Зрада. Діти. Діти? Діти! І … Енергоатом

Знову Верховний Суд проти Гаазької Конвенції, або як формалізм (ЗРАДА) залишає українських дітей за кордоном.

5 листопада 2025 року Верховний Суд України ухвалив рішення, яке ставить під загрозу майбутнє тисяч українських дітей, вивезених за кордон через війну. Розглядаючи справу №175/3823/23 про спір між біглою зрадницею і викрадачкою дітей (ст. 111 146 ККУ), та захисником України, якому «у нагороду» суд не просто відмовив у праві на право спілкування з дитиною, а створив небезпечний прецедент, який може назавжди відрізати дітей від Батьківщини та захисту українських судів.

У чому суть спору?

Внаслідок депортації та викрадення, у квітні 2022 року дитина опинилась в Естонії, де отримала статус тимчасового захисту. Батько, який залишився в Україні, подав позов про усунення перешкод у спілкуванні з сином. Суд першої інстанції закрив провадження, заявивши, що в України немає юрисдикції, оскільки дитина вже понад рік живе в Естонії, хоча цей факт абсолютно нічим не підтверджений документально. Апеляція це рішення скасувала, справедливо вказавши, що «звичайне місце проживання» – це не просто реєстрація, а центр життя дитини, яким для громадянина України, вивезеного під час бойових дій, залишається Україна.

Вердикт Верховного Суду - рік за кордоном дорівнює розриву з Україною назавжди.

Верховний Суд став на бік першої інстанції. Фактично, він постановив, що якщо українська дитина перебуває за кордоном понад рік – навіть під статусом тимчасового захисту – її «звичайне місце проживання» автоматично змінюється. Суд проігнорував те, що сам ЄС називає цей статус тимчасовим, а його мета – забезпечити безпеку до моменту повернення додому.

Юридичний нонсенс - Верховний Суд проти логіки міжнародного права.

Найшокуючіше у рішенні по справі № 175/3823/23, це використання Гаазької конвенції 1996 року з точністю до навпаки. Ця Конвенція містить статтю 7, яка дозволяє зберегти юрисдикцію України, якщо дитину вивезли неправомірно. Але Верховний Суд використав цю статтю як меч проти самої України, заявивши: «Оскільки умови для збереження юрисдикції не виконані, отже, в України її і не було».

Факти й лише факти. Аналітика у справі № 175/3823/23.

В Постанові ВС України від 05.11.2025 у справі № 175/3823/23 виявлені Системні ризики правозастосування.

Ключова проблема:

Верховний Суд, скасовуючи законне рішення апеляційної інстанції, створив прецедент, який:

1. Де-факто позбавляє українські суди юрисдикції щодо дітей, вивезених за кордон через війну, після 1 року.
2. Суперечить духу та букві міжнародних договорів, Гаазька конвенція 1996 р., застосовуючи їх всупереч встановленій логіці.
3. Ігнорує спеціальний правовий статус тимчасового захисту для українців.

Порівняльний аналіз: Відгук на касаційну скаргу vs. Рішення Верховного Суду.

Фактичні висновки.

1. Підміна змістовного аналізу формальним. ВС ухилився від оцінки «центру життєвих інтересів» дитини, використовуючи виключно часовий критерій, що не відповідає практиці Європейського Суду з прав людини та цілям Гаазьких конвенцій.
2. Порушення ієрархії застосування права. Суд використав статтю 7 Конвенції, що є винятком, для заперечення загального правила статті 5, що є грубою юридичною помилкою.
3. Ігнорування національної процесуальної норми. ВС не дав оцінки доводу про юрисдикцію на підставі ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», що свідчить про вибірковий підхід до застосування закону.
4. Створення небезпечного прецеденту. Логіка рішення виходить за рамки спорів про дітей. Вона може бути використана для обмеження доступу до українського правосуддя для мільйонів українських біженців і з інших категорій справ (спадкових, майнових).

Тобто, допущена касаційною інстанцією «помилка» в тлумаченні норм матеріального права є фундаментальною і створює системну загрозу для захисту прав українських громадян в умовах міграційної кризи, спричиненої війною.

Мовчання про головне.

Верховний Суд також проігнорував пряму вказівку про те, що за ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» юрисдикція є, адже мати дитини має зареєстроване місце проживання в Краматорську, а батько - центр життєвих інтересів у Києві. Цей аргумент залишився без відповіді.

Не системна помилка, а зрада з наслідками для мільйонів громадян.

Це рішення – не просто помилка в окремій справі. Навіть не системний збій. Це запланована державна зрада. Воно означає, що будь-який батько, який вивіз дитину навіть «від війни», може заявити, що український суд не має права вирішувати її долю. Україна ризикує втратити зв'язок зі своїми малолітніми громадянами, які опинилися за кордоном не зі своєї волі.

Рішення остаточне. Оскарженню не підлягає.

Верховний Суд не просто не врахував суть справи – він її вивернув навиворіт і виніс вирок мільйонам українських батьків. Нагадуємо, що суть справі це про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною. Але ВС, схваливши закриття провадження, по суті, узаконив такий стан речей:

• Відтепер крадіжка дитини та таємний вивіз за кордон - безкарні.
• Створювати перешкоди в спілкуванні з дитиною – законно.
• Батьки, особливо чоловіки, більше не мають права на спілкування та виховання своїх дітей та права на захист у вітчизняному суді.
• Громадяни України, які втратили або знайшли своїх дітей за кордоном, не мають права звертатися до українського суду.

І все це – офіційна позиція найвищої судової інстанції, яка в судовому рішенні особливо підкреслює, що рішення суду першої інстанції є «правильним по суті». Сутність цього «правильного» рішення – зрада інтересів дитини, батька та держави.

Формалізм, зведений до абсолюту, в умовах війни стає зброєю проти національних інтересів і прав власних громадян. Виправити цю помилку – завдання для правоохоронців, Великої Палати Верховного Суду та законодавця.

А ось чому це саме запланована державна зрада ТА ЕНЕРГОАТОМ детально розкриємо у другій частині статті…

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.