Справа «Старенький та інші проти України» (Заява № 71848/13) | від 24.06.2021:

Справа «Старенький та інші проти України»
(Заява № 71848/13)

СТРАСБУРГ
24 червня 2021 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Старенький та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,
Йован Ілієвський (<…>),
Івана Джеліч (<…>), судді
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 71848/13), яку 24 жовтня 2013 року подали до Суду проти України на підставі додатку (далі - заявники),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 3 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 03 червня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Заявники, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, скаржилися за статтею 3 Конвенції на піддання їх безпідставному насильству під час евакуації при пожежі з однієї установи виконання покарань до іншої у березні 2012 року та непроведення ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим.

ФАКТИ

2. Імена заявників і роки їхнього народження наведені у Додатку.

3. Пан Василь Йовдій помер 24 квітня 2019 року. 01 травня 2020 року його брат, п. Юрій Йовдій, висловив бажання підтримати заяву.

4. Пан Кулик проживає у м. Вишневе - 1 . Решта чотирнадцять заявників продовжують відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі: п. Кузнєцов, п. Лавренюк і п. Петришак - в Івано-Франківській установі виконання покарань № 12, п. Токач - у Чортківській установі виконання покарань № 26, а інші десять заявників - у Новгород-Сіверській установі виконання покарань № 31.

- 1 Пан Кулик був звільнений з установи виконання покарань 03 квітня 2018 року після відновлення кримінального провадження щодо нього у зв’язку з ухваленням Судом рішення за його попередньою заявою (див. рішення у справі «Кулік проти України» [Комітет] (Kulik v. Ukraine) [Committee], заява № 34515/04, від 02 лютого 2017 року). Його прізвище у зазначеній заяві було транслітеровано з російської мови як мови, використаної тоді заявником, водночас у цій справі воно транслітеровано з української мови, якою складено заяву.

5. Заявників представляла пані Олена Сапожнікова - юрист, яка практикує у м. Києві.

6. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

7. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. ЕВАКУАЦІЯ ПІД ЧАС ПОЖЕЖІ У СОКАЛЬСЬКІЙ ВИПРАВНІЙ КОЛОНІЇ

8. На момент подій заявники відбували покарання у Сокальській виправній колонії № 47 (далі - Сокальська виправна колонія) у Львівській області.

9. 27 березня 2012 року близько 14 год. 00 хв. на покрівлі даху сектору максимального рівня безпеки, в якому були розміщені шістдесят вісім засуджених до довічного позбавлення волі, у тому числі заявники, виникла пожежа. Усі засуджені були евакуйовані в безпечні місця на території виправної колонії (див. пункти 12-14).

10. Управління Державної пенітенціарної служби України у Львівській області організувало та координувало подальшу евакуацію засуджених до довічного позбавлення волі до Львівського слідчого ізолятора (далі - Львівське СІЗО).

11. Заява містила узагальнений виклад подій щодо усіх заявників. У відповідь на зауваження Уряду кожен заявник подав детальний виклад свого особистого досвіду - 2 .

- 2 Це не стосується правонаступника п. Йовдія, який не зміг надати жодних додаткових відомостей (див. пункт 3 ).

А. Початкова евакуація в межах території виправної колонії

12. Сторони не оскаржували факти стосовно цього початкового етапу евакуації.

13. Незабаром після появи перших ознак пожежі працівники виправної колонії відчинили всі камери сектору максимального рівня безпеки та наказали засудженим вийти, залишивши всі особисті речі. Засуджені виконували накази без застосування наручників та інших засобів стримування.

14. Деяких засуджених - 3 розмістили на подвір’ї, а інших - 4 помістили до дисциплінарного ізолятора, розташованого в окремій будівлі приблизно за 200 метрів - 5 . Вони чекали на подальшу евакуацію приблизно до 20 год. 00 хв. або довше - 6 , страждаючи від холоду, не маючи теплого одягу, без забезпечення їх їжею та водою, без доступу до туалету та без інформації про хід гасіння пожежі.

- 3 У тому числі п. Агабалаєва, п. Дейнеги, п. Другова, п. Фарзієва, п. Гречуха, п. Кондрашина і п. Овсієнка.
- 4 У тому числі п. Старенького, п. Байла, п. Кузнєцова, п. Хавруцького, п. Кулика, п. Лавренюка, п. Петришака і п. Токача.
- 5 Відомості щодо п. Йовдія відсутні.
- 6 Пан Фарзієв - до 21 год. 00 хв., п. Хавруцький - до 22 год. 00 хв. і п. Лавренюк - до півночі.

В. Подальша евакуація до Львівського СІЗО

1. Версія Уряду

15. Згідно з твердженнями Уряду евакуація засуджених до довічного позбавлення волі до Львівського СІЗО проводилася організовано, при цьому єдиним застосованим заходом примусу були наручники.

16. Уряд також стверджував, що згідно з результатами медичного огляду заявників після їхнього прибуття до Львівського СІЗО у них не було виявлено жодних тілесних ушкоджень. Однак Суду не були надані копії записів медичного огляду (див. також пункт 56).

2. Версія заявників

17. 27 березня 2012 року, починаючи з 20 год. 00 хв. заявників доставляли по одному до певних адміністративних приміщень, де окрім працівників виправної колонії був присутній військовий високопосадовець. Він допитував їх стосовно їхніх особових справ, як стверджувалося, в агресивній формі та інколи супроводжуючи свої запитання застосуванням фізичного насильства. Після закінчення цього короткого допиту двоє працівників у чорній формі надягали на заявників наручники, надзвичайно щільно затискаючи їх, і виводили назовні. З піднятими за спиною руками та опущеними майже до рівня землі головами заявники не бачили куди йшли, і не могли не вдарятися головою об землю та стіни. Після того, як їх вивели на подвір’я, їм довелося пройти до автомобілів спеціального призначення, які чекали на відстані п’ятдесяти-сімдесяти метрів, між двома рядами військовослужбовців (далі - «живий коридор»), кожен з яких мав гумовий кийок, палицю або частину електричного кабелю в руках. Без будь-яких підстав і попередження військовослужбовці наносили заявникам удари руками та ногами, штовхали їх, поки вони проходили повз.

18. Усі заявники мали численні гематоми та синці. Деякі з них також отримали інші тілесні ушкодження:

одне або декілька ушкоджень голови (п. Дейнега, п. Кондрашин, п. Байло, п. Другов, п. Петришак і п. Овсієнко);

вибитий зуб (п. Овсієнко);

підозра на перелом носа (п. Кузнєцов);

вивих плеча (п. Старенький та п. Кузнєцов);

ушкодження спини (п. Агабалаєв); та

ушкодження коліна (п. Фарзієв).

19. Пан Кузнєцов також зазначив, що двоє військовослужбовців, які його тримали, самі були здивовані насильством осіб, які сформували «живий коридор», і їх декілька разів випадково вдарили.

20. Заявники також посилалися на різні довгострокові негативні наслідки для здоров’я їхнього стверджуваного побиття.

21. Заявники залишалися в наручниках протягом декількох годин після прибуття до Львівського СІЗО. Загалом вони перебували у наручниках, які були максимально затиснуті, з приблизно 19 год. 00 хв. 27 березня 2012 року до приблизно 05 год. 00 хв. 28 березня 2012 року. У результаті руки багатьох засуджених стали фіолетовими та оніміли.

22. Після декількох годин очікування у Львівському СІЗО заявників почали по черзі викликати і змушувати роздягатися у присутності багатьох працівників установи, у тому числі жінок. Медичний персонал відмовився документувати будь-які тілесні ушкодження та надавав заявникам лише первинну медичну допомогу або взагалі її не надавав.

23. З огляду на повідомлення про пожежу у Сокальській виправній колонії у новинах національного телебачення родичі заявників негайно звернулися із запитами та клопотаннями про побачення із заявниками. Однак приблизно протягом трьох тижнів заявникам було заборонено контактувати зі своїми сім’ями і захисниками.

24. Наприкінці квітня 2012 року більшість заявників перевели до Новгород-Сіверської установи виконання покарань № 31.

II. РОЗСЛІДУВАННЯ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

А. Загальна інформація щодо скарг, поданих на національному рівні

25. Пан Агабалаєв, п. Дейнега, п. Другов, п. Кондрашин, п. Лавренюк та п. Йовдій не подавали жодних скарг на жорстоке поводження на національному рівні.

26. Пан Гречух, п. Токач і п. Хавруцький, як стверджувалося, надсилали скарги з Львівського СІЗО до різних національних органів влади, але припинили, оскільки не отримали жодної відповіді.

27. Решта заявників стверджували, що подали скарги до прокуратури: п. Овсієнко - 28 березня 2012 року, п. Старенький - 29 березня 2012 року, п. Кузнєцов - 30 березня 2012 року, п. Кулик - невдовзі після 19 квітня 2012 року, п. Байло - 23 квітня 2012 року, п. Петришак - 30 травня 2012 року, а п. Фарзієв - 11 червня 2012 року. У матеріалах справи відсутні документи на підтримку цих тверджень.

28. Згідно з твердженнями Уряду на національному рівні найпершою скаргою на стверджуване жорстоке поводження із заявниками була скарга п. Байла до Генеральної прокуратури України 15 червня 2012 року.

29. Згідно з наявними документами найперша скарга була подана п. Куликом у невстановлену дату до 15 червня 2012 року. У наданих Суду матеріалах справи міститься копія листа Генеральної прокуратури України від 15 червня 2012 року щодо направлення до прокуратури Львівської області скарги захисника п. Кулика на стверджуване жорстоке поводження з її клієнтом під час евакуації у зв’язку з пожежею у Сокальській виправній колонії. Додаткові відомості про розслідування цієї скарги відсутні.

30. Перші задокументовані скарги після цього були подані: 15 червня 2012 року п. Байлом, 17 червня 2012 року п. Стареньким, 19 червня 2012 року па. Кузнєцовим, 30 липня 2012 року п.Фарзієвим, 01 вересня 2012 року п. Овсієнком і 25 березня 2013 року п. Петришаком.

31. У цих скаргах заявники надали такий самий виклад подій, як і в своїй заяві до Суду (див. пункт 30), що вони та багато інших засуджених отримали різні тілесні ушкодження під час евакуації при пожежі 27 червня 2012 року і ці тілесні ушкодження не були задокументовані.

32. У своїх скаргах заявники стверджували про відсутність у них можливості встановити особи винних і вважали, що це мала зробити національна прокуратура.

В. Розслідування щодо працівників Сокальської виправної колонії

1. Прокуратурою Сокальського району

33. У період із серпня 2012 року по грудень 2013 року прокуратура Сокальського району одинадцять разів відмовляла в порушенні кримінальної справи або закривала провадження - 7 щодо працівників

- 7 Згідно з Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року , який набрав чинності 19 листопада 2012 року, скасував стадію дослідчих перевірок і передбачав обов’язкове проведення досудового розслідування за заявою про злочин. Початком такого розслідування було внесення скарги до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Згодом провадження могло бути закрито.

Сокальської виправної колонії (чотири рази за скаргами п. Старенького - 8 , тричі за скаргами п.Байла - 9 , двічі за скаргами п. Кузнєцова - 10 , один раз за скаргою п. Фарзієва - 11 та один раз за скаргою п. Овсієнка - 12 ). Зрештою дев’ять з цих постанов були скасовані як передчасні та такі, що не ґрунтувалися на всебічному розслідуванні.

- 8 10 серпня та 03 жовтня 2012 року (постанови про відмову у порушенні кримінальної справи) і 16 січня та 29 квітня 2013 року (постанови про закриття кримінального провадження).
- 9 10 серпня 2012 року (постанова про відмову у порушенні кримінальної справи) і 03 січня та 22 березня 2013 року (постанови про закриття кримінального провадження).
- 10 28 січня та 23 травня 2013 року (постанови про закриття кримінального провадження); остання постанова також стосувалося п. Петришака.
- 11 10 вересня 2012 року (постанова про відмову у порушенні кримінальної справи).
- 12 08 жовтня 2012 року (постанова про відмову у порушенні кримінальної справи).

34. Прокуратура Сокальського району послідовно посилалася на показання численних працівників Сокальської виправної колонії, які заперечували, що застосували силу до засуджених або були свідками застосування такої сили. Зауважувалося, що обов’язки під час евакуації були розподілені таким чином: працівники виправної колонії відповідали за охорону засуджених на території виправної колонії, військовослужбовці військової частини № 3002 супроводжували їх із приміщення виправної колонії до транспортних засобів і забезпечували їхнє епатування до Львівського СІЗО, тоді як зведений загін групи швидкого реагування Львівської області сформував «живий коридор» для засуджених під час їхнього виведення з приміщення виправної колонії до транспортних засобів. Прокурор вказав, що адміністрація Сокальської виправної колонії зазначила про відсутність у неї інформації про особовий склад вказаного загону групи швидкого реагування.

35. Крім того, прокуратура Сокальського району посилалася на показання працівників Львівського СІЗО, які стверджували про відсутність тілесних ушкоджень або скарг під час медичного огляду заявників після їхнього прибуття до СІЗО. Також зазначалося про відсутність будь-яких записів про події, тілесні ушкодження, скарги чи клопотання про надання медичної допомоги у журналах реєстрації виправної колонії та СІЗО.

36. У вересні 2012 року, а можливо пізніше, слідчий допитав п. Байла, п. Старенького, п. Кузнєцова, п. Другова та п. Дейнегу - 13 , які стверджували про жорстоке поводження з ними 27 березня 2012 року. Однак їхні скарги були відхилені як такі, що не ґрунтувалися на вагомих доказах і спростовувалися показаннями інших свідків.

- 13 Хоча п. Другов і п. Дейнега не подавали окремих скарг до прокуратури, п. Старенький та п. Байло вказували їх як свідків.

37. Серед показань свідків, крім показань засуджених і працівників СІЗО, а також тверджень відповідних заявників, у постанові від 22 березня 2013 року про закриття кримінального провадження за скаргою п. Байла прокуратура Сокальського району зазначила, що засуджені до довічного позбавлення волі п. Яр., п. М. і п. Ч., яких також евакуювали 27 березня 2012 року, а також п. Старенький, п. Кузнєцов і п. Овсієнко були допитані та підтвердили скарги на жорстоке поводження. Однак зауважувалося, що ці свідки вказали про неможливість опізнати відповідних військовослужбовців.

38. Було проведено судово-медичні експертизи п. Байла (21-25 лютого 2013 року) та п. Кузнєцова і п. Петришака (обидва 21 і 22 травня 2013 року), аби встановити наявність у них тілесних ушкоджень та у випадку їхнього виявлення з’ясувати, чи могли такі тілесні ушкодження бути отримані 27 березня 2012 року. Згідно з висновками експертів експертизи проводилися на підставі візуального огляду заявників і дослідження їхніх медичних карток. Згідно з твердженнями п. Кузнєцова експерт не оглядав його особисто. Складені за результатами проведення судово-медичних експертиз висновки були такими:

- п. Байло мав шрам на лівій тім’яній ділянці голови, який міг бути спричинений дією тупого предмета 27 березня 2012 року; водночас в його медичній картці не містилося жодних записів про отримання тілесних ушкоджень і тому не було підстав для висновку, що п. Байло міг отримати зазначене тілесне ушкодження під час його евакуації 27 березня 2012 року, як він стверджував;

- п. Кузнєцов і п. Петришак не мали тілесних ушкоджень, а з огляду на їхні медичні картки не було підстав вважати, що вони могли отримати які-небудь тілесні ушкодження 27 березня 2012 року. У висновку п. Кузнєцова було зазначено про запис в його медичній картці від 13 квітня 2012 року, в якому вказувалося, що його можна було переводити до іншої установи виконання покарань.

39. 21 лютого 2013 року слідчий прокуратури Сокальського району долучив як речові докази одяг п. Байла, в якому він нібито був під час евакуації та на якому були «плями коричневого кольору, схожі на кров». Відомості про проведення будь-яких слідчих дій у зв’язку з цими речовими доказами відсутні.

40. 13 лютого 2013 року прокуратура Сокальського району відмовила у наданні процесуального статусу потерпілого п. Байлі, а 07 березня 2013 року14 - п. Кузнєцову. Пан Байло безуспішно намагався оскаржити цю відмову.

- 14 Інформація щодо інших заявників відсутня.

41. 02 березня 2013 року прокурор відмовив у задоволенні клопотання п. Байла про проведення очних ставок з працівниками медичної частини Львівського СІЗО, а також про доступ до висновку судово-медичної експертизи та протоколів допиту свідків у зв’язку з відсутністю в останнього процесуального статусу потерпілого.

2. Прокуратурою Львівської області

42. 07 лютого 2014 року прокуратура Львівської області призначила судово-медичну експертизу п. Старенького та його медичної картки для встановлення, чи міг він отримати які-небудь тілесні ушкодження 27 березня 2012 року. З невідомих причин ця експертиза проведена не була.

43. 28 лютого 2014 року прокуратура Львівської області закрила провадження за скаргою п. Старенького в частині щодо працівників Сокальської виправної колонії. Слідчий вважав, що твердження п. Старенького спростовувалися показаннями численних працівників Сокальської виправної колонії та Львівського СІЗО. Крім того, з медичної картки п. Старенького вбачалося, що 27 та 28 березня 2012 року він не звертався за медичною допомогою. У зв’язку з цим слідчий посилався на надану Львівським СІЗО інформацію, згідно з якою після прибуття до СІЗО п. Старенького було оглянуто і не було задокументовано жодних тілесних ушкоджень та скарг. Насамкінець слідчий зазначив, що була допитана низка інших засуджених, зокрема п. К., п. Яр., п. М., п. Ле. і п. Ч., яких евакуювали 27 березня 2012 року, і вони заперечили, що зазнали жорстокого поводження або були свідками будь-якого жорстокого поводження.

С. Розслідування щодо службових осіб Управління Державної пенітенціарної служби України у Львівській області

1. Прокуратурою Львівської області

44. 27 грудня 2012 року прокуратура Львівської області внесла запис до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що означало початок розслідування скарги п. Байла на жорстоке поводження під час його евакуації в березні 2012 року, яка стосувалася «службових осіб Державної пенітенціарної служби України у Львівській області».

45. 25 грудня 2013 року це провадження було закрито. Слідчий зазначив, що скарги п. Байли не підтверджувалися доказами. Зауважувалося, що засуджені п. К., п. Яр., п. М., п. Ле. і п. Ч., яких також евакуювали, зазначили, що вони не зазнавали жорстокого поводження і не були свідками такого поводження. Хоча п. Овсієнко, п. Старенький та п. Кузнєцов під час їхнього допиту як свідків вказали, що бачили ушкодження на голові п. Байли, вони не бачили, як він його отримав. Працівники виправної колонії та СІЗО неодноразово допитувалися і вони заперечували застосування сили до засуджених. Під час додаткового допиту судово-медичний експерт, яка оглядала п. Байла, зазначила, що шрам був єдиним тілесним ушкодженням, виявленим під час його огляду у лютому 2013 року, і воно дійсно могло бути отримане у березні 2012 року. Однак з огляду на сплив значного періоду часу між стверджуваною подією та оглядом експерта було неможливо встановити точну дату отримання цього тілесного ушкодження. Крім того, не могло виключатися, що п. Байло міг нанести собі таке тілесне ушкодження самостійно. Слідчий також посилався на інформаційну довідку медичної частини Львівського СІЗО, згідно з якою після прибуття 27 березня 2012 року п. Байло пройшов медичний огляд, за результатами якого було встановлено, що стан його здоров’я був задовільний. Як випливає з його медичної картки, під час тримання у Львівському СІЗО він не висував жодних скарг і не просив надати йому медичну допомогу.

