Укладення договору може бути частиною реалізації умислу особи на вчинення шахрайства та не виключає його наявності (ВС/ККС у справі № 127/11849/15-к від 03.03.2021)

Фабула судового акту: Органи досудового розслідування при вирішенні питання щодо наявності шахрайства, яке було вчинено за допомогою укладення договору, який є фактично засобом маскування протиправних дій, як правило посилаються на те, що договір є, а тому у осіб виникли цивільно-правові відносини і, відповідно, ознаки злочину відсутні.

Часто-густо досудове розслідування у таких справах починається лише на підставі ухвали слідчого судді, а у подальшому потерпілому та/або його представнику доводиться писати скарги тому ж слідчому судді вже на постанови про закриття таких кримінальних проваджень.

При цьому така наполегливість все ж таки має свої плоди.

У даній справі особу було засуджено за злочин передбачений ч. 3 ст. 190 КК України, який було вчинено за наступних обставин.

Засуджена з метою вчинення шахрайства уклала з потерпілою нотаріально посвідчений попередній договір купівлі-продажу земельної ділянки не маючи наміру його виконувати.

У подальшому засуджена уклала з іншими особами договір купівлі-продажу цієї ж земельною ділянки не повідомивши покупців про те, що на вказану земельну ділянку має права особа з якою укладено попередній договір купівлі-продажу.

Апеляційний суд з доведеністю вини, кваліфікацією дій та покаранням погодився.

Стороною захисту на вказані судові рішення було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано, зокрема, тим, що оскільки засуджена не вчиняла дій, спрямованих на обман потерпілої чи зловживання її довірою для отримання від неї коштів, а їх відносини мали виключно цивільно-правовий характер.

Однак, Касаційний цивільний суд із такими доводами захисту не погодився і касаційну скаргу залишив без зміни.

Приймаючи таке рішення ККС послався на те, що наявність між обвинуваченим та потерпілим певних цивільно-правових чи інших подібних правовідносин, які були закріплені у певному правочині, сама по собі не виключає можливості кваліфікації діяння особи як шахрайства за наявності усіх необхідних елементів складу цього злочину. В окремих випадках такі відносини цілком можуть бути частиною реалізації умислу особи на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою.

Принциповим у цьому питанні є встановлення і доведення поза розумним сумнівом, що особа, умисно, з корисливих мотивів заволодіваючи чужим майном або набуваючи права на майно шляхом обману чи зловживання довірою, зокрема й беручи на себе при цьому певні зобов`язання, одразу не мала наміру їх виконувати, використовуючи певні правовідносини як спосіб реалізації умислу, спрямованого на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою. Висновок про це може бути зроблений, в тому числі й виходячи з сукупності фактичних дій такої особи.

Згідно матеріалів справи після підписання попереднього договору та отримання від потерпілої коштів на виконання цього договору, засуджена до закінчення визначеного договором строку без попередження потерпілої повторно виставила на продаж вказану земельну ділянку, отримала від інших осіб завдаток за цю земельну ділянку і пізніше уклала з іншими особами договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, отримавши від покупців частину грошей; при цьому вона ні до, ні одразу після продажу земельної ділянки іншим особам, не вживала жодних заходів для повернення потерпілій отриманих від неї коштів аж до моменту звернення потерпілої до поліції і зустрічі з нею в кабінеті слідчого, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку, що винна особа вже на час укладання попереднього договору не мала наміру виконувати взяті на себе зобов`язання, а її умисел був спрямований на корисливе заволодіння грошима потерпілої шляхом обману.

