Спільна опіка над дитиною у форматі 50/50: що кажуть норми і судова практика

В українських реаліях питання спільної опіки набуває особливої актуальності, оскільки від його застосування залежить психологічне благополуччя дитини, підтримання стабільних сімейних зв’язків та дотримання принципів рівності батьківських прав.

Спільна опіка над дитиною спрямована на забезпечення збалансованості участі обох батьків у житті дитини, реалізацію їхніх прав і обов’язків, а також на захист якнайкращих інтересів самої дитини. Хоча цей термін широко використовується у світовій практиці, в українському правовому полі він має свої специфічні особливості та термінологію.

В українському законодавстві (Сімейному кодексі України) термін «опіка» та «піклування» застосовується до дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування та не підлягає застосуванню до дітей, які мають батьків та проживають з ними.

Коли йдеться про рідних батьків, які розлучаються, використовується поняття «здійснення батьківських прав та обов'язків». Фактично те, що у світі називають спільною опікою, в Україні реалізується через:

• визначення способів участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо;

• укладення між батьками дитини нотаріального договору щодо здійснення батьківських прав;

• визначення місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, через рішення органу опіки та піклування чи через рішення суду.

Види спільної опіки

У країнах, де інститут спільної опіки закріплений в законодавстві прямо (наприклад, США, деякі країни ЄС), він, зазвичай, поділяється на два види:

• юридична спільна опіка (joint legal custody): обоє батьків мають рівне право та обов'язок приймати ключові рішення в житті дитини (вибір школи, медичне лікування, релігійне виховання тощо). Дитина при цьому може постійно проживати лише з одним із батьків.

• фізична спільна опіка (joint physical custody): дитина проводить приблизно однаковий час з кожним із батьків (наприклад, тиждень через тиждень, або 3-4 дні на тиждень з одним і решту часу - з іншим з батьків). Це передбачає створення для дитини двох повноцінних домівок.

Згідно зі статтею 141 Сімейного кодексу України, мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

У статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 761/25544/19 (провадження № 61-20015св21), Верховний Суд дійшов висновку, що сім`я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу.

Справжнім проривом і прецедентом стала постанова Верховного Суду від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19, у якій вищенаведені положення Конвенції про права дитини отримали безпосереднє практичне закріплення. Фактично, цим рішенням Верховний Суд вперше чітко засвідчив існування правового підґрунтя для запровадження інституту спільної фізичної опіки над дітьми в Україні.

Суд зазначив, що залежно від обставин можна застосовувати одну з двох моделей:

1. Визначення місця проживання дитини з одним із батьків (з наданням іншому годин для побачень).

2. Застосування спільної опіки з почерговим проживанням дитини з матір’ю та батьком за відповідним графіком (наприклад, тиждень через тиждень, два тижні через два або ж інший варіант почергового проживання тощо).

Цю ж позицію Верховний Суд згодом підтвердив і в інших справах (наприклад, № 643/7509/21, № 754/3063/22).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право взаємного спілкування одного з батьків з дитиною становить основоположний елемент сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції, навіть якщо відносини між батьками розірвано. («Ельшольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany); «К. і Т. проти Фінляндії» (K. and T. v. Finland); «Куцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany); «Монорі проти Румунії та Угорщини» (Monory v. Romania and Hungary); «Зоріца Йованович проти Сербії» (Zorica Jovanović v. Serbia)).

У пункті 67 Загального коментаря № 14 від 29 травня 2013 року Комітет ООН з прав дитини зазначив, що в інтересах дитини доцільно виходити зі спільної батьківської відповідальності. Приймаючи рішення в інтересах дитини, суддя має враховувати право дитини мати і зберігати стосунки з обома батьками.

Читайте статтю: Встановлення факту самостійного виховання дитини: судова практика

У Резолюції «Рівність і спільна батьківська відповідальність: роль батька» від 02 жовтня 2015 року № 2079 Парламентська Асамблея Ради Європи підкреслила необхідність поваги органів влади держав-членів до права батьків нести спільну відповідальність, забезпечивши, щоб сімейне право передбачало у разі роздільного проживання батьків або розірвання шлюбу можливість спільної опіки над дітьми в їх найкращих інтересах на основі взаємної згоди між батьками (пункт 2).

