Інститут угод у кримінальному провадженні жодним чином не кореспондуються з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності, є взаємовиключними та потребують розмежування (ВС/ККС у справі № 439/1344/17 від 16.10.2018р.)

Фабула судового акту: Вироком Бродівського районного суду Львівської області від 09 листопада 2017 року затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 09 жовтня 2017 року між начальником Бродівського відділу Радехівської місцевої прокуратури та О. Цим вироком О. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК та призначено йому узгоджене сторонами покарання у виді штрафу в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн. А також, згідно другого пункту резолютивної частини, О. звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році», а кримінальне провадження закрито. Нагадаємо, що Законом України «Про внесення змін до Закону України від 02 червня 2011 року № 3465-VІ «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів» до статей 44, 86 Кримінального кодексу України були внесені відповідні зміни, згідно яких, можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок застосування до неї закону України про амністію, виключається.

Прокурор, керуючись п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК оскаржив дане судове рішення до суду апеляційної інстанції з підстав, що місцевий суд фактично призначив обвинуваченому менш суворе покарання, ніж узгоджене сторонами угоди. У свою чергу Апеляційний суд ухвалою закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора на вказаний вирок суду першої інстанції.

Зазначена ухвала суду апеляційної інстанції стала предметом касаційного оскарження прокурором.

Аналізуючи матеріали провадження та відповідні норми права колегія суддів Другої судової палати ККС ВС з доводами касаційної скарги частково погодилася і вказала, що за загальним правилом, у випадку наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, з огляду на те, що інститут угод у кримінальному провадженні, як і інститут призначення покарання у тому числі з урахуванням його особливостей у випадку затвердження угоди (ч. 5 ст. 65 КК) жодним чином (як в матеріальному, так і в процесуальному аспектах) не кореспондуються з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності, є взаємовиключними та потребують розмежування, суд має згідно з п. 3 ч. 7 ст. 474 КПК відмовити у затвердженні угоди та звільнити особу від кримінальної відповідальності. У цьому аспекті також варто зважати на змістовне навантаження ч. 3 ст. 314 КПК, яка, передбачаючи відокремлений перелік судових рішень, які суд може прийняти у підготовчому судовому засіданні (окремі з яких по своїй суті є завершальними для судового провадження у суді першої інстанції – затвердження угоди вироком суду (п. 1 ч. 3) та закриття провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності ухвалою суду (п. 2 ч. 3) та спричиняють різні правові наслідки), визначає межі розсуду суду в обсязі наведених в ній процесуальних можливостей. Підміна одного рішення іншим не допускається.

Крім того, відповідно до ст. 472 КПК «узгоджене покарання та звільнення від його відбування з випробуванням (якщо такі домовленості мали місце так сторони дійшли згоди)» є, окрім іншого, обов’язковими складовими змісту угоди, яке, у випадку затвердження останньої, згідно закріпленої у ст. 475 КПК імперативної вимоги через використання у нормі словосполучення «призначає узгоджену сторонами міру покарання», має бути призначене судом. Вжите ж у п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК формулювання «призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди», як підстави для оскарження прокурором вироку на підставі угоди про визнання винуватості, свідчить, що дана норма кореспондує із ст. 475 КПК, і є гарантією її реалізації.

Враховуючи вищевикладене, оскільки суд ухвалив вирок на підставі угоди про визнання винуватості, який за своїм змістом є обвинувальним (ст. 373 КПК), вказав про призначення узгодженої сторонами міру покарання, одночасно звільнивши особу від кримінальної відповідальності, чим знівелював та, відповідно, не реалізував укладену угоду як таку (за своїм змістом укладення угоди між сторонами свідчить про узгодження умов відповідальності, виконання яких при її затвердженні судом є обов’язковими для сторін та тягне певні правові наслідки в разі їх невиконання), тобто прийняв рішення, яке не передбачене КПК, то суду апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на це рішення, діючи відповідно до принципу верховенства права (ст. 8 КПК) слід було керуватися, крім іншого, приписами ч. 6 ст. 9 КПК щодо застосування загальних засад кримінального провадження.

Аналізуйте судовий акт: ВССУ/ Узагальнення судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод (додається до публікації – див. нижче)

Прокурор НЕ має права втручатись або ініціювати процес укладення угоди про примирення, на відміну від процесу укладення угоди про визнання винуватості (ВСУ від 31 березня 2016р. у справі № 5-27кс16)

Державний виконавець взяв хабар за зняття арешту з рахунків боржника але відбувся переляком: суд затвердив угоду про визнання винуватості та засудив до штрафу (Вінницький міський суд від 03 червня 2016р., у справі №127/10793/16-к, суддя Ковальчук)

Постанова

Іменем України

16 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 439/1344/17 провадження № 51-6922 км 18

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючого Щепоткіної В. В.,

суддів Кишакевича Л. Ю., Остапука В. І.,

за участю:

секретаря судового засідання Буланова О. П.,

прокурора Пантєлєєвої А. С.,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Свореня І. М., який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 16 березня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017140160000575, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився та проживає у АДРЕСА_1, раніше не судимого,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Бродівського районного суду Львівської області від 09 листопада 2017 року затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 09 жовтня 2017 року між начальником Бродівського відділу Радехівської місцевої прокуратури Дудчаком В. Б. та ОСОБА_1 Визнано ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн. На підставі ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році» ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності, а кримінальне провадження закрито.

Згідно з вироком ОСОБА_1 навесні 2017 року на території свого господарства на АДРЕСА_1 незаконно придбав (зірвав) частини рослин коноплі, що є особливо небезпечним наркотичним засобом - канабісом, масою у перерахунку на суху речовину 21,53 г, які подрібнив та зберігав за місцем свого проживання без мети збуту до 09 вересня 2017 року.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 16 березня 2018 року закрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора Замороза Р. В. на вказаний вирок суду першої інстанції.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду про закриття апеляційного провадження скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність прокурор вважає звільнення ОСОБА_1 на підставі акту амністії від кримінальної відповідальності, а не від покарання. На думку прокурора, прийнявши відповідне рішення, місцевий суд фактично призначив обвинуваченому менш суворе покарання, ніж узгоджене сторонами угоди, а тому висновок апеляційного суду про відсутність у прокурора права на апеляційне оскарження вироку не відповідає вимогам п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК. Також зазначає, що всупереч приписам кримінального процесуального закону рішення про закриття апеляційного провадження апеляційний суд прийняв на стадії апеляційного розгляду, тобто вже після перевірки апеляційної скарги на предмет її відповідності вимогам статтей 392-396 КПК, у тому числі й щодо права прокурора на апеляційне оскарження.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор Пантєлєєва А. С. підтримала касаційну скаргу прокурора.

Захисник Лукащук Я. М. подав заперечення на касаційну скаргу прокурора та просив відмовити у її задоволенні.

Мотиви Суду

Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Проте ухвала апеляційного суду цим вимогам закону не відповідає.

Не вдаючись до оцінки законності підстави, що слугувала звільненню особи від кримінальної відповідальності, розглядаючи питання, яке ставиться перед судом касаційної інстанції, слід звернути увагу на наступне.

За загальним правилом, у випадку наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, з огляду на те, що інститут угод у кримінальному провадженні, як і інститут призначення покарання, у тому числі з урахуванням його особливостей у випадку затвердження угоди (ч. 5 ст. 65 КК), жодним чином (як в матеріальному, так і в процесуальному аспектах) не кореспондуються з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності, є взаємовиключними та потребують розмежування, суд має згідно з п. 3 ч. 7 ст. 474 КПК відмовити у затвердженні угоди та звільнити особу від кримінальної відповідальності. У цьому аспекті також варто зважати на змістовне навантаження ч. 3 ст. 314 КПК, яка, передбачаючи відокремлений перелік судових рішень, які суд може прийняти у підготовчому судовому засіданні (окремі з яких по своїй суті є завершальними для судового провадження у суді першої інстанції - затвердження угоди вироком суду (п. 1 ч. 3) та закриття провадження у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності ухвалою суду (п. 2 ч. 3) та спричиняють різні правові наслідки), визначає межі розсуду суду в обсязі наведених в ній процесуальних можливостей. Підміна одного рішення іншим не допускається.

Крім того, відповідно до ст. 472 КПК «узгоджене покарання та звільнення від його відбування з випробуванням (якщо такі домовленості мали місце та сторони дійшли згоди)» є, окрім іншого, обов'язковими складовими змісту угоди, яке, у випадку затвердження останньої, згідно закріпленої у ст. 475 КПК імперативної вимоги через використання у нормі словосполучення «призначає узгоджену сторонами міру покарання», має бути призначене судом. Вжите ж у п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК формулювання «призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди», як підстави для оскарження прокурором вироку на підставі угоди про визнання винуватості, свідчить, що дана норма кореспондує із ст. 475 КПК і є гарантією її реалізації.

Враховуючи вищевикладене, оскільки суд ухвалив вирок на підставі угоди про визнання винуватості, який за своїм змістом є обвинувальним (ст. 373 КПК), вказав про призначення узгодженої сторонами міру покарання, одночасно звільнивши особу від кримінальної відповідальності, чим знівелював та, відповідно, не реалізував укладену угоду як таку (за своїм змістом укладення угоди між сторонами свідчить про узгодження умов відповідальності, виконання яких при її затвердженні судом є обов'язковими для сторін та тягне певні правові наслідки в разі їх невиконання), тобто прийняв рішення, яке не передбачене КПК, то суду апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на це рішення, діючи відповідно до принципу верховенства права (ст. 8 КПК) слід було керуватися, крім іншого, приписами ч. 6 ст. 9 КПК щодо застосування загальних засад кримінального провадження.

Таким чином, дійшовши висновку про те, що вирок на підставі угоди оскаржений прокурором виключно з підстав, з яких він не може бути оскаржений згідно з положеннями ст. 394 КПК, в даному конкретному випадку апеляційний суд істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону.

Разом із тим, доводи прокурора про неможливість, на його думку, закриття апеляційним судом провадження вже після перевірки апеляційної скарги на предмет її відповідності вимогам статтей 392-396 КПК є необґрунтованими. Хоча можливість прийняття такого рішення прямо не передбачено процесуальним законом, проте у випадку відсутності у особи права на апеляційне оскарження ухвала про закриття провадження з цих підстав за своєю суттю відповідатиме загальним засадам кримінального провадження – змагальності й диспозитивності, вимогам розумності й справедливості, а тому не може вважатися такою, що не відповідає вимогам кримінального процесуального закону.

За таких обставин, касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого апеляційному суду слід врахувати викладене та ухвалити законне, обґрунтоване й вмотивоване судове рішення.

Керуючись статтями 434 436 441 442 КПК, колегія суддів

ухвалила:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 16 березня 2018 року скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

В. В. Щепоткіна Л. Ю. Кишакевич В. І. Остапук

УЗАГАЛЬНЕННЯ

судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод

^{(розглянуто та затверджено на нараді суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ) 22 січня 2014 року}

Узагальнення підготовлено заступником Голови ВССУ Міщенком С. М., суддею судової палати у кримінальних справах ВССУ Єленіною Ж. М. та начальником відділу забезпечення діяльності заступника Голови Слуцькою Т. І., розглянуто та затверджено на нараді суддів судової палати 22 січня 2014 р.

ВСТУП

Одним із прогресивних положень Кримінального процесуального кодексу України (КПК), на думку як вітчизняних вчених і практиків, так і міжнародних експертів, є запровадження в Україні відновного правосуддя, найбільш відомим інструментом якого є медіація, суть якої в контексті кримінального судочинства полягає у примиренні потерпілого із правопорушником, досягненні консенсусу між сторонами та врегулюванні соціального конфлікту.

Передбачалося, що із появою глави 35 «Кримінальне провадження на підставі угод» у кримінальному процесуальному законодавстві значно спроститься процедура розгляду певної категорії кримінальних справ, скоротяться строки тримання осіб під вартою, загальні процесуальні строки розгляду кримінальних справ, а також зменшиться навантаження на систему судових і правоохоронних органів.

Перші результати реалізації цих положень КПК підтвердили ці очікування. Зокрема, за даними ВССУ, із моменту набрання чинності кримінальним процесуальним законом суди загальної юрисдикції станом на 1 січня 2014 р. розглянули 22 653 угод, із них 11 512 – про примирення та 11 141 – про визнання винуватості. Зі статистичної інформації (яку для моніторингу процесу впровадження у дію нового КПК, систематизації та аналізу практики його застосування щомісяця надають ВССУ апеляційні суди України, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя) вбачається збереження тенденції до подальшого активного застосування інституту угод у кримінальному судочинстві. Аналіз динаміки показників застосування положень КПК у судовій практиці свідчить, що кількість затверджених вироком угод за останні місяці є сталою, без суттєвих коливань, і становить у середньому майже 3 000 затверджених угод на місяць. Натомість кількість постановлених судом судових рішень про відмову в затвердженні угоди коливається в межах від 70 до 250 ухвал на місяць і має незначну тенденцію до збільшення. Детальніше див. Додаток до цього узагальнення.

Незважаючи на позитивну динаміку затверджених вироків на підставі угод, з огляду на те, що цей інститут є новим для кримінального судочинства, його механізм ще не відпрацьовано судовою практикою та достатньою мірою не досліджено науковою доктриною, а також беручи до уваги появу нових формулювань, підходів та оціночних категорій у новому КПК, актуальним і необхідним є вивчення та узагальнення судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод.

Метою цього узагальнення є аналіз застосування судами загальної юрисдикції кримінального процесуального законодавства під час здійснення кримінального провадження на підставі угод, виявлення складних і спірних питань, що виникають у судовій практиці при його застосуванні, підготовка пропозицій для забезпечення правильного застосування судами норм права та напрацювання однакових підходів до здійснення судового провадження за новим процесуальним законом, усунення виявлених прогалин у законодавстві.

Об’єктами дослідження були: узагальнення практики здійснення кримінальних проваджень на підставі угод, проведені апеляційними судами, які надали відповідну інформацію; копії судових рішень, постановлених за результатами відповідних судових проваджень, надані судами на запит ВССУ, а також тексти судових рішень із бази даних Єдиного державного реєстру судових рішень (400 судових рішень); матеріали кримінальних проваджень на підставі угод (320 матеріалів), а також засоби фіксування судового провадження (журнали судового засідання та СD-диски (технічні засоби фіксування; 295 штук)*.

1. Щодо практики застосування загальних положень глави 35 КПК при здійсненні кримінальних проваджень на підставі угод про примирення

Відповідно до ст. 468 КПК у кримінальному провадженні може бути укладено два види угод, один з яких – угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим. При цьому:

– під потерпілим від злочину, з огляду на системний аналіз статей 55 і 56 КПК, слід розуміти не лише фізичну особу, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, але і юридичну особу за умови заподіяння останній кримінальним правопорушенням майнової шкоди. У разі завдання такої шкоди юридичній особі (незалежно від того, чи це юридична особа приватного чи публічного права) угоду про примирення може бути укладено із представником цієї особи, тобто згідно з ч. 2 ст. 58 КПК керівником юридичної особи, іншою особою, уповноваженою законом або установчими документами, працівником юридичної особи за дорученням керівника цієї особи за довіреністю на представництво, а також особою, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні відповідно до укладеної з нею угоди на представництво. У зв’язку із цим, якщо потерпілим є юридична особа, до матеріалів кримінального провадження мають додаватися копії документів, що підтверджують правомочність конкретної особи представляти інтереси першої, а в угоді, так само як і в судовому рішенні за результатами її розгляду, у вступній/резолютивній частині при посиланні на представника слід зазначати реквізити цих документів. Крім того, слід враховувати, що згідно з ч. 4 ст. 58 КПК представник користується процесуальними правами потерпілого, інтереси якого він представляє, за винятком процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена представникові. Зважаючи на викладене, неправильною є практика укладення угод і, відповідно, їх затвердження з неналежними особами, зокрема з представником неповнолітнього потерпілого (наприклад, вирок Кремінського районного суду Луганської області від 6 лютого 2013 р. у справі № 414/169/13‑к);

– під підозрюваним відповідно до ч. 1 ст. 42 КПК і з урахуванням змісту ч. 5 ст. 469 КПК слід розуміти особу, якій у порядку, передбаченому статтями 276–279 КПК, повідомлено про підозру, а обвинуваченим (підсудним) – особу, обвинувальний акт щодо якої передано до суду в порядку, визначеному законом (ч. 2 ст. 42 КПК). Статус особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження, законодавець пов’язав із відповідною стадією провадження – особа має статус підозрюваного на стадії досудового розслідування, обвинуваченого (підсудного) – під час судового провадження у суді першої та апеляційної інстанцій (в разі оскарження судового рішення). У зв’язку з наведеним неправильним є вживання терміна «обвинувачений» у змісті угоди (незалежно від її виду) чи обвинувального акта (наприклад, угода про примирення від 25 червня 2013 р. у матеріалах кримінального провадження № 359/6662/13-к або угода про визнання винуватості від 12 червня 2013 р. у матеріалах кримінального провадження № 359/6146/13-к Бориспільського міськрайонного суду Київської області); терміна «підозрюваний» у матеріалах судового провадження чи судових рішеннях суду першої інстанції, ухвалених за результатами чи під час судового провадження (наприклад, вирок Острозького районного суду Рівненської області від 30 серпня 2013 р. у справі № 567/1115/13-к, вирок Великоолександрівського районного суду Херсонської області від 18 листопада 2013 р. у справі № 650/1643/13-к).

Слід зазначити, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об’єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об’єкт, укладення угоди про примирення не допускається⃰. Винятком з цього правила є кримінальне провадження, що здійснюється у формі приватного обвинувачення. Правильність вищенаведеної тези підтверджують члени Науково-консультативної ради ВССУ та судова практика. Так, правильним у цьому аспекті є рішення Тернопільського міськрайонного суду, який відмовив у затвердженні угоди про примирення між потерпілими Ш. М. Я., С. І. Я., М. М. Ю., Л. В. П. і підозрюваним Д. І. І. в кримінальному провадженні щодо обвинувачення останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 296 КК, оскільки в даному випадку внаслідок протиправних дій обвинуваченого було завдано шкоду не тільки особистим інтересам потерпілих, але й грубо порушено громадський порядок. У зв’язку з цим, враховуючи тяжкість та суспільну небезпечність злочину, в якому обвинувачується Д. І. І., суд дійшов висновку, що умови укладеної угоди про примирення між потерпілими і обвинуваченим не відповідають вимогам Кримінального процесуального, Кримінального кодексів України, та інтересам суспільства (ухвала Тернопільського міськрайонного суду від 20 травня 2013 р.).

Ініціатива укладення угоди про примирення відповідно до вимог ч. 1 ст. 469 КПК має походити тільки від потерпілого або підозрюваного чи обвинуваченого. Лише після того, як потерпілий або підозрюваний чи обвинувачений виявили бажання примиритися з протилежною стороною, оскільки саме факт примирення є підставою для укладення угоди про примирення, до процедури примирення можуть залучатися інші особи, зокрема представники медіаційних центрів, особи, які мають певний авторитет для учасників процедури. Слід зазначити, що слідчий, прокурор зобов’язані згідно з ч. 7 цієї статті лише проінформувати підозрюваного та потерпілого про їхнє право на примирення (суддя, відповідно, під час судового провадження обвинуваченого та потерпілого), роз’яснити механізм його реалізації та в жодному разі не чинити перешкод в укладенні угоди, не ініціювати її укладення та не вести перемовин (проводити домовленості) щодо її змісту.

Визначитися з тим, хто був ініціатором укладення угоди, за матеріалами кримінального провадження вкрай складно, оскільки до матеріалів провадження долучається оригінал угоди із зазначенням того, що між потерпілим та підозрюваним укладено угоду про примирення. Лише під час допиту у ході підготовчого судового засідання можна встановити ініціатора, переконавшись таким чином, що вимоги ч. 1 ст. 469 КПК дотримано. Так, перевіряючи угоду про примирення на відповідність її вимогам КПК та Кримінального кодексу України (КК), суд встановив, що угоду укладено з ініціативи слідчого, тобто особи, яка не може бути її ініціатором. З огляду на сумніви щодо відповідності угоди фактичним обставинам та за наявності обґрунтованих підстав вважати, що укладення угоди не було добровільним, суд цілком виправдано постановив ухвалу про відмову у затвердженні угоди про примирення (ухвала Менського районного суду Чернігівської області від 12 березня 2013 р. у справі № 738/308/13-к).

Сумніви щодо дотримання слідчим і прокурором зазначених вище положень процесуального закону, а також щодо належності перевірки (з’ясування) судом, хто саме був ініціатором укладення угоди про примирення, викликає і встановлена в окремих випадках під час безпосереднього вивчення матеріалів кримінальних проваджень неабияка схожість укладених угод. Наприклад, значна частина досліджених матеріалів кримінальних проваджень Києво-Святошинського районного суду м. Києва, містить, крім іншого, такі тотожні формулювання:

«Сторони досягли миру про остаточне вирішення кримінально-правового конфлікту.

Сторони підтверджують зміну свого внутрішнього психологічного ставлення до злочину і один одного» (справи № 369/2831/13-к, № 369/2750/13-к, № 369/2750/13-к, № 1 кп/369/260/13, № 1 кп/369/126/13, № 1 кп/369/65/13, № 1 кп/369/121/13, № 1 кп/369/292/13, № 1 кп/369/200/13№ 1 кп/ 369/202/13).

Так, у матеріалах кримінальних проваджень Деснянського районного суду м. Києва у значній кількості випадків наявні, окрім іншого (вжито слово «договір», а сама угода за змістом нагадує позовну заяву), такі формулювання:

«Просимо суд:

1. Затвердити угоду про примирення між підозрюваним (наводяться дані про особу) та потерпілим (наводяться дані про особу);

2. Визнати підозрюваного … винуватим у вчиненні злочину та призначити узгоджене сторонами покарання за наявності обставин…» (справи № 754/13029/13-к, № 754/12799/13-к, № 754/15968/13-к, № 754/15072/13-к).

Така практика трапляється й в інших регіонах України. Зокрема, аналіз угод про примирення, затверджених Рівненським міським судом Рівненської області, незалежно від того, що їх сторонами є різні особи, засвідчив подекуди їх ідентичність, однаковість помилок і недоліків (наприклад, справи № 569/1935/13-к, № 569/2195/13-к). Або Апеляційний суд Полтавської області у своєму узагальненні зазначив, що в Карлівському районні Полтавської області склалася практика, за якою кримінальне провадження направляється до суду з обвинувальним актом та угодою про примирення між потерпілим та підозрюваним, що супроводжується титульною сторінкою, на якій зазначається повне найменування слідчого підрозділу. Назва «Угода про примирення між потерпілим та підозрюваним у кримінальному провадженні № 000….», прізвища упорядників начальника слідчого відділу та слідчого, хоча ні угода, ні титульна сторінка не містять підписів її упорядників. Це може свідчити про їх певний вплив як на її ініціювання, так і на зміст, який вирізняється високою юридичною обізнаністю. Наведене, як цілком правильно відзначено апеляційною інстанцією, не зовсім узгоджується з положеннями ст. 469 КПК, у зв’язку з чим запроваджена практика органів досудового розслідування потребує корегування.

Викладене вище свідчить про необхідність суддям під час розгляду укладеної між сторонами угоди про примирення з метою забезпечення дотримання вимог процесуального закону зважати на заборону слідчому та прокурору ініціювати укладення такої угоди, вести домовленості щодо її змісту. Суддям слід приділяти належну увагу з’ясуванню ініціатора укладення угоди про примирення, а також пам’ятати, що наведене застереження процесуального закону стосується і судді під час судового провадження, а також слідчого судді при здійсненні судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Відповідно до ч. 3 ст. 469 КПК угоду про примирення може бути укладено у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої та середньої тяжкості, а також у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У кримінальному провадженні щодо тяжких та особливо тяжких злочинів угода про примирення не укладається, за винятком кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке здійснюється щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Слід зазначити, що при розгляді кримінального провадження у формі приватного обвинувачення судді здебільшого приймали рішення про закриття провадження у зв’язку з примиренням обвинувачених із потерпілими, що, безумовно, є правильним і позитивним, хоча виявлено поодинокі випадки укладення угод у провадженнях такої категорії. Наприклад, вироком Деснянського районного суду м. Києва затверджено угоду про примирення між обвинуваченим К. Є. (дії якого органом досудового розслідування кваліфіковано за ч. 1 ст. 185 КК) та потерпілою, яка за даними журналу судового засідання та технічного засобу фіксації є матір’ю обвинуваченого, пробачила К. Є. і жодних претензій до нього не мала, проте у тексті укладеної угоди та в обвинувальному вироку відомості про наявність родинних стосунків між сторонами відсутні (справа № 754/13029/13‑к).

Слід зважати, що згідно з чинним законодавством примирення потерпілого з підозрюваним або обвинуваченим може мати одну із трьох форм (відмова потерпілого від обвинувачення, примирення винного з потерпілим, укладення угоди про примирення), що мають різні правові наслідки. Зокрема, відмова потерпілого від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення; примирення потерпілого з підозрюваним або обвинуваченим, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або злочин середньої тяжкості з необережності та відшкодував завдані ним збитки або усунув заподіяну шкоду, є підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Необхідно пам’ятати, що у таких випадках укладення угоди про примирення виключається.

В угоді про примирення згідно зі ст. 471 КПК зазначаються:

1. сторони угоди – процесуальний статус, прізвище, ім’я та по-батькові, документи, що підтверджують правомочність (для представника юридичної особи, законних представників та захисників);
2. формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація, істотні для відповідного кримінального провадження обставини. Не можна вважати такою, що відповідає вимогам закону угоду, в якій відсутнє формулювання підозри чи обвинувачення, правова кваліфікація дій підозрюваного чи обвинуваченого. Наприклад, вироком Михайлівського районного суду Запорізької області 27 травня 2013 р. затверджено угоду про примирення між потерпілою Б. А. та обвинуваченим П. В. В обвинувальному акті зазначено, що П. В. 13 січня 2013 р. біля крамниці знайшов портмоне, у якому були 300 грн та банківські картки на ім’я потерпілої. Скориставшись наявністю коду, П. В. у банкоматі зняв 3 000 грн із рахунку потерпілої, завдавши їй таким чином збитку на суму 3 300 грн. Дії П. В. органом досудового розслідування кваліфіковано за ч. 1 ст. 185 КК. Із наведеного прикладу вбачається, що суд, затверджуючи угоду про примирення, залишив поза увагою вимогу ч. 1 ст. 471 КПК, а також те, що неможливо підмінити одну складову обвинувального акта (формулювання обвинувачення), яка є також обов’язковою складовою угоди, іншою (викладом фактичних обставин кримінального правопорушення), яка в угоді, на відміну від обвинувального акта, не зазначається, та не врахував положення п. 1 ч. 7 ст. 474 КПК щодо перевірки правильності правової кваліфікації кримінального правопорушення. Що ж стосується істотних для відповідного кримінального провадження обставин, то до їх переліку судова практика відносить наявність у підозрюваного чи обвинуваченого судимості, в тому числі непогашеної; невідбутого покарання за іншим вироком суду, інші характеризуючі дані про особу;
3. розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строк її відшкодування чи перелік дій, не пов’язаних із відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений зобов’язані вчинити на користь потерпілого, строк їх вчинення. Слід звернути увагу, що в Рекомендації № R (85) 11 щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи від 28 червня 1985 р., наголошується на необхідності приділяти більше уваги потребам потерпілого на всіх етапах кримінального процесу, у зв’язку з чим відшкодування заподіяної потерпілому шкоди (поновлення його прав) є однією з основних умов укладення угоди про примирення.

Тому затверджуючи угоди, у яких відсутні умови та строки вирішення питання про відшкодування шкоди, суддям необхідно мати на увазі, що мета провадження на підставі угод – настання суб’єктивно бажаного результату, який повинен настати після її укладення та затвердження. Угода лише тоді відповідає вимогам закону, якщо в ній чітко визначено розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строк її відшкодування, чи, як альтернатива – перелік дій, які підозрюваний або обвинувачений зобов’язаний вчинити на користь потерпілого, та строк їх вчинення. Як приклад невідповідності угоди зазначеним вимогам процесуального закону наведемо наступне. Так, в угоді про примирення між потерпілим П. О. та підозрюваним М. Р., затвердженій вироком Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, не визначено строки відшкодування шкоди потерпілому, у якого було викрадено майно. За змістом угоди, яку було надано до суду з обвинувальним актом, вбачається, що підозрюваний М. Р. під час розслідування визнав себе винуватим і зобов’язується у найкоротші строки відшкодувати збитки потерпілому. При цьому, які саме збитки та про які строки йшлося в угоді, встановити з її змісту неможливо. Інші дані щодо поновлення прав потерпілого у матеріалах провадження відсутні.

Наведемо інший приклад. Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області 28 березня 2013 р. затверджено угоду між потерпілою Ц. О. та К. О., який обвинувачувався у вчиненні злолчину, передбаченого ч. 1 ст. 164 КК. За умовами угоди К. О. в момент укладення угоди мав сплатити на користь потерпілої заборгованість зі сплати аліментів у сумі 6 000 грн, а решту заборгованості в сумі 6 389 грн зобов’язався сплатити на користь потерпілої до 1 липня 2013 р. Цей приклад, на відміну від попереднього, є свідченням правильного тлумачення сторонами угоди вимог процесуального закону щодо змісту угоди про примирення, застосування його положень, що сприяло, у свою чергу, постановленню судом законного судового рішення.

Слід зазначити, що неналежне врахування сторонами угоди зазначеної вимоги процесуального закону в практичній діяльності трапляється досить часто. Потерпілі з огляду на свою правову недосвідченість залишаються пасивними учасниками укладення угоди, при цьому їхні права внаслідок затвердження судом такої угоди не поновлюються. Не завжди, як свідчить судова практика, належним чином реагує на такі порушення й суд, який зобов’язаний перевірити умови угоди на відповідність кримінальному та кримінальному процесуальному закону й у разі встановлення такої невідповідності прийняти рішення щодо відмови в затвердженні угоди. Так, із цих підстав ухвалою Хмельницького міськрайонного суду від 5 червня 2013 р. відмовлено у затвердженні угоди між обвинуваченим К. В., дії якого органом досудового розслідування кваліфіковано за ч. 1 ст. 296 КК, та потерпілою Г. Г., оскільки у тексті угоди зазначалося про обов’язок обвинуваченого відшкодувати шкоду без зазначення її розміру і строку відшкодування.

Ухвалою Голопристанського районного суду Херсонської області від 21 березня 2013 р. було відмовлено в затвердженні угоди між обвинуваченим К. С., дії якого кваліфіковано за ч. 1 ст. 125 КК, та потерпілим К. Ю. у зв’язку з тим, що попри констатацію в угоді про примирення обов’язку обвинуваченого відшкодувати потерпілому матеріальні та моральні збитки, заподіяна шкода, як засвідчила перевірка в судовому засіданні умов угоди, потерпілому ані на момент укладення угоди, ані на час підготовчого судового провадження відшкодована не була. З підстав незазначення в угоді відомостей про відшкодування чи невідшкодування шкоди, факт завдання якої в судовому засіданні підтвердили потерпілі, Хмельницький міськрайонний суд ухвалою від 30 квітня 2013 р. цілком правильно прийняв рішення про відмову у затвердженні угоди між обвинуваченим за ч. 1 ст. 185 КК Ч. О. і потерпілою Р. Н.

Варто звернути увагу також і на те, що під час проведення цього узагальнення було виявлено непоодинокі випадки покладення за умовами угоди про примирення на підозрюваного обов’язків, які не відповідають вимогам закону, наприклад «беззастережно визнати обвинувачення в обсязі підозри у судовому провадженні». Слід нагадати, що для цього виду угод визнання винуватості взагалі не є обов’язковим, тим паче з урахуванням положень ст. 471 КПК неправильно ставити йому таке визнання в обов’язок, оскільки наведене у жодному разі не охоплюється переліком «дій, які підозрюваний чи обвинувачений зобов’язані вчинити на користь потерпілого» (наприклад, кримінальні провадження № 12012190010001120, № 12012190010000472 Рівненського міського суду, провадження № 1кп/359/199/2013 Бориспільського міськрайонного суду Київської області). Або, як приклад, зобов’язання підозрюваного письмово до 1 квітня 2013 р. звернутися до керівництва ДержУкрНДІФП з заявою про призупинення отримання заборгованості з його власної заробітної плати в сумі 25 091,63 грн до моменту, коли буде проведено повний розрахунок з потерпілими (вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 лютого 2013 р. у справі № 369/360/13- к);

4. узгоджене покарання та згода сторін на його призначення або на призначення покарання та звільнення від покарання з випробуванням. Автозаводський районний суд м. Кременчука, затверджуючи вироком від 28 січня 2013 р. угоду між потерпілими Б. Ю. та Б. І. і обвинуваченими К. Р. за ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 185 КК та М. Р. за ч. 1 ст. 119 КК і призначаючи їм покарання (відповідно, К. Р. – 1 рік позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням, а М. Р. – 3 роки обмеження волі), не звернув уваги, що вид та розмір покарання в угоді погодили лише потерпілі, а згода обвинувачених на їх призначення відсутня. Слід зауважити, що недотримання сторонами угоди цих вимог процесуального закону при її укладенні має слугувати постановленню судом відмови в її затвердженні. Про це детальніше буде йтися нижче;
5. наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені ст. 473 КПК, а також наслідки невиконання угоди. Необхідно зазначити, що під час проведення узагальнення випадків порушення цього положення закону не було виявлено ні апеляційними судами України у процесі відповідного аналізу, ні під час безпосереднього дослідження матеріалів кримінального провадження. Водночас, беручи до уваги те, що в судовій практиці має місце невиконання угод (наприклад, кримінальне провадження № 369/4911/13-к Києво-Святошинського районного суду м. Києва), доцільним вбачається наводити у змісті угоди, окрім викладених застережень, положення щодо ознайомлення підозрюваного чи обвинуваченого з кримінальною відповідальністю, передбаченою ст. 389¹ КК «Умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості». Вбачається за необхідне акцентувати на цьому увагу обвинуваченого й суду в судовому засіданні під час з’ясування у цієї особи згідно з п. 2 ч. 5 ст. 474 КПК, чи цілком він розуміє наслідки укладення та затвердження угод, передбачені ст. 473 КПК.

2. Щодо практики застосування загальних положень глави 35 КПК при здійсненні провадження на підставі угод про визнання винуватості

Закріплення у КПК нового особливого порядку кримінального провадження на підставі угоди про визнання винуватості полягає у створенні нової ідеології кримінальної політики держави: протидія злочинності через компроміс, договір, у тому числі стимулювання осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, співпрацювати з владою.

Теорією процесуального права визначено, що укладення угоди про визнання винуватості має такі переваги:

– для обвинуваченого – уникнення невизначеності щодо виду та розміру покарання за результатами судового розгляду; у деяких випадках – застосування альтернативного покарання або його зниження, можливість звільнення від покарання;

– для прокурора – можливість зменшення бюджетних витрат та економія процесуального часу; зниження навантаження на прокуратуру з підтримання державного обвинувачення в суді, забезпечення більшої ефективності системи кримінального судочинства; усунення певною мірою перспективи оскарження судового рішення (здійснення перегляду апеляційною та касаційною інстанціями).

Критерієм, який визначає можливість і доцільність ініціювання та укладення угоди при визнанні винуватості, є наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидкого досудового розслідування і судового провадження, викриття більшої кількості кримінальних правопорушень, а також наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні більш тяжких кримінальних правопорушень. Водночас матеріали проваджень свідчать про те, що досудове розслідування, незважаючи на формальний склад вчинених кримінальних правопорушень і визнання вини підозрюваним (обвинуваченим), проводиться у повному обсязі, при цьому задіяний увесь спектр розшукових і слідчих дій, як наслідок, процесуальні строки не скорочуються, а угода ж фактично стосується лише міри покарання, що більш конкретно буде розглянуто нижче.

Слід зазначити, що угода про визнання винуватості укладається між прокурором і підозрюваним, обвинуваченим за ініціативою будь-кого із цих осіб. Таку угоду не може бути укладено у провадженні, в якому бере участь потерпілий, тобто щодо злочинів чи кримінальних проступків, внаслідок вчинення яких було завдано шкоди правам та інтересам окремих громадян, інтересам юридичних осіб, а також у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів, незалежно від кола суб’єктів, яким завдано шкоди внаслідок вчинення таких злочинів. Разом із тим під час проведення узагальнення в судовій практиці було виявлено випадки, коли слідчий/прокурор, нехтуючи забороною щодо укладення угоди про визнання винуватості у провадженнях, де є потерпілий, такі угоди укладав, а судді, не звертаючи на таке порушення належної уваги або навіть посилаючись на потерпілих у мотивувальній частині вироку, такі угоди затверджують. Так, вироком Ізяславського районного суду Хмельницької області від 19 березня 2013 р. у справі № 675/523/13-к затверджено угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та Є. В., обвинуваченим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 191, ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358 КК. Аналогічні порушення закону допускали й інші суди, затверджуючи всупереч вимогам ч. 4 ст. 469 КПК угоди про визнання винуватості, хоч у кримінальному провадженні фактично були потерпілі, тобто шкоди було завдано не лише публічним чи суспільним інтересам, а й приватним (вирок Хмельницького міськрайонного суду у кримінальному провадженні за обвинуваченням К. А. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 364 КК, вирок Новоушицького районного суду Хмельницької області у кримінальному провадженні за обвинуваченням К. В. за ч. 2 ст. 191, ч. 1 ст. 366 КК, вироки Старосинявського районного суду Хмельницької області у кримінальних провадженнях за обвинуваченням П. Л. за ч. 1 ст. 191 КК та за обвинуваченням Щ. В. за ч. 1 ст. 191 КК, вирок Сватівського районного суду Луганської області у кримінальному провадженні за обвинуваченням В. О. за ч. 2 ст. 185 КК, вирок Ровеньківського міського суду Луганської області у кримінальному провадженні за обвинуваченням Б. С. за ч. 1 ст. 125 КК).

Також непоодинокими є випадки затвердження судом угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, в якому шкоду завдано інтересам юридичної особи. При цьому в одних випадках вона фігурує у матеріалах кримінального провадження як потерпілий, в інших – зазначається, що завдана юридичній особі шкода відшкодована в повному обсязі, проте статусу потерпілого в конкретному кримінальному провадженні вона не має. Наприклад, Сватівським районним судом Луганської області у січні 2013 р. ухвалено вирок, яким затверджено угоду між прокурором та обвинуваченим В. О. про визнання винуватості за ч. 2 ст. 185 КК. Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що 25 листопада 2012 р. В. О. на 21-й колії станції Сватове Донецької залізниці скоїв крадіжку 2 прокладок і 4 стикових болтів на загальну суму 118,6 грн. Цивільним позивачем визнано представника станції Сватове Донецької залізниці С. А., завдану майнову шкоду підприємству відшкодовано, як вбачається із вироку, шляхом повернення вилученого викраденого майна. Між заступником Острозького міжрайонного прокурора Рівненської області та підозрюваними Т. О. і Б. О., яким повідомлено про підозру у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185 КК, у зв’язку з тим, що вони таємно викрали майно церкви на суму 14 000 грн, 17 січня 2013 р. укладено угоди про визнання винуватості, при цьому згідно зі ст. 13 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» релігійні організації є юридичними особами. Інший приклад: вироком Середино-Будського районного суду Сумської області від 8 січня 2013 р. затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором і підозрюваним К. В., якого засуджено за те, що він 9 жовтня 2012 р., перебуваючи вдома у знайомого К. А., взяв його паспорт, вклеїв до нього свою фотокартку та намагався виїхати за цим документом до Російської Федерації. Дії К. В. під час досудового розслідування кваліфіковано за частинами 1, 4 ст. 358 КК. Суд правильність кваліфікації діяння особи не перевіряв (у мотивувальній частині вироку взагалі не визначено кваліфікацію), а матеріали кримінального провадження свідчать, що розслідування за ч. 3 ст. 357 КК щодо незаконного заволодіння паспортом не проводилося, власника документа не допитували.

Слід зазначити, що під час судового розгляду цих проваджень прокурори підтримували представлені угоди та наполягали на їх затвердженні, суди ж при цьому формально поставилися до вимог процесуального закону та не звернули уваги на те, що в таких випадках угоди про визнання винуватості не могли бути укладені та, відповідно, затверджені.

Варто звернути увагу, що у випадку, коли в одному кримінальному провадженні особа підозрюється, обвинувачується у вчиненні кількох не пов’язаних між собою (самостійних) кримінальних правопорушень і внаслідок вчинення одного із них було заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян чи інтересам юридичної особи (тобто є потерпілий, який бере участь у кримінальному провадженні), угода про визнання винуватості щодо інших кримінальних правопорушень у такому разі укладатися не може. Проте не виключена можливість укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, в якому попередньо було укладено угоду про примирення, у зв’язку з чим матеріали кримінального провадження виділено в окреме провадження. Разом із тим під час проведення узагальнення було встановлено поодинокі випадки порушення напрацьованих судовою практикою правил. Так, при розгляді Цюрупинським районним судом Херсонської області кримінального провадження за обвинуваченням З. О. за ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 185 КК було встановлено, що під час досудового розслідування прокурором та обвинуваченим 13 березня 2013 р. укладено угоду про визнання винуватості за ч. 1 ст. 309 КК та 20 березня 2013 р. між потерпілим і обвинуваченим – угоду про примирення за ч. 2 ст. 185 КК. Затверджуючи угоди, суд не звернув уваги, що З. О. обвинувачується у вчиненні двох не пов’язаних між собою (самостійних) кримінальних правопорушень, внаслідок вчинення одного із них було заподіяно шкоди потерпілому Б. С., а інше стосується порушення встановленого порядку обігу наркотичних засобів, тому угода про визнання винуватості за ч. 1 ст. 309 КК могла бути укладена лише у кримінальному провадженні, в якому попередньо було укладено угоду про примирення, і лише за умови, що матеріали кримінального провадження за ч. 1 ст. 309 КК були б виділені в окреме провадження (матеріали кримінального провадження № 664/1322/13-к).

Також слід зазначити, що певні труднощі виникають і при формулюванні змісту угоди про визнання винуватості. Так, відповідно до ст. 472 КПК в угоді про визнання винуватості серед інших обставин зазначається беззастережне визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення (обов’язкова складова змісту угоди) та обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо такі домовленості мали місце) (тобто, необов’язкова чи субсидіарна складова змісту угоди).

Аналізуючи вміст в угодах про визнання винуватості такої обов’язкової умови, як беззастережне визнання вини, було встановлено випадки, коли в угоді вказувалося на те, що підозрюваний/обвинувачений беззастережно визнає себе винуватим, а матеріали провадження спростовують таке визнання - особа повністю чи в частині обвинувачення не визнає себе винуватою, або ж на вирішенні цього питання взагалі увага не акцентується. Наприклад, ухвалою Талалівського районного суду Чернігівської області від 8 лютого 2013 р. відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості в кримінальному провадженні відносно К. О. за ч. 2 ст. 368 КК у зв’язку з тим, що обвинувачений К. О. в судовому засіданні фактично заперечив беззастережне визнання ним винуватості у вчиненні кримінального правопорушення за обставин, зазначених в укладеній угоді (матеріали кримінального провадження № 747/57/13-к).

Крім того, слід звертати увагу, що, оскільки угода про визнання винуватості може бути укладена в тому числі у провадженні щодо тяжких злочинів, велике значення має обґрунтування забезпечення співвідношення суспільного інтересу та приватного інтересу підозрюваного, обвинуваченого. У цьому випадку інтерес держави (суспільства) щодо призначення належного покарання винному може підпорядковуватися зацікавленості у підвищенні ефективності досудового розслідування. Тобто в обмін на узгоджену міру покарання підозрюваний (обвинувачений) мав би сприяти викриттю співучасників злочину, повідомляти схему злочинної діяльності тощо.

Під час проведення узагальнення встановлено, що більше половини угод про визнання винуватості укладається прокурорами лише з однією умовою для підозрюваного - беззастережно визнати свою провину в суді, і серед них переважну більшість становлять провадження за ст. 309 КК (незаконні дії із наркотичними засобами без мети збуту). При цьому завдання щодо викриття осіб, які збувають наркотичні засоби, не вирішується, оскільки такі умови в угодах відсутні. В першу чергу це стосується проваджень, у яких встановлено факт придбання наркотичних засобів у невстановленої особи. Наприклад, затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним, дії якого кваліфіковано за ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 309 КК. Угода, окрім зобов’язання підозрюваного беззастережно визнання обвинувачення в обсязі підозри у судовому провадженні, не містить жодних зобов’язань щодо його співпраці у викритті більш тяжкого злочину, зокрема встановлення особи, яка йому збула наркотичний засіб. Прокурором не було вирішено питання про виділення в окреме провадження матеріалів за фактом збуту наркотичних засобів, у зв’язку з чим злочин - збут наркотичних засобів, залишився не розкритим. Або вироком Ровеньківського міського суду Луганської області від 6 лютого 2013 р. затверджено угоду, укладену між прокурором та підозрюваним С. П. про визнання останнім винуватості у придбанні у невстановленої слідством особи наркотичного засобу, який він зберігав без мети збуту (ч. 1 ст. 309 КК), та призначено узгоджене сторонами покарання - 2 роки позбавлення зі звільненням від відбування покарання з випробуванням. Незважаючи на встановлений факт збуту наркотичного засобу невстановленою особою, усупереч вимогам ст. 217 КПК прокурором питання про виділення матеріалів в окреме провадження та їх реєстрації в ЄРДР не вирішувалось.

Угоди, у таких випадках, незважаючи на те, що такі домовленості є необов'язковою (субсидіарною) складовою їх змісту, не відповідають за метою укладення інтересам суспільства, оскільки спрямовані винятково на задоволення приватного інтересу підозрюваного чи обвинуваченого щодо пом’якшення покарання.

Поширеною є практика використання прокурором в угодах про визнання винуватості неконкретних формулювань при визначенні зобов'язання підозрюваному/обвинуваченому, які в подальшому останнім неможливо буде виконати. Зокрема:

‑ співпрацювати з правоохоронними органами у викритті та виявленні осіб, які вчиняють злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, а також злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг (наприклад, вирок Краснодонського міськрайонного суду Луганської області від 18 травня 2013 р. у провадженні № 1кп/377/215/2013);

‑ співпрацювати з правоохоронними органами у викритті та виявленні осіб, причетних до вчинення злочинів у сфері господарської діяльності, в тому числі службових злочинів (наприклад, вирок Подільського районного суду м. Києва від 29 травня 2013 р. у провадженні № 758/5974/13-к);

‑ співпрацювати з правоохоронними органами у викритті та виявленні осіб, які вчиняють фіктивне підприємництво, а саме створюють чи придбають суб’єкти підприємницької діяльності з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона (наприклад, вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2013 р. у провадженні № 1кп/268/204/2013);

‑ сприяти розслідуванню кримінальних проваджень у з'ясуванні обставин щодо осіб, які займаються придбанням, виготовленням та вживанням наркотичних засобів, та всіх відомих випадків їх збуту, виявленні та припиненні інших відомих йому кримінальних і правопорушень цієї категорії (вирок Краснодонського міськрайонного суду Луганської області від 25 березня 2013 р., вирок Бориспільського міськрайонного суду Київського області від 9 липня 2013 р. у провадженні № 1кп/359/206/2013, вирок Бориспільського міськрайонного суду Київського області від 13 серпня 2013 р. у провадженні № 1кп/359/178/2013);

‑ сприяти досудовому слідству без будь-якої конкретизації того, по якому кримінальному провадженню має здійснюватися це досудове слідство та незважаючи на те, що угода укладається в ході судового провадження (наприклад, вирок Деснянського районного суду м. Києва у кримінальному провадженні № 1 кп/754/365/13). У будь-якому разі обов’язки підозрюваного, обвинуваченого мають бути вказані у такий спосіб, щоб можна було пересвідчитися у реальності та можливості їх виконання, що взагалі унеможливлюється у випадках, коли обов’язок сприяти досудовому слідству вказується в угоді, укладеній під час судового провадження або одночасно із обвинувальним актом.

Наведене свідчить, що переважно в угоді про визнання винуватості обов'язки підозрюваного, обвинуваченого у зв'язку з укладенням цієї угоди визначаються досить формально. Відсутність конкретизації сутності таких зобов'язань, зокрема про яке саме досудове слідство чи інші відомі обвинуваченому подібні злочини йде мова, по-перше, не дає суду змогу пересвідчитися у реальності і можливості їх виконання, по-друге, зважаючи на передбачені ст. 476 КПК наслідки невиконання угоди, вже на етапі укладення такої угоди виникає неабияка ймовірність її подальшого скасування. В якості прикладу закріплення в угоді обов’язку підозрюваного, що відповідає вимогам закону, необхідно вказати, що в багатьох угодах, укладених під час досудового розслідування, зазначається, що підозрюваний зобов’язується беззастережно визнати обвинувачення в обсязі підозри у судовому провадженні. Такий обов’язок не лише відображає позицію підозрюваного на момент укладення цієї угоди, а спрямовано на забезпечення затвердження її судом у майбутньому судовому провадженні. Що ж стосується обов’язку щодо співпраці з правоохоронними органами, слід навести приклад викладу прокурором відповідного обов’язку, який за своїм змістовим навантаженням відображає його сутність. Між прокурором та підозрюваним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, укладено угоди про визнання винуватості, в якій на останнього було покладено обов’язок «співпрацювати з правоохоронними органами у викритті та виявленні кримінальних правопорушень, вчинених іншими особами, шляхом конфіденційного співробітництва для документування таких протиправних дій та осіб, які займаються розповсюдженням наркотичних засобів та психотропних речовин; взяти участь у проведенні контролю за вчиненням злочину у формі оперативної закупівлі (вказана конкретна особа, щодо якої буде проведена така закупівля без повної персоніфікації). Угода в подальшому була затверджена вироком Подільського районного суду м. Києва 12 серпня 2013 р. (кримінальне провадження № 1 кп/758/329/13)

Крім того, досить поширеною є практика включення в угоди зобов'язань, які прямо суперечать вимогам закону. Наприклад, обов’язок повністю відшкодувати державі витрати на залучення експертів для проведення експертизи, який має бути виконано до встановленої в угоді дати. Так, під час досудового розслідування по кримінальному провадженню відносно А. І. за ч. 2 ст. 263 КК 21 березня 2013 р. між прокурором прокуратури м. Краснодона та обвинуваченим було укладено угоду, згідно з одним з пунктів якої зазначалося, що обвинувачений зобов’язувався у строк до 1 травня 2013 р. повністю відшкодувати витрати за проведення криміналістичної експертизи холодної зброї у розмірі 293,40 грн. Краснодонський міськрайонний суд, визнавши угоду такою, що відповідає вимогам закону (незважаючи на те, що такі витрати не можуть бути предметом домовленостей сторін), вироком від 21 березня 2013 р. затвердив її. Така умова угоди про визнання винуватості зустрічалася й в інших провадженнях (вироки Краснодонського міськрайонного суду Луганської області від 22 березня 2013 р., від 20 березня 2013 р., вирок Деснянського районного суду м. Києва від 3 липня 2013 р. у провадженні № 1 кп/754/365/13 тощо). У зв’язку з цим слід зазначити, що відповідно до ст. 124 КПК у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта. Таким чином, відшкодування обвинуваченим даного виду процесуальних витрат забезпечено відповідним механізмом і не може бути предметом угоди. Тим більше, що угода не може містити конкретної дати відшкодування цих витрат, адже, зважаючи на вищевказану ст. 476 КПК, у разі невиконання угоди про визнання винуватості прокурор має право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування вироку. Ухилення від відшкодування витрат на залучення експерта не може мати наслідком скасування вироку, оскільки не стосується тих обов’язків підозрюваного, обвинуваченого, які набули нормативного закріплення у ст. 472 КПК і безпосередньо пов’язані із сутністю цієї угоди

Досить часто в угодах про визнання винуватості також зустрічаються положення, зміст яких викликає певні сумніви. Зокрема: «Підозрюваний розуміє, що виконання зобов’язань іншою стороною в межах цієї угоди цілком залежить від дотримання ним закону і будь-якого положення складеної угоди». Таке формулювання викликає певні зауваження, оскільки зі змісту закону не випливає будь-яких зобов’язань іншої сторони (тобто прокурора), які б виконувалися під умовою дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов укладеної угоди; «неухильно виконувати майбутній вирок». Невиконання такої умови угоди матиме наслідком звернення прокурора до суду з клопотанням про скасування ухваленого на її підставі вироку з призначенням судового розгляду в загальному порядку чи з направленням матеріалів провадження для завершення досудового розслідування.