Аналізуйте судовий акт: Саме спосіб заволодіння майном є визначальним для відмежування грабежу та шахрайства (ВС/ККС у справі № 545/1937/18 від 21.07.2020)

Подання недостовірних відомостей, що вплинули на встановлення права на соціальну допомогу, є підставою для притягнення особи до відповідальності за шахрайство (Ярмолинецький райсуд, № 689/219/20,26.02.20)

Відмежування шахрайства від невиконання цивільно-правових угод полягає у тому, що особа, яка заволоділа майном мала на меті його привласнити, а зобов’язання НЕ виконувати (ВС/ККС № 753/19554/17 від 13.08.2019)

Якщо обман або зловживання довірою були способом отримання доступу до майна, а вилучення майна відбувалося таємно, то склад шахрайства відсутній, і такі дії слід кваліфікувати як крадіжку (ВС/ККС № 655/289/17 від 02.04.2019)

Постанова

Іменем України

03 березня 2021 року

м. Київ

справа № 127/11849/15-к

провадження № 51-930км19

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Іваненка І. В.,

суддів Булейко О.Л., Фоміна С.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Голюк І.О.,

прокурора Єременка М.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Алексеєва С.М. в інтересах ОСОБА_1 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2016 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014020010009299, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки та мешканки АДРЕСА_1 , раніше не судимої,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вінницький міський суд Вінницької області вироком від 11 липня 2016 року засудив ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. Стягнув з ОСОБА_1 на користь потерпілої ОСОБА_2 199 400 грн матеріальної та 5000 грн моральної шкоди. Вирішив питання щодо речових доказів.

Згідно з вироком, ОСОБА_1 07 лютого 2014 року у нотаріальній конторі приватного нотаріуса ОСОБА_6 по АДРЕСА_2 , з метою незаконного збагачення, шляхом обману під приводом продажу земельної ділянки, заздалегідь не маючи на меті виконувати взяті на себе зобов`язання згідно з домовленістю, уклала з ОСОБА_2 попередній договір, за умовами якого сторони зобов`язувались у майбутньому укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2352 га, яка розташована на території Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області.

ОСОБА_1 зобов`язалась передати у власність ОСОБА_2 зазначену земельну ділянку у строк до 01 жовтня 2014 року. При укладенні попереднього договору ОСОБА_2 було передано ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 162 400 грн. та після цього 08 травня 2014 року ОСОБА_2 в розрахунок за попереднім договором було передано ще 37 000 грн.

Після цього ОСОБА_1 , заздалегідь не маючи на меті виконувати взяті на себе зобов`язання згідно з укладеним з ОСОБА_2 попереднім договором, уклала договір про завдаток з ОСОБА_3 , а 23 вересня 2014 року уклала договір купівлі-продажу вказаної вище земельної ділянки з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не попередивши їх про права третіх осіб на цю ділянку.

Своїми умисними діями ОСОБА_1 завдала ОСОБА_2 матеріальну шкоду на суму 199 400 грн., що в 327,422 разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Вінницький апеляційний суд ухвалою від 20 серпня 2020 року апеляційні скарги захисника Шиманського В.М., прокурора та представника потерпілої ОСОБА_2 адвоката Цвєткова О.В. залишив без задоволення, а вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2016 року - без зміни. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зарахував засудженій ОСОБА_1 строк попереднього ув`язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі з 02 жовтня 2017 року по 19 січня 2018 року.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник Алексеєв С.М. просить скасувати оскаржувані судові рішення у зв`язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону і закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Свої вимоги захисник мотивує тим, що при новому розгляді суд апеляційної інстанції усупереч вимогам ч. 2 ст. 439 КПК України не виконав вказівок Верховного Суду, який постановою від 03 грудня 2019 року скасував ухвалу Вінницького апеляційного суду від 28 січня 2019 року щодо ОСОБА_1 і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Зокрема вважає, що апеляційним судом належним чином не перевірено доводи апеляційної скарги щодо відсутності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, оскільки остання не вчиняла дій, спрямованих на обман потерпілої чи зловживання її довірою для отримання від неї коштів, а їх відносини мали виключно цивільно-правовий характер.

Також захисник вказує, що потерпіла ОСОБА_2 під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції повідомила суду недостовірну інформацію про те, що їй не відшкодовано заподіяну матеріальну шкоду, яка насправді була відшкодована, а апеляційний суд належним чином зазначену інформацію не перевірив.

Крім цього, захисник у касаційній скарзі вказує про невідповідність ухвали апеляційного суду вимогам ст. 419 КПК України, оскільки, залишаючи скаргу сторони захисту без задоволення, суд не вказав підстав, з яких визнав її необґрунтованою і обмежився виключно посиланням на докази, досліджені судом першої інстанції.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги захисника.

Засуджена та її захисник подали заяви про розгляд провадження без їх участі.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про його відкладення не надходило.

Мотиви Суду

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Положеннями ст. 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 КПКУкраїни.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженим під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Зі змісту положень ч. 2 ст. 418, ст. 419 КПК Українивбачається, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються в порядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу. В ухвалі суду апеляційної інстанції, окрім іншого, має бути зазначено узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення - підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою; наводяться докази, що спростовують її доводи. У цьому кримінальному провадженні зазначені вимоги закону апеляційним судом виконано.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, зроблено з дотриманням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ухвалою Вінницького апеляційного суду від 28 січня 2019 року було залишено без зміни оскаржуваний вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2016 року щодо ОСОБА_1 .

Постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 грудня 2019 року вказану ухвалу апеляційного суду було скасовано у зв`язку з невідповідністю її положенням ст. 419 КПК України і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції. У своїй постанові Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги захисту щодо відсутності у засудженої умислу не виконувати взяті на себе зобов`язання та існування між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 цивільно-правових відносин.

Крім цього колегія суддів Верховного Суду зазначила, що судом апеляційної інстанції залишено поза увагою доводи захисту про невідповідність показань ОСОБА_1 , наданих нею в засіданні, тим, які викладені у вироку, а також про невідповідність показань потерпілої ОСОБА_2 дійсності. Також апеляційний суд не спростував доводи захисту в частині вирішення цивільного позову.

Під час нового розгляду апеляційний суд відповідно до вимог ч. 2 ст. 439 КПК України, на виконання вказівок Верховного Суду належним чином перевірив доводи апеляційної скарги сторони захисту та, залишаючи її без задоволення, навів в ухвалі докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну юридичну оцінку вчиненому.

Зокрема, апеляційним судом було перевірено показання ОСОБА_1 , яка в судовому засіданні підтвердила, що 07 лютого 2014 року уклала з ОСОБА_2 попередній договір, згідно з яким вони домовились у строк до 01 жовтня 2014 року укласти основний договір купівлі-продажу земельної ділянки. Під час підписання попереднього договору ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 частину грошей в сумі 152 000 грн., а потім у травні ОСОБА_2 привозила їй ще 37 000 грн. В подальшому зв`язок між ними обірвався, тому ОСОБА_1 подумала, що купівля земельної ділянки ОСОБА_2 більше не цікавить і повторно подала оголошення про її продаж.

У липні 2014 року в агентстві нерухомості вона уклала договір завдатку з ОСОБА_3 , після чого 23 вересня 2014 року у нотаріуса уклала договір купівлі-продажу земельної ділянки з відстрочкою. При цьому ОСОБА_3 вона не повідомляла про укладання попереднього договору з ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 не повідомляла про укладання договору про завдаток з ОСОБА_3 . Коли вони зустрілись з ОСОБА_2 у слідчого, вона пропонувала останній повернути отримані від неї кошти, проте ОСОБА_2 відмовилась, оскільки їй потрібна була саме земельна ділянка.

Тобто засуджена ОСОБА_1 в судовому засіданні не заперечувала той факт, що підписавши попередній договір і отримавши від ОСОБА_2 частину грошей за земельну ділянку, до спливу строку, протягом якого мав бути укладений основний договір, вона повторно виставила земельну ділянку на продаж, повторно отримала від інших людей гроші за цю ж земельну ділянку, при цьому не повідомила ОСОБА_2 про це і не вживала заходів для повернення отриманих коштів до того часу, поки не зустрілась з останньою в поліції.

