Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.04.2021 року у справі №289/488/20

Ухвала

Іменем України

26 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 289/488/20

провадження № 61-4084ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 30 листопада 2020 року у складі судді Сіренко Н.

С. та постанову Житомирського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Миніч Т. І., Микитюк О. Ю., у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа - Третя вінницька державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину домоволодіння у порядку спадкування,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - Третя вінницька державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину домоволодіння у порядку спадкування.

На обґрунтування позовних вимог зазначали, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх батько - ОСОБА_5. Після його смерті вони звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, окрім них спадкоємцями за законом після померлого були: його дружина - ОСОБА_4 (відповідачка) та його дочки: ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8.

У визначений законом строк, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відмовилися від прийняття спадщини на користь ОСОБА_1, а ОСОБА_8 відмовилася від прийняття спадщини на користь ОСОБА_2; ОСОБА_4 у встановлений строк для прийняття спадщини до нотаріальної контори не звернулася.

Вказували, що 10 січня 2003 року ОСОБА_4 придбала нерухоме майно - житловий дерев'яний будинок, житловою площею 38,5 кв. м літ. "А-1" та господарські будівлі і споруди, а саме хлів літ. "Б-1" за адресою: АДРЕСА_1.

Спірний житловий будинок був придбаний ОСОБА_4 у період шлюбу з ОСОБА_5, а отже він належить на праві спільної сумісної власності як титульному власнику ОСОБА_4, так і її чоловіку - померлому ОСОБА_5

1/2 частка спірного житлового дерев'яного будинку за адресою: АДРЕСА_1 входить до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_5, а отже їх частка у спадковому майні становить для ОСОБА_1 (враховуючи, що на її користь відмовилися ОСОБА_6 та ОСОБА_7) 3/10 частки будинку, а для ОСОБА_2 (враховуючи, що на її користь відмовилася ОСОБА_8) 1/5 частки будинку відповідно.

Посилаючись на наведене, позивачки просили:

- визнати за ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 право власності на 1/2 частку нерухомого майна (житловий дерев'яний будинок, житловою площею 38,5 кв. м літ. "А-1" та господарські будівлі і споруди, а саме хлів літ. "Б-1" за адресою: АДРЕСА_1.

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 3/10 частки нерухомого майна (житловий дерев'яний будинок, житловою площею 38,5 кв. м літ.

"А-1" та господарські будівлі і споруди, а саме хлів літ. "Б-1" за адресою: АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5, якому належала 1/2 частина спірного будинку;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/5 частки нерухомого майна (житловий дерев'яний будинок, житловою площею 38,5 кв. м літ. "А-1" та господарські будівлі і споруди, а саме хлів літ. "Б-1" за адресою: АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5, якому належала 1/2 частина спірного будинку.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області

від 30 листопада 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачками обрано неефективний спосіб захисту, оскільки визнання права власності на спадкове майно за померлим спадкодавцем суперечить чинному законодавству, тоді як ніхто, крім власника не може звертатися з відповідним позовом. За змістом статті 1297 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкоємець, який прийняв спадщину, зобов'язаний звернутися до нотаріуса із заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно; у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За встановлених судом обставин наявні в матеріалах спадкової справи роз'яснювальні листи нотаріуса не можна вважати відмовою нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій, оскільки за положеннями статті 49 Закону України "Про нотаріат" у разі відмови у вчиненні нотаріальної дії нотаріус видає постанову, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 30 листопада 2020 року змінено, викладено мотивувальну частину судового рішення у редакції постанови апеляційного суду.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що нажите подружжям за час шлюбу майно є його спільною сумісною власністю. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Відповідно до договору купівлі-продажу від 10 січня 2003 року ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_9 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_5 визнав, що житловий будинок є приватною власністю його дружини - ОСОБА_4, оскільки придбаний за її особисті кошти (кредитні), про що свідчить заява останнього, яка нотаріально посвідчена 18 травня 2015 року. Доказів на підтвердження визнання недійсною зазначеної заяви матеріали справи не містять.

Оскільки спірний житловий будинок є особистою власністю ОСОБА_4, придбаний за її особисті (кредитні) кошти, він є її приватною власністю, а не спільним майном подружжя, а отже не може бути включений до спадкового майна після смерті ОСОБА_5.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 30 листопада 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року клопотання представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про поновлення строку задоволено, поновлено заявнику строк на касаційне оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій, касаційну скаргу залишено без руху, надано строк до 23 квітня 2021 року для подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до вимог частини 2 статті 389 ЦПК України, пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України.

На виконання вимог указаної ухвали касаційного суду, у квітні 2021 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на адресу Верховного Судунадіслав касаційну скаргу, у новій редакції, в якій просив рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 30 листопада

2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 02 лютого

2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством; у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5 передбачено, що за відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів посадова особа органу місцевого самоврядування роз'яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку. Звертаючись до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину, ОСОБА_1 не надала всі необхідні документи, які підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно, оскільки вони знаходилися у відповідача, а тому нотаріус був позбавлений можливості видати свідоцтво про право на спадщину. З огляду на наведене, необґрунтованими є посилання суду першої інстанції на положення статті 49 Закону України "Про нотаріат", яка зобов'язує нотаріуса за відсутності документів винести постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій, тоді як позивачка надала всі наявні у неї документи.

Оскільки нотаріус не виносила постанову, оскаржити її не вбачалося можливим, проте суд першої інстанції наведеного не урахував та дійшов помилкового висновку, що позивачками обрано невірний спосіб захисту.

При посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім'я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя; правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя, якщо з правовстановлюючого документа, договору, укладеного між подружжям та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй/йому особисто. Такі заяви мають передувати укладенню правочинів, а не надаватися опісля. Тобто надана спадкодавцем заява не відповідає нормам чинного законодавства та не може бути взята до уваги як доказ належності спірного будинку ОСОБА_4 на праві особистої приватної власності.

Крім того, укладання відповідачкою кредитного договору також свідчить про те, що отримані нею кредитні кошти є спільною сумісною власністю подружжя. Апеляційний суд не урахував, що в кредитному договорі взагалі відсутнє посилання на спірний будинок, а лише зазначено про надання кредиту у розмірі 5 000,00 грн на купівлю будинку. При цьому в договорі купівлі-продажу не вказано, що спірний будинок придбавається за кредитні кошти, як і не вказано про набуття у власність земельної ділянки та господарських споруд тощо.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, зокрема, що суди попередніх застосували норми права без урахування висновків, викладених Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 171/1688/17,

від 19 лютого 2020 року у справі № 266/5267/18, від 04 квітня 2020 року у справі № 462/518/18, від 29 січня 2021 року у справі № 161/14048/19.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 4 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Із касаційної скарги вбачається, що вона є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 та

ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15 лютого 1996 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 21 серпня 2018 року у справі № 367/1481/18 встановлено факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_1.

Третьою вінницькою державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 408/2017 щодо майна померлого ОСОБА_5, спадкоємцями за законом після померлого були: його дружина - ОСОБА_4 (відповідачка) та його дочки: позивачки - ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та ОСОБА_6,

ОСОБА_7 й ОСОБА_8

02 та 25 вересня 2017 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6 відповідно звернулися до нотаріуса із заявами про відмову від прийняття спадщини за законом та за заповітом після смерті батька ОСОБА_5 на користь дочки спадкодавця ОСОБА_1

03 листопада 2017 року ОСОБА_8 звернулася до нотаріуса із заявою про відмову від прийняття спадщини за законом та на усіх інших підставах після смерті батька ОСОБА_5 на користь дочки спадкодавця ОСОБА_2

12 березня 2019 року завідувачем Третьої вінницької державної нотаріальної контори повідомлено ОСОБА_1 порядок видачі свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, та запропоновано з'явитися до нотаріуса для отримання вичерпної інформації щодо переліку необхідних документів, а також щодо коштів, які необхідно сплатити для отримання такого свідоцтва.

18 лютого 2020 року завідувачем Третьої вінницької державної нотаріальної контори повідомлено ОСОБА_1, що станом на 18 лютого 2020 року згідно з матеріалами спадкової справи № 408/2017 до майна померлого

ОСОБА_5 із заявами про прийняття спадщини звернулися

ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Дружина спадкодавця ОСОБА_4 жодних заяв та документів до нотаріальної контори не подавала. Також роз'яснено щодо вчинення нотаріальних дій після їх оплати, а також у передбачених законом випадках після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб та в день подачі всіх необхідних документів. У зв'язку з не наданням необхідних для отримання свідоцтва про право на спадщину документів, нотаріус позбавлений можливості видати свідоцтво про право на спадщину.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо нерухомого майна від 27 квітня 2020 року № 207627073 встановлено, що відомості про право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 (колишня адреса - АДРЕСА_3, відсутні.

10 січня 2003 року між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_4 був укладений кредитним договір № 3, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 5 000,00 грн на строк 60 місяців до 10 січня 2008 року на купівлю будинку.

10 січня 2003 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 укладений договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Радомишльського нотаріального округу Житомирської області Ліпіїном О. М., зареєстрований в реєстрі за № 41. Продаж будинку вчинено за 5 000,00 грн.

18 травня 2015 року ОСОБА_5 надав нотаріально посвідчену заяву, якою підтвердив, що будинок і земельна ділянка, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, є особистою власністю його дружини ОСОБА_4.

Відповідно до довідки Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" від 29 липня 2020 року, ОСОБА_4 дійсно на підставі укладеного кредитного договору від 10 січня 2003 року № 3, вносила кошти особисто до повного його погашення.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Позивачки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовували позовні вимоги тим, що вони є спадкоємцями першої черги за законом після смерті їх батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Оскільки житловий будинок за адресою:

АДРЕСА_1 був придбаний ОСОБА_4 у період шлюбу з ОСОБА_5 вважали, що він належить на праві спільної сумісної власності як титульному власнику ОСОБА_4, так і її чоловіку - померлому батьку ОСОБА_5, а тому їх частка у спадковому майні становить для ОСОБА_1 (враховуючи, що від спадщини на її користь відмовилися ОСОБА_6 та ОСОБА_7) 3/10 частки будинку, а для ОСОБА_2 (враховуючи, що від спадщини на її користь відмовилася ОСОБА_8) 1/5 частки будинку відповідно.

Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини від фізичної особи), яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною 1 статті 1226 ЦК України передбачено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Сімейний кодекс України (далі - СК України) набув чинності з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина 1 статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

За змістом статей 16, 17 Закону України "Про власність" від 07 лютого 1991 року № 697-XII (у редакції, чинній на час придбання спірного будинку) майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Здійснення ними цього права регулюється статей 16, 17 Закону України "Про власність" і КпШС України. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Статтею 22 КпШС України (у редакції, чинній на час придбання спірного будинку) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Конструкція норми статті 22КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Установивши, що спірний житловий будинок є особистою власністю

ОСОБА_4, придбаний за її особисті (кредитні) кошти, що підтверджується у тому числі й нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_5, якою він за життя визнав, що зазначений житловий будинок є приватною власністю його дружини - ОСОБА_4, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що спірний житловий будинок не є спільним майном подружжя, не входить до спадкового майна після смерті ОСОБА_5, а отже відсутні правові підстави для задоволення позову.

Посилання в касаційній скарзі на те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_10 є необґрунтованими та спростовуються встановленими судами обставинами. ОСОБА_5 за життя не оспорював належність його дружині - ОСОБА_4 спірного житлового будинку, а навпаки, визнав зазначене нерухоме майно особистою приватною власністю дружини.

Щодо доводів касаційної скарги про відсутність доказів набуття відповідачкою права власності на земельну ділянку Верховний Суд зауважує, що стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (який діяв до 25 жовтня 2001 року), яка кореспондує статті 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час придбання спірного будинку), в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Отже, ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу

від 10 січня 2003 року отримала у власність не лише спірний будинок, а й набула право на земельну ділянку під цим будинком на тих самих умовах, що належали продавцю.

Таким чином, доводи касаційної скарги в цілому зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених ними обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та належної оцінки судів. У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини, надавати оцінку та здійснювати переоцінку доказів.

Перевіряючи наведені заявником підстави для відкриття касаційного провадження, зокрема посилання на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 171/1688/17,

від 19 лютого 2020 року у справі № 266/5267/18, від 04 квітня 2020 року у справі № 462/518/18, від 29 січня 2021 року у справі № 161/14048/19, Верховний Суд вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Так, у справі № 6-843цс17 Верховний Суд України зробив висновок про те, що майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.

Зокрема, за частиною 3 статті 61 СК України - довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними.

У справі № 640/13903/16-ц Верховним Судом зроблений висновок про те, що визначення судом частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно за померлими не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв'язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 сформулювала висновок щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними у період шлюбу, яка може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

У справі № 266/5267/18 предметом спору були вимоги про визначення частки у спільному сумісному майні подружжя та визнання права власності на частку в нерухомому майні в порядку спадкування, в якій Верховний Суд вказав, що поділ спільного нерухомого майна подружжя повинен бути доведений нотаріально посвідченою угодою, а не угодою, укладеною у простій письмовій формі.

У справі № 171/1688/17 предметом спору були вимоги про витребування особистого майна з чужого володіння та розподіл спільного майна подружжя, у якій Верховний Суд зазначив щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними у період шлюбу, яка може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

У справі № 462/518/18 предметом спору були вимоги про визнання недійсними електронних торгів, визнання протоколу та акту недійсними, визнання свідоцтва недійсним, де Верховним Судом зазначено, що "факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі.

Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання. За таких обставин, відчуження належної позивачці частки в квартирі на публічних торгах без її згоди порушує її право як співвласника цього майна на вільне користування і розпорядження ним, що є неприпустимим.".

Верховний Суд у постанові від 29 січня 2018 року у справі № 161/14048/19 зазначив щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними у період шлюбу, яка може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

Проте, у зазначеній справі судами встановлено, що спірний житловий будинок є особистою власністю ОСОБА_4, придбаний за її особисті (кредитні) кошти; ОСОБА_5 визнав, що житловий будинок є приватною власністю його дружини - ОСОБА_4, про що надав відповідну нотаріально посвідчену заяву, що не суперечить висновкам Верховного Суду у наведених заявником справах, оскільки встановлені судами фактичні обставини справи є відмінними від обставин, які були встановлені у справі, яка переглядається.

Неспроможними є також посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/18, від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц щодо невідповідності обраного позивачами способу захисту відновлення порушених прав, оскільки апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, врахував указані висновки, що стало підставою для зміни судового рішення з наведених в оскаржуваній постанові мотивів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У силу вимог статті 400 ЦПК України Верховний Суд зобов'язаний перевіряти наявність підстав для відкриття касаційного провадження, зазначених у касаційній скарзі, оскільки перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди повно та всебічно з'ясували обставини справи, правильно застосували норми матеріального права та ухвалили судові рішення, відповідно до висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року).

Керуючись пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 30 листопада 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа - Третя вінницька державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину домоволодіння у порядку спадкування, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.

Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак