Справа "Тіхак проти України": Судом з різних підстав було визнано низку скарг заявника на кримінальне провадження щодо нього явно необґрунтованими та неприйнятними (заява №59937/08, від 18.12.2018 р.)

21.12.2020 | Автор: Дементьєв Олександр Сергійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акту: У своїй заяві до ЄСПЛ заявник, посилаючись на статтю 6 Конвенції, скаржився не те, що розгляд його справи національними судами був необ’єктивним та несправедливим: i) вони не оцінили факти справи та його аргументи ii) не забезпечили гарантій для дотримання прав на захист iii) не допитали деяких свідків. Крім того, заявник скаржився, що органи влади відмовили йому у наданні копій документів, необхідних для обґрунтування його скарги до Європейського суду, у порушення статті 34 Конвенції. Суд дійшов висновку, що скарги заявника за статтею 6 Конвенції були неприйнятними, оскільки суди розглядали наявні у них докази, а підстави, на яких вони ґрунтували свої рішення були визнані адекватними. При цьому, на момент подій у справі правовій системі продовжувало бракувати чіткої та конкретної процедури для ув’язнених, яка давала б їм, їх родичам чи захисникам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження. Тому у справі було констатовано порушення статті 34 Конвенції.

Факти справи: У листопаді 2007 р. суд першої інстанції визнав заявника винним у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років. Вирок ґрунтувався, зокрема, на показаннях потерпілого, наданих під час досудового слідства, у тому числі під час очної ставки із заявником, результатах пред’явлення осіб для впізнання, результатах судово-медичної експертизи та висновках судово-балістичних експертиз пістолету та револьверу та показаннях свідків. Судами вищих інстанцій було залишено вирок щодо заявника без змін.

У лютому 2009 р. сестра заявника, яка на той момент представляла його інтереси у Суді, звернулася до суду першої інстанції з клопотанням про надання їй протоколів допиту свідків працівниками міліції, документів щодо проведеного після його затримання обшуку заявника, протоколів судових засідань та протоколів міліції про пред’явлення осіб для впізнання. У березні цього ж року суд першої інстанції відповів, що не був уповноважений надавати копії документів після закінчення кримінального провадження. У подальшому Суд попросив сестру заявника надати копії скарг заявника з печатками апеляційного суду та Верховного Суду України. У червні 2009 р. сестра заявника звернулася з клопотанням про надіслання їй цих документів, проте національні суди відмовили їй у задоволенні клопотань. У лютому 2012 р. заявник був доставлений до суду першої інстанції та йому було дозволено ознайомитися з матеріалами справи, при цьому, з невідомих причин поданих заявником та його захисником касаційних скарг та постанови Верховного Суду України серед матеріалів не було. 28 лютого 2012 р. новий представник заявника звернувся до Верховного Суду України з клопотанням про надання копій поданих заявником та його захисником касаційних скарг. У березні 2012 р. він отримав ці копії та надав їх Суду.

Суть справи:

Відсутність порушення статті 6 Конвенції

1. Визнання наданих під час досудового слідства показань потерпілого допустимим доказом

Передусім, Суд, посилаючись на свою попередню практику, зауважив про три потенційні урівноважуючі фактори у провадженні, а саме: (i) можливість, якою заявник скористався під час провадження на національному рівні, викласти власну версію подій, поставити під сумнів достовірність показань потерпілого та вказати на будь-яку неузгодженість у показаннях останнього; (ii) наявність інших підтверджуючих доказів; (iii) участь заявника в очній ставці з потерпілим під час досудового слідства.

Щодо першого фактора Суд зазначив, що всупереч доводам заявника з рішень національних судів вбачається, що вони уважно оцінили показання потерпілого та відповіли на спроби заявника вказати на неточності у них. Щодо другого – Суд зазначив, що показання потерпілого не були єдиним доказом проти заявника. Було багато доказів того, що на момент злочину заявник знаходився безпосередньо поруч із місцем його вчинення. Зрештою національні суди посилалися на результати експертиз. Щодо третього – Суд зазначив, що під час досудового слідства заявник взяв участь у очній ставці з потерпілим, при цьому заявник не стверджував, що під час відповідної очної ставки він не мав можливості поставити питання потерпілому або його права були обмежені будь-яким іншим чином.

У світлі наведених міркувань Суд вирішив, що ця скарга була явно необґрунтованою та мала бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Стверджуване непроведення допиту деяких інших свідків

У своїх первинних доводах заявник стверджував, що національні органи влади не викликали та не допитали свідків захисту. Суд зауважив, що Конвенція не вимагає присутності та допиту кожного свідка на користь обвинуваченого; його основною метою, як це зазначено у фразі «на тих самих умовах», є повна рівність сторін відповідного провадження. Тільки виняткові обставини можуть призвести до висновку Суду, що відмова у допиті таких свідків порушила статтю 6 Конвенції. Розглянувши матеріали справи Суд зауважив, що одного зі свідків, на яких посилався заявник, було допитано під час судового розгляду. Заявник та його захисник були присутні під час його допиту та не оскаржували достовірність його показань. Інші двоє були свідками разом із першим свідком. Тому Суд вирішив, що навряд вони могли додати якусь нову інформацію до показань останнього. Отже, ця частина заяви також була явно необґрунтованою та мала бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

3. Решта скарг за статтею 6 Конвенції

Заявник також не погоджувався з оцінкою доказів національними судами. Суд дійшов висновку, що заявник у цій справі користувався правом на змагальність судового процесу та мав можливість висунути всі свої аргументи, а органи судової влади належним чином їх розглянули. Загалом Суд не вбачав недоліків у способі, у який національні суди розглядали наявні у них докази або адекватність підстав, на яких вони ґрунтували свої рішення. Отже, і ця частина заяви також була явно необґрунтованою та мала бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Порушення статті 34 Конвенції

Заявник скаржився, що органи влади відмовили йому у надані копій документів, необхідних для обґрунтування ним своєї скарги до Суду. Уряд зазначив, що під час кримінального провадження заявник та його захисник мали доступ до матеріалів справи та могли робити нотатки від руки. Суд зауважив, що національні суди відмовили у задоволенні клопотань про надання документів, поданих сестрою заявника, яка діяла в якості його представника. Суд також встановив, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм, їх родичам чи захисникам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження. Отже, Суд і цій справі дійшов висновку, що відмовивши сестрі заявника у надані копій документів, держава-відповідач не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції.

Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, та 2 766,40 євро в якості компенсації за представництво його інтересів у Суді. Проте, Суд вирішив, що у даній справі встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.

Аналізуйте наступні судові акти: «Чжан проти України» (заява № 6970/15, від 13 листопада 2018 р.)

«Лавринюк проти України» (заява № 1858/08, від 04.12.2018 р.)

«Гербей та інші проти України»: (від 21.07.2016 р.)

«Якуба проти України» (заява № 1452/09, від 12.02.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ТІХАК ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF TIKHAK v. UKRAINE)

(Заява № 59937/08)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

18 грудня 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Тіхак проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque), Голова,
Егідіюс Куріс (Egidijus Kūris),
Юлія Антоанелла Моток (Iulia Antoanella Motoc), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 59937/08), яку 28 листопада 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Роман Петрович Тіхак (далі – заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв
пан М.О. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останній етапах провадження пан І. Ліщина.

3. 22 червня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд держави-відповідача.

4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах «Неділенко та інші проти України» [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року, та «Лада проти України» [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року).

ФАКТИ

A. Події, що передували справі

5. Заявник народився у 1962 році. До його затримання він проживав у смт Березна Чернігівської області. Пан Я. (далі також згадується як «потерпілий») проживав у тому ж селищі, недалеко від будинку заявника.

6. Увечері 27 лютого 2007 року Я., який перебував у стані алкогольного сп’яніння, влаштував бійку з До. Присутніми при цьому були Ти., О., та Ш. Після бійки, близько 21 год. 25 хв., Я. пішов до місцевого кафе, де побачив К., працівницю кафе.

7. Близько 23 год. 00 хв. заявник увійшов до кафе, побачив Я., купив шоколад та пішов.

8. 28 лютого 2007 року Я. пішов з кафе близько 01 год. 00 хв. Він ішов додому темною вулицею, коли раптом до нього наблизився чоловік та вистрелив йому у живіт. Я. дійшов додому і сказав своїй дівчині, що у нього вистрелив високий чоловік. Потім він поїхав до лікарні, де лікарі встановили, що він був у стані сильного алкогольного сп’яніння та мав вісім вогнепальних поранень в області живота. Я. був прооперований, проте набої знайдені не були (див. показання хірурга у пункті 23).

B. Кримінальне провадження щодо заявника

9. 01 березня 2007 року працівники міліції затримали заявника за підозрою у заподіянні Я. вогнепальних поранень. У той самий день вони провели обшук заявника та виявили у нього чорний револьвер з обмотаною білою стрічкою рукояткою. Подальша експертиза показала, що це був сигнальний пістолет і пострілом з нього неможливо було когось поранити.

10. 03 березня 2007 року працівники міліції провели обшук квартири заявника у присутності заявника та понятих. Під час обшуку працівники міліції виявили іншу зброю, газовий пістолет перероблений таким чином, щоб з нього можна було стріляти бойовими патронами, кулями та вибуховою речовиною.

11. 06 березня 2007 року працівники міліції допитали Я., який проходив лікування у лікарні. Він зазначив, що зустрів До., Ш., Ти. та О. 27 лютого 2007 року між 21 год. 00 хв. та 22 год. 00 хв. Після цього він пішов до кафе, де побачив невисокого чоловіка близько сорока років, одягненого у світлу шкіряну куртку. Я. вже бачив цього чоловіка декілька разів, оскільки він жив поблизу будинку Я.
Я. пішов з кафе близько 01 год. 00 хв. 28 лютого 2007 року та направився додому, коли цей чоловік вистрілив у нього з маленького револьвера з білою стрічкою. Я. зазначив, що зможе впізнати особу, яка стріляла у нього.

12. У той самий день слідчий провів пред’явлення осіб для впізнання. Заявнику, віком сорок п’ять років, одягненому у світлу шкіряну куртку, запропонували сісти поруч з Т., віком п’ятдесят дев’ять років, одягненому у темну шкіряну куртку, та Г., віком тридцять років та одягненому у чорне пальто. Заявник сів між Т. та Г., і слідчий запросив Я. до кімнати. Останній одразу наблизився до заявника та запитав його: «Нащо ти у мене стріляв?» Це було записано у протоколі міліції, який заявник підписав, не висунувши жодних заперечень.

13. 13 березня 2007 року працівники міліції провели очну ставку між Я. та заявником. Потерпілий підтвердив, що заявник стріляв у нього. Сторони не надали Суду протокол цієї очної ставки. У своїй подальшій апеляційній скарзі (див. пункт 28) захисник заявника стверджував про наявність розбіжності між первинними показаннями потерпілого та його показаннями, наданими під час очної ставки, у тому, що під час очної ставки потерпілий заявив, що до нападу бачив заявника лише один раз.

14. 05 травня 2007 року з невідомих причин Я. вчинив самогубство.

15. 01 червня 2007 року заявник звернувся до слідчого з клопотанням про допит Ш. (див. пункт 6), вилучення набоїв з тіла Я. та встановлення, чи були вони випущені зі знайденого у його квартирі пістолета (див. пункт 10).

16. Слідчий відмовив у задоволенні клопотання заявника, зазначивши, що працівники міліції вже намагалися допитати Ш., проте він відмовився давати показання, пославшись на своє право не свідчити проти себе, та що вилучити кулі з тіла потерпілого було неможливо, оскільки його мати не дала дозволу на ексгумацію тіла.

17. Справа заявника була направлена для розгляду до Менського районного суду (далі – суд першої інстанції). В обвинувальному висновку було зазначено, що заявник стріляв у Я. зі знайденого у його квартирі пістолета.

18. У першому засіданні суд першої інстанції задовольнив клопотання заявника про виклик та допит Ш. Суд також з власної ініціативи вирішив викликати та допитати О. (див. пункт 6).

19. У тому самому засіданні суд у присутності заявника та його захисника допитав Ти. (див. пункт 6). Останній зазначив, що ввечері
27 лютого 2007 року він був разом з О., Ш., та До. Я. прийшов та побився з До. Після бійки О. був вкритий кров’ю та повторював: «Я йому зроблю». Близько 21 год. 25 хв. Я. пішов. Заявник та його захисник не оскаржували достовірність показань Ти. та не поставили йому жодних запитань.

20. Згодом захисник заявника подав інші клопотання, наполягаючи на допиті О. та Ш. 15 жовтня 2007 року суд зобов’язав працівників міліції здійснити привід цих осіб у наступне судове засідання. Проте з невідомих причин О. та Ш. не з’явилися.

21. У незазначену дату суд першої інстанції допитав К., працівницю кафе (див. пункт 6). Вона зазначила, що приблизно опівночі 27 лютого 2007 року вона бачила заявника, який стояв біля кафе та слідкував за потерпілим.

22. Експерт-криміналіст З. зазначив, що виявлений у заявника револьвер (див. пункт 9) був сигнальним пістолетом і пострілом з нього неможливо було когось поранити. Виявлені у квартирі заявника набої підходили до знайденого у тій самій квартирі пістолета
(див. пункт 10). Вірогідність того, що пістолет та набої були використані для заподіяння тілесних ушкоджень Я., не могла бути виключена. Револьвер та пістолет були приблизно того самого розміру та кольору; револьвер мав білу стрічку на рукоятці, тоді як на пістолеті її не було. Здатність особи розпізнати їх залежала від уважності самої особи. Суд першої інстанції також оглянув обидві зброї: він зазначив, що вони обидві були невеликого розміру, вміщалися у руці та були однакового кольору (чорного) та єдиною відмінністю між ними було те, що револьвер мав барабан, а пістолет – магазин.

23. Лікар Н., хірург, який оперував потерпілого, зазначив, що під час операції жодних набоїв у тілі виявлено не було, хоча згідно з рентгенологічнім знімком у тканинах тіла потерпілого знаходились маленькі сторонні предмети.

24. Слідчий, який проводив пред’явлення осіб для впізнання, та Т., який був на впізнанні разом із заявником (див. пункт 12), зазначили, що під час пред’явлення осіб для впізнання, вони бачили, як Я. прямо вказав на заявника як на особу, що вчинила злочин, підійшовши до нього та запитавши: «Нащо ти у мене стріляв?»

25. Мати Я. зазначила, що її син сказав їй, що у нього стріляв чоловік у коричневій куртці та шапці. Його дівчина переказала слова Я. після того, як у нього стріляли (див. пункт 8).

26. У суді першої інстанції заявник та його захисник стверджували, що пістолет був підкинутий у квартиру заявника працівниками міліції. Вони зазначили, що показання Я. стосовно зовнішності особи, яка стріляла, та знаряддя злочину були непослідовними. Оскільки у відповідний момент потерпілий був у стані сильного алкогольного сп’яніння він не міг достатньо чітко побачити особу, яка стріляла, щоб згодом впізнати її. Заявник визнав, що увечері 27 лютого 2007 року він відвідував кафе. Він був одягнений у шкіряну куртку та шапку. Заявник та його захисник звернулися до суду з клопотанням про призначення психіатричної експертизи для оцінки того, чи перебував Я. у психічному стані, який би дозволив йому побачити та ідентифікувати особу, яка у нього стріляла. Суд відмовив у задоволенні їхнього клопотання у зв’язку з тим, що воно не стосувалося справи.

27. 16 листопада 2007 року суд першої інстанції визнав заявника винним у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років. Вирок ґрунтувався, зокрема, на:

(i) показаннях потерпілого, наданих під час досудового слідства, у тому числі під час очної ставки із заявником (див. пункт 13);

(ii) результатах пред’явлення осіб для впізнання (див. пункт 12);

(iii) результатах судово-медичної експертизи та висновках судово-балістичних експертиз пістолету та револьверу (див. пункт 22);

(iv) показаннях Ти., К. (працівниця кафе), учасників пред’явлення осіб для впізнання, а також дівчини і матері потерпілого
(див. пункти 19, 21, 24 та 25).

Суд встановив, що неточності у показаннях потерпілого могли пояснюватись тим, що на момент подій він знаходився у стані алкогольного сп’яніння, наявністю тяжких тілесних ушкоджень та тим, що стріляли у нього вночі на неосвітленій вулиці.

28. Захисник заявника подав апеляційну скаргу. Він зазначив, що Я. був у стані сильного алкогольного сп’яніння, а тому він не міг бачити особу, яка стріляла; знайдені у квартирі заявника пістолет та патрони йому не належали, а були підкинуті працівниками міліції; суд першої інстанції не розглянув належним чином показання Ти.; під час пред’явлення осіб для впізнання заявник, Т. і Г. сиділи, тому Я. не мав можливості оцінити їхній зріст; під час того самого пред’явлення осіб для впізнання тільки заявник був одягнений у світлу шкіряну куртку та мав вік сорок років, саме як Я. описав особу, яка стріляла. Захисник заявника також вказав на неточності між первинними показаннями потерпілого та його показаннями, наданими під час очної ставки із заявником, щодо того, чи знав потерпілий заявника до нападу (див. пункти 11 та 13).

29. В ухвалі від 17 січня 2008 року Апеляційний суд Чернігівської області встановив, що вина заявника була достатньо встановлена на підставі показань потерпілого та судово-медичних експертиз. Безпосередньо перед обшуком заявник відчинив квартиру своїми власними ключами, а обшук проводився у присутності понятих, тому пістолет та патрони не могли бути підкинуті. У суді першої інстанції Т. підтвердив, що під час пред’явлення осіб для впізнання Я. впізнав заявника як особу, яка стріляла. Апеляційний суд зазначив, що підстав для сумніву в правдивості та достовірності показань, наданих Я. під час досудового слідства, не було.

30. Заявник та його захисник подали касаційні скарги, висунувши ті самі аргументи, що й в апеляційному суді (див. пункт 28). Вони також скаржилися, що ані Я., ані зазначені заявником свідки
(див. пункт 20), не були викликані та допитані судом першої інстанції.

31. 04 червня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційних скарг.

C. Факти щодо стверджуваного невиконання державою зобов’язання за статтею 34 Конвенції

32. У лютому 2009 року сестра заявника, яка на той момент представляла його інтереси у Суді, звернулася до суду першої інстанції з клопотанням про надання їй протоколів допиту працівниками міліції Я. та його дівчини, документів щодо проведеного після його затримання обшуку заявника, протоколів судових засідань та протоколів міліції про пред’явлення осіб для впізнання. 06 березня 2009 року суд першої інстанції відповів, що не був уповноважений надавати копії документів після закінчення кримінального провадження.

33. 13 травня 2009 року Суд попросив сестру заявника надати копії скарг заявника з печатками апеляційного суду та Верховного Суду України для підтвердження їхнього отримання обома судами.

34. 16 червня 2009 року сестра заявника звернулася з клопотанням про надіслання їй цих документів до Менського районного суду, Апеляційного суду Чернігівської області та Верховного Суду України.

35. 24 червня 2009 року Верховний Суд України відповів, що не був уповноважений надавати копії документів.

36. Апеляційний суд Чернігівської області повідомив, що сестра заявника мала звернутися до суду першої інстанції зі своїм клопотанням про надання документів.

37. Суд першої інстанції відповів, що сестра заявника вже отримала копію поданої до апеляційного суду скарги і суд першої інстанції не був уповноважений надсилати їй ще одну копію. Суд першої інстанції не надав їй жодної інформації щодо поданих до Верховного Суду України касаційних скарг.

38. 22 лютого 2012 року заявник був доставлений до суду першої інстанції та йому було дозволено ознайомитися з матеріалами справи. З невідомих причин поданих заявником та його захисником касаційних скарг або постанови Верховного Суду України у них не було
(див. пункти 30 та 31).

39. 28 лютого 2012 року новий представник заявника,
пан Тарахкало (див. пункт 2), звернувся до Верховного Суду України з клопотанням про надання копій поданих заявником та його захисником касаційних скарг. 27 березня 2012 року він отримав ці копії та надав їх Суду.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

40. Заявник скаржився, що розгляд його справи судами був необ’єктивним та несправедливим, оскільки вони не оцінили належним чином факти справи або його аргументи. Він також скаржився, що суд першої інстанції посилався на надані під час досудового слідства показання потерпілого, не забезпечивши достатніх гарантій для дотримання прав на захист. Він також не допитав деяких інших свідків.

Заявник посилався на пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, яка у відповідних частинах передбачає:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. …

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.»

A. Вичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання правила шестимісячного строку

41. Уряд доводив, що заявник не подавав касаційну скаргу. Якщо він вважав, що не мав ефективного засобу юридичного захисту щодо ухвали апеляційного суду, він мав подати свою заяву до Суду протягом шести місяців після винесення цієї ухвали (до 17 січня
2008 року). Проте заява була подана лише 28 листопада 2008 року.

42. Суд зазначає, що заявник та його захисник подали апеляційні скарги, у яких зазначалося, inter alia, що зазначені заявником свідки викликані та допитані не були (див. пункт 30). Верховний Суд України розглянув касаційні скарги та 04 червня 2008 року залишив їх без задоволення (див. пункт 31). Тому аргумент Уряду щодо невичерпання та недотримання правила шестимісячного строку має бути відхилений.

B. Визнання наданих під час досудового слідства показань потерпілого допустимим доказом

43. Заявник стверджував, що відсутність достатніх гарантій, здатних виправити недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з визнанням наданих під час досудового слідства показань потерпілого проти нього допустимим доказом, порушувало
підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції. Зокрема, він доводив, що національні суди не розглянули показання потерпілого достатньо уважно та не призначили посмертну судово-психіатричну експертизу потерпілого для встановлення того, чи міг він вірно запам’ятати та повідомити про відповідні події.

44. Суд сформулював загальні принципи, які мають застосовуватись у справах, у яких свідок обвинувачення не був присутнім у судовому засіданні, а попередньо надані ним показання були визнані допустимим доказом, у рішеннях справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC] (заяви № 26766/05 та № 22228/06, ЄСПЛ 2011) та «Шачашвілі проти Німеччини» [ВП] (Schatschaschwiliv. Germany) [GC] (заява № 9154/10, ЄСПЛ 2015). Перелік цих принципів наведений у рішеннях у справах «Сетон проти Сполученого Королівства» (Seton v. the United Kingdom) (заява № 55287/10,
пункти 57 – 59, від 31 березня 2016 року) та «Боєць проти України» (Boyets v. Ukraine) (заява № 20963/08, пункти 74 – 76, від 30 січня
2018 року).

1. Причини відсутності потерпілого та роль його показань у засудженні

45. Повертаючись до цієї справи Суд, по-перше, відмічає наявність поважної причини відсутності потерпілого, а, отже, й для визнання його показань допустимим доказом, а саме його смерть (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom), пункт 153). Не може бути сумніву у тому, що надані під час досудового слідства показання потерпілого мали вирішальне значення у засудженні заявника. Залишається з’ясувати, чи існували достатні урівноважуючі фактори, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з визнанням допустимим доказом показань незаслуханого судом свідка.

2. Потенційні урівноважуючі фактори

46. Суд вбачає три потенційні урівноважуючі фактори у провадженні (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункти 126 – 131, щодо загального обговорення можливих урівноважуючих факторів):

(i) можливість, якою заявник скористався під час провадження на національному рівні, викласти власну версію подій, поставити під сумнів достовірність показань потерпілого та вказати на будь-яку неузгодженість у показаннях останнього;

(ii) наявність інших підтверджуючих доказів;

(iii) участь заявника в очній ставці з потерпілим під час досудового слідства.

(a) Можливість поставити під сумнів достовірність показань потерпілого

47. Заявник мав достатньо можливостей поставити під сумнів достовірність показань потерпілого та викласти власну версію подій. Він скаржився, що національні суди не розглянули його аргументи. Проте це не означає, що він зіткнувся з будь-якими обмеженнями у викладенні своїх аргументів чи що суди не розглянули їх належним чином.

48. Всупереч доводам заявника з рішень національних судів вбачається, що вони уважно оцінили показання потерпілого та відповіли на спроби заявника вказати на неточності у них: зокрема, судово-медичному експерту були поставлені питання щодо фізичних відмінностей між пістолетом і револьвером та чи могла особа їх переплутати. Суд першої інстанції також оглянув та порівняв обидві зброї. Він зазначив, що візуальні відмінності між зброєю були мінімальними (див. пункт 22). Це дозволило судам відхилити доводи щодо неточностей у показаннях потерпілого стосовно зброї у зв’язку з їхньою незначущістю. Суди також постановили, що інші неточності пояснювались тим, що на момент подій Я. перебував у стані алкогольного сп’яніння, мав тяжкі тілесні ушкодження та стріляли у нього вночі на неосвітленій вулиці (див. пункт 27).