3. Особливості судового провадження на підставі угод

3.1. Загальний порядок судового провадження на підставі угод

Якщо угоди (незалежно від її виду) досягнуто під час досудового розслідування, після виконання процесуальних дій, передбачених ст. 290 КПК, складений слідчим та затверджений прокурором обвинувальний акт разом із підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду. Незважаючи на те, що строк, у який прокурор повинен направити провадження до суду, законом не встановлено, словосполучення «невідкладно надсилається» свідчить, що такі документи мають надсилатися до суду за першої ж можливості. Відтермінування строку направлення цих документів до суду, згідно з ч. 1 ст. 474 КПК, можливе лише прокурором та у випадку отримання висновку експерта або завершення проведення інших слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди.

Як показав аналіз судової практики, до судів обвинувальний акт з угодою надходять у різні строки, відтермінування яких не завжди є обґрунтованим. Так, обвинувальний акт щодо А. А. І., який був затверджений прокурором, та угода про визнання винуватості між сторонами була укладена 29 грудня 2012 р. надійшли до Комунарського районного суду м. Запоріжжя 30 січня 2013 р. Суддею 4 лютого 2013 р. призначено підготовче судове засідання на 12 лютого 2013 р., під час якого вироком суду затверджено угоду про визнання винуватості. Водночас обвинувальний акт у кримінальному провадженні відносно В. Н. І. був затверджений прокурором 29 травня 2013 р., угода про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченою укладено цього ж дня. До Михайлівського районного суду Запорізької області суду кримінальне провадження надійшло 31 травня 2013 р., тобто лише через два дні після укладення угоди.

Слід зазначити, що проведений нами аналіз кримінальних проваджень засвідчив, що прокурори переважно належним чином виконують свої обов'язки щодо формування відповідних матеріалів. До судів надходять підшиті обвинувальний акт з угодою та розпискою про отримання копії обвинувального акта.

Головуючий суддя з огляду на зміст ч. 1 ст. 314 КПК, отримавши обвинувальний акт, угоду про примирення чи про визнання винуватості за контрольним журналом судових справ та інших матеріалів, переданих для розгляду судді, має не пізніше п'яти днів після дати передання (надходження) до його провадження відповідного матеріалу прийняти рішення (постановити ухвалу) про призначення підготовчого судового засідання, визначити дату, час та місце його проведення. Як засвідчив проведений нами аналіз судової практики, строки протягом яких суд має призначити підготовче судове засідання, судами не порушуються. Разом з тим у судовій практиці виявлена неузгодженість щодо процесуальної форми призначення підготовчого судового засідання судом. В більшості випадків суди призначають таке судове засідання, постановляючи відповідну ухвалу суду – ухвалу про призначення кримінального провадження до підготовчого судового засідання. Разом з тим у судовій практиці виявлені непоодинокі випадки неприйняття означеного процесуального рішення суду, підміна його резолюцією суду на супровідному листі органу прокуратури, який направив обвинувальний акт та угоду (наприклад, кримінальні провадження № 12012190010001120 (справа № 569/2195/13‑к), № 12012190110000115 (справа № 569/1746/13-к), № 420131900000000043 (справа № 569/6217/13-к) Рівненського міського суду Рівненської області; № 12013100100000760 (справа № 359/4527/13-к) Бориспільського міськрайонного суду Київської області; № 1-кп/255/46/2013 (справа № 255/882/13-к) Ворошиловського районного суду м. Донецька). Вищенаведену практику окремих суддів з огляду на зміст ч. 2 ст. 110 КПК не можна визнати правильною. Також були виявлені випадки в судовій практиці не лише непостановлення ухвали про призначення підготовчого судового засідання, а й непроведення його взагалі, тобто повне ігнорування положень глави 35 КПК, з ухваленням у подальшому рішення щодо затвердження угоди або її відмови. Наприклад, до Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області 18 січня 2013 р. надійшов обвинувальний акт, угода про примирення між потерпілим та підозрюваним, реєстр матеріалів досудового розслідування, розписка про отримання копії обвинувального акта та реєстру матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні за підозрою К. М. І. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК. Суддя цього суду, отримавши відповідні матеріали, ухвалу про призначення підготовчого судового засідання не постановив, судове засідання не провів, а виніс ухвалу про відмову у затвердженні угоди (кримінальне провадження № 1-кп/739/4/13 (справа № 739/99/13-к).

У продовження попередньої тези слід зазначити, що в більшості випадках, де постановлялись ухвали про призначення кримінального провадження до підготовчого судового засідання, в мотивувальній частині рішення констатується (наявні рішення мають шаблонний характер), що до відповідного суду надійшли матеріали кримінального провадження із затвердженим обвинувальним актом або просто надійшов обвинувальний акт, про укладену між сторонами під час досудового розслідування угоду в ухвалі жодним чином не йдеться (наприклад, кримінальне провадження № 12012190010000472 (справа № 569/1935/13-к) Рівненського міського суду Рівненської області; провадження № 1-кп/З69/263/13 (справа № 369/7270/13-к) Києво-Святошинського районного суду м. Києва; провадження № 1кп/359/206/2013 (359/6708/13-к) Бориспільського міськрайонного суду Київської області). Варто зауважити, що укладена під час досудового розслідування угода між сторонами слугує приводом для складання обвинувального акта та закінчення досудового розслідування, звернення до суду для її затвердження. У зв'язку з цим надходження до суду такої угоди має бути відображено в ухвалі про призначення підготовчого судового засідання.

Одночасно із прийняттям рішення про призначення кримінального провадження до підготовчого судового засідання суд, що здійснюватиме судове провадження, для реалізації покладених на нього обов'язків щодо з'ясування добровільності укладення угоди та перевірки її на відповідність вимогам КПК та кримінального закону (частини 6, 7 ст. 474 КПК), враховуючи, що невиконання вимог, встановлених частинами 5-7 ст. 474 КПК, є підставою для апеляційного та касаційного оскарження (частини 3, 4 статей 394 424 КПК), а в разі підтвердження таких порушень - скасування судового рішення, а також те, що суд під час підготовчого судового засідання може прийняти рішення, яке по своїй суті є завершальним для судового провадження у суді першої інстанції (ухвалити вирок), має витребувати документи, подані сторонами під час досудового розслідування. Детальніше про викладене йтиметься при розгляді питання оскарження судових рішень, постановлених на підставі угод.

Слід зазначити, що під час дослідження матеріалів кримінальних проваджень подекуди було встановлено неналежну організацію роботи суду щодо повідомлення сторін про проведення судового засідання, у зв'язку з чим не забезпечувалася їх явка, що, у свою чергу, було підставою для відкладення судового засідання (наприклад, провадження № 569/2195/13-к Рівненського міського суду Рівненської області). Випадків неповідомлення прокурора не виявлено. Така практика є неприпустимою та потребує відповідного коригування, особливо у випадках, коли внаслідок неналежної організації суду, попри вимогу процесуального закону щодо обов'язкової участі сторін угоди під час її розгляду в підготовчому судовому засіданні, таке засідання відбулося за відсутності однієї із сторін. Наприклад, Ворошиловський районний суд м. Донецька, порушуючи вимоги ч. 4 ст. 107 КПК, 18 лютого 2013 р. відповідно до журналу судового засідання розглянув та затвердив угоду про примирення за відсутністю у судовому засіданні представника потерпілого ТОВ „БУМ СІТІ” (кримінальне провадження № 1-кп/255/46/2013 (справа №255/882/13-к)). Або за відсутності потерпілого (кримінальне провадження № 1-кп/369/200/13 Києво-Святошинського районного суду м. Києва тощо) чи законного представника неповнолітнього або його захисника. В цьому контексті варто зауважити, що не можна визнати законним здійснення судового провадження, а отже, й ухвалене за його наслідками судове рішення, без участі захисника чи законного представника неповнолітнього. Суддям слід пам'ятати, що судове провадження на підставі угод щодо неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого) має здійснюватись не лише з урахуванням особливостей глави 35 КПК, але й положень глави 38 КПК. Варто враховувати, що регламентований процесуальним законом особливий порядок здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх, в тому числі реальне забезпечення їхнього права на захист, поширюється і на осіб, які досягли повноліття під час здійснення кримінального провадження, а також на випадки, коли особа в одному кримінальному провадженні обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, частину з яких нею вчинено до, а решту – після досягнення 18 років.

У разі якщо в судове засідання не прибули сторони угоди або одна зі сторін, головуючий має відкласти судове засідання, призначити дату нового засідання і вжити заходів для забезпечення прибуття цих осіб у судове засідання. Таке саме рішення має прийняти суд, якщо в підготовче судове засідання не з'явився один із декількох потерпілих від одного кримінального правопорушення. Відсутність одного із потерпілих від різних кримінальних правопорушень не перешкоджає проведенню підготовчого судового засідання та, відповідно, розгляду тієї угоди, сторони якої присутні.

Також слід зазначити, що судова практика, як показує проведений аналіз, допускає розгляд кримінального провадження на підставі угод за відсутності потерпілого за умови, що потерпілий попередньо звернувся до суду із заявою/клопотанням про розгляд угоди за його відсутності (наприклад, кримінальне провадження № 1-кп/369/292/13 Києво-Святошинського районного суду) з обов'язковим повідомленням його, незалежно від наявності такої заяви/клопотання, про наступні судові засідання.

Варто зауважити, що здійснення кримінального провадження на підставі угод під час підготовчого судового засідання здійснюється у порядку, передбаченому главою 35 КПК, та з урахуванням положень глави 27 КПК в частині, що не суперечить попередньому. У зв'язку з цим виконання судом вимог, передбачених статтями 342-345 КПК, є обов'язковим. Незважаючи на викладене, а також попри вимогу ч. 4 ст. 107 КПК, подекуди трапляються випадки здійснення місцевими судами судового провадження без застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження. Наприклад, такі порушення були допущені Центрально-Міським районним судом м. Макіївки Донецької області (кримінальне провадження № 1-кп/270/136/2013), Куйбишевським районним судом м. Донецька (кримінальне провадження № 1-кп/259/143/13), Бориспільським міськрайонним судом Київської області (кримінальне провадження № 1-кп/359/179/2013). У зв'язку з цим слід звернути увагу суддів на те, що відсутність технічного носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції, згідно з п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що, у свою чергу, є підставою відповідно до пунктів 1, 2 частин 3, 4 ст. 394 та пунктів 1, 2 ч. 3 ст. 424 КПК (зокрема в частині невиконання судом вимог, встановлених ч. 7 ст. 474 КПК, згідно з п. 1 якої суд має відмовити в затвердженні угоди, якщо умови угоди суперечать вимогам КПК та/або КК) для оскарження обвинуваченим/засудженим, його захисником, законним представником, а також потерпілим, його представником, законним представником ухваленого судового рішення.

Після відкриття судового засідання, повідомлення секретарем судового засідання про здійснення повного фіксування судового розгляду, оголошення головуючим складу суду і роз'яснення ним права на відвід, судовий розпорядник згідно зі ст. 345 КПК роздає особам, які беруть участь у підготовчому провадженні, пам'ятку про їхні права та обов'язки, передбачені КПК для ознайомлення. Разом з тим проведений аналіз кримінальних проваджень засвідчив, що судді не завжди дотримуються передбачених процесуальним законом правил, що підтверджується відсутністю в матеріалах розписок про отримання пам’яток (наприклад, кримінальні провадження № 1-кп/255/33/2013 (справа № 255/163/13-к) та № 1-кп/255/63/2013 (справа № 55/1162/13-к) Ворошиловського районного суду м. Донецька).

Проведений аналіз журналів судових засідань та технічних засобів фіксації свідчить, що судді не завжди оголошують текст угоди, оголошується лише обвинувальний акт прокурором або ж навпаки, оголошується лише текст угоди, а обвинувальний акт – ні. Така практика видається хибною. Після виконання вимог, передбачених статтями 342-345 КПК, слід розпочинати судове засідання з оголошення прокурором короткого або повного (якщо надійшло клопотання про оголошення повного тексту) змісту обвинувального акта. Після цього, встановивши особу обвинуваченого, роз’яснювати йому суть обвинувачення і з’ясовувати, чи зрозуміле йому обвинувачення, чи визнає він себе винним. Якщо після роз’яснення суті обвинувачення обвинувачений заперечує проти затвердження угоди, вона не може бути затверджена. У такому випадку суд постановляє ухвалу про закриття судового провадження у кримінальному провадженні на підставі угоди та повертає матеріали прокурору для продовження досудового розслідування або призначає судовий розгляд для проведення судового провадження в загальному порядку (якщо до суду надійшов обвинувальний акт, а угоду було укладено під час підготовчого провадження). Такий порядок знайшов своє відображення у судовій практиці та засвідчив свою ефективність. Наприклад, Чортківський районний суд ухвалою від 19 березня 2013 р. відмовив узатвердженні угоди між прокурором та підозрюваним Я. Ю. П., а кримінальне провадження стосовно нього про вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК, повернув прокурору Чортківського району для продовження досудового розслідування у зв’язку з тим, що Я. Ю. П. в підготовчому судовому засіданні пояснив, що своєї вини не визнає та кваліфікацію його дій за ч. 1 ст. 388 КК вважає неправильною, зазначив, що слідчий, який проводив досудове розслідування, сам ініціював складання угоди про визнання винуватості, яку він підписав в його кабінеті.

Слід зазначити, що проведений аналіз журналів судових засідань, технічних засобів фіксації кримінального провадження разом із судовим рішенням, уваленим у цьому самому провадженні, засвідчив у деяких випадках невідповідність технічного запису констатованим суддею у судовому рішенні фактам, що обумовлене формальним ставленням окремих суддів до покладених на них законом обов'язків, зокрема в частині перевірки угоди на відповідність її положенням КПК та КК.

Так, деякі судді, констатуючи у вироку про відповідність угоди положенням кримінального закону, фактично таку перевірку не здійснюють, у зв'язку з чим допускають порушення КК, призначаючи узгоджене між сторонами покарання, яке суперечить положенням останнього, зокрема: непризначення додаткового обов'язкового покарання (вирок Чортківського районного суду Тернопільської області від 5 квітня 2013 р.); призначення покарання нижче мінімальної межі санкції відповідної частини статті кримінального закону без застосування ст. 69 КК (наприклад, вирок Шполянського районного суду Черкаської області від 11 січня 2013 р.); призначення покарання, яке за своїм розміром не передбачене ні санкцією конкретної статті, ні ст. 53 КК (вирок Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 28 лютого 2013 р.); призначення покарання, яке відповідно до загальних положень закону не могло бути призначеним конкретній особі (неповнолітньому, вагітній жінці, інваліду); непризначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків (наприклад, вирок Харцизького міського суду Донецької області від 23 червня 2013 р.) тощо.

Формальний підхід суддів існує подекуди й при перевірці судом угоди на відповідність її положенням КПК та з’ясуванні відсутності підстав для відмови в її затвердженні.

Зустрічаються випадки формального підходу суддями до порядку здійснення кримінальних проваджень на підставі угод, у тому числі й при перевірці судом угоди на відповідність її вимогам КПК. Так, за результатами проведеного аналізу матеріалів кримінальних проваджень встановлено, що під час здійснення судового провадження деякі судді не роз’яснюють сторонам угоди наслідків її укладення. Наприклад, у Локачинському районному суді Волинської області в кримінальному провадженні № 1-кп/0307/1/2012 щодо Т. В. В. під час розгляду угоди про визнання винуватості обвинуваченому не було роз’яснено наслідків угоди. Більше того, обвинувачений в судовому засіданні на запитання головуючого, чи дає він згоду на затвердження укладеної ним угоди та призначення узгодженого покарання, просив суд зменшити міру покарання, зокрема, розмір визначеного в угоді штрафу. Суд, незважаючи на таку неоднозначну позицію обвинуваченого, затвердив угоду та призначив покарання за угодою. В такому разі суду слід було закрити провадження на підставі угоди та продовжити судовий розгляд в загальному порядку.

Схожі випадки затвердження угод без роз’яснення обвинуваченому його прав, наслідків укладеної угоди встановлені у Володимир-Волинському міському (угода про визнання винуватості між обвинуваченим за ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 190 КК між В. О. В. та прокурором), у Горохівському районному (угода між підозрюваним Ш. В. В. за ч. 2 ст. 125 КК та потерпілою про примирення; угода між обвинуваченим Г. Я. В. за ч. 1 ст. 125 КК та потерпілим про примирення; угода між підозрюваним М. О. А. за ч. 2 ст. 125 КК та потерпілою М. Я. В. про примирення; угода між підозрюваним О. В. М. за ч. 1 ст. 263 КК та прокурором про визнання винуватості; угод між підозрюваним С. Д. М. за ч. 1 ст. 126 КК та потерпілим про примирення; угода між підозрюваним Д. В. В. за ч. 2 ст. 125 КК та потерпілим про примирення, крім того, в сторін угоди не було з’ясовано добровільності її укладення та підписання) та Луцькому міськрайонному (угода між підозрюваним за ч. 1 ст. 185 КК Н. Ю. Л. та потерпілим про примирення) судах Волинської області.

Крім того, незважаючи на те, що суди переважно дотримуються приписів закону щодо необхідності з'ясування в обвинуваченого таких важливих фактів, як можливість реального виконання взятих на себе, відповідно до угоди, зобов'язань, під час проведеного аналізу встановлені випадки не повного з’ясування означених даних. Так, умови угоди про примирення між підозрюваним за ч. 1 ст. 185 КК К. В. І. та потерпілою у частині відшкодування матеріальної і моральної шкоди є суперечливими. Зокрема п. 2.1 передбачено відшкодування підозрюваним 6 000 грн моральної і матеріальної шкоди потерпілій протягом трьох місяців з дня підписання угоди, наступним п. 2.2 вказується, що заподіяна моральна і матеріальна шкода виплачується підозрюваним готівкою протягом одного місяця з дня підписання угоди. Вироком Горохівського районного суду Волинської області ця угода затверджена.

Подібний випадок мав місце у кримінальному провадженні щодо К. О. Т. Вироком Горохівського районного суду Волинської області затверджено угоду про примирення між підозрюваною за ч. 2 ст. 125 КК К. О. Т. та потерпілим, умовами якої передбачалось відшкодування обвинуваченою збитків в сумі 500 грн до обумовленої дати (18 квітня 2013 р.). Станом на час розгляду угоди судом (19 квітня 2013 р.), збитки відшкодовані не були, хоча строк виконання умови в цій частині минув. Суд не з’ясував важливої в цьому випадку обставини і затвердив угоду, умови якої не виконані.

Проведений аналіз судової практики засвідчив, що в більшості випадків постановлення судом ухвали про відмову у затвердженні угоди пов’язані з наявними в угоді недоліками, які за своїм змістом не є суттєвими, зокрема вміщує суперечності, неточності, що обумовлено переважно правовою необізнаністю сторін. Беручи до уваги викладене, з огляду на заборону, передбачену ч. 8 ст. 474 КПК щодо повторного звернення з угодою в одному кримінальному провадженні, правильним видається надання можливості сторонам уточнення укладеної угоди, внесення незначних змін до її змісту. При цьому такі зміни мають бути погоджені між сторонами, відображені в журналі судового засідання та судовому рішенні.

Крім того, як свідчить практика, у суддів різні погляди на вимоги положення п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК щодо обов’язковості, у випадку прийняття у підготовчому судовому засіданні рішення про відмову в затвердженні угоди, повернення прокурору матеріалів кримінального провадження для продовження досудового розслідування. Є різні думки щодо наведеного. Деякі судді вважають, що в такому випадку необхідно повертати прокурору кримінальне провадження для продовження досудового розслідування, з чим не завжди погоджуються прокурори, заявляючи, що фактично досудове розслідування у кримінальній справі завершене, і це в багатьох випадках відповідає дійсності. Інші ж судді, в тому числі й апеляційної інстанції, підтримуючи позицію прокурора, вважають, що суд вправі, з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження та приймаючи рішення про відмову у затвердженні угоди укладеної під час досудового розслідування, за наявності відповідного клопотання прокурора та якщо з матеріалів кримінального провадження вбачається, що досудове розслідування фактично закінчене і необхідності у його продовженні немає, призначити судовий розгляд для проведення судового провадження в загальному порядку.

Також варто звернути увагу, що всупереч нормам чинного законодавства, а саме ч. 2 ст. 474 КПК, деякі судді допускають помилки, та за наявності угоди в підготовчому судовому засіданні призначають кримінальне провадження до судового розгляду. Наприклад, Полтавський районний суд Полтавської області 20 березня 2013 р. під час підготовчого розгляду кримінального провадження за обвинуваченням К. М. А. за ч. 1 ст. 185-1 КК, яке надійшло з угодою про примирення, визнав необхідним провести судовий розгляд у зв’язку з неявкою потерпілого, хоча правильним було просто відкласти підготовче засідання та вжити заходів для належного повідомлення потерпілого про дату судового засідання. Або у кримінальному провадженні відносно К. Я. М. за ч. 2 ст. 125 КК Ворошиловський районний суд м. Донецька 6 лютого 2013 р. у присутності як обвинувачуваного, так і потерпілої провів підготовче судове засідання та, не вирішуючи питання щодо укладеної сторонами угоди про примирення, призначив справу до судового розгляду. Інший приклад: до Рівненського міського суду Рівненської області надійшов обвинувальний акт та угода про примирення. У зв’язку з неодноразовою неявкою сторін угоди (першого разу обвинуваченого, а другого – потерпілої, хоча прокурор й зазначив, що остання перебуває в лікарні), а отже, неодноразовим відкладенням підготовчого судового засідання, за клопотанням прокурора, суд прийняв рішення про призначення кримінального провадження до судового розгляду в загальному порядку на підставі обвинувального акта (рішення щодо угоди не приймалося). Під час судового розгляду, який проводився за участю сторін (потерпілого і обвинуваченого) та які наполягали на затвердженні укладеної між ними угоди, суд, формально підійшовши до вимог, передбачених для затвердження угоди, провів судові дебати, заслухав останнє слово обвинуваченого та, видалившись до нарадчої кімнати, ухвалив вирок на підставі укладеної під час досудового розслідування угоди про примирення (кримінальне провадження № 12012190010001120 (справа № 569/2195/13-к).

Так само деякі суди попри законодавчу вимогу, передбачену ч. 3 ст. 474 КПК стосовно того, що, якщо угоди досягнуто під час судового провадження, суд невідкладно має зупинити проведення процесуальних дій і переходити до розгляду угоди. Водночас в ході цього узагальнення були виявлені випадки, коли суд продовжує судовий розгляд, проводить судові дебати, надає останнє слово обвинуваченому, а потім, видалившись до нарадчої кімнати, проголошує вирок, яким затверджує угоду. При цьому за змістом журналу судового засідання про угоду, її умови, наслідки її затвердження у судовому засіданні не йдеться. Така практика суддів не заснована на законі, а отже, підлягає зміні та потребує прийняття належних заходів апеляційними судами України щодо недопущення її в майбутньому.

3.2. Судові рішення, ухвалені на підставі угод

3.2.1. Вироки на підставі угод

Відповідно до положень ст. 475 КПК якщо суд під час здійснення судового провадження на підставі угод переконається, що укладена між сторонами угода може бути затверджена, він ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання. При цьому вирок на підставі угоди повинен відповідати загальним вимогам до обвинувальних вироків, встановлених у ст. 374 КПК, з урахуванням особливостей, передбачених ч. 3 ст. 475 КПК.

Під час проведення узагальнення судової практики виявлено, що вироки, ухвалені місцевими судами на підставі угод, у цілому за змістом відповідають вимогам процесуального закону, проте деякі із таких вироків не позбавлені певних недоліків, чим зумовлена необхідність у межах цього дослідження проаналізувати та висвітлити виявлені недоліки щодо оформлення судових рішень.

Вступна частина вироку на підставі угоди, з огляду на відсутність у ст. 475 КПК вказівки про особливості її змісту, має відповідати вимогам, встановленим ч. 2 ст. 374 КПК. У зв’язку з наведеним суди, зазначаючи у вступній частині вироку відомості про особу обвинуваченого, що мають значення для справи, у тому числі відомості щодо його судимості, повинні враховувати, що такі відомості мають стосуватися лише не погашених і не знятих у встановленому законом порядку судимостей, бути викладені у чіткій, зрозумілій формі, що передбачає посилання на дату вироку, яким засуджено особу, норми КК, за якими засуджено особу, вид і міру призначеного покарання, закінчення строку відбуття покарання або підстави для звільнення від відбування покарання тощо. Проведений аналіз судових рішень засвідчує, що у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли відомості про судимість особи викладено із застосуванням незрозумілих скорочень – «РС», «КЖ», без зазначення дати постановлення вироків, що унеможливлює визначити, чи погашена судимість обвинуваченого. Наприклад, у вступній частині вироку Генічеського районного суду Херсонської області від 3 червня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо П. О., обвинуваченого за ч. 1 ст. 125 КК, відомості про судимість викладено таким чином: «Раніше судимий – в 2005 році за ст. 121 ч. 1 КК України Геніческим РС, отримав покарання у вигляді 2 років позбавлення волі; в 2008 році за ст. 185 ч. 1 КЖ України Геніческим РС, отримав покарання у вигляді 1 року позбавлення волі» (вирок Генічеського районного суду Херсонської області від 3 червня 2013 р. у справі № 653/1066/13-к).

Судам слід дотримуватися й інших вимог закону щодо вступної частини вироку, не допускаючи порушень, подібних наведеним нижче. Наприклад, у вступній частині вироку Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області попри вимогу, передбачену п. 5 ч. 2 ст. 374 КПК, відсутнє посилання на закон України про кримінальну відповідальність, тобто вказівка на статтю (частину статті) КК, що передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа. Або в порушення положень п. 6 ч. 2 ст. 374 КПК у вступній частині вироку немає жодних відомостей про потерпілого за його наявності у кримінальному провадженні (вирок Якимівського районного суду Запорізької області від 22 серпня 2013 р. у кримінальному провадженні № 1-кп/330/117/2013).

Окремо варто звернути увагу на застосування у судових рішеннях недопустимої, з огляду на системне тлумачення положень КПК, термінології. Зокрема, подекуди у вступній частині вироку зазначається «розглянувши у відкритому судовому засіданні … кримінальну справу» або «кримінальне провадження за підозрою…» (вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 5 вересня 2013 р. у кримінальному провадженні № 1-кп/359/219/2013). Неодноразово наголошувалося, що новий КПК не оперує терміном «кримінальна справа», а тому таке формулювання є неприпустимим. Так само не можна в судовому рішенні зазначати «за підозрою», якщо до суду надійшов обвинувальний акт, оскільки із цього моменту особа є обвинуваченою, а кримінальне провадження розглядається, відповідно, за обвинуваченням. Крім того, аналіз судових рішень свідчить, що суди довільно застосовують формулювання «кримінальне правопорушення»*, не беручи до уваги його змістове навантаження, зазначаючи, наприклад, що «у вчиненому обвинуваченим О. діянні є склад кримінального правопорушення, передбачений ст. 198 КК України» (вирок Герцаївського районного суду Чернівецької області від 17 вересня 2013 р. у справі № 714/836/13-к (провадження № 1-кп/714/77/13) або «обвинувачений А. визнається винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України» (вирок Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 9 жовтня 2013 р. у справі № 456/4755/13-к (провадження № 1-кп/456/212/2013). Слід також враховувати, що «кримінальне правопорушення» є узагальнюючим терміном, який охоплює як злочини, так і кримінальні проступки. Тобто якщо у нормі закону йдеться про кримінальні правопорушення, то дія цієї норми поширюється на всі види суспільно небезпечних діянь – кримінальні проступки та злочини (наприклад, статті 2 19 32 60 88 214 218 КПК тощо); якщо ж лише про злочини (наприклад, п. 2 ч. 1 ст. 219, ч. 3 ст. 233, п. 5 ч. 2 ст. 242, частини 2, 3 ст. 246, ст. 248, ч. 2 ст. 294, ч. 2 ст. 368, ст. 384 КПК тощо) – тільки на злочини; а якщо про кримінальні проступки (наприклад, ч. 3 ст. 38, п. 1 ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 294, ст. 298 КПК тощо), відповідно, – лише на них. У зв’язку з наведеним видається правильним у судовому рішенні при вказівці на конкретне суспільно небезпечне діяння зазначати його вид – злочин або кримінальний проступок (при запровадженні законодавцем у кримінальному законі інституту кримінальних проступків). Натомість при посиланні на норму процесуального закону, що містить узагальнений термін, можна вжити словосполучення «кримінальне правопорушення».

Вимоги щодо змісту мотивувальної частини вироку на підставі угоди викладено у ч. 3 ст. 475 КПК. Зокрема, ця частина вироку має містити:

– формулювання обвинувачення та статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачувалася особа.

Системне тлумачення положень глави 35 КПК дає змогу дійти висновку, що кваліфікація дій підозрюваного, обвинуваченого не може бути предметом угоди і не належить до консенсуальних аспектів, тобто тих, стосовно яких сторони домовляються при укладенні угоди. Відповідно до ст. 472 КПК в угоді про визнання винуватості має бути викладено формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність у тому варіанті, який вважає необхідним прокурор, а у вироку, відповідно, наведено формулювання, з правильністю якого в наступному погодився суд. Якщо ж при перевірці угоди на відповідність КПК та КК буде виявлено допущення прокурором неналежної правової кваліфікації злочину, відповідно до п. 1 ч. 7 ст. 474 КПК суд має відмовити в затвердженні угоди. Зважаючи на викладене, не можна зазначати у вироку, що «сторони дійшли згоди щодо правової кваліфікації дій підозрюваного (обвинуваченого)» (вирок Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 15 травня 2013 р. у кримінальному провадженні
№ 1-кп/428/184/2013);

– відомості про укладену угоду, її реквізити, зміст та визначену міру покарання. Попри цю вимогу процесуального закону під час проведення узагальнення виявлено випадки, коли у мотивувальній частині вироків взагалі не викладено зміст угоди, що, відповідно, є порушенням ч. 3 ст. 475 КПК.

Так, у мотивувальній частині вироків Нововоронцовського районного суду Херсонської області: від 16 травня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо Ч., обвинуваченого за ч. 1 ст. 185 КК; від 22 квітня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо П., обвинуваченого за ч. 1 ст. 289 КК; від 13 лютого 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо Ш., обвинуваченої за ч. 1 ст. 185 КК; від 6 березня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо М., обвинуваченого за ч. 1 ст. 289 КК; від 22 січня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо Т., обвинуваченого за ч. 2 ст. 125 КК; від 13 червня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо Б., обвинуваченого за ч. 1 ст. 190 КК; від 19 квітня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо З., обвинуваченого за ч. 2 ст. 125 КК, відсутні відомості про укладені угоди, їх реквізити, зміст та визначену міру покарання.

На думку деяких апеляційних судів (наприклад, Апеляційного суду Херсонської області), якщо в угоді сторони узгодили звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, то вони мають визначити іспитовий строк та передбачити виконання обвинуваченим обов’язків, встановлених ст. 76 КК, що має бути відображено у змісті угоди; крім того, про таке узгодження сторонами застосування ст. 76 КК і відповідних її пунктів має бути зазначено не лише у резолютивній частині вироку, а й у мотивувальній, інакше зміст угоди, викладений у мотивувальній частині, не в повному обсязі відповідатиме резолютивній частині вироку. Судді Апеляційного суду Херсонської області, аргументуючи таку свою позицію, зазначають, що під час проведення ними узагальнення було встановлено, що суди області іноді обмежуються посиланням у мотивувальній частині вироків лише на норму ст. 75 КК, не наводячи змісту узгодженого покарання із застосуванням ст. 76 КК (на підтвердження викладеного додано перелік із 45 судових рішень).

Хибність такої позиції підтверджує аналіз ст. 75 КК, ч. 3 якої містить імперативну вимогу про визначення тривалості іспитового строку та обов’язків, покладених на особу, звільнену від відбування покарання, виключно судом. Слід мати на увазі, що, якщо сторони узгодили покарання та досягли домовленості про звільнення підозрюваного (обвинуваченого) від його відбування з випробуванням, відповідно до частин 2, 3 ст. 75 КК у редакції Закону України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VI, суд зобов’язаний прийняти рішення про таке звільнення у випадку затвердження угоди про примирення або про визнання винуватості за наявної сукупності таких умов: 1) сторонами угоди узгоджено покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, позбавлення волі на строк не більше п’яти років; 2) узгоджено звільнення від відбування покарання з випробуванням. При цьому вжите законодавцем у доповненнях до статей 65 та 75 КК застереження «у випадку затвердження угоди» при вказівці на прийняття рішення судом свідчить, що суд зобов’язаний призначити узгоджене сторонами покарання або звільнити від його відбування з випробуванням із визначенням тривалості іспитового строку лише після перевірки угоди на відповідність діючому законодавству та за відсутності визначених КПК (пункти 1–6 ч. 7 ст. 474 КПК) підстав для відмови, переконавшись, що угоду може бути затверджено;

– мотиви, з яких суд виходив при вирішенні питання про відповідність угоди вимогам КПК та КК і ухваленні вироку, та положення закону, якими він керувався.