46. 06 березня та 03 квітня 2015 року відповідно Галицький районний суд міста Львова (далі - Галицький суд) та Апеляційний суд Львівської області залишили постанову без змін.

47. 30 січня 2020 року п. Байло звернувся до новоствореного Департаменту процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про катування та інші серйозні порушення прав громадян з боку правоохоронних органів Генеральної прокуратури України з клопотанням про відновлення провадження.

48. 28 лютого 2020 року Генеральна прокуратура України повідомила п. Байла про скасування постанови від 25 грудня 2013 року у зв’язку з неповнотою та неналежністю проведеного розслідування, а також про відновлення провадження.

2. Прокуратурою Личаківського району

49. 25 січня 2013 року прокуратура Личаківського району міста Львова розпочала розслідування скарги п. Кузнєцова у частині щодо жорстокого поводження «службових осіб Державної пенітенціарної служби України у Львівській області». 31 січня 2013 року провадження було закрито у зв’язку з відсутністю у діях складу кримінального правопорушення. 15 березня 2013 року Личаківський районний суд міста Львова залишив цю постанову без змін.

50. У доступних Суду матеріалах справи копії вказаних документів відсутні.

D. Розслідування щодо військовослужбовців військової частини № 3002

51. 09 серпня та 18 вересня 2012 року прокуратура Львівського гарнізону та Львівська прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері відповідно, відмовили у порушенні кримінальної справи щодо військовослужбовців військової частини № 3002 за скаргами п. Старенького, п. Байла, п. Кузнєцова, п. Кулика (постанова від 09 серпня 2012 року) та п. Фарзієва (постанова від 18 вересня 2012 року) у зв’язку з відсутністю доказів вчинення злочину - 15 . Було встановлено, що в евакуації брали участь сорок вісім військовослужбовців військової частини № 3002 і наручники були єдиним заходом стримування, застосованим до всіх засуджених. Слідчі посилалися на показання вищих службових осіб, які заперечили жорстоке поводження із засудженими. Крім того, було допитано медичного працівника Львівського СІЗО, який зазначив, що за результатами проведеного після прибуття до СІЗО медичного огляду усіх шістдесяти восьми засуджених до довічного позбавлення волі жодних тілесних ушкоджень виявлено не було. Згідно із записами Львівського СІЗО жоден із засуджених не висував скарг на жорстоке поводження. Слідчі зазначили, що декілька засуджених до довічного позбавлення волі, зокрема п. Г., п. Ор., п. Яш., п. Ол. та п. Овсієнко, були допитані і зазначили, що не зазнавали жорстокого поводження та не були свідками такого поводження.

- 15 У матеріалах справи відсутні детальні відомості стосовно цих скарг.

Е. Додаткова інформація, надана Урядом

1. Щодо подальших скарг на національному рівні

52. 27 серпня 2012 року п. Старенький та п. Байло звернулися до Галицького суду зі скаргою на незаконну бездіяльність прокуратури Львівської області та прокуратури Львівського гарнізону. 02 жовтня 2012 року Галицький суд відмовив у задоволенні цих скарг як необґрунтованих. Пан Старенький та п. Байло не подавали апеляційних скарг.

53. У доступних Суду матеріалах справи копії вказаних документів відсутні.

2. Щодо знищення деяких матеріалів розслідування

54. 18 січня та 07 травня 2019 року після закінчення встановленого законодавством строку зберігання прокуратура Львівської області знищила наглядові провадження - 16 у зв’язку зі скаргами таких заявників:

п. Фарзієва (з 23 серпня до 19 вересня 2012 року);

п. Гречуха (з 25 вересня до 01 жовтня 2012 року);

п. Байла (з 03 липня до 03 вересня 2012 року);

п. Петришака (з 12 квітня до 16 травня 2013 року);

п. Другова (дати не вказані); і п. Кондрашина (дати не вказані) - 17 .

- 16 Застосовні нормативно-правові акти щодо ведення документації передбачали відкриття прокуратурою «наглядових проваджень» для обліку всіх обмінів документами після отримання скарг чи заяв.
- 17 Вбачається, що скарги п. Гречуха, п. Другова та п. Кондрашина не стосувалися питань, які мають значення для цієї заяви (див. 26 ).

III. МЕДИЧНІ ДОКАЗИ ТА ПОКАЗАННЯ СВІДКІВ

А. Медичні картки заявників

55. Уряд не надав Суду копій медичних карток заявників, окрім декількох сторінок з медичної картки п. Байла, які не містять записів за 2012 рік, датованих раніше ніж жовтень 2012 року.

56. Уряд також не надав копій записів щодо медичного огляду заявників після їхнього прибуття до Львівського СІЗО, про що просив Суд, повідомляючи про справу Уряду.

57. Захисник заявників надала Суду копії витягів із медичних карток заявників, надісланих адміністрацією установ виконання покарань за її запитом у 2020 році. Жоден з них не містив записів про медичний огляд заявників після їхнього прибуття до Львівського СІЗО у березні 2012 року. Єдиними винятками були записи про обстеження пана Кулика та пана Токача терапевтом 28 та 30 березня 2012 року відповідно, який дійшов висновку про задовільний стан їхнього здоров’я. Пан Кулик і п. Токач заперечили проведення такого огляду.

В. Показання свідків

58. Уряд зазначив, що національні органи досудового розслідування відібрали показання у декількох засуджених до довічного позбавлення волі, які були евакуйовані із Сокальської виправної колонії разом із заявниками, і вони спростували твердження про жорстоке поводження.

59. Захисник заявників подала до Суду копію письмових показань, написаних у січні 2020 року п. Овсієнком, а також п. М., п. К. і п. Ч. (див. 51, прокуратура робила посилання на цих свідків під час проведення розслідування на національному рівні), в яких вони зазначили, що ніколи не давали показань органам досудового розслідування. Вони також підтвердили, що під час евакуації засуджені до довічного позбавлення волі, у тому числі вони самі, зазнали жорстокого поводження.

60. Крім того, згідно з твердженнями захисника заявників вона мала телефонну розмову з п. Ор. (див. пункт 51), який також заперечив надання показань органам досудового розслідування. Оскільки він був неписьменним, він не міг підтвердити це письмово.

61. Захисник заявників також отримала письмові показання п. Г. (див. пункт 51), в яких він стверджував, що органи державної влади змусили його засвідчити про відсутність побиття в обмін на обіцянку не переводити його до іншої установи виконання покарань, і ця обіцянка була виконана.

62. Крім того, письмові показання засуджених до довічного позбавлення волі п. Лу. та п. Т. підтверджували версію подій заявників.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

63. Відповідні положення «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року.

64. Відповідні положення КПК України 2012 року (чинного з 19 листопада 2012 року) наведені в ухвалі щодо прийнятності у справі «Нагорський проти України» (Nagorskiy v. Ukraine), заява № 37794/14, пункт 38, від 04 лютого 2016 року).

ПРАВО

I. LOCUS STANDI БРАТА п. ВАСИЛЯ ЙОВДІЯ

65. Суд зазначає, що п. Василь Йовдій помер після подання цієї заяви за пункт 3).

66. У своїх зауваженнях від 19 листопада 2019 року Уряд стверджував, що заяву слід вилучити з реєстру справ у частині щодо померлого заявника, оскільки жоден спадкоємець не підтримав розгляд справи від його імені.

67. Згодом, після того, як брат п. Василя Йовдія висловив бажання підтримати заяву 01 травня 2020 року (див. пункт 3), Уряд не оскаржував його locus standi.

68. Тому не оскаржується, що брат п. Василя Йовдія має право підтримати заяву від його імені, і Суд не вбачає підстав вважати інакше (див. рішення у справі «Карабет та інші проти України» (Karabet and Others v. Ukraine), заяви № 38906/07 та № 52025/07, пункт 230, від 17 січня 2013 року з подальшими посиланнями). Проте далі по тексту посилання робитиметься на п. Йовдія (мається на увазі початковий заявник, п. Василь Йовдій).

II. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

69. У зауваженнях від 15 червня 2020 року, наданих від імені заявників у відповідь на зауваження Уряду, захисник заявників подала низку нових скарг. Посилаючись на статтю 38 Конвенції: щойно вона почала представляти інтереси заявників у жовтні 2013 року, їх почали залякували працівники установи виконання покарань; у 2016 році охоронці установи піддали п. Кондрашина жорстокому поводженню; з 2012 року спеціальний підрозділ міліції регулярно проводив обшуки у Новгород-Сіверській установі виконання покарань; самогубство п. Йовдія у квітні 2019 року було підозрілим; у лютому 2020 року п. Старенький та п. Агабалаєв були свавільно поміщені в карцер на чотирнадцять днів. Крім того, захисник заявників висунула такі твердження, не посилаючись на жодні положення Конвенції: ненадання належної медичної допомоги у зв’язку з різними проблемами зі здоров’ям (п. Старенький, п. Байло, п. Дейнега, п. Другов, п. Гречух і п. Токач); неналежні побутові умови тримання у Новгород-Сіверській установі виконання покарань (п. Старенький та п. Байло); неналежні умови перевезення з Львівського СІЗО до Новгород-Сіверської установи виконання покарань (п. Дейнега); неналежний розмір пенсії по інвалідності (п. Другов і п. Токач). Насамкінець вона скаржилася на стверджуване жорстоке поводження з боку працівників установи виконання покарань з п. Петришаком у незазначену дату у Львівському СІЗО та 01 серпня 2012 року у Новгород-Сіверській установі виконання покарань; та з п. Стареньким у лютому 2020 року у Новгород-Сіверській установі виконання покарань.

70. Суд встановлював, що межі розгляду справи, «переданої» йому під час реалізації права на подання індивідуальної заяви, вважаються скаргою заявника або «вимогою». Твердження, висунуті після повідомлення про справу Уряду держави-відповідача, можуть бути розглянуті Судом лише у тому випадку, якщо вони є уточненням первинної скарги заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Зікатанова та інші проти Болгарії» (Zikatanova and Others v. Bulgaria), заява № 45806/11, пункт 109, від 12 грудня 2019 року та наведені в ньому посилання).

71. На думку Суду, нові скарги, подані після повідомлення про справу, не стосуються фактологічних обставин справи і не є уточненням первинних скарг заявників, щодо яких сторони надали зауваження. Отже, Суд не вважає за доцільне розглядати зазначені питання у цьому контексті. Заявники мали можливість подати нові заяви у зв’язку з будь-якими іншими скаргами стосовно подальших подій відповідно до вимог, наведених у правилі 47 Регламенту Суду (див. рішення у справі «Алієв проти Азербайджану» (Aliyev v. Azerbaijan), заяви № 68762/14 та № 71200/14, пункт 97, від 20 вересня 2018 року).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

72. Посилаючись на 13 Конвенції, заявники скаржилися на жорстоке поводження під час евакуації у зв’язку з пожежею у Сокальській виправній колонії 27 березня 2012 року та непроведення ефективного розслідування на національному рівня у зв’язку з цим. Їхні скарги мають розглядатися лише за статтею 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. Прийнятність

73. Згідно з твердженнями Уряду не можна вважати, що заявники вичерпали національні засоби юридичного захисту, доступні їм відповідно до національного законодавства, як того вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції. Зокрема, Уряд зауважив, що деякі із заявників не подавали жодних скарг на національному рівні, тоді як інші не оскаржили всі відповідні постанови до органів вищого рівня, коли у них така можливість існувала.

74. Заявники доводили, що всі вони зазнали однакового жорстокого поводження, і з процесуальної точки зору юридичні наслідки скарг, поданих на національному рівні декількома з них, були такими самими, як і потенційно можливі наслідки подання скарг кожним з шістнадцяти заявників. Іншими словами, вони стверджували, що не було сенсу висувати ту саму скаргу шістнадцять разів на національному рівні. Тому заявники вважали, що їхня ситуація була подібною до ситуації, розглянутої Судом в згаданому рішенні у справі «Карабет та інші проти України» (Karabet and Others v. Ukraine), пункти 238-250.

75. Суд вважає, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язане із суттю скарги заявників на стверджуване непроведення ефективного розслідування, і тому його слід долучити до суті цієї скарги.

76. Суд також зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Стверджувана неефективність розслідування на національному рівні

(а) Доводи сторін

77. Заявники стверджували, що національні органи влади не доклали значних зусиль для встановлення істини у зв’язку із жорстоким поводженням або для покарання винних.

78. На думку заявників, розслідування було поверховим і формальним, і його висновки здебільшого ґрунтувалися на показаннях працівників виправної колонії та інших службових осіб, залучених до евакуації.

79. Уряд заперечив проти цих аргументів і стверджував, що у відповідь на скарги заявників були проведені всі можливі слідчі дії. Уряд вказав, що зусилля органів державної влади не обмежувались лише дослідчою перевіркою, але включали повноцінне розслідування і висновки такого розслідування неодноразово підтримувалися судами. Уряд також зауважив, що під час проведення розслідування були допитані заявники та численні інші засуджені, яких евакуювали разом із заявниками.

80. Хоча Уряд визнав, що проведення судово-медичних експертиз відбулося зі значною затримкою, він стверджував, що відповідальність за цю затримку несли заявники, які не подали жодних скарг одразу після стверджуваного жорстокого поводження.

(b) Оцінка Суду

(і) Загальні принципи

81. Обов’язок провести ефективне розслідування тверджень про поводження, що становить порушення статті 3 Конвенції, якого зазнали під час перебування під контролем представників держави, є усталеним у практиці Суду (див., наприклад, рішення у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182-185, ЄСПЛ 2012, та «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 114-123, ЄСПЛ 2015).

82. Як пояснено у практиці Суду, цей обов’язок передбачає порушення та проведення розслідування, здатного призвести до встановлення фактів та осіб і - за необхідності - покарання винних. Суд також наголошував, що відповідно до процесуальних зобов’язань органи державної влади повинні діяти за власною ініціативою, щойно їм стає відомо про відповідне питання. Зокрема, вони не можуть розраховувати на ініціативу потерпілого у таких питаннях і покладати на нього відповідальність за проведення будь-яких слідчих дій. Суд також встановив, що процесуальне зобов’язання не є вимогою про досягнення результату, а вимогою про вжиття заходів. Той факт, що розслідування закінчується без конкретних або лише з обмеженими результатами, не свідчить про будь-які недоліки як такі. Тим не менше, органи державної влади повинні вживати усіх розумних заходів для збору доказів і з’ясування обставин справи (див. рішення у справі «С.М. проти Хорватії» [ВП] (S.M. v. Croatia) [GC], заява № 60561/14, пункти 313-316, від 25 червня 2020 року з численними посиланнями на практику).

(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі

83. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що, як підтверджено задокументованими доказами у матеріалах справи, скарга на жорстоке поводження із засудженими під час евакуації у зв’язку з пожежею була доведена до відома прокуратури п. Куликом до 15 червня 2012 року (див. пункт 29). З огляду на серйозність порушених питань Суд вважає, що цієї єдиної скарги було достатньо для виникнення у держави процесуального зобов’язання з’ясувати обставини евакуації усіх шістдесяти восьми засуджених до довічного позбавлення волі та розслідувати, чи міг хтось із них стати потерпілим від невиправданого насильства. Незважаючи на можливі перешкоди під час проведення розслідування або його результат оперативна реакція органів державної влади під час розслідування тверджень про жорстоке поводження загалом є надзвичайно важливою для підтримання громадської довіри в їхню відданість принципу верховенства права та здатність запобігати проявам змови або терпимості до протиправних дій (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 121).

84. У цій справі ніщо не свідчить про докладання органами державної влади зусиль, щоб показати таку оперативну реакцію. Таким чином, вбачається, що жодних подальших дій у зв’язку зі скаргою п. Кулика після скерування її Генеральною прокуратурою України на розслідування до прокуратури Львівської області проведено не було. Стосовно подальших скарг, поданих п. Байлом, п. Стареньким і п. Кузнєцовим до національних органів влади у червні 2012 року (див. 45).

85. Найперша судово-медична експертиза п. Байла була проведена лише 21-25 лютого 2013 року, тобто майже через рік після подій, щодо яких була подана скарга. Хоча експерт задокументувала тілесне ушкодження (шрам), яке могло бути нанесене п. Байлу у момент подій та за стверджуваних обставин, з огляду на сплив часу неможливо було зробити більш точний висновок (див. пункт 42).

86. Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що за затримки у проведенні судово-медичних експертиз мали нести відповідальність заявники (див. пункт 28). Таким чином, ніщо не перешкоджало органам державної влади провести його судово-медичну експертизу вже у червні 2012 року. Натомість органи державної влади чекали ще півроку, перш ніж провести таку важливу слідчу дію.

87. Суд зазначає, що до набрання чинності новим статті 3 Конвенції, оскільки слідчий міг вживати лише обмежений перелік дій, а потерпілий не мав офіційного статусу, тобто його ефективна участь у процедурі була виключена (див., наприклад, рішення у справі «Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 105, від 26 липня 2012 року). Ця критика також стосується способу, в який національні органи влади розглядали скарги заявників у цій справі до 19 листопада 2012 року.

88. Стосовно подальшого розслідування Суд не може не зауважити, що, незважаючи на явно вдосконалену нормативно-правову базу, яка дозволяла або навіть вимагала проведення повноцінного розслідування кожної заяви про злочин, проведення розслідування скарг заявників на жорстоке поводження майже не покращилося. Найбільш показовими є такі недоліки: неодноразове закриття провадження без проведення судово-медичної експертизи заявників (див. 41).

89. Суд також бере до уваги такі серйозні упущення, що підірвали ефективність розслідування на національному рівні. Усі заявники стверджували, що їх побили, коли вони проходили крізь «живий коридор» (див. пункт 34), відсутні спроби встановити особовий склад цього загону, не кажучи вже про ідентифікацію відповідних військовослужбовців.

90. Крім того, під час розслідування робилося посилання на показання декількох інших засуджених до довічного позбавлення волі, які спростували твердження заявників, без усунення очевидних суперечностей у цих показаннях або встановлення, чи були вони надані без примусу (див. 59-61).

91. Насамкінець Суд зауважує, що провадження неодноразово закривалося та відновлювалося, оскільки розслідування визнавалося неповним і неналежним (див. «Олександр Смирнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), заява № 38683/06, пункт 61, від 15 липня 2010 року, та «Очелков проти Росії» (Ochelkov v. Russia), заява № 17828/05, пункт 122, від 11 квітня 2013 року).

92. З огляду на наведене Суд доходить висновку, що ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявниками під час їхньої евакуації із Сокальської виправної колонії до Львівського СІЗО 27 березня 2012 року проведено не було. Зважаючи на обов’язок органів державної влади діяти за власною ініціативою, щойно їм стане відомо про відповідні питання (див. 26).

93. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, раніше долучене до суті справи (див. статті 3 Конвенції.

2. Стверджуване жорстоке поводження із заявниками

(а) Доводи сторін

(і) Заявники

94. Підтримавши свою версію події (див. пункти 17-23), заявники стверджували, що вони зазнали поводження, яке становило катування.

