Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 квітня 2015 рокум. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В., суддів:Волкова О.Ф., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом управління Пенсійного фонду України в Личаківському районі м. Львова (далі - управління ПФУ, ПФУ відповідно) до товариства з обмеженою відповідальністю «Діпроспецавтотранс» (далі - Товариство) про стягнення заборгованості,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2014 року управління ПФУ звернулося до суду з позовом до Товариства, у якому просило стягнути з відповідача суму заборгованості з відшкодування різниці між сумою пенсії, призначеної відповідно до Закону України від 13 грудня 1991 року № 1977-ХІІ «Про наукову і науково-технічну діяльність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1977-ХІІ), і сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку мають право наукові працівники, за 2013 рік у розмірі 137 295 грн 16 коп.

На обґрунтування позову управління ПФУ зазначило, що Товариство не відшкодувало витрати ПФУ на фінансування різниці між сумою пенсії, призначеної науковим (науково-педагогічним) працівникам державних небюджетних підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів

ІІІ-ІV рівнів акредитації відповідно до частини дев'ятої статті 24 Закону

№ 1977-ХІІ, і сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку мають право зазначені особи, за 2013 рік.

Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 16 травня 2014 року залишеною без змін ухвалами Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 жовтня 2014 року та Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2014 року, позов управління ПФУ в частині позовних вимог про стягнення зазначеної заборгованості за період із січня по серпень 2013 року залишив без розгляду у зв'язку з пропущенням строків звернення до адміністративного суду виходячи з того, що до відносин зі стягнення в судовому порядку заборгованості з відшкодування витрат на фінансування різниці між сумою пенсії, призначеної відповідно до Закону № 1977-ХІІ, і сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, підлягають застосуванню строки звернення до адміністративного суду, передбачені статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - КАС).

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, управління ПФУ звернулось із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме частини п'ятнадцятої статті 106 Закону України від 9липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV).

На обґрунтування заяви додало копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2013 року (№ К/800/43429/13), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява управління ПФУ підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви управління ПФУ ухвалі Вищого адміністративного суду України по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано частину п'ятнадцяту статті 106 Закону № 1058-IV у подібних правовідносинах.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, цей суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі постанову суду першої інстанції, дійшов висновку, що спеціальним законом, виключно яким визначаються права та обов'язки, порядок нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, стягнення заборгованості за цими внесками, є Закон № 1058-IV, за правилами частини п'ятнадцятої статті 106 якого строк давності щодо стягнення недоїмки, пені та штрафів не застосовується, строк прийняття контролюючим органом рішення про їх стягнення законодавець також не обмежує.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій про залишення позову без розгляду, виходив із того, що заборгованість з відшкодування витрат на фінансування різниці між сумою пенсії, призначеної відповідно до Закону № 1977-ХІІ, і сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, та недоїмка зі сплати страхових внесків не є тотожними поняттями, оскільки страховий внесок не є пенсією, призначеною відповідно до зазначеного Закону, а тому положення частини п'ятнадцятої статті 106 Закону № 1058-IV не можуть бути застосовані до спірних відносин у цій справі.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить із такого.

Частиною першою статті 99 КАС передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

У справі, що розглядається, суди дійшли висновку, що строк подання позову про стягнення з Товариства заборгованості з відшкодування різниці фактичних витрат на виплату пенсії, призначеної відповідно до Закону № 1977-ХІІ, і сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, за період із січня по серпень 2013 року збіг, оскільки позов був поданий у квітні 2014 року, а отже, управління ПФУ подало його після спливу шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, тоді як наведені позивачем обставини пропуску цього строку суд поважними не визнав.

Відповідно до частини дев'ятої статті 24 Закону № 1977-ХІІ різниця між сумою пенсії, призначеної за цим Законом, та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку має право науковий працівник, фінансується: для наукових (науково-педагогічних) працівників державних бюджетних наукових установ, організацій та вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації - за рахунок коштів державного бюджету; для наукових (науково-педагогічних) працівників інших державних підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації - за рахунок коштів цих підприємств, установ, організацій та закладів, а також коштів державного бюджету в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. При цьому за рахунок коштів державного бюджету науковим (науково-педагогічним) працівникам оплачується з розрахунку на одну особу 50 відсотків різниці пенсії, призначеної за цим Законом; для наукових (науково-педагогічних) працівників недержавних наукових установ, організацій та вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації - за рахунок коштів цих установ, організацій та закладів.

Пунктом 5 Порядку фінансування різниці між сумою пенсії, призначеної науковим (науково-педагогічним) працівникам державних небюджетних підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації згідно із Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність», та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку мають право зазначені особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 року № 372 (далі - Порядок), встановлено, що розмір витрат на фінансування різниці у розмірі пенсії за рахунок коштів державних небюджетних підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів

ІІІ-ІV рівнів акредитації визначається у розрахунку на рік органами ПФУ до 20 січня поточного року та протягом 10 днів з дня призначення пенсії відповідно до Закону № 1977-ХІІ, про що відповідному підприємству, установі, організації або закладу відразу надсилається повідомлення.

Зазначені підприємства, установи, організації та заклади самостійно визначають суму, що підлягає до сплати у розрахунку на місяць, та щомісячно до 25 числа перераховують органу ПФУ за своїм місцезнаходженням відповідні кошти <…>.

Згідно з пунктом 8 Порядку у разі порушення строку сплати коштів, які спрямовуються на фінансування різниці у розмірі пенсії, органи ПФУ стягують відповідні суми у порядку, визначеному законодавством.

Пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) визначено, що недоїмка - це сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена територіальними органами ПФУ у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до частини п'ятнадцятої статті 106 Закону № 1058-IV строк давності щодо стягнення недоїмки, пені та штрафів не застосовується.

Таким чином, на підставі аналізу вищезгаданих норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в разі звернення до суду із позовом про стягнення заборгованості (недоїмки), яка виникла через несвоєчасне нарахування та/або сплату різниці між сумою пенсії, призначеної науковим (науково-педагогічним) працівникам державних небюджетних підприємств за Законом № 1977-ХІІ, та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку має право науковий працівник, до відносин щодо стягнення такої заборгованості (недоїмки) застосовуються положення частини п'ятнадцятої статті 106 Закону № 1058-IV. Водночас строки звернення до суду із позовом про стягнення цієї заборгованості (недоїмки), передбачені статтею 99 КАС, не застосовуються.

Відповідно до частини першої статті 243 КАС суд задовольняє заяву у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» та статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву управління Пенсійного фонду України в Личаківському районі м. Львова задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

ГоловуючийВ.В. КривенкоСудді:О.Ф. ВолковО.А. КороткихО.В. КривендаВ.Л. МаринченкоП.В. ПанталієнкоО.Б. ПрокопенкоІ.Л. СамсінО.О. Терлецький