Історія справи

Ухвала КГС ВП від 05.10.2020 року у справі №904/5028/19

УХВАЛА

01 грудня 2020 року

м. Київ

Справа № 904/5028/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Пількова К. М.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - Малєєвої О. М. (адвокат),

відповідача - Кузьменка В. С. (адвокат),

розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від
03.03.2020 (суддя Рудь І. А.) і постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04.08.2020 (головуючий - Чус О. В., судді Кощеєв І. М., Кузнецова І. Л. ) у справі

за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"

до Приватного акціонерного товариства "Український акціонерний проектний і конструкторсько-технологічний інститут "Укрстальпроект"

про визнання права власності та скасування державної реєстрації,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2019 року Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", Банк, Іпотекодержатель) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Український акціонерний проектний і конструкторсько-технологічний інститут "Укрстальпроект" (далі - ПрАТ "Український акціонерний проектний і конструкторсько-технологічний інститут "Укрстальпроект", Товариство, Іпотекодавець) про: 1) скасування державної реєстрації за ПрАТ "Український акціонерний проектний і конструкторсько-технологічний інститут "Укрстальпроект" права власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю інженерно-лабораторного корпусу загальною площею 3969,71 м2, літера А-9, розташовану за адресою: м.

Дніпро, вул. Князя Ярослава Мудрого, 5, проведеної 28.09.2017, номер запису про право власності 22635491; 2) визнання права власності АТ КБ "Приватбанк" на нерухоме майно згідно з описом: в інженерно-лабораторному корпусі "А-9" на 7-му поверху приміщення, яке складається з позицій 1-15 загальною площею 350,2 м2 та знаходиться за адресою: м. Дніпро вул. Князя Ярослава Мудрого, 5 (далі - спірне майно, спірний об'єкт), посилаючись на положення статей 16, 321, 328, 334, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", статей 12,26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Позовна заява обґрунтовується тим, що Банк на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, вміщеного у договорі застави нерухомого майна від 10.04.2001 (в редакції договору про внесення змін від 24.09.2004 № 1) (далі - договір застави від 10.04.2001), та на підставі акта приймання-передачі іпотеки від 10.12.2004 набув право власності на спірне майно. Натомість під час розгляду справи № 904/10693/17 Іпотекодержатель дізнався, що 28.09.2017 право власності на об'єкт нерухомого майна (з урахуванням спірного майна) зареєстровано за Товариством незважаючи на те, що Іпотекодавець у 2004 році передав позивачу у власність спірний об'єкт, тобто на момент реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна за ПрАТ "Український акціонерний проектний і конструкторсько-технологічний інститут "Укрстальпроект" законним власником спірного майна був позивач.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2020, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від
04.08.2020, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення і постанова мотивовані посиланням на положення статей 16, 182, 204, 321, 328, 335, 392, 572, 589, 628, 629 ЦК України, статей 12, 33, 35, 36, 37 Закону України "Про іпотеку", статей 3,12,18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 73, 74, 76, 77, 78, 79, 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням яких місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що: 1) позивач не довів належними доказами порушення позичальником зобов'язання перед Банком за кредитним договором від 28.03.2001 № 545, що могло би стати підставою для процедури звернення стягнення на предмет іпотеки; 2) позивачем до суду не надано та матеріали справи не містять доказів звернення Банку з письмовою вимогою про усунення порушення, отримання її Іпотекодавцем і основним боржником у кредитному зобов'язанні, а також невиконання ними вимоги у 30-денний строк з моменту отримання; 3) доказів здійснення державної реєстрації за Банком права власності на спірне майно до суду не надано, тоді як акт приймання-передачі іпотеки від
10.12.2004, виписки по рахунку № НОМЕР_1, меморіальні ордери щодо руху коштів по зазначеному рахунку, внутрішнє листування Банку не є належними доказами переходу права власності від Іпотекодавця до Іпотекодержателя, отже, позивач у 2004 році не набув права власності на предмет іпотеки шляхом реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки і його власником залишилося Товариство. При цьому обставини щодо пропуску строку позовної давності судом першої інстанції не досліджувалися, оскільки позов залишено без задоволення з підстав його необґрунтованості.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду та постановою апеляційної інстанції, АТ КБ "Приватбанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Ухвалою Верховного Суду від 09.11.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2020 і постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04.08.2020 у справі № 904/5028/19 та призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні на 01.12.2020 о 15:00.

Зазначена ухвала аргументована тим, що в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник посилається на відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права, а саме частин 1, 4 статті 334 ЦК України (у редакції, чинній до 01.01.2013) у подібних правовідносинах.