(b) Підтверджуючі докази

49. Показання потерпілого не були єдиним доказом проти заявника. Національні суди також мали у своєму розпорядженні протокол пред’явлення осіб для впізнання (див. пункт 12). Незважаючи на спроби заявника поставити під сумнів достовірність цієї дії, суд першої інстанції визнав її результати достовірними у світлі інших розглянутих ним доказів, зокрема, показань інших його учасників
(див. пункт 24). Було багато доказів того, що на момент злочину заявник знаходився безпосередньо поруч із місцем його вчинення. Зрештою національні суди посилалися на результати експертиз, з яких вбачалося, що знайдена у квартирі заявника зброя могла бути використана для заподіяння тілесних ушкоджень, яких зазнав потерпілий (див. пункт 27).

(c) Очна ставка під час досудового слідства

50. Під час досудового слідства заявник взяв участь у очній ставці з потерпілим (див. пункт 13). Суд неодноразово встановлював, що можливість поставити питання свідку обвинувачення на стадії слідства є важливою процесуальною гарантією, здатною усунути перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з неявкою такого свідка у судове засідання (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 130, та рішення у справі «Пальчик проти України» (Palchik v. Ukraine),
заява № 16980/06, пункт 50, від 02 березня 2017 року, з подальшими посиланнями).

51. Заявник не стверджував, що під час очної ставки він не мав можливості поставити питання потерпілому або його права були обмежені будь-яким іншим чином (див. там само та для порівняння, наприклад, рішення у справі «Нечто проти Росії» (Nechto v. Russia), заява № 24893/05, пункт 123, від 24 січня 2012 року). Навпаки, він посилався на результати цієї очної ставки, щоб поставити під сумнів достовірність показань потерпілого та при цьому він не скаржився, що очна ставка була проведена неналежним чином (див. пункт 28).

3. Висновок

52. Суд доходить висновку про наявність належних урівноважуючих факторів, які усували недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з визнанням показань померлого потерпілого проти заявника допустимим доказом. Суд вважає, що не було висунуто жодної небезпідставної скарги з твердженням, що справедливість провадження була підірвана у зв’язку з визнанням цих доказів допустимими.

53. У світлі наведених міркувань Суд вважає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

C. Стверджуване непроведення допиту деяких інших свідків

54. У своїх первинних доводах заявник стверджував, що національні органи влади не викликали та не допитали свідків О., Ш. та Ти. Заявник не сформулював це у вигляді окремої скарги у своїх зауваженнях після повідомлення про справу Уряд держави-відповідача. Проте щодо визнання показань потерпілого допустимим доказом він зазначив у своїх зауваженнях, що деякі інші свідки, зокрема О., допитані не були. Суд не вважає за необхідне з’ясовувати, чи може це тлумачитися, як висловлення заявником бажання підтримати свою первинну скаргу. Дійсно, навіть якщо це припустити (див. для порівняння, наприклад, рішення у справах «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункти 98 – 100, від 20 травня 2010 року, та «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko and Others v. Ukraine), заяви № 70329/12 та 5 інших, пункти 22 – 26, від 27 червня 2017 року), ця скарга у будь-якому разі є неприйнятною з таких причин.

55. Підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції не вимагає присутності та допиту кожного свідка на користь обвинуваченого; його основною метою, як це зазначено у фразі «на тих самих умовах», є повна рівність сторін відповідного провадження
(див. рішення у справі «Відаль проти Бельгії» (Vidal v. Belgium),
від 25 березня 1992 року, пункт 33, Серія А № 235‑B). Тільки виняткові обставини можуть призвести до висновку Суду, що відмова у допиті таких свідків порушила статтю 6 Конвенції (див. рішення у справі «Дорохов проти Росії» (Dorokhov v. Russia), заява № 66802/01, пункт 65, від 14 лютого 2008 року).

56. У частині щодо Ти. скарга є явно необґрунтованою, оскільки Ти. насправді був допитаний під час судового розгляду (див. пункт 19).

57. Суд зауважує, що під час досудового слідства органи влади намагалися допитати Ш. Він відмовився давати показання, посилаючись на своє право не свідчити проти себе (див. пункт 16). Проте Ти. був допитаний судом першої інстанції та зазначив, що
27 лютого 2007 року він, Ш. та О. стали свідками бійки між Я. та До. Заявник та його захисник були присутні під час допиту Ти. та не оскаржували достовірність його показань (див. пункт 19).

58. Суд зазначає, що Ш. та О. були свідками бійки разом з Ти.
(див. пункт 6). Тому незрозуміло, чому заявник вважав, що вони можуть додати якусь нову інформацію до показань останнього. У будь-якому разі органи влади доклали певних зусиль для доставлення Ш. та О. у судове засідання за клопотанням заявника та немає жодних ознак того, що органи влади якимось чином були відповідальні за неприбуття цих свідків (див. пункти 18 – 20) або що це вплинуло на загальну справедливість провадження.

59. Отже, ця частина заяви також є явно необґрунтованою та має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

D. Решта скарг за статтею 6 Конвенції

60. Заявник також не погодився з оцінкою доказів національними судами.

61. Пункт 1 статті 6 Конвенції не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, в який вони повинні оцінюватись, що є, у першу чергу, предметом регулювання національного законодавства та національних судів. Зазвичай Судом не переглядаються такі питання, як вага, що надається національними судами певним доказам або висновкам чи оцінкам, які перебувають у них на розгляді. Суд не має діяти як четверта інстанція, а тому не ставитиме оцінку національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі «Морейра Феррейра проти Португалії» (№ 2) [ВП] (Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2) [GC], заява № 19867/12, пункт 83, від 11 липня 2017 року).

62. Суд доходить висновку, що заявник у цій справі користувався правом на змагальність судового процесу. У цьому контексті він мав можливість висунути всі свої аргументи, а органи судової влади належним чином їх розглянули. Загалом Суд не вбачає недоліків у способі, у який національні суди розглядали наявні у них докази або адекватність підстав, на яких вони ґрунтували свої рішення.

63. З цього випливає, що ця частина заяви також є явно необґрунтованою та має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

64. Заявник скаржився, що органи влади відмовили йому у надані копій документів, необхідних для обґрунтування ним своєї скарги до Суду. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 та 126, від 20 березня 2018 року), вважає за належне розглянути цю скаргу за статтею 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

65. Уряд зазначив, що під час кримінального провадження заявник та його захисник мали доступ до матеріалів справи та могли робити нотатки від руки. Відповідно до національного законодавства органи влади не були зобов’язані надавати заявнику копії документів з матеріалів його справи. На відміну від заявника в рішенні у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine) (заява № 16474/03,
від 14 жовтня 2010 року), у цій справі заявник підтримував контакти зі своїми родичами і тому міг попросити їх або захисника отримати необхідні документи. Після закінчення кримінального провадження захисник, який представляв заявника у Суді, міг отримати копії документів з матеріалів справи заявника. Йому мала бути відома відповідна процедура.

66. Суд зауважує, що національні суди відмовили у задоволенні клопотань про надання документів, поданих сестрою заявника, яка діяла в якості його представника (див. пункти 34 – 37). Суд уже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України. Зокрема, в рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) (заява № 760/03, пункт 123, від 26 липня 2012 року) він встановив, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм, їхнім родичам чи захисникам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження. У цій справі Уряд не навів жодних підстав для того, щоб Суд відступив від своїх висновків за статтею 34 Конвенції, яких він дійшов у рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine).

67. Отже, Суд доходить висновку, що відмовивши сестрі заявника у надані копій документів, держава-відповідач не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції забезпечити заявника всіма необхідними засобами, щоб дозволити Суду провести належний та ефективний розгляд його заяви.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

68. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

69. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

70. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

71. З огляду на конкретні обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник (див, mutatis mutandis, рішення у справі «Андрій Захаров проти України» (Andrey Zakharov v. Ukraine), заява № 26581/06, пункт 75, від 07 січня 2016 року).

B. Судові та інші витрати

72. Заявник також вимагав 2 766,40 євро в якості компенсації витрат за представництво його інтересів у Суді.

73. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

74. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі Суд з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, а також беручи до уваги те, що представнику заявника уже було сплачено 850 євро у рамках правової допомоги Суду (див. пункт 2), відхиляє вимогу заявника.

C. Пеня

75. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує неприйнятними скарги заявника за статтею 6 Конвенції;

2. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду;

3. Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Андреа Там’єтті
(Andrea Tamietti)
Заступник Секретаря

Пауло Пінто де Альбукерке
(Paulo Pinto de Albuquerque)
Голова

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2019/02/08/20190208154825-63.docx

1060
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
Популярные события
ЕСПЧ
0