Право, якого не існує. Як Верховний Суд України руйнує Гаазьку конвенцію.

В 2025 року я зіткнулася зі справою, в якій суд мовчить не тому, що дотримується нейтралітету, а тому, що йому нічого сказати правді.

В Україні — державі, яка підписала Гаазьку конвенцію 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, суди відмовляють у праві на повернення дитини, ігноруючи норми міжнародного та національного права.

Ця публікація — не лише юридичний аналіз. Це свідчення. Це голос про те, що називається мовчанням закону, коли існує правова конструкція, але не існує її застосування.

Йдеться про справу №757/16507/24. Вона стосується повернення дитини, яку незаконно утримують за кордоном України. Буквально: батько подав заяву на повернення сина згідно з положеннями Конвенції, передбачивши все — документи, строки, процедуру. Але замість розгляду по суті, суди повертають позов, відмовляються відкривати провадження, посилаються на формальні підстави: «сплата збору», «відновлення строків», «неповагу до суду». Вказують, що депортація, переміщення та насильство над дитиною, перебування на території країн агресорів - цілком законні і лише на користь самої дитини. І цим самим — блокують можливість застосування самої Конвенції.

Що таке Конвенція і навіщо вона потрібна?

Гаазька конвенція 1980 року — це міжнародне зобов’язання країн-учасниць забезпечити негайне повернення дітей, які були незаконно переміщені або утримуються в іншій країні. Україна приєдналася до неї у 2006 році. Це означає, що для громадян України та інших держав діє єдиний механізм: якщо дитину вивезли без згоди одного з батьків, її зобов’язані повернути до того батька, чиї права було порушено (підкреслюємо, не до конкретного населеного пункту, а саме суб'єкту). Конвенція виключає суперечки про «краще місце проживання», не вимагає оцінювати батьківські якості — вона захищає порядок, статус-кво і право дитини на контакт з обома батьками. Все просто. Або мало б бути просто.

Що відбувається насправді?

Справу №757/16507/24 можна вважати прикладом руйнування механізму в його основі. Відмова у прийнятті позову, ігнорування статусу «в інтересах дитини», вимоги сплати судового збору (всупереч положенням Конвенції), відмови…

Суди повертають скаргу, не розглядаючи її по суті. Верховний Суд України залишає ці дії без уваги. Більше того, спроби батька вказати на порушення викликають звинувачення в «зловживанні процесуальними правами». Так дія перетворюється на провину. Подання скарги — на агресію. Вимога захисту дитини — на «неповагу до суду».

В експертних висновках та інших доказах, вказані факти:

• використання викрадачами підроблених документів (зокрема довідок, пояснень),
• юридичні та лінгвістичні невідповідності у текстах,
• фальсифікація доказів,
• маніпуляції у судових документах,
• підміна логіки права логікою захисту репутації судової системи.

Чому це важливо?

Коли суд відмовляє у розгляді справи про викрадення дитини з процесуальних підстав, він вчиняє подвійний злочин. Перший — перед дитиною, право якої на захист від викрадення знецінено. Другий — перед державою, яка підписала міжнародний договір, але не виконує його. І третій — непрямий, але не менш важливий, перед суспільством, якому передається сигнал: «Міжнародне право не працює. Судді захищають не закон, а процедури. Судова система відвертається від дитини і від власної Конституції».

Наразі, справа №757/16507/24 - не виняток, а симптом. Це не помилка судді, а відмова системи виконувати зобов’язання. Це відмова держави бути правовою саме в той момент, коли вона потрібна найбільше — у момент захисту дитини. Суд перетворюється на дзеркало морального банкрутства, коли замість захисту — відмова, замість розгляду — повернення, замість істини — форма.

Дана стаття — не правова казуїстика, не спроба переконати бюрократичну систему у її помилках. Це фіксація реальності, в якій правосуддя в Україні існує лише у теорії, а на практиці — дитину можуть викрасти, утримувати на території держави-агресора, а суд — назве це «захистом інтересів дитини». Перед вами аналітичний розбір справи №757/16507/24, яка пройшла три судові інстанції і в кожній із них було порушено як українське, так і міжнародне право.