Зазначення цих мотивів демонструє дотримання судом вимог закону при ухваленні у вироку. Разом із тим практика свідчить, що досить часто судді ухвалюють вироки на підставі угод, фактично не мотивуючи прийняте рішення, чим порушують вимоги ст. 475 КПК. Наприклад, мотивувальна частина вироку від 12 березня 2013 р., постановленого Шевченківським районним судом м. Запоріжжя, не відповідає вимогам закону. Суд встановив, що «до Шевченківського суду в порядку ст. 293 КПК звернувся прокурор з обвинувальним актом відносно І. У підготовчому судовому засіданні прокурор надав суду матеріали провадження, що мають значення для кримінального провадження, та встановлено, що кримінальне провадження підсудне Шевченківському районному суду. Обставини, викладені в обвинувальному акті, не вимагають судового розгляду у закритому судовому засіданні, судом колегіально або судом присяжних». Далі наведено обставини вчинення правопорушення та зазначено, що потерпілий та обвинувачений заявили про укладення «угоди про примирення, відповідно до якої просять призначити покарання І. у вигляді штрафу».

Зважаючи на викладене, слід визнати правильною практику тих суддів, котрі в мотивувальній частині вироку, ухваленого на підставі угоди про визнання винуватості, зазначають, що на виконання вимог ст. 474 КПК судом з’ясовано обставини, які дають змогу впевнитися в тому, що обвинувачений усвідомлює свої права, наслідки укладення і затвердження угоди, характер обвинувачення, вид покарання, яке буде до нього застосовано, а також переконатися, що укладення угоди є добровільним. Крім того, враховуючи значення вироку як акта правосуддя, доцільною вбачається також практика зазначення у мотивувальній частині й того, що «ухвалюючи вирок, на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, підтверджених доказами та оцінених судом відповідно до ст. 94 КПК, суд дійшов висновку, що мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа. Узгоджене сторонами покарання відповідає загальним правилам призначення покарань, передбаченим КК».

Також необхідно зауважити, що суд за змістом положень глави 35 КПК не є суб’єктом доказування винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Завдання суду – об’єктивно перевірити відповідність укладеної угоди про визнання винуватості вимогам закону та з’ясувати наявність підстав для твердження про винуватість обвинуваченого. А отже, вирок, у якому констатовано факт повного доведення судом винуватості особи, слід визнати таким, що суперечить вимогам закону (наприклад, вирок Києво-Святошинсього районного суду м. Києва від 9 вересня 2013 р. у кримінальному провадженні № 1-кп/369/298/13). Неправильним є і вжиття формулювань на кшталт: «Суд вважає доведеним у підготовчому судовому засіданні те, що О. вчинив таємне викрадення чужого майна (крадіжка), а тому кваліфікує його дії за ч. 1 ст. 185 КК України» (вирок Острозького районного суду Рівненської області від 13 червня 2013 р. у справі № 567/689/13-к).

Крім того, під час проведення узагальнення виявлено необхідність уніфікації посилань на кримінальний процесуальний закон при винесенні вироків на підставі угод, оскільки судова практика у цій частині різниться. Так, деякі судді при реалізації вимог закону щодо мотивувальної частини судового рішення зазначають, якими положеннями закону вони керувались: «ст 314 473-475 КПК України» (вирок Великоолександрівського районного суду Херсонської області від 18 листопада 2013 р. у кримінальному провадженні № 1-кп/650/151/13); інші – «ст.ст. 314 315 369 370 371 373 374 376 395 468 471 473 474 475 КПК України» (вирок Якимівського районного суду Запорізької області від 22 серпня 2013 р. у кримінальному провадженні
№ 1-кп/330/117/2013); «ст.ст. 367-371 373-374 474 475 КПК України» (вирок Герцаївського районного суду Чернівецької області від 17 вересня 2013 р. у кримінальному провадженні № 1-кп/714/77/13); «ст.ст. 314 373 374 474 475 КПК України» (вирок Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 15 травня 2013 р. у кримінальному провадженні № 1-кп/428/184/2013).

Враховуючи викладене, видається правильним у мотивувальній частині вироку на підставі угоди при посиланні на закон, яким керувався суд, ухвалюючи такий вирок, з огляду на стадію судового провадження, під час якої приймалося судове рішення, та змістове навантаження відповідних статей КПК зазначати – «керуючись п. 1 ч. 3 ст. 314, ч. 2 ст. 373, статтями 374 474 475 КПК України, суд – …» або, відповідно, «керуючись ч. 2 ст. 373, статтями 374 474 475 КПК України, суд – …».

Слід звернути увагу й на інші неузгодженості у судовій практиці, зокрема в частині неоднакового застосування окремих термінів. Так, проведений аналіз вироків на підставі угод засвідчив, що для відокремлення мотивувальної частини вироку від резолютивної деякі суди вживають дієслова: «ухвалив» (вирок Залізничного районного суду м. Львова від 4 вересня 2013 р. у справі № 462/6330/13-к; вирок Дзержинського районного суду м. Кривий Ріг Дніпропетровської області від 6 березня 2013 р. у справі № 210/1297/13-к (провадження № 1-кп/210/45/13); вирок Дзержинського районного суду м. Кривий РігуДніпропетровської області від 10 вересня 2013 р. у справі № 210/3851/13-к (провадження № 1-кп/210/186/13); вирок Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 17 липня 2013 р. у справі № 390/1579/13-к (провадження № 1-кп/390/136/13)), інші – «присудив» (вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 2 липня 2013 р. у справі № 751/4104/13-к (провадження № 1-кп/751/4104/13-к); вирок Чернівецького районного суду Вінницької області від 25 липня 2013 р. у справі № 150/607/13-к (провадження № 1-кп/15034/13-к)), а у більшості випадків – «засудив» (вирок Герцаївського районного суду Чернівецької області від 17 вересня 2013 р. у cправі № 714/836/13-к (провадження № 1-кп/714/77/13)).

Слід зауважити, що у КПК поряд з обвинувальним та виправдувальним передбачено вирок на підставі угоди, у першому пункті резолютивної частини якого згідно з абз. 2 ч. 3 ст. 475 КПК має міститися рішення про затвердження угоди із зазначенням її реквізитів. Отже, нелогічним і нераціональним вбачається застосування формулювань «засудив … затвердити угоду про примирення…». Аналогічний висновок випливає із системного аналізу норм КПК, що у контексті правової природи наведених дієслівних термінів засвідчує намагання законодавця уніфікувати відповідну термінологію шляхом сполучення іменника «вирок» із дієсловом «ухвалює» (ч. 5 ст. 124 Конституції України, п. 22 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 35, частини 1 і 2 ст. 124, ч. 1 ст. 129, ст. 203, частини 6 і 7 ст. 284, ч. 1 ст. 366 КПК тощо), а іменника «ухвала» – з дієсловом «постановляє» (частини 2 і 3 ст. 34, п. 11 ч. 3 ст. 42, ч. 3 ст. 44, ч. 2 ст. 49, п. 12 ч. 1 ст. 56 КПК тощо). Цей підхід використано законодавцем і в інших законодавчих актах. У зв’язку з наведеним для відмежування мотивувальної частини від резолютивної доцільно використовувати у вироку, незалежно від його виду, дієслово «ухвалив».

Щодо резолютивної частини, то значна частина судових рішень містить недоліки, пов’язані з недотриманням припису процесуального закону стосовно зазначення в ній, окрім рішень, передбачених абз. 2 ч. 3 ст. 475 КПК й інших відомостей, передбачених ст. 374 цього Кодексу, зокрема: а) не вирішується доля речових доказів (наприклад, вирок Києво-Святошинського районного суду м. Києва у кримінальному провадженні № 1-кп/369/261/13); б) відсутні приписи щодо запобіжного заходу, обраного обвинуваченому, інших заходів забезпечення; в) не зазначено позовні вимоги прокурора; г) не прийнято рішення щодо стягнення процесуальних витрат або ж рішення прийнято у неконкретній формі. Наприклад, у резолютивній частині вироку Хмельницького міськрайонного суду від 5 червня 2013 р. про затвердження угоди про примирення між потерпілим і обвинуваченим за ч. 1 ст. 185 КК С. прийнято рішення про стягнення з обвинуваченого процесуальних витрат, проте не зазначено, яких саме і за що. Використання некоректних формулювань стосується й інших відомостей, які мають міститися у відповідному судовому рішенні, наприклад, «вирок набирає законної сили після закінчення строку на подачу апеляційної скарги, а при оскарженні вироку – після постановлення ухвали апеляційним судом про відхилення апеляційної скарги» (вирок Деснянського районного суду м. Києва від 3 липня 2013 р. у кримінальному провадженні № 1-кп/754/358/13).

Суди при складанні резолютивної частини вироку у випадку застосування ст. 75 КК допускають також і технічні помилки, зазначаючи, що «особа звільняється від призначеного покарання з випробуванням», при цьому іноді не вказано, від якого саме, незважаючи на те, що слід зазначати про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (вирок Хмельницького міськрайонного суду від 3 березня 2013 р. про затвердження угоди про примирення у кримінальному провадженні за обвинуваченням П. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК; вирок Хмельницького міськрайонного суду від 18 липня 2013 року про затвердження угоди про визнання винуватості обвинуваченим К. за ч. 1 ст. 201, ч. 1 ст. 359 КК; вирок Хмельницького міськрайонного суду від 24 липня 2013 року про затвердження угоди про примирення у кримінальному провадженні за обвинуваченням О. та К. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК).

Досить часто у вироках на підставі угод допущено помилки при призначенні покарання у вигляді штрафу, зокрема визначено розмір штрафу
у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян без наведення конкретної суми штрафу. Наприклад, вироком Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 8 квітня 2013 р. затверджено угоду про примирення між потерпілим та обвинуваченим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК, та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян без зазначення його суми. Або у резолютивній частині вироку Горностаївського районного суду Херсонської області від 28 березня 2013 р., ухваленого на підставі угоди про примирення у кримінальному провадженні щодо Г., обвинуваченого за ч. 1 ст. 185 КК, вказано про призначення обвинуваченому узгодженого сторонами угоди покарання у виді 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн. Слід зауважити, що ст. 51 КК не передбачено такого виду покарання як неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тому у вироку необхідно обов’язково зазначати конкретний вид призначеного покарання (громадські, виправні роботи, штраф, арешт, позбавлення волі тощо), не допускаючи будь-яких скорочень.

Крім того, слід нагадати, що Пленумом Верховного Суду України у п. 24 постанови від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» акцентовано увагу судів на необхідності точного виконання вимог закону про зміст резолютивної частини обвинувального вироку, яка повинна бути викладена чітко та ясно, щоб при виконанні вироку не виникало сумнівів щодо виду та розміру покарання, призначеного судом, та змісту інших рішень, викладених у цій частині вироку.

3.2. Ухвали про відмову в затвердженні угоди

Не вдаючись до аналізу форми ухвал про відмову в затвердженні угоди, оскільки їх недоліки в більшості випадках є однорідними тим, що наведені вище при розгляді питання щодо вироків на підставі угод, слід звернути увагу на їх змістовну частину, тобто на підстави, що слугували їх постановленню судом. До їх переліку варто віднести:

‑ відмова у затвердженні угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим або про визнання винуватості в зв’язку з невідповідністю вимогам кримінального закону.

Через суперечність вимогам закону Хмельницьким міськрайонним судом відмовлено в затвердженні угоди про примирення у кримінальному провадженні за обвинуваченням Л.Д.С. та Б.А.В. у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 190 КК, оскільки сторони в угоді передбачили звільнення від відбування узгодженого покарання у виді штрафу з випробуванням, тоді як кримінальний закон не передбачає можливості звільнення від відбування покарання у виді штрафу з випробуванням.

Поряд з цим, в судовій практиці зустрічаються й хибні випадки. Так, ухвалою Святошинського районного суду м. Києва відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним О., якому повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК. Підставою для відмови в затвердженні угоди було те, що обвинувачений не відшкодував судових витрат в терміни, передбачені в угоді (це питання не може бути предметом угоди). А також те, що обвинувачений вчинив злочин у період іспитового строку, визначеного іншим судом, у зв’язку з чим суд дійшов висновку про очевидну відсутність правових підстав для затвердження угоди з причини невідповідності його вимогам статей 71, 75 та 78 КК. Наведене рішення викликає значні сумніви, оскільки, по-перше, як ми вже зазначили, сплата судових витрат не може слугувати предметом домовленостей сторін, по друге, у випадку коли підозрюваний чи обвинувачений у період відбування покарання за вчинене кримінальне правопорушення вчинив інше кримінальне правопорушення, у провадженні щодо якого у подальшому було укладено угоду, суд, переконавшись, що угода може бути затверджена, ухвалює вирок, яким затверджує угоду, призначає узгоджену сторонами міру покарання, а остаточне покарання визначає самостійно, керуючись правилами статей 71 72 КК. Положення кримінального закону в цьому випадку було проігноровано судом;

‑ відмова у затвердженні угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим або про визнання винуватості у зв’язку з невідповідністю вимогам КПК.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська відмовлено у затвердженні угоди про примирення між потерпілим та О., обвинуваченим у вчиненні кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч. 2 ст. 186 КК, оскільки злочин, вчинений останнім, згідно з положеннями ст. 12 КК належить до категорії тяжких злочинів. Іншим прикладом може слугувати ухвала Дніпровського районного суду м. Києва, якою також відмовлено в затвердженні угоди про примирення між потерпілою та О., обвинуваченою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК. Слушною була позиція прокурора, який заперечував проти затвердження вказаної угоди, пославшись на ч. 3 ст. 469 та пункти 1, 2, 7 ст. 474 КПК, зокрема на те, що умови угоди не відповідають положенням, зазначеним статтею, оскільки угода про примирення може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої та середньої тяжкості. У зв’язку з цим суд обґрунтовано відмовив в затвердженні угоди.

Або ухвалою Красногвардійського районного суду АР Крим відмовлено в затвердженні угоди між прокурором та О., обвинуваченою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 368 КК (в ред. 2012 року). Судом було встановлено, що в обвинувальному акті та угоді про визнання винуватості від 13 травня 2013 р. зазначено, що О., шляхом вимагання 12 березня 2013 р., зловживаючи службовим становищем, одержала від К. хабар у сумі 3 000 грн за видачу йому свідоцтва про присвоєння робітничої кваліфікації водія електронавантажувача. У зв’язку з вимаганням хабара К. звернувся із заявою до органів міліції, оскільки були порушені його права на отримання відповідного документа в установленому законом порядку. На підставі заяви К. проводилось досудове слідство та він був допитаний як потерпілий. Наведені факти підтверджуються реєстром матеріалів досудового розслідування (п. 12 ч. 1 у графі «Проведені в ході досудового розслідування процесуальні дії»). Беручи до уваги положення ч. 4 ст. 469 КПК, суд першої інстанції правильно відмовив у затвердженні угоди, зважаючи на те, що укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий (завдано відповідну шкоду приватним інтересам), не допускається.

Також через грубі порушення вимог ст. 471 КПК ухвалою Хмельницького міськрайонного суду від 30 січня 2013 р. відмовлено в затвердженні угоди про примирення у кримінальному провадженні за обвинуваченням Ш. В. Л. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК. Ця угода не містила: узгодженого сторонами покарання, згоди сторін на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням; наслідків укладення та затвердження угоди, що передбачені ст. 473 КПК; наслідків невиконання угоди.

Непоодинокими були випадки, коли угоди не містили відомостей про розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строк її відшкодування чи перелік дій, не пов’язаних з відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений зобов’язаний вчинити на користь потерпілого, а також строк їх вчинення. Так, з цих підстав Хмельницький міськрайонний суд ухвалою від 5 червня 2013 р. відмовив в затвердженні угоди між обвинуваченим за ч. 1 ст. 296 КК К. В. М. та потерпілою Г. Г. О., оскільки в угоді було зазначено лише про те, що обвинувачений зобов’язується відшкодувати шкоду, без зазначення її розміру і строку відшкодування. Крім того, угодою було передбачено звільнення від відбування покарання, але без посилання на норму закону як підставу такого звільнення, також сторони в угоді вказали на відсутність обтяжуючих покарання обставин, тоді як обвинувачений вчинив злочин у стані алкогольного сп’яніння.

З підстав незазначення в угоді відомостей про відшкодування чи невідшкодування шкоди, факт завдання якої в судовому засіданні підтвердили потерпілі, Хмельницьким міськрайонним судом ухвалою від 30 квітня 2013 р. цілком правильно відмовлено у затвердженні угоди між обвинуваченим за ч. 1 ст. 185 КК Ч. О. Б. і потерпілою Р. Н. В.

