Вчинення правочину з перевищенням повноважень: аспект недійсності

В практиці господарських відносин трапляються випадки, коли контрагент (читай - недобросовісна сторона) замість того, щоб належним чином виконувати умови угоди, навпаки шукає шляхи для її невиконання…

З аналізу судової практики вбачається, що найбільш розповсюдженою практикою невиконання угод та/або ухилення від виконання правочинів є звернення контрагента до суду з вимогами про визнання цієї угоди недійсної та/або її розірвання з підстав передбаченим діючим законодавством України.

Однією з найпоширеніших підстав позовної заяви такого контрагента є посилання на те, що підписант угоди (директор, генеральний директор) був не уповноважений та/або вийшов за межі своїх Статутних повноважень та уклав правочин поза межами своєї компетенції.

Правові підстави подання такого позову.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину, передбаченою частиною першою статті 215 ЦК, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В свою чергу частинами першою–третьою статті 203 ЦК визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК, згідно з частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Відповідно до ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічні норми закріплені і у ч. 1 ст. 89 ГК України, якою передбачено, що управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.

В свою чергу ч. 2 ст. 89 ГК України вказує, посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

За змістом частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З огляду на зазначене вище, пропоную розглянути відповідні контраргументи та судову практику, яку може використовувати відповідач для захисту своєї правової позиції та доведеності дійсності правочину.

По – перше: відповідно до частини першої статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до правової позиції, якої дотримується Вищий Господарський Суд України так і у п.3.3 Постанови пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013р. № 11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” прямо вказано:

“... Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:

- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);

- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців”.

Разом з тим, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 Постановою від 06 квітня 2016 року чітко констатував, що навіть якщо директор є уповноваженою особою, але не дотримується додаткових вимог до порядку вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину.

По - друге: судова практика виходить з того, що відповідно до статті 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено.

Верховний суд наголошує, що такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання, тобто в судовому процесі необхідно довести, що Позивач упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюванного договору (підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості і.т.і.).

За наявності таких фактів Верховний суд підкреслює, що судам нижчої ланки необхідно керуватися положеннями статті 241 ЦК і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні частини першої цієї статті.

Висновком вищевказаного є те, що при укладанні господарських договорів, а саме для їх відповідності вимогам діючого законодавства України, необхідно врахувати (перевірити) нижчевикладене:

1. наявність зареєстрованого належним чином суб’єкта господарювання, що підтверджується відповідним документом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб ;

2. наявність відповідних повноважень у представника на вчинення такого виду правочинів, засвідчених рішенням Загальних зборів та/або Наглядовою Радою господарського товариства;

3. дії особи (директора, генерального директора і.т.і.) повинні відбуватися в рамках Закону і Статуту для певного виду правочинів, зокрема значних (великих) угод.

Якщо ж вищевикладена ситуація трапилась і є деякі ознаки/побоювання, що суд може визнати такий оспорюванний правочин недійсним, то в першу чергу в судовому процесі необхідно скористатися правовою допомогою захисника, виробити спільну стратегію процесуального захисту та всіма можливими засобами доводити факт виконання (можливо часткового виконання) умов угоди не тільки з Вашого боку, а й з боку контрагента.

P.s. Народная мудрость гласит: «Лучшее решение проблемы, упреждение (недопущение) ее возникновения».

Автор: Морозов Євген, адвокат (сайт http://www.alibi.dp.ua)