негайне повернення дітей до країни походження, наведені.

Маючи намір позитивно закінчити огляд судової практики та, тим самим, налаштувати наших українських жінок та їх адвокатів на сприятливе (для матері та дитини) вирішення спору, наводжу посилання на судові рішення, якими заяви батьків – іноземців про повернення дітей до країни походження були залишені без задоволення:

1. постанова ВС України від 29.11.2018 року у справі №640/5739/17 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78627535 );
2. постанова Апеляційного суду м. Києва від 30.01.2018 року у справі №757/51046/17-ц (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72008765 );
3. рішення Печерського районного суду м. Києва від 29.11.2019 року у справі №757/12759/19-ц (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86263158 );
4. рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25.05.2020 року у справі №344/16149/19 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/89418250 );
5. рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05.08.2020 року у справі №522/97/20 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/91099284 );
6. рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10.01.2020 року у справі № 335/5615/19 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/86918299 );
7. рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02.03.2020 року у справі №461/4237/19 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/88168998 ).

Автор статті: Адвокат АО «Гольдарб. Едвайс»

Ксенія Гольдарб