Проблемні питання зняття арешту з майна за вчинення злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів

За загальним правилом рішення про арешт майна може виникнути під час як досудового розслідування, так і судового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування в установленому КПК порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр уважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації в підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації в юридичної особи для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Під час досудового розслідування стороні обвинувачення у вирішенні питання щодо застосування цього заходу необхідно керуватися відповідною доказовою базою, що вказує на причетність конкретної особи до злочинної діяльності або можливий злочинний характер походження конкретного майна, чи нормами закону, які передбачають матеріальну відповідальність особи за дії підозрюваного. Рішення про арешт майна в кожному випадку набуває індивідуальної специфіки і змісту, що передусім виявляється в предметі, підставах заявлених вимог, обставинах які підлягають доказуванню, меті, завданнях і правових наслідках задоволення заявлених вимог.

У злочинах у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів перш за все складність виникає із кваліфікацією вчиненого правопорушення. Основною підставою розмежування правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів перш за все є мета вчинення. Саме від первинної кваліфікації правопорушення буде залежати, як буде застосовано такий спосіб забезпечення кримінального провадження як арешт майна: чи з метою збереження речових доказів чи з метою спеціальної конфіскації.

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду у справі № 203/337/19 (провадження № 51-4688км20) частково задовольнив касаційну скаргу захисниці на судові рішення щодо особи, засудженої за кримінальні правопорушення, які пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів (ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 307 КК України). ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Як зазначено в постанові касаційного суду, переглядаючи вирок, апеляційний суд не дотримався вимог КПК України. Зокрема, погоджуючись із висновком суду першої інстанції в частині встановлення спрямованості умислу та мети вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, суд апеляційної інстанції врахував розмір та кількість вилученого наркотичного засобу, спосіб упакування і розфасування та визнав необґрунтованими доводи захисника щодо відсутності в діях особи умислу на збут наркотичного засобу.

На думку ККС ВС, апеляційний суд залишив поза увагою те, що мета вчинення кримінального правопорушення згідно зі ст. 91 КПК України є однією з обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів. Так, про умисел на збут наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів можуть свідчити як відповідна домовленість із особою, яка придбала ці засоби чи речовини, так і інші обставини, зокрема: великий або особливо великий їх розмір; спосіб упакування та розфасування; поведінка суб’єкта злочину; те, що особа сама наркотичних засобів або психотропних речовин не вживає, але виготовляє та зберігає їх, тощо.

Якщо висновок суду про наявність умислу особи на збут наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів ґрунтується на великому або особливо великому розмірі відповідної речовини, її упакуванні та розфасуванні, то в такому випадку мають бути досліджені обставини, за яких особа придбала відповідний засіб чи речовину, у тому числі чи залежало від волі особи те, який розмір речовини опиниться в її володінні, та розфасування речовини.

Зокрема, якщо особа здійснює свідоме придбання наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів у значному розмірі (шляхом купівлі, обміну, безоплатно), виготовляє їх, зберігає у відповідному фасуванні, що об’єктивно перевищує потреби цієї особи у вживанні зазначених речовин, то в такому разі може мати місце умисел на збут. Якщо ж волею особи не обумовлено того, скільки наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів опиниться в її володінні (як у випадку зі знахідкою), то умисел на збут потребує більш ретельного дослідження.

Враховуючи встановлені судом обставини вчиненого кримінального правопорушення, відтоді, як особа придбала наркотичний засіб шляхом знахідки, і до моменту видачі його працівникам поліції минуло небагато часу. Тому для об’єктивного висновку про умисел засудженого на збут наркотичного засобу необхідним є дослідження обставин придбання та зберігання наркотичної речовини, а також установлення моменту виникнення відповідного умислу. Однак ці обставини в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій не були оцінені.

З огляду на зазначене висновки суду першої та апеляційної інстанцій про те, що особа, знайшовши наркотичний засіб, мала умисел на його незаконний збут, без підтвердження такого висновку іншими доказами, окрім великого розміру наркотичної речовини та її розфасування, колегія суддів вважає необґрунтованими.

При відсутності мети збуту наркотичних засобів застосовувати арешт на майно підозрюваного, наприклад вилученого при обшуку, є скоріше зловживанням процесуальними правами з боку сторони обвинувачення, ніж забезпеченням кримінального провадження. Предметом даного правопорушення буде лише наркотичний засіб, а не інше будь-яке майно підозрюваного-власника.

У разі встановлення мети збуту, яка встановлюється шляхом контрольованої та оперативних закупок.

Слідчі судді здебільшого виходять із положень ст.131 КПК України, відповідно до якої захід забезпечення кримінального провадження застосовується з метою досягнення дієвості цього провадження. Одним із заходів забезпечення кримінального провадження є арешт майна.

Арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи з метою збереження речових доказів.

Відповідно до ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні обʼєкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були обʼєктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Отже, майно, яке за обґрунтованої підозри органу досудового розслідування, має одну або декілька ознак, наведених у ст. 98 КПК України, може набути статусу речового доказу за рішенням слідчого, яке відповідно до вимог ч. 3 ст. 110 КПК України приймається у формі постанови.

Сторона обвинувачення звісно клопоче про накладення арешту на все майно підозрюваного як на речові докази.

Проте слід враховувати чи відповідають, наприклад серії грошових купюр, вилучених під час обшуку або огляду у підозрюваного, серіям і номерам купюр Протоколу вручення грошових коштів покупцеві та за які відповідно щось купувалось.

Речовим доказом, якщо мова йде про грошові кошти, можуть бути лише гривні як грошова одиниця України.

Грошові кошти на проведення оперативної закупки мають виділитися із із Державного казначейства. Тобто виділена може бути лише грошова одиниця гривня.

Постанова від 27.01.2021, справа №499/108/18 Верховний Суд. Касаційний кримінальний суд. Номер справи в ЄДРСР — 94553292

Суд надав оцінку й тому, що дані про виділення для проведення спеціального слідчого експерименту коштів із бюджету органів та оперативних підрозділів, і про їх суми в матеріалах кримінального провадження, наданих суду як докази, відсутні. Походження грошей, використаних під час спеціального слідчого експерименту, в матеріалах кримінального провадження не зазначено, документів про їх належність та видачу офіційним шляхом органу, що здійснював спеціальний слідчий експеримент, стороною обвинувачення суду не надано, а ОСОБА_2 в судовому засіданні категорично заперечував факт належності йому цих коштів.

За відсутності витрат спеціального призначення співробітники оперативного підрозділу об’єктивно не могли видати покупцю оперативної закупи грошові кошти, що необхідні для проведення оперативної закупівлі говориться у Постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 643/10749/14-к (провадження № 51-2273 км 20).

Відповідно до п. 2.10 Інструкції про порядок оперативної закупівлі наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, затвердженої наказом МВС України № 023/0134 для проведення оперативної закупівлі використовуються грошові кошти СБУ, МВС України та інші засоби.

Будь-яка інша грошова одиниця не може бути визнана як речовий доказ оскільки закупку можна провести лише в гривні.

При порівнянні коштів, на які хочуть накласти арешт і коштами, за які була проведена оперативна закупка, будуть виявлені невідповідності.

Грошові кошти в якості доказів можуть підлягати арешту якщо вони спочатку були вручені покупцеві.

Не врегульованим лишається питання якщо оперативна закупка була проведена через електронний або крипто гаманець. У такому випадку досить складно довести факт одержання грошей саме продавцем наркотичних засобів. Тут якраз досить чітко проявляться процесуальна прогалина у законодавстві, бо придбавши криптовалюту, яка не визнана Україною, сторона обвинувачення по суті сама буде суперечити діючому закодовству.