Якщо мовчати, то наступна Конвенція буде вже не про права дітей, а про право на право, тому що не існує «помилки», коли йдеться про життя дитини. Є тільки вибір: діяти, або не діяти.

Суть справи.

Справа стосується незаконного переміщення дитини за межі України до держави-агресора, потім до ЄС, потім знову до держави-агресора, без згоди та відома одного з батьків. Відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, така ситуація підлягає негайному розгляду в суді з метою негайного повернення дитини.

Батько - заявник подав позов відповідно до механізму Гаазької Конвенції, надав численні докази про факт викрадення, місця проживання дитини в Україні, психологічне, фізичне та сексуальне насильство над дитиною після викрадення, перебування дитини на окупованій території під контролем держави-агресора…

Проте реакція судової системи України стала викликом не лише праву, а самій ідеї справедливості - суд першої інстанції відмовив у поверненні дитини, мотивуючи це «інтересами дитини».

Засідання пройшло без повідомлення сторін, без допиту свідків, без вивчення ключових доказів, у тому числі відеоматеріалів, документів, експертних висновків.

Суд відмовився залучити СБУ, соціальні та правозахисні фонди, попри те, що справа напряму стосувалася державної безпеки — дитину утримували на території Естонії та РФ у середовищі, де відбувалося психологічне, фізичне і сексуальне насильство.

Суд першої інстанції ухилився від зобов’язання застосувати міжнародне право, зокрема — положення Гаазької конвенції, замінивши його «моральною оцінкою». І як результат — судове рішення в інтересах викрадачів… винесене під час розгляду взагалі іншої справи та при повній відсутності судового засідання у графіку суду...

Апеляційна інстанція не розглянула жодного доказу, не оцінила реального становища дитини, не звернула уваги на численні порушення у першій інстанції і надала стороні батька обґрунтувати свою позицію не більше як за... 2 хвилини. У судовому рішенні, апеляція повторила формулу «інтересів дитини» без пояснень, чому саме перебування у країні-агресорі, в умовах насильства і беззаконня, є нібито безпечним.

Порушення, які ігнорувати неможливо.

Справу про повернення незаконно вивезеної дитини було відхилено трьома судовими інстанціями, кожна з яких уникнула прямого розгляду по суті.

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області провів засідання без належного повідомлення сторін. Відмовив у допиті свідків. Проігнорував дані про вивезення дитини до країни-агресора, насильство, фальсифіковані документи. Спочатку відмовив у відкритті провадження формально через "відсутність судового збору", попри те, що Конвенція прямо забороняє вимагати оплату. Міжнародні правозахисні фонди подали клопотання про участь у справі як треті особи — відмовлено. У публічному транслюванню засідань — відмовлено. Це суперечить стандартам відкритості та прозорості, гарантованим Конвенцією та Конституцією України.

Клопотання про захист свідків, які отримували погрози та зазнали нападів, не було навіть розглянуто. Одна із ключових свідків у справи зникла і була знайдена за сприянням Інтерполу чомусь у Норвегії в неосудному стані, в якому перебуває і до сьогодні. Судові та поліцейські матеріали, що містили відповідні медичні довідки та звернення, були проігноровані. Не вжито жодних дій, незважаючи на кримінальну відповідальність за бездіяльність. Це не просто ігнорування — це співучасть у знищенні «доказів».

Дніпровський апеляційний суд залишив рішення без змін, не розглянувши жодного доказу, чім фактично підтримав утримання дитини в іноземній юрисдикції, попри ознаки викрадення.

Касаційна інстанція, представлена суддями Верховного Суду Осіпяном, Тітовим та Гулейковим, повернула скаргу без розгляду. Скаржника обвинувачено в «зловживанні процесуальними правами» за подання заяв про фальсифікації та звернення до СБУ. Суд також вимагав судовий збір, хоча справа не передбачає такого. Клопотання про поновлення строків розглянуто формально та відхилено.

Тобто суддя Верховного Суду України Осіпян по-перше повертає скаргу на формальній підставі «відсутності судового збору», що прямо суперечить Конвенції. Потім суддя Тітов відмовляє у відкритті провадження на підставі «зловживання та неповаги», через те що заявник критикував суд першої інстанції за незаконні дії та надав докази вказаних дії. А зараз суддя Гулейков формально залишив справу без руху, знецінив зміст заяви, без жодного вивчення по суті. Тобто немає жодного посилання на фактичні обставини справи, лише на процедурні відмови.

Юридичні висновки IECO:

• Суд усіх трьох інстанцій відмовив у належному розгляді по суті, незважаючи на прямі приписи Гаазької конвенції 1980 року.
• Вимога сплати судового збору у справах цього характеру є порушенням ст. 26 Конвенції.
• Відмови на підставі формалізму, це свідоме перешкоджання доступу до правосуддя.
• Ігнорування доказів насильства, небезпеки для дитини та міжнародного викрадення, це ознака системного провалу у виконанні міжнародних зобов’язань.
• Відмова в захисті свідків, відмова в участі міжнародних фондів, відмова в прозорості — свідчення, що правосуддя перетворено на ритуал захисту самого себе.

Рекомендації IECO:

• Визнати справу №757/16507/24 прецедентною, як зразок невиконання державою міжнародних зобов’язань.
• Законодавче закріплення заборони вимагати судовий збір у справах про повернення дітей. Гаазька Конвенція прямо вимагає цього і національне право має це врахувати.
• Створення незалежного органу моніторингу виконання Гаазької конвенції в Україні. Сьогодні заявник не має до кого звернутись у разі відмови суду.
• Впровадження санкцій щодо суддів, які порушують міжнародне право у рішеннях, відмовляються виконувати вимоги Конвенції або ухиляються від розгляду справ. Це не питання “думки суду”, це питання обов’язку держави.
• Забезпечення прав дитини через оперативне реагування: створення гарячої лінії для міждержавних справ. Кожна година зволікання — це ще одна травма.
• Розширення експертних повноважень незалежних аналітичних центрів з правом спрощеного долучення до судових справ.
• Надати автоматичну можливість міжнародного моніторингу таких справ за Гаазької конвенцією та зобов’язати оприлюднення аудіо записів засідань у справах цього типу. Коли Феміда не тільки сліпа, а і глуха — потрібен інший механізм незалежного контролю.

Мовчання закону як форма зради.

Коли дитину вивозять за кордон без згоди батька - це викрадення. Коли суд тричі відмовляється розглядати справу про викрадення - це відмова в правосудді. Коли у відповідь на викладені факти лунає звинувачення в «зловживанні правами», це - перевернута етика, де активна спроба захисту стає агресією, а суд — «жертвою».

Україна, як держава взяла на себе міжнародні зобов’язання, але судова система їх відверто ігнорує. Гаазька конвенція перетворена на паперову фікцію. Її норми цитуються, але не виконуються. Усі три судові інстанції по справі №757/16507/24 не лише порушили вимоги Конвенції, вони створили небезпечний прецедент, за яким можна легалізувати викрадення дитини за наявності «правильних» довідок, сфальсифікованих доказів, конкретних відомих та згаданих у справі зацікавлених осіб, які можуть отримати реальні строки якщо хоч на мить з'явиться вільний доступ до викраденої дитини, та зручної тиші в залі суду. В цій справі мовчання стало зброєю. Відмова розглядати — це не процедурна помилка. Це відмова держави бути державою.

Наш голос.

Ця стаття написана тому, що в таких випадках мовчання = співучасть. І ми, команда експертно-правового міжнародного онлайн центру IECO, та особисто Еліанна Кеплер (Е. Kepler), наголошуємо:

• Не можна визнавати судові акти, які порушують міжнародне право.
• Не можна мовчати про підробки та фальсифікації, про загрози свідкам і маніпуляції з доказами.
• Ми фіксуємо кожен факт, кожен документ, кожен рух в цій справі, як свідки руйнування правового простору України та світу.
• Історія запам’ятає не аргументи, а мовчання тих, хто знав правду і відвернувся. Ми не відвертаємось.

Це не кінець справи. Це тільки початок. Ми закликаємо всіх, хто читає - не мовчіть. Не відводьте очей.

Автор статті: Еліанна Кеплер, експертка. Аналітична стаття за матеріалами експертно-правового міжнародного онлайн центру IECO.