95. Вони зауважили, що на час евакуації до Львівського СІЗО вони були фізично та психічно виснажені внаслідок, по-перше, страху згоріти і, по-друге, очікування протягом декількох годин без теплого одягу, їжі, води або доступу до туалету.

96. Заявники також наголосили, що під час первинної евакуації в межах території виправної колонії вони повністю виконували всі вказівки працівників установи без жодних заходів стримування. Таким чином, застосоване до них згодом насильство було абсолютно невиправданим. До того ж заявники стверджували, що не були жодним чином попереджені про те, що мало відбутися з ними, коли вони йтимуть крізь «живий коридор».

97. Заявники також доводили, що їхні страждання посилювалися перебуванням у надзвичайно сильно затиснутих наручниках протягом багатьох годин.

98. Насамкінець вони посилалися на стверджувану відмову медичного персоналу Львівського СІЗО задокументувати їхні тілесні ушкодження та скарги, що надалі стало фактором, який посилив їхні страждання та почуття безпорадності.

(іі) Уряд

99. Уряд зауважив, що 27 березня 2012 року із Сокальської виправної колонії було евакуйовано шістдесят вісім засуджених до довічного позбавлення волі і лише шістнадцять із них, заявників, поскаржилися на жорстоке поводження. На думку Уряду, це свідчило, що їхні твердження про масове побиття навряд чи можна було вважати правдоподібними.

100. Крім того, Уряд зазначив, що під час медичного огляду заявників після їхнього прибуття до Львівського СІЗО не було виявлено жодних тілесних ушкоджень і не було задокументовано жодних скарг. Уряд наголосив, що працівники, які проводили цей огляд, не були причетні до стверджуваного жорстокого поводження, і тому не були зацікавлені в приховуванні доказів.

101. Уряд також зауважив, що було проведено три судово-медичні експертизи, і лише під час однієї з них, у п. Байла було виявлено тілесне ушкодження, яке могло бути отримане у березні 2012 року.

102 . Загалом Уряд стверджував, що скарги заявників не були підтверджені жодними доказами.

(b) Оцінка Суду

(і) Загальні принципи практики

103 . Як неодноразово зазначав Суд, «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 119, ЄСПЛ 2000-IV, та «Сааді проти Італії» [ВП] (Saadi v. Italy) [GC], заява № 37201/06, пункт 127, ЄСПЛ 2008).

104. Суд неодноразово наголошував, що зазначені страждання і приниження у будь-якому випадку мають перевищити той рівень страждань і приниження, який є невід’ємним елементом певної форми законного поводження чи покарання. Заходи позбавлення особи свободи часто можуть містити такий елемент. Згідно зі статтею 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункти 92-94, ЄСПЛ 2000-XI).

105. Твердження про жорстоке поводження мають підтримуватися відповідними доказами. Суд повторює, що під час оцінки доказів він зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте його метою ніколи не було запозичення підходу національних правових систем, які використовують цей стандарт. Його роль полягає не у встановленні вини у вчиненні злочину або цивільної відповідальності, а у встановленні відповідальності Договірної держави за Конвенцією. Специфіка його завдання за статтею 19 Конвенції - забезпечення дотримання Договірними державами їхніх зобов’язань щодо захисту основоположних прав, закріплених у Конвенції - зумовлює його підхід до питань доказів і доведеності. Під час проваджень у Суді відсутні процесуальні бар’єри для прийнятності доказів або заздалегідь визначені формули для їхньої оцінки. Суд робить висновки, які, на його думку, підтверджуються вільною оцінкою всіх доказів, у тому числі такими умовиводами, які можуть випливати з фактів і доводів сторін. Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Крім того, рівень переконання, необхідний для досягнення відповідного висновку та у зв’язку з цим розподіл тягаря доведення, нерозривно пов’язаний зі специфікою фактів, характером висунутого твердження та відповідним конвенційним правом. Суд також уважно ставиться до серйозності рішення про порушення Договірною державою основоположних прав (див. рішення у справі «Крянге проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 29226/03, пункт 88, від 23 лютого 2012 року).

106. Суд встановлював, що коли відповідні події повністю або значною мірою відомі виключно органам державної влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів державної влади, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів наведений потерпілим виклад подій. За відсутності такого пояснення Суд може дійти несприятливих для Уряду висновків. Це обумовлено тим, що особи, які тримаються під вартою, знаходяться у вразливому становищі, а органи державної влади зобов’язані їх захищати (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункти 82 і 83 з подальшими посиланнями на практику).

107. Суд послідовно встановлював у своїй практиці, що він пам’ятає про труднощі, з якими можуть зіткнутися держави під час підтримки порядку та дисципліни в установах виконання покарань (див. рішення у справах «Гьомі та інші проти Туреччини» (<...>), заява № 35962/97, пункт 77, від 21 грудня 2006 року, та «Габлішвілі та інші проти Грузії» (Gablishvili and Others v. Georgia), заява № 7088/11, пункт 62, від 21 лютого 2019 року). Суд погоджувався, що застосування сили може бути необхідним для забезпечення безпеки в установах виконання покарань, забезпечення порядку або запобігання вчиненню злочинів. Однак така сила може застосовуватися тільки за необхідності та не повинна бути надмірною (див. рішення у справі «Володимир Романов проти Росії» (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, пункт 63, від 24 липня 2008 року та згадане рішення у справі статтею 3 Конвенції (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 88 та наведені у ньому посилання на практику).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

108. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявники надали дуже детальний, конкретний та послідовний опис стверджуваних випробувань, яких вони зазнали під час евакуації при пожежі із Сокальської виправної колонії 27 березня 2012 року. Вони навели послідовність подій та вказали всі деталі того, як вони йшли крізь «живий коридор» (див. пункти 17-23). З огляду на те, що всі заявники були в одній групі евакуйованих із Сокальської виправної колонії, Суд не вважає за необхідне проводити окремий аналіз пояснень кожного заявника.

109. Дійсно, в наявних у Суду матеріалах справи відсутні медичні докази на підтримку тверджень заявників. Однак одного лише цього факту недостатньо, щоб підірвати довіру до них. У своїй практиці Суд встановлював, що, хоча медичні докази відіграють вирішальну роль під час встановлення фактів для цілей конвенційного провадження, відсутність таких доказів не може автоматично призвести до висновку про неправдивість або бездоказовість тверджень про жорстоке поводження. Якби це було так, органи державної влади могли б уникати відповідальності за жорстоке поводження, просто не здійснюючи медичні огляди та не документуючи застосування фізичної сили або спеціальних засобів стримування (див. згадане рішення у справі «Карабет та інші проти України» (Karabet and Others v. Ukraine), пункт 315).

110. Суд звертає увагу на декілька обставин у цій справі, які свідчать, що жодних записів стосовно медичного огляду заявників після їхнього прибуття до Львівського СІЗО не робилося. Тому під час розслідування на національному рівні про такі записи не згадувалося: натомість постійно робилося посилання на відсутність будь-яких записів про тілесні ушкодження чи скарги (див., зокрема, пункт 56).

111. З огляду на наведене Суд не може розглядати відсутність цих медичних записів як підставу для спростування тверджень заявників. Навпаки, Суд радше схильний тлумачити це на їхню користь як підставу ставити під сумнів обставини їхньої евакуації при пожежі. Тим більше з огляду на те, що Уряд взагалі не подав до Суду копій медичних карток заявників і не навів жодних пояснень у зв’язку з цим (див. пункт 55).

112. Стосовно показань свідків Суд сумнівається у достовірності показань засуджених, наданих під час розслідування на національному рівні, оскільки зрештою вони або відмовлялися від своїх показань, або зазначали про чинення на них тиску з боку органів державної влади (див. пункт 62).

113. Зважаючи на вразливість евакуйованих засуджених до довічного позбавлення волі, які залишалися під повним контролем органів державної влади, та беручи до уваги зазначене твердження про тиск на свідків, Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що відсутність скарг на жорстоке поводження від усіх шістдесяти восьми евакуйованих засуджених вказувала на неправдоподібність скарги заявників про масове побиття під час евакуації при пожежі (див. пункт 99).

114. Суд також враховує доводи заявників, які Уряд не спростував, що їм було заборонено контактувати зі своїми сім’ями та захисниками протягом приблизно трьох тижнів після евакуації (див. пункт 23). Це обмеження вбачається незрозумілим, особливо з огляду на закономірне занепокоєння родичів евакуйованих засуджених після того, як вони дізналися з новин про пожежу у Сокальській виправній колонії.

115. Беручи до уваги специфіку фактів у цій справі, характер висунутих тверджень та відповідне право за пункт 105 стосовно відповідних принципів практики), Суд вважає всі наведені елементи (з одного боку, детальний та послідовний опис подій заявниками, відсутність у них можливості зібрати докази, оскільки вони були відрізані від зовнішнього світу і не мали медичних записів, на які могли послатися, а, з іншого боку, ненаведення Урядом у зауваженнях до Суду будь-яких підстав, не кажучи вже про надання доказів, які б поставили під сумнів достовірність тверджень заявників), достатніми для прийняття версії подій заявників.

116. Отже, Суд буде виходити з припущення, що заявники дійсно зазнали стверджуваного поводження, а саме, що вони зазнали численних ударів кийками, палицями та електричними кабелями, а також ударів руками та ногами під час того, як йшли крізь «живий коридор» завдовжки від п’ятдесяти до сімдесяти метрів (див. 18).

117. Суд бере до уваги беззаперечний факт про відсутність повідомлень, що до або під час того, як заявники йшли крізь «живий коридор», вони та інші засуджені вчиняли які-небудь порушення: вони впорядковано вийшли зі своїх камер і виконували всі накази адміністрації виправної колонії, не проявляючи жодного насильницького наміру або не намагаючись втекти (див. пункти 12-13). Таким чином, не було підстав для застосування до них жорстокості.

118. Суд також зазначає, що заявники були змушені чекати на свою евакуацію з виправної колонії щонайменше шість годин в особливо стресових умовах (див., зокрема, пункт 95).

119. Аналогічно Суд погоджується із заявниками, що їхні страждання мали ще більше посилитися через шок у зв’язку з несподіваним застосуванням до них насильства (див. пункт 96).

120. Отже, Суд доходить висновку, що заявники були потерпілими від нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, забороненого статтею 3 Конвенції.

121 . З цього випливає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

122. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

123. Заявники вимагали такі суми в якості відшкодування моральної шкоди: п. Байло - 100 000 євро, п. Токач - 77 000 євро, а решта заявників - по 60 000 євро кожен.

124. Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих і надмірних.

125. Суд вважає, що заявники зазнали моральної шкоди, яку не можна компенсувати самим лише встановленням порушення їхніх конвенційних прав. Враховуючи обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує кожному заявнику 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

В. Судові та інші витрати

126. Захисник заявників вимагала від імені п. Старенького, п. Байла, п. Кондрашина та п. Овсієнка 14 065 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Для обґрунтування цієї вимоги вона подала чотири договори про надання послуг з діяльності у сфері права, підписаних нею та зазначеними заявниками у вересні 2014 року, згідно з якими вона була уповноважена представляти їхні інтереси під час провадження у Суді з погодинною ставкою у розмірі 1 000 українських гривень (далі - грн) (що дорівнювало приблизно 37,5 євро на момент подій). У договорах вказувалося, що оплата мала бути здійснена після закінчення провадження та в межах суми, присудженої Судом в якості компенсації судових та інших витрат. Пані Сапожнікова також подала чотири акти виконаних робіт, підписаних нею та відповідними заявниками у грудні 2019 року, щодо виконаної нею за вказаними договорами роботи. Як у них зазначено, загалом вона працювала над справою 376 годин (124 години за договором з п. Стареньким і по 84 години за кожним з інших трьох договорів).

127. Уряд закликав Суд відхилити цю вимогу, оскільки фактично заявники не понесли зазначених витрат. Уряд також стверджував, що вимога була надмірною, оскільки скарги всіх чотирьох заявників стосувались одних і тих самих подій та порушували однакові юридичні питання.

128. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та усталену практику Суд вважає вимогу надмірною і присуджує п. Старенькому, п. Байлі, п. Кондрашину та п. Овсієнку спільно суму у розмірі 3 500 євро, яка має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявників пані Сапожнікової (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).

С. Пеня

129. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє , що брат пана Василя Йовдія має locus standi у провадженні.

2. Вирішує долучити заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту до розгляду по суті та відхиляє його.

3. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції.

4. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

5. Постановляє , що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

6. Постановляє , що:

(a) держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 12 000 (дванадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, кожному заявнику в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 3 500 євро (три тисячі п’ятсот) євро - п. Старенькому, п. Байлі, п. Кондрашину та п. Овсієнку спільно та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена на банківський рахунок їхнього представника пані Сапожнікової;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 червня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду

СПИСОК ЗАЯВНИКІВ