Згідно з імперативними положеннями частини 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Дослідивши доводи касаційної скарги, відзиву на неї і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 904/5028/19 з огляду на таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United
Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Водночас, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Відповідно до частин 1, 4 статті 334 ЦК України (в редакції, чинній у період з
01.01.2004 до 01.01.2013), на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування яких у подібних правовідносинах посилається скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

При цьому скаржник наголошує, що Банк, звернувши стягнення на предмет іпотеки, на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, вміщеного у договорі застави від 10.04.2001 (в редакції договору про внесення змін від
24.09.2004 № 1), та акта приймання-передачі іпотеки від 10.12.2004 набув право власності на спірне майно ще у грудні 2004 року, а у подальшому, Іпотекодержатель мав право у будь-який момент після виникнення права власності зареєструвати таке речове право, яке вже існує з 10.12.2004.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що оскаржувану постанову ухвалено судом апеляційної інстанції за умов відсутності висновку щодо застосування норм права (частин 1, 4 статті 334 ЦК України у редакції, чинній до
01.01.2013) у подібних правовідносинах, з огляду на таке.

Так, у пунктах 93 і 94 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, у якій предметом позову є, зокрема, визнання недійсними договорів купівлі-продажу майнових прав від 19.03.2010 і від 18.11.2010, укладених в період дії положень частин 1, 4 статті 334 ЦК України (у редакції, чинній до 01.01.2013), викладено таку правову позицію: "Право власності у набувача за договором відповідно до частини 4 статті 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (статті 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін. Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація".

Схожий за змістом правовий висновок міститься у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18 зі спору, що виник з подібних іпотечних правовідносин, пов'язаних з набуттям права власності на предмет іпотеки з моменту державної реєстрації відповідного права, та під час вирішення якого суди застосували до таких правовідносин положення частини 4 статті 334 ЦК України (у редакції, чинній до
01.01.2013).

Наведеним повністю спростовується безпідставне твердження скаржника про підписання сторонами акта приймання-передачі іпотеки від 10.12.2004 як достатньої підстави для набуття Іпотекодержателем у грудні 2004 року права власності на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку позасудового врегулювання, передбаченому статтями 36,37 Закону України "Про іпотеку", а саме внаслідок реалізації договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі.

Касаційна інстанція також зазначає, що згідно з частинами 1, 4 статті 182 ЦК України (в первісній редакції, чинній з 01.01.2004) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Частиною 1 статті 37 Закону України? Про іпотеку? (у редакції, чинній станом на
10.12.2004) встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Відповідно до частин 1, 5, 7 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в первісній редакції від
01.07.2004, чинній на час підписання сторонами акта приймання-передачі іпотеки від 10.12.2004) речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому частин 1, 5, 7 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності частин 1, 5, 7 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", визнаються державою. Відповідно до частин 1, 5, 7 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна.

Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна.

У свою чергу, згідно з частинами 2, 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції від
23.03.2017, чинній на час державної реєстрації за відповідачем права власності на нерухоме майно) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до частинами 2, 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Отже, положення статей 182, 334 ЦК України (у редакції, чинній станом на
10.12.2004), статті 37 Закону України? Про іпотеку? і статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачають можливість набуття права власності на предмет іпотеки у порядку позасудового врегулювання саме з моменту державної реєстрації іпотекодержателем права власності на нерухоме майно - предмет іпотеки, а не з моменту підписання іпотекодержателем та іпотекодавцем акта приймання-передачі іпотечного майна.

Зміст оскаржуваних рішення та постанови переконливо свідчить про те, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог повністю, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що оскільки доказів здійснення державної реєстрації за Банком права власності на спірне майно до суду не надано, то позивач у 2004 році не набув права власності на предмет іпотеки шляхом реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки і його власником залишилося Товариство, позаяк відповідно до пункту 1 частини 5 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому пункту 1 частини 5 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Отже, суд апеляційної інстанції фактично переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до висновку щодо застосування норм права (частин 1, 4 статті 334 ЦК України у редакції, чинній до 01.01.2013) у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від
18.12.2019 у справі № 522/1029/18 і постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18, що у розумінні пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України є достатньою підставою для закриття касаційного провадження у справі № 904/5028/19.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, а будь-які інші підстави касаційного оскарження позивачем не зазначалися та не обґрунтовувалися у поданій касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2020 і постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04.08.2020 у справі № 904/5028/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від
03.03.2020 і постанову Центрального апеляційного господарського суду від
04.08.2020 у справі № 904/5028/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

К. М. Пільков