Згідно з ч. 2 ст. 171 КПК України, клопотання про арешт майна має складатися за відповідною формою та містити конкретний зміст. До клопотання мають додаватися оригінали або копії документів, матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує свої доводи. Якщо ми говоримо про злочини у сфері обігу наркотиків, то мають надаватися відповідно протоколи контролю за вчиненням злочину у формі оперативної закупки та контрольованої поставки. Легітимною метою проведення оперативної закупки визначено «одержання доказів кримінально протиправної діяльності, пов’язаної з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. Зокрема, можуть додаватися копії протоколів слідчих (розшукових) дій, висновків експертиз та інших документів, що підтверджують необхідність та обґрунтованість застосування досліджуваного нами заходу забезпечення кримінального провадження, у яких містяться відомості про наявність майна, яке підлягає арешту, його вартість та інші значимі обставини, без яких накладення арешту на майно вважатиметься неприпустимим. До клопотання слідчого, прокурора про застосування відповідного заходу також додається витяг із ЄРДР щодо кримінального провадження, у рамках якого подається кло- потання (ч. 6 ст. 132 КПК України).

Правовою підставою арешту майна є ухвала слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора, слідчого, погодженим прокурором, цивільного позивача. Винятком цієї вимоги є положення ч. 9 ст. 170 КПК України, згідно з яким передбачена можливість попереднього арешту майна за рішенням Директора НАБУ (або його заступника), погодженим прокурором. Такий захід застосовується строком до 48 годин. Невідкладно після прийняття такого рішення, але не пізніше ніж протягом 24 годин прокурор звертається до слідчого судді з клопотанням про арешт майна.

З приводу механізму попереднього арешту майна І.В. Гловюк зазначила, що він із таким самим успіхом може застосовуватися в різних кримінальних провадженнях у разі необхідності забезпечення цивільних позовів і видається логічним, зокрема, у випадках, за яких прокурор пред’являє позов в інтересах держави, а також в інтересах громадян, які через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права. Цей захід допоможе оперативно перешкоджати ризикам запобігання можливості приховування, пошко- дження, псування, зникнення, утрати, викорис- тання, перетворення, пересування, передачі, відчуження майна.

Разом із тим, на нашу думку, вищевказана норма, є черговим порушенням законодавцем норм Конститу ції та КПК України, які регулюють застосування відповідних примусових заходів та обмежують конституційні права громадян, а тому має бути виключена із закону. Причин цьому декілька. По-перше, серед визначених у ч. 2 ст. 131 КПК України заходів забезпечення кримінального провадження попереднього арешту не передбачено, так само як і не визначено механізму його реалізації. По-друге, делегування повноважень прокурору щодо погодження такого клопотання суперечить ч. 1 ст. 16 КПК України та ст. 41 Конституції України, відповідно до яких позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення. По-третє, законом не визначено форму й зміст рішення Директора НАБУ чи його заступника щодо накладення попереднього арешту на майно або кошти на рахунках фізичних або юридичних осіб у фінансових установах і процедуру погодження цього рішення прокурором. По-четверте, не зрозуміло, які невідкладні випадки мають виникнути під час застосування попереднього арешту, що на прак-тиці може призводити до зловживань під час його застосування. І, нарешті, по-п’яте, законом кількісно не обмежено накладення попереднього арешту на майно, що знову ж таки може сприяти певним зловживанням, пов’язаним із неодноразовим його застосуванням.

Наразі слід констатувати факт, що створення великої кількості органів розслідування довело свою неефективність. Особливо це стосується роботи НАБУ – органу, до якого як у практиків, так і в науковців виникає багато запитань, у тому числі й щодо його ефективності й результативності.

З погляду захисту інтересів особистості, законності обмеження прав та інтересів відповідних фізичних чи юридичних осіб у разі накладення арешту на майно особливе значення має процесуальний порядок розгляду й вирішення цього питання слідчим суддею. Так, відповідно до вимог ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, слідчий суддя має враховувати наявність обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правові підстави арешту майна; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження тощо.

Слідчий суддя, приймаючи відповідне рішення, має забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в структурі статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Необхідного балансу не досягнути, якщо на відповідну особу буде покладено надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, і метою, яку прагнуть досягти.

Згідно із законодавством, строк розгляду слідчим суддею, судом клопотання про арешт майна становить не пізніше двох днів із дня його надходження до суду за участю осіб, визначених у ч. 1 ст. 172 КПК України. Виклик слідчим суддею, судом власника майна для розгляду клопотання про арешт тимчасово вилученого майна є обов’язковим. Згідно з ч. ч. 1 і 2 статті 172 КПК України, якщо це необхідно з метою забезпечення арешту майна клопотання про арешт може розглядатися без виклику власника майна, але така вимога не поширюється саме на випадки розгляду клопотання про арешт тимчасово вилученого майна. Разом із тим аналіз судової практики свідчить про непоодинокі випадки неповідомлення відповідним учасникам кримінального провадження про майбутнє судове засідання з приводу вирішення питань щодо накладення арешту на майно (наприклад, ухвала Печерського районного суду міста Києва від 21 серпня 2019 року у справі No 757/44462/19-к, No 428/8832/19, ухвала Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року у справі No 757/30182/19-к, ухвала Вищого антикорупційного суду по справі № 991/3310/21 від 19 травня 2021 року, ухвала Тячівського районного суду Закарпатської області від 16.03.2022 у справі № 305/1215/21).

Такі порушення закону з боку слідчого судді призводять до неповного дослідження обставин кримінального провадження, позбавляють власника або володільця майна можливості навести аргументи й заперечення на користь своєї позиції. Крім того, слідчий суддя припускається процесуального порушення, що перебуває в причинному зв’язку з протиправним обмеженням права власності на арештоване майно як основоположного права людини в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Автоматично дії слідчого судді спричиняють порушення права на захист, а також основоположних засад кримінального провадження – законності й диспозитивності. У подальшому бездіяльність слідчого судді стає підставою для скасування ухвал про арешт і притягнення винних до дисциплінарної відповідальності. Сьогодні зазначені практика та позиція вже сформовані як Вищою радою правосуддя, так і Верховним Судом (справи No 757/16343/16-к, No 757/16346/16-к, No 757/16351/16-к, Постанова Великої палати Верховного Суду від 5 вересня 2019 року No 11-375сап19) .

З метою недопущення в подальшому в судовій практиці таких порушень, однозначного розуміння відповідних норм уважаємо за доцільне ч. 1 ст. 172 КПК України доповнити таким реченням: «Слідчий суддя, суд зобов’язаний повідомити зазначеним особам про дату, час і місце розгляду клопотання».

Проведене нами узагальнення судової практики розгляду клопотань про арешт майна дало можливість виокремити й інші помилки слідчих суддів, а саме ігнорування норм щодо розумності та спільномірності обмеження права власності, наслідків, спричинених арештом майна, для підозрюваного чи третіх осіб.

Зазначимо, що за результатами судового засідання слідчий суддя має право або задовольнити клопотання слідчого про накладення арешту на майно, або відмовити в задоволенні клопотання.

У разі задоволення клопотання слідчого строк дії відповідного заходу забезпечення законом не визначено, що на практиці призводить до зловживань, пов’язаних із довготривалим утримуванням заарештованого майна. Так, згідно з аналізом судового реєстру, арешт майна в межах досудових розслідувань, наприклад, відповідно до ст. 212 Кримінального кодексу України, триває в середньому 3,5 місяця. Водночас цей строк зупинки компанії здатний суттєво зашкодити її господарській діяльності.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, аналізуючи зазначене вище питання, у пп. 11 п. 2.6 Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження від 7 лютого 2014 року указав, що, згідно з ч. 1 ст. 170 КПК України, арешт майна передбачає тимчасове, до скасування в установленому цим Кодексом порядку, позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном. Проте зазначення в ухвалі про арешт майна строку її дії за аналогією з ухвалою про тимчасовий доступ до речей і документів є необґрунтованим, оскільки мета арешту майна полягає в забезпеченні можливості його конфіскації або цивільного позову. Слідчий суддя на момент розгляду клопотання про арешт майна не має жодних підстав для визначення часових меж необхідності забезпечення можливої конфіскації даного майна або цивільного позову (фактично ухвалення обвину- вального вироку стосовно особи). Отже, зазначення в ухвалах про арешт майна строку її дії не сприятиме досягненню завдань кримінального провадження, які забезпечуються таким заходом, як арешт майна.

Як бачимо, зазначена вище специфіка досліджуваного нами заходу забезпечення кримінального провадження нерідко породжує безправність як фізичних, так і юридичних осіб перед державою чи силовими органами в разі його застосування.

Відповідно до ст. 175 КПК України, ухвала про арешт майна виконується слідчим, прокурором негайно, але законодавець не визначає порядок виконання ухвали слідчого судді про арешт майна, яке тимчасово не вилучалося. Ми погоджуємося з Л.Д. Удаловою, О.В. Білоусом, що порядок виконання ухвали про арешт майна повинен мати чітку законодавчо визначену процесуальну форму, а також із тим, що з метою забезпечення виконання рішення суду про арешт майна варто передбачити можливість проведення обшуку, у тому числі житла чи іншого володіння особи .

Оцінюючи законність накладення арешту на майно, варто враховувати, що ст. 174 КПК України передбачено процесуальний порядок його скасування й повноцінного поновлення права власника або володільця на відчуження, розпорядження та/або користування майном. Водночас у разі незменшення ризиків, які стали підставою накладення арешту на майно, наведених стороною обвинувачення доводів щодо ноедоцільності його скасування, слідчий суддя може прийняти рішення про відмову в задоволенні клопотання власника майна (його представника) про скасування арешту в порядку ст. 174 КПК України.

Заслуговує на розгляд момент проведення оперативної закупки за допомогою засобів поштового зв’язку, наприклад «НОВА ПОШТА», шляхом перерахування грошей на криптогаманець. З чого випливає, що гроші вже неможливо ідентифікувати з грошима, які були виділені на оперативну закупку.

Отже, і підстав вважати тоді вилучені в ході обшуку грошові кошти речовими доказами немає, бо відсутній протокол співставлення виданих на закупку коштів із коштами, вилученими в ході обшуку.

Найпоширенішими підставами для відмови є такі, як арештоване майно визнано речовим доказом у справі, досудове слідство триває й у подальшому може виникнути необхідність у проведенні експертиз і процесуальних дій з указаним майном; до клопотання про скасування арешту майна не долучено ухвалу слідчого судді, якою арешт на майно був накладений; заявником не доведено право власності на арештоване майно; обґрунтованість накладення арешту на майно, належне заявнику, уже перевірено іншим слідчим суддею, а доказів, які б свідчили про те, що в рамках кримінального провадження відпала потреба в арешті майна, особою, яка звернулася з клопотанням, слідчому судді не надано.

Заслуговує на увагу також проблема, за якої під час досудового розслідування закрито кримінальне провадження, а питання зняття арешту з майна не вирішено. Відповідно до закону, рішення про закриття кримінального провадження на цій стадії може прийняти як слідчий, так і прокурор залежно від визначених підстав (ч. 4 ст. 284 КПК України). Проте, на відміну від прокурора, у слідчого немає повноважень щодо зняття арешту з майна, він не є суб’єктом звернення з клопотанням про скасування арешту майна. Прокурор водночас із винесенням постанови про закриття кримінального провадження має скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації, але, як ми вже зазначили, таке рішення не завжди приймається. На нашу думку, необґрунтоване збереження арешту на майно є протиправним і тривалим порушенням права власності, яке має бути відновлено.

Захисник чи власник майна, як свідчать численні випадки судової практики, усе ж таки звертається до слідчих суддів з метою скасування арешту на майно в порядку ч.1ст.174та п.1ч.1ст.303КПК України. Водночас деякі слідчі судді відмовляють у задоволенні скарг і клопотань, інші – задовольняють, посилаючись на загальні засади кримінального провадження (ч. 6 ст. 9 КПК України) та на Конвенцію про захист прав і основоположних свобод.

Вивчення даних Єдиного державного реєстру судових рішень доводить, що чимало звернень з клопотанням про скасування арешту на майно до слідчого судді подаються в порядку ст. 174 КПК України. Наприклад, в ухвалі Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 18 січня 2022 року в справі No 938/509/21 слідчим суддею задоволено клопотання та скасовано арешт на майно. В іншій ухвалі Подільського районного суду м. Києва в праві No 758/10057/19 від 17 січня 2020 року слідчим суддею відмовлено в задоволенні клопотання про скасування арешту, з огляду на те що досудове розслідування в кримінальному провадженні завершено, а тому слідчий суддя позбавлений можливості надати оцінку по доводах клопотання про скасування арешту майна.

Існує практика звернення до слідчого судді з вимогою скасування арешту в порядку ст. 303 КПК України, прикладом є ухвала Печерського районного суду міста Києва від 30 березня 2017 року в справі No 757/13555/17-к, ухвала Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 2 жовтня 2017 року в справі No 644/10344/16-к та ухвала Вінницького міського суду від 31 серпня 2017 року в справі No 127/17575/17 .

Отже, на практиці відсутній єдиний підхід у вирішенні цих питань слідчими суддями.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Смирнов проти Росії» від 7 червня 2007 року, під час вирішення питання щодо можливості утримання державою речових доказів варто дотримуватися справедливої рівноваги, з одного боку, між суспільним інтересом і правомірною метою, а з іншого – вимагати охорони фундаментальних прав особи. Для утримання речей державою в кожному випадку має існувати очевидна причина. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Іатрідіс проти Греції» за заявою No 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II, зазначено, що для арешту майна має бути достатньо підстав, які б виправдовували подальше втручання держави в право на мирне володіння майном у контексті забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту прав конкретної особи. Зрозуміло, що в разі закриття кримінального провадження й незняття арешту з майна в держави не має бути (навіть мінімальної) причин утримувати майно, що належить особі на праві приватної власності.

Ураховуючи вищезазначене, а також з метою подальшого усунення відповідної прогалини в законі варто передбачити процесуальний механізм зняття арешту з майна після закриття кримінального провадження слідчим, прокурором, якщо це не було зроблено. Пропонуємо ст. 174 КПК України доповнити ч. 5 у такій редакції: «У разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження, за яким рішення про накладення арешту на майно не скасовано, власник чи володілець такого майна має право звернутися з клопотанням до слідчого судді щодо зняття арешту й повернення належного йому майна. Розгляд такого клопотання слідчим суддею здійснюється в порядку, визначеному ч. 2 ст. 174 КПК України».

Висновки. У системі заходів забезпечення кримінального провадження особливе місце належить такому з них, як арешт майна. Цей захід є важливим елементом механізму забезпечення завдань кримінального провадження та фактором найбільш відчутного вторгнення у сферу права власності особи. У зв’язку з цим належна правова регламентація діяльності слідчого, прокурора, слідчого судді, суду під час накладення арешту на майно, дотримання ними законності, верховенства права, інших правових приписів є гарантією захисту майнових прав громадян і забезпечення передбачених ч. 2 ст. 170 КПК України результатів вирішення кримінального провадження.

Автор статті: Дрижакова Діна Юріївна