Також апеляційним судом перевірено показання потерпілої ОСОБА_2 , яка пояснювала, що домовилась з ОСОБА_1 про купівлю земельної ділянки за 33 000 доларів США і передала їй завдаток 3000 доларів США. Після цього, під час підписання попереднього договору у нотаріуса вона передала ОСОБА_1 ще 7 000 доларів США, 4 000 Євро та 50 800 грн. Протягом березня-травня вона ще передавала їй гроші на загальну суму 37 000 грн., про що ОСОБА_1 надавала розписку. У липні 2014 року ОСОБА_1 ще попросила грошей для оформлення документів по земельній ділянці і ОСОБА_2 передала їй кошти на загальну суму 13 700 грн. Після цього ОСОБА_1 перестала відповідати на дзвінки, двері будинку не відкривала, 01 жовтня 2014 року для укладання основного договору до нотаріуса не з`явилась.

Апеляційний суд вказав, що показання ОСОБА_2 узгоджуються з показаннями інших свідків, яким суд першої інстанції надав належну оцінку. Враховуючи викладене, колегія суддів касаційного суду вважає безпідставними доводи касаційної скарги захисника про порушення судом апеляційної інстанції вимог ч. 2 ст. 439 КПК України і не виконання ним вказівок Верховного Суду.

Стосовно доводів скарги про відсутність в діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, та виключно цивільно-правовий характер відносин між нею та ОСОБА_2 , колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 190 КК України, шахрайством визначається заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою

Наявність між обвинуваченим та потерпілим певних цивільно-правових чи інших подібних правовідносин, які були закріплені у певному правочині, сама по собі не виключає можливості кваліфікації діяння особи як шахрайства за наявності усіх необхідних елементів складу цього злочину. В окремих випадках такі відносини цілком можуть бути частиною реалізації умислу особи на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою.

Принциповим у цьому питанні є встановлення і доведення поза розумним сумнівом, що особа, умисно, з корисливих мотивів заволодіваючи чужим майном або набуваючи права на майно шляхом обману чи зловживання довірою, зокрема й беручи на себе при цьому певні зобов`язання, одразу не мала наміру їх виконувати, використовуючи певні правовідносини як спосіб реалізації умислу, спрямованого на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою. Висновок про це може бути зроблений, в тому числі й виходячи з сукупності фактичних дій такої особи.

Зокрема у цьому провадженні судом першої інстанції було досліджено попередній договір від 07 лютого 2014 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до якого сторони домовились, що основний договір має бути укладений ними до 01 жовтня 2014 року, і ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 162 400 грн під час нотаріального посвідчення цього договору, а решту 128 000 грн. зобов`язалась передати під час нотаріального посвідчення основного договору (т. 1 а. с. 194). Після цього, протягом березня-травня цього року ОСОБА_2 неодноразово на прохання ОСОБА_1 передавала останній кошти в рахунок сплати за земельну ділянку.

Також судом було досліджено договір про завдаток між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , укладений 10 липня 2014 року, згідно з яким засуджена висловлює бажання продати ОСОБА_3 вказану вище земельну ділянку і отримала від ОСОБА_3 36 000 грн завдатку. При цьому за умовами вказаного договору ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання не відчужувати цю земельну ділянку іншим особам, не дивлячись на попередній договір укладений із ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 199).

В подальшому, 23 вересня 2014 року ОСОБА_1 підписано з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу земельної ділянки з розстрочкою платежів. За умовами цього договору ОСОБА_1 отримала 130 225 грн. до його підписання, а решту 101 775 грн. покупці зобов`язувались сплатити до 14 жовтня 2014 року. Крім цього, за умовами договору продавець свідчить, що відчужувана земельна ділянка нікому іншому не відчужена і вона вільна від будь-яких прав і претензій третіх осіб (т. 1 а. с. 193).

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зазначили, що ОСОБА_1 не повідомляла їх про свої зобов`язання щодо земельної ділянки перед іншими людьми.