Такий самий висновок випливає у випадках виявлення судами порушень вимог ст. 469 КПК та належного реагування на такі порушення. Так, зі змісту ухвали Віньковецького районного суду Хмельницької області від 15 травня 2013 р. про відмову в затвердженні угоди про примирення вбачається, що судом було встановлено, що угода про примирення між обвинуваченим за ч. 1 ст. 186 КК Л. Д. Т. та потерпілими по справі фактично була ініційована слідчим, який викликав сторін угоди у райвідділ і надав їм готовий текст угоди для підпису, не надавши її копії та достатнього часу для ознайомлення з нею;

• відмова в затвердженні угоди у зв’язку з відсутністю фактичних підстав для визнання винуватості.

Не досить часто, але траплялися в судовій практиці випадки, коли суди відмовляли в затвердженні угоди з мотивів відсутності підстав для визнання винуватості. Так, ухвалою Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 30 січня 2013 р. відмовлено в затвердженні угоди про примирення, укладеної між потерпілим та обвинуваченим Д. В. Е. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК. З ухвали вбачається, що будь-які фактичні підстави для визнання винуватості обвинуваченим відсутні, оскільки у матеріалах кримінального провадження немає жодного доказу щодо вартості викрадених чобіт (відсутня довідка про вартість подібного товару), не встановлено їх місце придбання, особу, яка продавала потерпілому чоботи, не допитав її, хоча в судовому засіданні потерпілий вказував на місце їх придбання;

‑ відмова в затвердженні угоди про визнання винуватості у зв’язку з відсутністю обґрунтованих підстав вважати, що укладення угоди було добровільним.

Так, ухвалою Кіровського міського суду Донецької області відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості, укладеної між старшим прокурором Кіровської міжрайонної прокуратури та обвинуваченим О. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 391 КК. Під час підготовчого судового засідання обвинувачений О. на питання суду на виконання вимог частин 4, 6 ст. 474 КПК показав, що взагалі не розуміє підстави висунутого йому обвинувачення. Суд дійшов висновку, що підписання угоди з боку О. не було добровільним, оскільки він, за його показаннями в суді, навіть не усвідомлював факт укладення цієї угоди з узгодженням покарання і якого саме. Інший приклад. Ухвалою Ізяславського районного суду від 2 липня 2013 р. відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості, укладеної між прокурором та обвинуваченою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК, С. Н. І. з тих підстав, що під час розгляду угоди в підготовчому судовому засіданні обвинувачена заперечила проти зазначеного в угоді покарання у виді штрафу в розмірі 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Суд правильно розцінив те, що укладення угоди з боку обвинуваченої не було добровільним.

З аналогічних підстав Теофіпольським районним судом Донецької області відмовлено у затвердженні угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим за ч. 1 ст. 191 КК С. В. М., який в суді заявив, що не визнає себе винним у вчиненні інкримінованого йому злочину;

‑ відмова в затвердженні угоди про визнання винуватості у зв’язку з тим, що умови угоди не відповідають інтересам суспільства.

Ухвалою Краснолиманського міського суду Донецької області відмовлено у затвердженні угоди про примирення між потерпілим та О., обвинуваченим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК. У підготовчому судовому засіданні обвинувачений О. просив суд затвердити угоди про примирення між ним та потерпілим. Потерпілий підтримав прохання обвинуваченого. Прокурор у свою чергу вважав, що в затвердженні угоди слід відмовити, оскільки в діях О. вбачається склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, оскільки злочин, за яким він обвинувачується за ч. 1 ст. 185 КК, скоєно 20 травня 2013 р. (повідомлено йому про підозру 11 червня 2013 р.), при цьому в провадженні суду також перебувають матеріали кримінального провадження за обвинуваченням цієї самої особи у вчиненні нею 1 травня 2013 р. злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК (повідомлено їй про підозру 10 червня 2013 р.). Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 474 КПК України суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо умови угоди не відповідають інтересам суспільства. Суд відмовив у затвердженні угоди, керуючись п. 2 ч. 7 ст. 474 КПК, у зв’язку з тим, що О. вчинив злочин, який зазначено в угоді, повторно і затвердження судом цієї угоди надасть йому можливість уникнути відповідальності за більш тяжкий злочин.

Існують також випадки, коли суди під час розгляду проваджень аналізованого інституту не мотивують належним чином відмову у затвердженні угод, зокрема з підстав невідповідності інтересам суспільства (п. 2 ч. 7 ст. 474 КПК). Так, ухвалою Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 5 березня 2013 р. відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості, укладеної між прокурором та обвинуваченим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК Н. С. С., який в серпні 2012 р. в с.Нігин Кам'янець-Подільського району незаконно придбав, виготовив та зберігав без мети збуту 148,5 г наркотичного засобу - канабісу, вилученого у нього при огляді 9 лютого 2013 р. близько 14 год 30 хв в с. Слобідка Гуменецька Кам’янець-Подільського району. Відмовляючи у затвердженні угоди з підстав її невідповідності інтересам суспільства, суддя своє рішення належним чином не мотивував, пославшись у мотивувальній частині вироку лише на тяжкість вчиненого злочину, розмір наркотичних засобів, які були придбані, зберігались та перевозилися обвинуваченим та суспільну небезпечність вчиненого. Зі змісту наведеної ухвали вбачається, що сторони досягли угоди щодо призначення покарання Н. С. С. за ч. 1 ст. 309 КК у виді штрафу в розмірі 850 грн. На нашу думку, наведені судом обставини злочину не є підставою для відмови в затвердженні угоди через її невідповідність інтересам суспільства, проте є обставинами, що впливають на вид і розмір призначеного покарання.

У свою чергу, обґрунтовано (з підстав невідповідності угоди інтересам суспільства та невідповідності вимогам закону) було відмовлено Хмельницьким міськрайонним судом у затвердженні угоди про примирення між потерпілою та обвинуваченим за ч. 2 ст. 185 КК С. І. А., оскільки сторони, узгодивши покарання із звільненням від його відбування з випробуванням, не врахували, що обвинувачений раніше неодноразово судимий за злочини, які визначаються високим ступенем небезпечності для суспільства;

‑ відмова в затвердженні угоди у зв’язку з явною неможливістю її виконання обвинуваченим.

Так, Славутський міськрайонним судом у підготовчому судовому засіданні було відмовлено у затвердженні угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим за ч. 2 ст. 185 КК К. О. В. у зв’язку з очевидною неможливістю виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов’язань та визнав таким, що не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, обов’язок обвинуваченого протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 185 КК не вчиняти нових кримінальних правопорушень. Інший приклад. Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості, укладеної між прокурором та підозрюваним О. у кримінальному провадженні по обвинуваченню О. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 335 КК. Провадження надійшло до суду з укладеною угодою між прокурором та підозрюваним про визнання винуватості, згідно з умовами якої сторони дійшли згоди, що дії підозрюваного слід кваліфікувати за ст. 335 КК та узгодили покарання із застосуванням ст. 69 КК у вигляді штрафу в розмірі 120 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Суд відмовив в затвердженні угоди, у зв’язку з тим, що обвинувачений О. на час укладення угоди про визнання винуватості офіційно не працевлаштований, з його слів, працює неофіційно різноробочим, однак через травму руки ще певний період часу працювати не зможе, а тому суд встановив очевидну неможливість виконання О. покарання у вигляді штрафу. Інших доказів про ймовірне джерело доходів обвинуваченим та прокурором суду надано не було. З аналогічних підстав було відмовлено у затвердженні угоди про визнання винуватості Ворошиловським районним судом м. Донецька (ухвала від 1 березня 2013 р.).

Слід зазначити, що під час проведення цього узагальнення судової практики, встановлено, що найбільша кількість прийнятих судом рішень про відмову у затвердженні угоди була прийнята саме під час розгляду угод про визнання винуватості, серед яких більшу кількість становить відмова у зв’язку із очевидною неможливістю виконання обвинувачуваним взятих на себе за угодою зобов’язань;

‑ відмова в затвердженні угоди про визнання винуватості у зв’язку із застосуванням Закону України «Про амністію»

Ухвалою Пролетарського районного суду м. Донецька відмовлено в затвердженні угоди між прокурором та О., обвинуваченим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 190; ч. 4 ст. 358 КК.

Під час досудового розслідування досягнуто угоди між прокурором та обвинуваченим О. про визнання винуватості. Однак у підготовчому судовому засіданні обвинувачений О. звернувся до суду з клопотанням про звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 2 п. 1 ст. 286 КПК України та закриття провадження на підставі Закону України «Про амністію в 2011 році», оскільки злочин, у вчиненні якого він обвинувачується, належить до категорії середнього ступеня тяжкості, інкриміновані йому діяння були ним вчинені до набрання чинності цим Законом, раніше він за вчинення кримінальних правопорушень не засуджувався, до нього амністія не застосовувалась.

Суд, дослідивши матеріали кримінального провадження, дійшов висновку про необхідність застосування щодо О. положень Закону України «Про амністію в 2011 році», у зв’язку з чим у затвердженні угоди, укладеної між прокурором та обвинуваченим, було відмовлено, а О. звільнено від кримінальної відповідальності із закриттям провадження.

Розглядаючи підстави, що слугували постановленню ухвали про відмову у затвердженні угоди, слід зазначити, що така ухвала, з огляду на системне тлумачення глави 35 КПК, а також зважаючи на закріплений у статтях 394 424 КПК перелік судових рішень, що підлягають оскарженню, в тому числі й судові рішення, ухвалені на підставі угод, ‑ в апеляційному та, відповідно, в касаційному порядках оскарженню не підлягають. Судова практика з цього питання є доволі спірною. Так, колегія суддів Апеляційного суду Донецької області, розглядаючи апеляційну скаргу прокурора на ухвалу судді Першотравневого районного суду Донецької області від 1 лютого 2013 р., якою відмовлено у затвердженні угоди про примирення потерпілого з підозрюваним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, визнав правильними доводи прокурора, що суд першої інстанції, відмовляючи у затвердженні угоди про примирення, з урахуванням наявності обвинувального акта, повинен був продовжити судовий розгляд у загальному порядку, а не повертати справу прокурору для продовження досудового розслідування, рішення суду першої інстанції скасував та призначив справу до нового судового розгляду (ухвала Апеляційного суду Донецької області від 10 квітня 2013 р. у справі № 241/113/2013-к). Таке саме рішення прийняв й Апеляційний суд Рівненської області (ухвала Апеляційного суду Рівненської області від 14 травня 2013 р. у справі № 559/359/13-к). Водночас іншої точки зору дотримується Апеляційний суд Одеської області, який, розглянувши апеляційну скаргу прокурора на ухвалу Котовського міськрайонного суду Одеської області від 14 листопада 2013 р., зваживши на положення ст. 474 КПК, що не передбачають права на оскарження ухвали про відмову у затвердженні угоди про визнання винуватості, відмовив у відкритті апеляційного провадження (ухвала Апеляційного суду Одеської області від 6 січня 2014 р. у кримінальному провадженні № 11-кп/785/75/14).

Слід звернути увагу суддів на недопустимість підміни «відмови в затвердженні угоди та повернення внаслідок такої відмови кримінального провадження прокурору для продовження досудового розслідування» (п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК) на «повернення обвинувального акта у випадку, коли він не відповідає вимогам КПК» (п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК), оскільки у першому випадку повернення обвинувального акта є наслідком відмови в затвердженні угоди, а у другому – невідповідність форми та змісту обвинувального акта ст. 291 КПК.

4. Оскарження судових рішень на підставі угод

Розглядаючи питання оскарження судових рішень, постановлених на підставі угод, слід зазначити, що відповідно до положень статей 394 424 КПК в апеляційному та касаційному порядках вирок суду першої інстанції на підставі угоди (незалежно від її виду) може бути оскаржено лише сторонами судового провадження (виняток становить можливість оскарження прокурором вироку на підставі угоди про примирення) та на підставах, визначених законом.

Під час проведення цього узагальнення було встановлено, що суб’єктом оскарження судового рішення, постановленого на підставі угод, в переважній більшості були прокурори (95 % з усієї кількості оскаржуваних рішень). Ними здебільшого оскаржувались: 1) вироки, постановлені на підставі угод про визнання винуватості, укладені між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим; 2) з не передбачених для цього суб’єкта оскарження підстав (у 95 %).

Слід зазначити, що прокурор може оскаржити:

– вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення лише з підстав затвердження судом угоди у кримінальному провадженні, в якому згідно з ч. 3 ст. 469 КПК угоду не може бути укладено, – виключно в апеляційному порядку. В касаційному порядку вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення після його перегляду в апеляційному порядку, а також судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок оскарженню не підлягають;

– вирок суду першої інстанції на підставі угоди про визнання винуватості, як в апеляційному, так і в касаційному порядку з підстав: а) призначення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; б) затвердження судом угоди у провадженні, у якому згідно з ч. 4 ст. 469 КПК угоду не може бути укладено.

Водночас проведений аналіз судової практики засвідчив, що підставами для оскарження вироку на підставі угоди слугувало:

• неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.

І. Вироком Шполянського районного суду Черкаської області затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченим О., якого визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК, і призначено покарання у виді 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням строком на 1 рік. Не погоджуючись з вироком суду, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій порушує питання про скасування вказаного вироку суду, ухваленого на підставі угоди про визнання винуватості через неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінально-процесуального законодавства, і направити кримінальне провадження до органу досудового розслідування для проведення досудового розслідування в загальному порядку.

При укладенні угоди про визнання винуватості під час досудового розслідування 27 лютого 2013 р. у цьому кримінальному провадженні сторони погодились на призначення О. покарання за ч. 1 ст. 263 КК у виді 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його звільнити від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік.

Прокурор в апеляційній скарзі зазначив, що суд, призначаючи покарання О., не врахував, що Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за незаконне поводження зі зброєю та вибухонебезпечними матеріалами» від 5 липня 2012 р. № 5064-VI який набрав чинності з 12 серпня 2012 р., внесено зміни до ч. 1 ст. 263 КК, слова «від двох до п'яти» замінені словами «від трьох до семи».

Наведений приклад свідчить, що суд першої інстанції, перевіряючи угоду на відповідність її вимогам кримінального закону, не звернув належної уваги на те, що її умови (зокрема, в частині узгодженого покарання), ще на етапі укладення не відповідали КК, оскільки не враховували змін, внесених до нього, та призначив покарання, узгоджене сторонами угоди. Суддя формально поставився до виконання вимог КПК, внаслідок чого припустився неправильного застосування положень кримінального закону. Водночас, незважаючи на наявність таких порушень, наведене, з огляду на межі встановленні законом для оскарження прокурором вироку суду першої інстанції, постановленого на підставі угоди, не може слугувати підставою для оскарження судового рішення прокурором.

ІІ. Вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 28 лютого 2013 р. Г. Ю. було визнано винуватим за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, та призначено узгоджене сторонами покарання у виді штрафу в розмірі 85 грн. На вказаний вирок суду надійшла апеляційна скарга прокурора про його скасування з тих підстав, що відповідно до ст. 475 КПК на підставі угоди про примирення між потерпілою та обвинуваченим допущено неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке виразилося у призначенні засудженому покарання нижчого від визначеного санкцією ч. 1 ст. 125 КК, що не відповідає вимогам Загальної частини КК. Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 8 травня 2013 р. вирок Кіровоградського районного суду Кіровоградської області стосовно Г. Ю. був скасований, а матеріали кримінального провадження направлені до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в загальному порядку. Обґрунтовуючи своє рішення, суд апеляційної інстанції послався на те, що суд першої інстанції в порушення вимог п. 1 ч. 3 ст. 314, ч. 7 ст. 474 КПК не перевірив відповідність угоди вимогам кримінального процесуального законодавства України та неправильно призначив засудженому покарання у виді штрафу в розмірі 85 грн, яке хоч і узгоджене з потерпілим, однак не передбачене ні санкцією ч. 1 ст. 125 КК, ні ст. 53 КК.

                Слід зазначити, що суд першої інстанції  перед ухваленням рішення про затвердження угоди  
про визнання винуватості чи про затвердження угоди про примирення, діючи відповідно до вимог ст. 474  КПК, 
повинен був перевірити угоду на відповідність вимогам КПК та закону, зокрема і в частині виду та розміру 
покарання.  Лише після того, як суд переконається, що угода може бути затверджена (констатація у вироку, 
що угода відповідає вимогам КПК та КК має бути результатом дійсної перевірки), суд, відповідно до ст. 475  КПК,
 ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання. 
Недотримання цих вимог закону стало підставою для оскарження прокурором судового рішення;

• невідповідність умов укладеної угоди КК та необхідність посилення кримінальної відповідальності.

Вироком Харцизького міського суду Донецької області затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним О., згідно з якою він визнав себе винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК.

На вирок подано апеляцію прокурором, який просив вирок скасувати у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості.

На момент постановлення вироку Харцизького міського суду О. не відбув покарання у виді виправних робіт з утриманням 10 % від заробітної плати держави за попереднім вироком (не відбута частина становила 3 місяці 10 днів). Однак суд у порушення вимог статей 65 71 КК не призначив О. покарання за сукупністю вироків, тобто не застосував закон України про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню. Послався на те, що умовами угоди, укладеної між прокурором та обвинуваченим О., не було передбачено призначення покарання за сукупністю вироків.

Колегією суддів апеляційного суду Донецької області, вирок районного суду скасовано, кримінальне провадження направлене до органу досудового розслідування для продовження розслідування в загальному порядку.

Мотивація суду першої інстанції щодо необхідності сторонам при укладенні угоди узгоджувати й остаточне покарання у випадку невідбуття обвинуваченим покарання, призначеного за попереднім вироком, не ґрунтується на законі. Суд має зважати на те, що у випадку, коли підозрюваний чи обвинувачений у період відбування покарання за вчинене кримінальне правопорушення вчинив інше кримінальне правопорушення, у провадженні щодо якого у подальшому було укладено угоду, та переконавшись, що угода може бути затверджена, ухвалює вирок, яким затверджує угоду, призначає узгоджену сторонами міру покарання, а остаточне покарання визначає, керуючись правилами статей 71 72 КК. Слід зазначити, що у таких випадках особливе значення має наявність у матеріалах кримінального провадження даних, що характеризують особу винного, в тому числі й відомостей щодо попередніх судимостей обвинуваченого, відсутність яких і призводить до таких порушень;

• істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

І. Вироком Кіровоградського районного суду затверджено угоду про примирення. На вказаний вирок прокурором було подано апеляцію, в якій він просив судове рішення скасувати через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та направити кримінальне провадження за обвинуваченням О. до районного суду для проведення нового судового провадження в загальному порядку. Прокурор мотивував свої доводи тим, що суд, не забезпечивши присутність потерпілої у судовому засіданні, не пересвідчився у добровільності укладеної угоди з її боку та не роз’яснив потерпілій наслідки укладення такої угоди, таким чином поверхнево перевірив обставини укладення угоди, чим припустився істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.

Ухвалою колегій суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Кіровоградської області вказаний вирок районного суду залишено без змін, а апеляцію прокурора - без задоволення у зв'язку з тим, що потерпіла з'являлася у судове засідання, однак справа не була розглянута судом через неявку обвинуваченого, внаслідок чого потерпіла написала заяву, у якій просила розглядати справу в подальшому за її відсутності, оскільки вона не має претензій до винного.

Аналізуючи наведений приклад, а також враховуючи судову практику, яка склалася, слід зазначити, що неявка потерпілого, від якого надійшла заява про розгляд кримінального провадження на підставі угод за його відсутності, не є перешкодою в затвердженні угоди. Апеляційний суд підтвердив зазначену позицію. Водночас, констатуючи відсутність з боку суду першої інстанції істотних порушень кримінального процесуального закону, суд апеляційної інстанції, відкриваючи апеляційне провадження за скаргою прокурора з підстав, не наданих йому законом, сам припустився істотного порушення процесуального закону.

ІІ. Вироком Ленінського районного суду м. Луганська затверджено угоду про примирення між прокурором та підозрюваним А., його визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК, та призначено узгоджене сторонами покарання - 2 роки обмеження волі зі звільненням на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком 1 рік.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, заступник прокурора Луганської області подав апеляційну скаргу, в якій просить вказаний вирок скасувати у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, на підставі ч. 1 ст. 412 КПК, кримінальне провадження направити до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в загальному порядку

Колегія суддів апеляційного суду Луганської області апеляційну скаргу прокурора задовольнила частково: суд, не звернувши увагу, що, А., будучи засудженим 14 червня 2011 р. Краснодонським міськрайонним судом Луганської області за ч. 1 ст. 197-1 КК до покарання у вигляді штрафу в розмірі 3 400 грн, яке постановою Краснодонського міськрайонного суду Луганської області від 12 березня 2012 р. було змінене покаранням у вигляді 200 годин громадських робіт, з яких А. відпрацював тільки 160 годин, а від відпрацювання 40 годин громадських робіт ухилився, затвердив угоду про примирення від 22 січня 2013 р., яку укладено в приміщенні прокуратури Ленінського району м. Луганська між прокурором та підозрюваним А., визнав А. винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК та призначив узгоджену сторонами міру покарання у вигляді двох років позбавлення волі зі звільненням від відбуття покарання, з випробуванням, на підставі ст. 75 КК з іспитовим строком 1 рік. Цим суд проігнорував положення ст. 71 КК, згідно з яким,якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком і застосування ст. 75 КК в такому випадку не допускається. Тому колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при розгляді справи були істотно порушені вимоги кримінального процесуального закону.

З аналогічних підстав ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Донецької області від 11 червня 2013 р. було скасовано вирок Харцизького міського суду Донецької обл. від 28 березня 2013 р. щодо Є. Р., обвинуваченого за ч. 2 ст. 389 КК, а кримінальне провадження направлено до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в загальному порядку, оскільки угода про визнання винуватості була укладена під час досудового розслідування. А також ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Донецької області від 26 квітня 2013 р. скасовано вирок Першотравневого районного суду Донецької області від 5 лютого 2013 р.

Зазначений приклад судової практики свідчить про допущення порушень положень КК та КПК, як прокурором - зі стадії ініціювання такої угоди, так і судами першої і апеляційної інстанцій в подальшому. Зокрема:

‑ прокурор, укладаючи угоду про примирення з підозрюваним, знехтував положеннями частин 3 і 4 ст. 469 КПК, згідно з якими прокурор може бути стороною лише угоди про визнання винуватості, а не про примирення. Крім того, прокурором не було взято до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 12 квітня 2012 р. (справа № 5-1кс12), згідно з якою «суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК, може бути лише особа, засуджена до покарання у виді громадських чи виправних робіт вироком суду. У зв’язку з цим особа, якій зазначені види покарання замінені на підставі інших судових рішень, не може бути суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК», тим самим проігнорував вимогу процесуального закону щодо обов’язковості судових рішень Верховного Суду України для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму КК;

‑ не звернув на допущені прокурором порушення й суд першої інстанції, затвердивши угоду, яка за своїм змістом не відповідає положенням КПК. Схожих помилок припустився й апеляційний суд, коли, по-перше, відкрив апеляційне провадження за скаргою суб’єкта, не уповноваженого законом на оскарження судового рішення суду першої інстанції з наведених підстав, а, по-друге, не звернув на допущені (наведені вище) порушення прокурором та судом першої інстанції.

ІІІ. Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним, якого в подальшому визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 358, ч. 1 ст. 366 КК. В поданій апеляційній скарзі прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, не оспорюючи доведеності вини та правильності кваліфікації дій О., посилаючись на неправильність застосування кримінального процесуального та кримінального законів, просив вирок місцевого суду скасувати. Стверджував, що суд не перевірив угоду про визнання винуватості на відповідність вимогам закону, внаслідок чого прийняв передчасне рішення про притягнення О. до кримінальної відповідальності та призначення покарання.

Прокурор мотивував свої вимоги тим, що суд, приймаючи рішення про затвердження угоди, визнання О. винним у вчиненні ряду злочинів та призначення покарання в підготовчому судовому засіданні, в порушення вимог ст. 314 КПК належним чином, у встановленому законом порядку потерпілу – юридичну особу КС «Проскурівська» чи його представника про дату, час і місце судового засідання не повідомив; в порушення вимог ст. 317 КПК матеріали кримінального провадження (кримінальну справу) у прокурора не витребував, їх не перевірив, а розглянув справу та прийняв рішення по суті в підготовчому судовому засіданні виключно на підставі обвинувального акта та угоди про визнання винуватості. Крім того, затвердив угоду, заборона укладення та затвердження якої прямо встановлена законом.

Колегія суддів Апеляційного суду Хмельницької області погодилась з думкою прокурора, звернула увагу на те, що прийняття рішення судом у кримінальному провадженні без витребування та дослідження матеріалів кримінальної справи, виключно на підставі обвинувального акта є неприпустимим, і скасувала судове рішення суду першої інстанції.

Наведений приклад є свідченням допущення судом першої інстанції порушення ряду норм КПК. Основне з яких (оскільки лише з цієї підстави з переліку наявних порушень прокурор вправі оскаржити судове рішення) – затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч. 4 ст. 469 КПК угода про визнання винуватості не може бути укладена (у кримінальному провадженні брав участь потерпілий). У зв’язку з цим, прийняття апеляційним судом рішення щодо скасування вироку суду першої інстанції, ухваленого на підставі угоди, є правильним.

Що ж стосується інших зазначених прокурором порушень суду першої інстанції, з наявністю яких погодився й апеляційний суд, слід (незважаючи на те, що з цих підстав судове рішення вправі оскаржувати лише обвинувачений/засуджений, його захисник, законний представник та потерпілий, його представник та законний представник) зазначити таке.

1. Відповідно до ч. 2 ст. 474 КПК розгляд щодо угоди проводиться за обов’язкової участі сторін угоди. Винятком із цього правила може бути письмове звернення (заява) потерпілого здійснювати провадження за його відсутності, що, у свою чергу, не позбавляє суд обов’язку повідомляти його про дату, час і місце судового засідання.

2. Неузгодженість судової практики щодо необхідності приймати/витребовувати матеріали кримінального провадження під час підготовчого провадження зумовлена неоднаковим тлумаченням правозастосовними органами окремих положень процесуального закону, зокрема ст. 291 КПК. У цій статті міститься заборона надавати суду до початку судового розгляду інші документи, крім тих, що передбачені частинами 3, 4 ст. 291 КПК (обвинувальний акт, реєстр матеріалів досудового розслідування, цивільний позов, розписки або інші документи, що підтверджують їх отримання відповідними учасниками кримінального провадження), що зумовлює виникнення в судовій практиці питання, яким чином суд під час підготовчого судового провадження може:

1) без наявності додаткових матеріалів, на основі лише обвинувального акта та реєстру матеріалів досудового розслідування затвердити угоду або відмовити в її затвердженні (п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК), виконавши при цьому вимоги процесуального закону, передбачені частинами 6, 7 ст. 474 КПК (зокрема, переконатися у добровільності угоди, що передбачає витребування скарг обвинуваченого та матеріалів щодо їх вирішення, або перевірити правильність кваліфікації);

2) закрити кримінальне провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності згідно з ч. 2 ст. 284 КПК чи п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК на основі лише клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та реєстру матеріалів досудового розслідування, перевіривши при цьому наявність підстав для такого звільнення, враховуючи, що їх передбачено не лише Загальною, а й Особливою частиною КК, та дотримання необхідних визначених кримінальним законом умов для звільнення від кримінальної відповідальності;

3) розглянути згідно з ч. 4 ст. 315 КПК клопотання учасників судового провадження, наприклад, про витребування певних речей чи документів тощо. У таких клопотаннях сторони кримінального провадження мають обґрунтувати, надаючи для підтвердження своїх слів матеріали та документи, що речі чи документи про витребування яких зазначається в клопотанні, самі по собі або в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні.

Враховуючи викладене, з огляду на результати системного аналізу положень процесуального закону можна дійти таких висновків:

1) зважаючи на те, що суд під час підготовчого судового засідання може прийняти передбачені пунктами 1, 2 ч. 3 ст. 314 КПК рішення, які по суті є завершальними для судового провадження у суді першої інстанції, зокрема звільнити від кримінальної відповідальності та закрити провадження або постановити вирок на підставі угоди, для перевірки наявності законних підстав такого звільнення чи затвердження угоди, суд повинен приймати (витребовувати) матеріали досудового розслідування. Наведене не суперечить ст. 291 КПК, оскільки такі випадки є винятковими, а у цій статті не міститься жодних вказівок щодо надання суду угоди чи клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності;

2) якщо кримінальне провадження здійснюється у загальному порядку, суду мають надаватися лише документи, вичерпний перелік яких наведено у ст. 291 КПК, зокрема обвинувальний акт, реєстр матеріалів досудового розслідування тощо. Докази, здобуті під час досудового розслідування, а також інші матеріали можуть подаватися лише під час судового розгляду. Водночас матеріали на обґрунтування заявлених під час підготовчого судового засідання клопотань можуть подаватися сторонами, а тому суд повинен їх приймати.

ІV. Вироком Міловського районного суду Луганської області від 18 квітня 2013 р. затверджено угоду про примирення між прокурором та підозрюваним за ч. 1 ст. 309 КК, незважаючи на те, що під час досудового розслідування між ними було укладено угоду про визнання винуватості від 29 березня 2013 р. з узгодженим покаранням у вигляді штрафу у сумі 850 грн. Апеляційну скаргу подано першим заступником прокурора Луганської області про зміну вироку, виключення з резолютивної частини вироку слова «угоду про примирення» та затвердження угоди про визнання винуватості. Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 14 червня 2013 р., зазначивши, що судом першої інстанції допущені суттєві порушення вимог кримінального процесуального закону, вирок скасував та направив провадження на новий судовий розгляд.

Аналогічно припустився помилки Жовтневий районний суд м. Луганська, який вироком від 26 лютого 2013 р. між потерпілим К. С. та підозрюваним Ш. Д. за ч. 1 ст. 190 КК затвердив угоду про визнання винуватості. За апеляційною скаргою першого заступника прокурора Луганської області вирок Апеляційним судом Луганської області скасовано та справу направлено на новий судовий розгляд у зв’язку з істотними порушеннями вимог КПК.

Аналіз представлених судових рішень засвідчив, що суд першої інстанції у змісті вироку, ухваленого на підставі угод, припустився описок, помилково зазначивши в його резолютивній частині не той вид угоди, що був укладений сторонами. В таких випадках, згідно зі ст. 379 КПК, суд першої інстанції вправі або за власною ініціативою, чи за заявою учасника кримінального провадження (до переліку яких відповідно до п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК відноситься й прокурор), чи за заявою іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки. Натомість суд апеляційної інстанції безпідставно, оскільки прокурор не є суб’єктом оскарження цих судових рішень згідно зі ст. 394 КПК, з таких підстав, та необґрунтовано скасував судові рішення, чим, зокрема, порушив право потерпілого та обвинуваченого (у другому наведеному прикладі). Разом з тим наведені приклади із судової практики свідчать про необхідність прийняття судами заходів щодо покращення якості роботи при здійсненні судового провадження на підставі угод, ретельніше вивчати укладені угоди у кримінальних провадженнях перед їх розглядом з метою прийняття в подальшому обґрунтованого та законного рішення.

Все вищевикладене зумовлює необхідність додатково зосередити увагу суддів на тому, що, окрім визначених у п. 3 ч. 3 ст. 394 та п. 3 ч. 3 ст. 424 КПК підстав, в тому числі підстав істотного порушення положень КПК та неправильного застосування КК, з огляду на використання законодавцем у п. 3 ч. 3 ст. 394 та п. 3 ч. 3 ст. 424 КПК при визначенні підстав для оскарження прокурором вироку суду першої інстанції на підставі угод, формулювання «виключно з підстав…» прокурор не вправі оскаржувати, а суд, відповідно, розглядати таку скаргу прокурора.

Водночас права на оскарження судового рішення на підставі угод у зв’язку з істотним порушенням КПК або неправильним застосуванням КК не позбавлені, з огляду на пункти 1, 2 частин 3, 4 ст. 394 та пунктів 1, 2 ч. 3 ст. 424 КПК (зокрема в частині невиконання судом вимог, встановлених ч. 7 ст. 474 КПК, згідно з п. 1 якої суд має відмовити в затвердженні угоди, якщо умови угоди суперечать вимогам КПК та/або КК), обвинувачений/засуджений, його захисник, законний представник, а також потерпілий, його представник, законний представник.

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Проведене нами узагальнення судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод засвідчило, що суди переважно правильно застосовують процесуальний закон, хоч практика і непозбавлена певних недоліків, зумовлених як об’єктивними (наявність положень, які неоднозначно тлумачаться), так і суб’єктивними (ігнорування положень закону та рекомендацій ВССУ) чинниками.

Такі недоліки, передусім, полягають у недостатності досвіду застосування положень КПК щодо укладення угод, відсутності єдиних підходів до вирішення питань, які виникають при розгляді цієї категорії проваджень, неправильного тлумачення чинного законодавства і, як наслідок, його неправильного застосування як суддями, так і слідчими, прокурорами.

Результати проведеного узагальнення показали, що суддям для уникнення в подальшому наведених помилок необхідно дотримуватися конституційних засад здійснення судочинства, чітко та неухильно дотримуватися положень процесуального закону, не допускаючи порушень матеріального, а також принципово підходити до усунення недоліків і порушень вимог закону, допущених слідчими та прокурорами при укладенні угод.

З метою усунення виявлених недоліків та покращення роботи судів з питань, викладених в узагальненні, вважаємо за необхідне:

1) направити це узагальнення головам апеляційних судів областей України, міст Києва, Севастополя та Автономної Республіки Крим для направлення до всіх місцевих судів регіонів;

2) інформувати Генеральну прокуратуру України, МВС України, Раду суддів загальних судів України про наслідки узагальнення ;

3) постійно, з інтервалом в шість місяців, проводити узагальнення практики здійснення судами областей першої і апеляційної інстанцій кримінального провадження на підставі угод та направляти матеріали узагальнень разом з копіями відповідних рішень до ВССУ.