08.01.2019
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

ВП ВС: Щодо підстав оскарження вироку, яким затверджено угоду про визнання винуватості ( ВП/ВС від 2 жовтня 2018 р. у справі № 523/13129/17)

Фабула судового акту: Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2018 року в справі № 910/8122/17 дійшла висновку, що природоохоронна організація (благодійна, громадська) має право на представництво в суді екологічних інтересів суспільства й окремих його членів з метою захисту порушених екологічних прав людини та громадянина або з метою усунення порушень вимог екологічного законодавства.

Спір із суб’єктом господарювання про заборону діяльності його дельфінарію за мотивованим Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська конвенція), позовом благодійної організації (мета її створення й діяльності – надання допомоги фізичним та юридичним особам у захисті їхніх екологічних прав і захист довкілля в інтересах суспільства) є адміністративним.

Звертаючись до суду з таким позовом, природоохоронна організація фактично реалізує повноваження органів державної влади, які мають здійснювати контроль за дотриманням суб’єктами господарювання вимог законодавства щодо захисту тваринного світу.

Так, відповідно до Орхуської конвенції представники громадськості мають право оскаржувати порушення національного законодавства у сфері довкілля незалежно від того, належать такі порушення до прав на інформацію і на участь громадськості при прийнятті рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні. Адже ця Конвенція забезпечує доступ до правосуддя як на підставі власних положень, так і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного законодавства.

Приписи нормативно-правових актів усіх рівнів щодо принципів, правил, вимог, обов’язків різноманітних суб’єктів, що стосуються утримання диких тварин, на всіх правових титулах (в усіх формах власності чи користування), в неволі чи в напіввільних умовах, є «національним законодавством, що стосується навколишнього середовища» у розумінні п. 3 ст. 9 Орхуської конвенції. Порушення приписів цих нормативно-правових актів може бути предметом судового оскарження відповідно до ст. 9 Орхуської конвенції.

Право на захист порушеного конституційного права на безпечне довкілля належить кожному та може реалізовуватися як особисто, так і шляхом участі представника громадськості, яким у цьому випадку є МБО «Екологія-Право-Людина». Тому МБО «Екологія-Право-Людина», звертаючись із позовом до суду про усунення допущених відповідачем порушень щодо використання диких живих тварин, фактично реалізує повноваження органів державної влади, які мають здійснювати контроль за дотриманням суб’єктами господарювання вимог законодавства щодо захисту тваринного світу.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що МБО «Екологія-Право-Людина» має право звернутися до суду з метою усунення порушень відповідачем вимог екологічного законодавства. Водночас, оскільки зверненням із таким позовом позивач фактично замінює органи державної влади у питанні здійснення контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, цей спір має публічно-правовий характер, а отже, повинен вирішуватися в порядку адміністративного, а не господарського судочинства.

Аналізуйте судовий акт: Інститут угод у кримінальному провадженні жодним чином не кореспондуються з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності, є взаємовиключними та потребують розмежування (ВС/ККС у справі № 439/1344/17 від 16.10.2018р.)

Прокурор НЕ має права втручатись або ініціювати процес укладення угоди про примирення, на відміну від процесу укладення угоди про визнання винуватості (ВСУ від 31 березня 2016р. у справі № 5-27кс16)

Державний виконавець взяв хабар за зняття арешту з рахунків боржника але відбувся переляком: суд затвердив угоду про визнання винуватості та засудив до штрафу (Вінницький міський суд від 03 червня 2016р., у справі №127/10793/16-к, суддя Ковальчук)

 

Постанова

Іменем України

2 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 523/13129/17

провадження № 51-3421 км18

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого                                              Короля В.В.,

суддів                                                           Лагнюка М.М., Огурецького В.П.,

за участю:

секретаря судового засідання                          Батка Є.І.

прокурора                                                               Парусова А.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада           2017 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою заступника прокурора на вирок Суворовського районного суду м. Одеси від                         28 вересня 2017 року щодо ОСОБА_1

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2017 року  затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 15 вересня 2017 року, в межах кримінального провадження № 12017160490003065 між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_1, який обвинувачувався у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 Кримінального кодексу України (далі - КК).

ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 70 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1190 гривень.

На зазначений вирок заступник прокурора Одеської області подала апеляційну скаргу.

Ухвалою судді Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою заступника прокурора Одеської області на вирок Суворовського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2017 року, яким було затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_1

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі заступник прокурора Одеської області, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. На обґрунтування своїх вимог вказує, що відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 52 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості участь захисника є обов'язковою. Крім того, зазначає, що місцевий суд, у порушення вимог п.п. 1, 3 ч. 9 ст. 100 КПК при ухваленні вироку, не прийняв рішення щодо долі речових доказів у кримінальному провадженні.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор Парусов А.М. касаційну скаргу підтримав, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора Парусова А.М. та перевіривши матеріали кримінального провадження, суд вважає, що касаційна скарга заступника прокурора Одеської області задоволенню не підлягає з таких підстав.

За змістом засади диспозитивності сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом (ч. 1                ст. 26 КПК), а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом (ч. 3 ст. 26 КПК).

Відповідно до абз. 5 ч. 4 ст. 469 КПК щодо кримінальних проступків та визначених процесуальним законом злочинів (абз. 2-4 ч. 4 ст. 469 цього Кодексу), внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам, між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена угода про визнання винуватості.

З огляду на вказані вище положення, які складають зміст засади диспозитивності, у випадку ініціювання сторонами вирішення правового спору між ними самостійно, через укладення угоди у порядку, визначеному гл. 35 КПК, дії суду обмежується відповідним бажанням сторін.

Послідовно забезпечуючи реалізацію вимог засади диспозитивності, законодавець виділив в окремій нормі КПК особливості апеляційного оскарження судових рішень на підставі угод, що передбачає звуження меж вимог, які можуть ставити в апеляції суб'єкти оскарження.

Так, згідно з п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з частиною четвертою статті 469 цього Кодексуугода не може бути укладена.

Імперативна вказівка у цій процесуальній нормі щодо виключного визначення підстав для оскарження відповідного судового рішення узгоджується і з положеннями ч. 2 ст. 473 КПК.

Так, за вказаною нормою наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для прокурора, підозрюваного чи обвинуваченого є обмеження їх права оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 та 424 цього Кодексу, а для підозрюваного чи обвинуваченого - також його відмова від здійснення прав, передбачених абзацами першим та четвертим пункту 1 частини четвертої                  статті 474 цього Кодексу.

Таким чином законодавець створює процесуальні запобіжники від можливої недобросовісності та зловживання процесуальними правами учасників судового розгляду, які з метою скасування вироку суду першої інстанції на підставі угоди про визнання винуватості можуть в апеляційній скарзі відмовитися від визнання обставин, які визнавалися ними під час судового провадження на підставі угоди.

А тому вказівка в апеляційній скарзі прокурора щодо процесуальних порушень, які не належать до підстав оскарження ним вироку на підставі угоди про визнання винуватості відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 394 КПК, жодним чином не доводить його права на оскарження такого вироку.

Крім того, питання щодо долі речових доказів у кримінальному провадженні, яке відповідно до вимог п.п. 1, 3 ч. 9 ст. 100 КПК не було вирішене під час ухвалення вироку, може бути вирішене в порядку ст. ст. 537539 КПК.

Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що істотних порушень вимог кримінального процесуального закону апеляційним судом не допущено, а ухвала апеляційного суду від 30 листопада 2017 року є законною та обґрунтованою.

Керуючись статтями 433434436441442 КПК України, пунктом 4 параграфу 3 розділу 4 Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, Суд

ухвалив:

Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2017 року залишити без зміни, а касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області - без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

Король В.В.                                             ЛагнюкМ.М.                                         Огурецький В.П.

1
Нравится
  
620 Просмотров
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
Название события
Загрузка основного изображения
Выбрать изображение
Текст описание события: