Аналіз законопроєкту «Про внесення зміни до статті 190 Сімейного кодексу України щодо передачі нерухомого майна в рахунок аліментів»

Чинне законодавство виходить із пріоритету найкращих інтересів дитини та необхідності забезпечення стабільного і достатнього матеріального утримання.

Пункти 1, 2 статті 3 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачають, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Водночас практика застосування норм Сімейного кодексу України свідчить про наявність певних прогалин, які ускладнюють досягнення цієї мети.

Стаття 190 Сімейного кодексу України закріплює можливість припинення права дитини на аліменти у зв’язку з набуттям нею права власності на нерухоме майно.

За своєю правовою природою цей механізм має договірний характер і передбачає добровільне волевиявлення обох батьків, нотаріальне посвідчення договору та обов’язковий дозвіл органу опіки та піклування. Така конструкція спрямована на захист майнових прав дитини та мінімізацію ризиків зловживань з боку батьків. Разом із тим, зазначена норма фактично обмежує можливість передачі нерухомого майна в рахунок аліментів виключно сферою позасудового врегулювання.

Законопроєкт № 14336 від 26.12.2025 «Про внесення зміни до статті 190 Сімейного кодексу України щодо передачі нерухомого майна в рахунок аліментів» покликаний усунути цю прогалину шляхом доповнення статті 190 Сімейного кодексу України новою частиною восьмою такого змісту: «8. Під час розгляду справи про стягнення аліментів, платник аліментів може передати нерухоме майно в рахунок аліментів. При вирішенні питання про передачу нерухомого майна в рахунок аліментів, висновок органу опіки та піклування є обов’язковим.»

Таким чином, цими змінами передбачено можливість передачі нерухомого майна в рахунок аліментів безпосередньо під час судового розгляду справи про їх стягнення. Він спрямований на розширення процесуальних можливостей суду та надання йому інструментів для більш гнучкого і справедливого врегулювання аліментних правовідносин.

Надання суду можливості вирішувати питання про передачу нерухомого майна в рахунок аліментів потенційно підвищує ефективність судового захисту прав дитини та дозволяє враховувати реальний майновий стан платника аліментів. Особливої актуальності це набуває у випадках, коли аліментні зобов’язання не виконуються протягом тривалого часу, а заборгованість з аліментів постійно зростає, не забезпечуючи при цьому фактичного утримання дитини.

Важливою позитивною рисою законопроєкту є збереження ролі органу опіки та піклування як суб’єкта, покликаного забезпечувати захист прав та інтересів дитини. Обов’язковість його висновку унеможливлює формальний підхід до вирішення питання та покликана гарантувати, що передача нерухомого майна дійсно відповідає інтересам дитини, а не є лише способом припинення аліментних зобов’язань платника. У цьому контексті запропонована норма кореспондує з усталеною судовою практикою, відповідно до якої висновки органів опіки та піклування мають істотне значення у справах, що стосуються прав та інтересів дітей.

Водночас аналіз законопроєкту свідчить про наявність певних правових невизначеностей. Зокрема, запропонована норма не деталізує процесуальний порядок передачі нерухомого майна в рахунок аліментів у судовому порядку та не визначає критерії співмірності вартості такого майна обсягу аліментних зобов’язань. Відсутність чітких орієнтирів може створити ризики порушення балансу інтересів сторін.

Не можна також ігнорувати потенційні ризики зловживання правом з боку платника аліментів. У судовому процесі пропозиція передати нерухоме майно може використовуватися як спосіб уникнення подальших фінансових зобов’язань, навіть у випадках, коли передане майно не забезпечує реальних потреб дитини або є обтяженим правами третіх осіб. У цьому контексті надзвичайно важливою є активна роль суду та органу опіки та піклування у перевірці доцільності та безпечності такої передачі.

Окремої уваги заслуговує питання правових наслідків передачі нерухомого майна в рахунок аліментів у судовому порядку. Законопроєкт не містить прямої вказівки на те, чи поширюються на такі правовідносини всі обмеження та гарантії, передбачені чинною редакцією статті 190 Сімейного кодексу України, зокрема заборона звернення стягнення на передане майно та спеціальний порядок його відчуження. Відсутність чіткої регламентації може негативно позначитися на рівні захисту прав дитини та створити правову невизначеність.

Підсумовуючи, слід зазначити, що законопроєкт є кроком у напрямі вдосконалення правового регулювання аліментних правовідносин в частині передачі нерухомого майна в рахунок аліментів під час судового розгляду та усунення прогалин чинного сімейного законодавства. Його прийняття потенційно сприятиме більш ефективному захисту прав дитини та підвищенню результативності судового розгляду справ про стягнення аліментів. Водночас для досягнення належного рівня правової визначеності та єдності правозастосовної практики доцільним є подальше уточнення змісту запропонованої норми та її узгодження з іншими положеннями Сімейного кодексу України.

Автор статті: Анна Затарахкан, юрист АО Barristers