Знесення об’єкта самовільного будівництва можливо лише у разі порушення прав інших осіб (ВС/КЦС № 458/1173/14-ц від 16.01.2019)

Фабула судового акту: У даній справі володільці домоволодіння звернулись до суду із позовом про зобов'язання знесення самочинно збудованого гаражу, яке належить їх сусіду на суміжній земельній ділянці.

Позов вмотивовано тим, що даний гараж було побудовано із порушенням ДБНіП та санітарних нормативів у зв’язку з чим ґрунтові та стічні води, а також паливно-мастильні матеріали від автомобіля стікають до криниці.

Рішенням місцевого та апеляційного судів позовні вимоги було задоволено та вирішено зобов’язати відповідача знести самовільно збудований гараж, а у разі відмови добровільно знести гараж, провести примусове знесення гаража за його рахунок.

Такі рішення володільцем споруди оскаржено у касаційному порядку. При цьому касаційну скаргу вмотивовано тим, що матеріали справи не містять доказів, що вказують на забруднення води у криниці, якою користуються позивачі, внаслідок будівництва гаража чи його експлуатації, а тому позов не підлягав до задоволення.

Переглядаючи вказані судові рішення Касаційний цивільний суд із висновками судів не погодився та вказав наступне.

За змістом частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила будівництво. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Крім того, відповідно до положень статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою.

Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.

Отже вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Розглядаючи справу суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що гараж побудовано на належній відповідачу земельній ділянці з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, маючи дозвіл на його будівництво, дозвіл на право закладення фундаменту і будівельний паспорт.

Одночасно вказаний гараж належить відповідачу на праві власності, яке належним чином зареєстровано, а тому останній не є об’єктом самовільного будівництва.

Одночасно матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б свідчили про порушення прав позивачів діями відповідача і наявність причинно-наслідкового зв'язку між здійсненням будівництва гаража відповідачем та забрудненням криниці, що знаходиться на земельній ділянці позивача, оскільки доказів цього матеріали справи не містять.

Аналізуйте судовий акт: Визнання права на введення в експлуатацію самочинно побудованої прибудови у судовому порядку не допускається (№ 127/18746/15-ц від 07.02.2018)

Право власності на нерухомість підтверджується технічним паспортом на майно (АРЦИЗЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ справа №492/825/17)

Визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено (справа № 6-159цс15, 27.05.2015)

Відсутність державної реєстрації об’єкту незавершеного будівництва не може бути підставою, для відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину на вказаний об’єкт ( Апеляц. суд Одеської області, справа № 22-ц/785/3090/17, 25.05.17)

Відсутність дозволу виконкому місцевої ради та належним чином затвердженої документації для проведення реконструкції унеможливлює легалізацію квартири, як об’єкту власності (ВССУ, справа б\н, 29.03.17)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 458/1173/14-ц

провадження № 61-13282св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В.О., Луспеника Д.Д., ПогрібногоС.О.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ регіонального розвитку, містобудування та архітектури Турківської районної державної адміністрації Львівської області, Лімнянська сільська рада Турківского району Львівської області, Державна архітектурно-будівельна інспекція України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 25 січня 2016 року, ухвалене у складі судді Федитника І. Д., та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 12 квітня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Струс Л. Б., Копняк С. М., Левика Я. А.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2014 року ОСОБА_4 і ОСОБА_5 звернулись із позовом до ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ регіонального розвитку, містобудування та архітектури Турківської районної державної адміністрації Львівської області, Лімнянська сільська рада Турківского району Львівської області, Державна архітектурно-будівельна інспекція України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, про зобов'язання знесення самочинно збудованої господарської споруди.

Позовні вимоги обґрунтовували тим, що ОСОБА_4 зі своїм чоловіком ОСОБА_7 проживає АДРЕСА_1, а ОСОБА_5 - у будинку АДРЕСА_2 По сусідству з ними проживає відповідач.

24 жовтня 2002 року рішенням виконкому Лімнянської сільської ради Турківського району Львівської області ОСОБА_6 надано дозвіл на будівництво гаража на подвір'ї його будинку.

Вказували, що у 2013 році відповідач без відповідних документів та з істотними порушеннями будівельних і санітарно-екологічних норм збудував гараж на відстані 0,70 метрів від огорожі, яка розділяє подвір'я сторін. Гараж збудований на відстані 1,50 метрів від криниці, яка знаходиться на подвір'ї ОСОБА_5, у зв'язку з чим ґрунтові та стічні води, а також паливно-мастильні матеріали від автомобіля стікають до криниці.

Зазначали, що вони неодноразово звертались до сільської ради із заявами про незаконне будівництво гаража, що призвело до забруднення криниці стічними водами. Відповідно до висновку Самбірського міжрайонного управління Головного управління Держсанепідслужби вода в криниці за бактеріологічними показниками не відповідає вимогам державних норм.

2 червня 2014 року Лімнянською сільською радою Турківського району Львівської області прийнято рішення, направлене на усунення шкідливих наслідків діяльності на земельних ділянках сусідами, що призводить до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин та земельні ділянки. Відповідач відмовився вживати заходів на усунення шкідливих наслідків своєї діяльності, які виникли внаслідок самочинного будівництва гаража та унеможливили користування криницею.

За таких обставин просили зобов'язати відповідача знести самочинно збудовану господарську споруду (гараж), а у разі відмови добровільно знести господарську споруду (гараж), провести її примусове знесення за рахунок відповідача.

Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 25 січня 2016 року позов ОСОБА_4 і ОСОБА_5 задоволено.

Зобов'язано ОСОБА_6 знести самовільно збудовану споруду - гараж, що знаходиться по АДРЕСА_3, а у разі відмови добровільно знести гараж, провести примусове знесення гаража за його рахунок.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач без узгодження будівництва з органами державного архітектурно-будівельного контролю, затвердження проектно-кошторисної документації і отримання документу, який посвідчує право на виконання будівельних робіт, здійснив самочинне будівництво гаража та здійснює його експлуатацію, порушуючи права позивачів.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 12 квітня 2016 року відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_6, рішення Турківського районного суду Львівської області від 25 січня 2016 року залишено без змін з посиланням на відповідність його висновків матеріалам справи, нормам матеріального та процесуального права.

У травні 2017 року ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі посилався на неврахування судами попередніх інстанцій того, що гараж не є самочинним будівництвом, оскільки його будівництво проводилось на підставі будівельного паспорта на земельній ділянці, яка відведена для цієї мети.

Вказував, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про порушення прав позивачів, оскільки матеріали справи не містять доказів, що вказують на забруднення води у криниці, якою користуються позивачі, внаслідок будівництва гаража чи його експлуатації.

Крім того, заявник зазначив, що знесення самочинного будівництва можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, допускається лише у випадку, коли неможлива перебудова нерухомості відповідно до проекту або якщо особа, яка здійснила будівництво, відмовляється від такої перебудови.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 28 серпня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту шостого розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів»Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи порушення процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судами встановлено, що ОСОБА_4 проживає разом з ОСОБА_7 у житловому будинку АДРЕСА_1, що належить останньому.

Зі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 17 липня 2012 року суди встановили, ОСОБА_5 успадкував житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку площею 0,2278 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що по АДРЕСА_2.

Також суди встановили, що ОСОБА_6 є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_3.

Рішенням виконавчого комітету Лімнянської сільської ради Турківського району Львівської області від 24 жовтня 2002 року ОСОБА_6 надано дозвіл на будівництво гаража розміром 6х4 метрів на його подвір'ї.

Судами встановлено, що відповідач у 2013 році здійснив самочинне будівництво господарської будівлі - гаража з порушенням будівельних норм і правил та санітарно-екологічних норм, оскільки відстань на мінімальній відстані від стін споруди гаража до межі земельної ділянки позивачів складає 0,65 метрів, а максимальна 0,75 метрів. Відстань від стін споруди гаража до колодязя на земельній ділянці позивача складає 0,80 метрів, мінімальна відстань від споруд, збудованих ОСОБА_6, до житлового будинку позивачів 8,35 метрів.

Апеляційний суд з повідомлення відділу містобудування та архітектури Турківської районної державної адміністрації Львівської області № 41 від 8 вересня 2014 року встановив, що в архіві відділу відсутні документи на будівництво гаража ОСОБА_6

Суди вважали, що будівництвом гаража відповідач завдав незручностей позивачам, оскільки ґрунтові та стічні води, а також інші відходи просочуються в ґрунт і стікають до криниці, внаслідок чого вода з неї стала непридатною для вживання.

З такими висновками судів попередніх інстанції погодитись не можна.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

При цьому за положеннями частини четвертої цієї статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

За змістом частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Крім того, відповідно до положень статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою.

Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16 386 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

За змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об'єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.

Такий висновок застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року в справі № 6-1721цс16, підстав для відступу від якого не встановлено.

Частиною першою статті 11 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Кодексу, чинній на час ухвалення судового рішення апеляційний судом, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України в цій же редакції кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами , які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 59 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи у судах попередніх інстанцій).

Суди попередніх інстанцій не врахували, що спірний гараж ОСОБА_6 побудував на належній йому земельній ділянці з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, маючи дозвіл на його будівництво, дозвіл на право закладення фундаменту і будівельний паспорт.

Разом з тим суди залишили поза увагою, що вказаний гараж належить ОСОБА_6 на праві власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 жовтня 2014 року № 28449527.

Отже спірний гараж не можна вважати самочинним будівництвом в розумінні статті 376 ЦК України; доказів істотного відхилення від проекту, що порушує права позивачів, чи відмови відповідача у проведенні перебудови позивачі не надали і порушення їх прав не довели.

Суд першої інстанції не врахував зазначені обставини та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для знесення належного ОСОБА_6 на праві власності гаража.

Апеляційний суд допущене судом першої інстанції неправильне застосування норм матеріального права не усунув, помилково погодився з висновком про задоволення позову.

Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли безпідставного висновку про порушення прав позивачів діями відповідача і наявність причинно-наслідкового зв'язку між здійсненням будівництва гаража відповідачем та забрудненням криниці, що знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_5, оскільки доказів цього матеріали справи не містять.

Враховуючи викладене, касаційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 є інвалідом І групи та згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору.

Частинами першою та другою статті 88 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час ухвалення судових рішень судами першої та апеляційної інстанцій, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи викладене, з ОСОБА_5 підлягають стягненню понесені ОСОБА_6 судові витрати - судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 200,97 грн та судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 219,24 грн.

Судові витрати, понесені відповідачем, що підлягали б стягненню з ОСОБА_4, необхіднокомпенсувати відповідачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Турківського районного суду Львівської області від 25 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 12 квітня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Відмовити ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у задоволенні позову до ОСОБА_6 про зобов'язання знесення самочинно збудованої господарської споруди.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 понесені судові витрати у розмірі 420,21 грн.

Судові витрати, понесені ОСОБА_6 у сумі 420,21 грн, компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.