Крім того, Парламентська Асамблея Ради Європи звернула увагу, що розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи щодо ролей, які нібито призначаються жінкам і чоловікам у сім`ї, і є очевидним відображенням соціологічних змін, які відбулися за останні п`ятдесят років в організації приватної та сімейної сфер (пункт 4).

Спільне батьківство слід сприймати як координацію між дорослими у їхніх батьківських ролях і здатність підтримувати та допомагати один одному, воно сприяє покращенню співпраці між батьками та зменшенню ризику потенційних суперечок, оскільки така модель вільна від тягаря переможець-переможений.

Водночас, труднощі, пов`язані із спільною опікою, належать до початкового періоду адаптації, і завдяки тривалому контакту батьків ці труднощі поступово зникають. Спільна фізична опіка сприяє відкритому спілкуванню між батьками, мінімізації конфліктів та розчарувань, приносить користь стосункам “матір-дитина” і “батько-дитина”.

Спільна опіка над дітьми є однією з ключових форм організації виховання неповнолітніх у випадках, коли батьки перебувають у стані розлучення або не проживають разом. З урахуванням вищезазначеного, при вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд з урахуванням обставин справи має право розглянути питання щодо:

• визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим з батьків;

• застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини у помешканні кожного з батьків за відповідним графіком.

У постановах від 26 жовтня 2022 року у справі № 750/9620/20, від 04 жовтня 2023 року в справі № 208/4667/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 742/2571/21, від 10 січня 2024 року у справі № 183/3958/20 Верховний Суд звертав увагу на можливість застосування судами моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною.

Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2024 року по справі № 465/6496/19 застосував модель спільної батьківської опіки над дітьми шляхом визначення місця проживання малолітніх дітей, почергово з кожним з батьків, у такому порядку: два тижні з батьком; два тижні з матір'ю.

Двотижневий період проживання дітей з кожним з батьків починається з 10:00 год. неділі та завершується через два тижні о 10.00 год. неділі. Перші два тижні, починаючи з 18 лютого 2024 року, діти проживають з батьком. По завершенні двох тижнів, протягом яких діти проживали з батьком чи матір'ю, той з батьків, з ким вони проживали, зобов'язаний супроводити (привезти) дітей до місця проживання іншого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків. Однак, що було важливо у цій № 465/6496/19, як батько, так і мати надали суду проєкти мирової угоди, в яких висловили згоду на проживання дітей почергово (по два тижні) з батьком та матір`ю, а орган у справах дітей при розгляді справи у суді касаційної інстанції наголосив на необхідності застосування моделі спільної фізичної опіки батьків щодо дітей, яка сприятиме співпраці батьків та забезпечить належне виховання та задоволення потреб дітей.

У постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 202/2883/22 (провадження № 61-10442св25) Верховний Суд вказав на правильність висновку апеляційного суду про відсутність підстав для застосування моделі спільної фізичної опіки над дитиною (почергового проживання з кожним із батьків за відповідним графіком) з огляду на те, що сторони не зверталися з позовними вимогами про застосування такої моделі.

У постанові Верховного Суду від 14 січня 2026 року в справі № 759/3051/23 була викладена правова позиція, що застосування моделі спільної фізичної опіки (почергового проживання дитини з кожним із батьків) є можливим лише як спосіб забезпечення найкращих інтересів дитини та за умови дотримання принципу диспозитивності: суд не має права призначати такий режим виховання за власною ініціативою, якщо жодна зі сторін не заявляла відповідної позовної вимоги.

Читайте статтю: Моральна шкода у сімейних справах

Суд у цій справі вказав, що у постановах від 26 жовтня 2022 року у справі № 750/9620/20 (провадження № 61-7187св22), від 4 жовтня 2023 року у справі № 208/4667/20 (провадження № 61-6229св23), від 14 грудня 2022 року у справі № 742/2571/21 (провадження № 61-10119св22), від 10 січня 2024 року у справі № 183/3958/20 (провадження № 61-13463св23) Верховний Суд звертав увагу на можливість застосування судами моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною й зазначав необхідні умови для цього, якими, по суті, є згода обох батьків дитини.

Аналізуючи ту судову практику, яка має місце наразі, без існування нормативного закріплення інституту “спільної опіки” в Україні, вважаємо, що критеріями, за якими суд міг би закріпити почергове проживання (застосувати модель “спільної опіки”: 50/50 або інший подібний розподіл часу) могли б бути:

• здатність батьків домовлятися (ко-перентинг): це найважливіший критерій. Суд перевіряє, чи можуть батьки спілкуватися без агресії, узгоджувати питання лікування, навчання та виховання;

• географічна близькість: чи живуть батьки в одному населеному пункті чи неподалік один від одного. Почергове проживання не повинно порушувати звичний ритм життя дитини (вона має відвідувати ту саму школу, садочок, гуртки незалежно від того, у кого з батьків зараз живе);

• житлові умови: обидва з батьків повинні мати належні умови для дитини (окреме ліжко, робоче місце для навчання, іграшки тощо);

• вік та думка дитини: суди вкрай рідко призначають почергове проживання для немовлят, оскільки вони потребують стабільності та часто прив'язані до матері через грудне вигодовування. Проте для дітей шкільного віку цей варіант розглядається частіше. Якщо дитині виповнилося 10 років (а ніколи і раніше), суд обов'язково вислуховує її думку;

• рівень залученості обох батьків: суд зважає на те, чи обидва з батьків брали активну участь у житті дитини;

• поведінка батьків у процесі, факти зловживання своїми батьківськими правами, обмеження іншого з батьків у праві на контакт з дитиною тощо.

Модель “спільної опіки” недоречна, якщо:

• між батьками існує високий рівень конфлікту, лунають взаємні звинувачення, і вони не здатні конструктивно спілкуватися. У такому постійне переміщення дитини між “ворогуючими таборами” травмуватиме її психіку;

• один із батьків проживає у віддаленому населеному пункті або іншій країні (логістично неможливо).

Що з аліментами у випадку спільної опіки?

У випадках ідеального почергового проживання (наприклад, 50% часу з мамою, 50% з татом) постає питання утримання дитини. Закон відповіді на це питання не надає.

Судова практика, зачасту, виходить з того, що батьки продовжують нести рівні обов'язки, зокрема, по утриманню дитини. Часто батьки просто домовляються ділити глобальні витрати (школа, медицина, одяг тощо) навпіл, а поточні витрати (їжа, розваги) кожен оплачує сам у свій тиждень.

Зважаючи на вищевикладене, спільна фізична опіка (почергове проживання дитини з кожним із батьків за визначеним графіком) відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам захисту сімейного життя та принципу забезпечення найкращих інтересів дитини. Її концептуальною основою є рівність батьківських прав і обов’язків, збереження стабільного й безперервного емоційного та соціального зв’язку дитини з обома батьками, а також усунення дисбалансу в їхній участі у вихованні дитини. У цьому вимірі інститут спільної опіки відображає сучасні тенденції розвитку сімейного права, спрямовані на забезпечення реального, а не формального, здійснення спільної батьківської відповідальності.

Водночас, на рівні національного правового регулювання відсутнє нормативне закріплення моделі спільної фізичної опіки. Законодавство містить лише загальні положення про рівність прав та обов’язків батьків, не визначаючи ані можливості і критеріїв застосування почергового проживання, ані його мінімальних стандартів, ані процесуальних передумов для запровадження такої моделі. Судова практика, попри поступове формування відповідних підходів, не виробила чіткого переліку обставин, за наявності яких спільна фізична опіка є доцільною та відповідає найкращим інтересам дитини. Таким чином, усе ще не простежується системна та уніфікована позиція щодо того, в яких саме випадках доречно застосовувати спільну опіку батьків над дитиною, які об’єктивні та суб’єктивні критерії повинні бути покладені в основу такого рішення, а також які фактори можуть слугувати обмеженням для її застосування.

Важливого значення набуває принцип диспозитивності цивільного судочинства, який отримав чітке відображення у правових позиціях Верховного Суду. Судова практика свідчить, що модель спільної фізичної опіки не може бути застосована судом за власною ініціативою за відсутності відповідної позовної вимоги сторін. Такий підхід відповідає процесуальним засадам розгляду сімейних спорів та виключає можливість нав’язування сторонам способу реалізації батьківських прав, який не був предметом їхнього волевиявлення. Отже, надзвичайно важливим є те, щоб саме батьки ініціювали питання про застосування спільної опіки, пропонували конкретний графік проживання, обґрунтовували його відповідність інтересам дитини та демонстрували готовність до співпраці.

Читайте статтю: Скасування усиновлення: що говорить закон і судова практика

У цьому аспекті важливим є рівень комунікації між батьками, їхня здатність до конструктивної взаємодії, відсутність гострого конфлікту та маніпулятивної поведінки щодо дитини. Спільна фізична опіка за своєю природою передбачає високий ступінь координації дій, взаємної довіри та стабільності середовища, в якому перебуватиме дитина. За відсутності таких передумов спільна опіка може перетворитися на джерело додаткової психологічної напруги для дитини. Тому саме активна доросла позиція обох батьків, їхня згода або, принаймні, усвідомлене прагнення до реалізації моделі спільного виховання дитини є однією з ключових передумов її ефективності.

Вагоме значення у справах цієї категорії має діяльність органів опіки та піклування. Їхній висновок не може обмежуватися формальним викладом відомостей, а повинен бути грунтовним та вмотивованим за змістом; у ньому має бути відображена всебічна оцінка житлово-побутових умов кожного з батьків, ступеня їх фактичної участі у вихованні дитини, рівня виконання батьківських обов’язків, психологічного стану дитини, характеру її емоційної прив’язаності, вікових та індивідуальних особливостей, стану здоров’я, освітніх потреб та інших обставин, що мають істотне значення для забезпечення найкращих інтересів дитини. Неналежне або поверхневе дослідження обставин органом опіки істотно знижує якість судового розгляду та створює ризики прийняття рішень, які формально відповідають ідеї рівності батьків, але не забезпечують реальної оцінки та захисту інтересів дитини.

Окремо слід підкреслити, що спільна фізична опіка не може розглядатися як універсальна або пріоритетна модель вирішення спору. Вона є лише одним із можливих способів організації виховання дитини після розірвання шлюбу або припинення спільного проживання батьків. Її застосування повинно здійснюватися виключно з урахуванням конкретних обставин справи, індивідуальних характеристик дитини та фактичної здатності батьків реалізовувати такий режим без шкоди для її стабільності та розвитку.

При розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Такий висновок є сталим у практиці Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), постанови Верховного Суду: від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18), від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц (провадження № 61-36905св18), від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17 (провадження № 61-44369св18), від 2 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19 (провадження № 61-12144св20), від 9 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17 (провадження № 61-3462св20), від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18 (провадження № 61-19550св19), від 2 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19 (провадження № 61-9754св20), від 23 вересня 2021 року у справі № 223/306/20 (провадження № 61-9005св21), від 1 березня 2023 року у справі № 643/16285/20 (провадження № 61-530св23) та інших.

При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: (а) погляди дитини; (б) індивідуальність дитини; (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин; (г) піклування; захист і безпека дитини; (ґ) вразливе положення; (д) право дитини на здоров`я; (е) право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 4 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19 (провадження № 61-19210св20)).

Також підлягають врахуванню: (1) спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; (2) стосунки між дитиною і батьками в минулому; (3) бажання батьків бути опікунами; (4) збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; (5) бажання дитини.

У разі зміни обставин у відносинах сторін спору визначене у цій справі місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку, в тому числі, і шляхом застосування моделі спільної фізичної опіки над дитиною (почергового проживання з кожним із батьків за відповідним графіком) (постанова Верховного Суду від 14 січня 2026 року у справі № 759/3051/23 (провадження № 61-15462св24).

Таким чином, інститут спільної фізичної опіки в Україні перебуває на етапі становлення. Суд - це фактично останній інструмент, який підлягає використанню при вирішенні сімейних спорів, коли спір неможливо вирішити іншим шляхом. Судова практика демонструє поступове розширення можливостей її застосування, однак водночас зберігається відсутність чітких критеріїв та передбачуваних стандартів її застосування у спорах між батьками щодо визначення місця проживання дитини.

Подальший розвиток цього інституту потребує як нормативної конкретизації, так і вироблення сталої, послідовної та аргументованої судової практики. Лише за умови поєднання ініціативи батьків, належного обгрунтованого висновку органів опіки та піклування, а також комплексної оцінки найкращих інтересів дитини можливо забезпечити ефективне та обґрунтоване застосування українськими судами моделі спільної фізичної опіки над дитиною.

Автор статті: Леся Дубчак