Враховуючи те, що після підписання ОСОБА_1 07 лютого 2014 року попереднього договору з ОСОБА_2 та отримання від останньої впродовж лютого-травня коштів на виконання цього договору, засуджена до закінчення визначеного договором строку (01 жовтня 2014 року) без попередження потерпілої повторно виставила на продаж вказану земельну ділянку; у липні 2014 року отримала від інших осіб завдаток за цю земельну ділянку і 23 вересня 2014 року уклала з іншими особами договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, отримавши від покупців частину грошей; при цьому вона ні до, ні одразу після продажу земельної ділянки іншим особам, не вживала жодних заходів для повернення ОСОБА_2 отриманих від неї коштів аж до моменту звернення потерпілої до поліції і зустрічі з нею у грудні 2014 року в кабінеті слідчого, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 вже на час укладання попереднього договору з ОСОБА_2 не мала наміру виконувати взяті на себе зобов`язання, а її умисел був спрямований на корисливе заволодіння грошима потерпілої шляхом обману.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що в діях засудженої немає складу інкримінованого злочину, а її відносини з потерпілою носили виключно цивільно-правовий характер, не вбачаються обґрунтованими.

Також апеляційним судом було надано оцінку доводам скарги захисника щодо суми завданих потерпілій збитків і вирішення цивільного позову. Зокрема апеляційний суд вказав, що за умовами попереднього договору ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 162 400 грн. та в період з березня по травень ще 37 000 грн., про що засуджена дала розписку, тому сума матеріальної шкоди, заподіяна потерпілій, складає 199 400 грн.

Доводи касаційної скарги про те, що потерпіла надала суду апеляційної інстанції неправдиву інформацію, що їй не відшкодовано матеріальну шкоду, не ґрунтуються на матеріалах справи, адже цей аспект досліджувався насамперед з точки зору відшкодування такої шкоди саме з боку обвинуваченої.

Доводи касаційної скарги щодо фактичного відшкодування потерпілій завданих збитків в порядку виконавчого провадження, як про це вказується у касаційній скарзі, після попереднього рішення суду апеляційної інстанції, не можуть мати істотного впливу на аспекти, які оскаржуються, оскільки у касаційній скарзі не йде мова про добровільне відшкодування збитків потерпілій з боку засудженої під час досудового розслідування чи в ході судового провадження, що могло б мати вплив на окремі питання відповідальності особи, однак не може мати вплив на аспекти наявності чи відсутності складу злочину в діянні особи.

Так само не може мати істотного впливу на вказані аспекти й наявність рішення суду у порядку цивільного судочинства в провадженні № 127/1432/17, яким потерпілій було відмовлено у задоволенні її позову до засудженої та інших осіб про визнання договору недійсним та визнання права власності на земельну ділянку, про що йдеться у касаційній скарзі, оскільки предмет спору у зазначеному цивільному провадженні й обставини, які потребують доказування, в цьому кримінальному провадженні є різними.

Доводи про порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону, які полягають зокрема у тому, що апеляційний суд повторно не дослідив окремі докази у кримінальному провадженні, не відновив судовий розгляд за клопотанням обвинуваченої після судових дебатів, не можуть вбачатися у даному разі істотними і достатніми для скасування рішення апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції не надавав окремим доказам іншої оцінки порівняно з тією оцінкою, яку надав суд першої інстанції, й немає достатніх підстав вважати, що ці аспекти вплинули чи могли вплинути на законність та обґрунтованість ухваленого рішення.

Ухвала апеляційного суду всупереч доводам касаційної скарги є вмотивованою, обґрунтованою та відповідає вимогам ст. 419 КПКУкраїни, призначене засудженій покарання відповідає вимогам ст. ст. 65-67 КК України, а доводи про наявність на утриманні засудженої дітей та інших осіб, які потребують її допомоги, не вбачаються достатніми для пом`якшення покарання чи звільнення від його відбування в порядку ст. 79 КК України, про що також захисник указує в касаційній скарзі.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили чи могли перешкодити суду повно й усебічно розглянути провадження і постановити законне, обґрунтоване та справедливе рішення, у матеріалах провадження в межах касаційного розгляду не встановлено.

Ураховуючи зазначене, колегія суддів достатніх підстав для задоволення касаційної скарги захисника не убачає.

Керуючись статтями 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2016 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника Алексеєва С.М. - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді