Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2016 року Справа № 5011-30/13263-2012

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівАлєєвої І.В., Прокопанич Г.К.,розглянувши касаційну скаргу Державного підприємства "Інформаційні судові системи"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 12.01.2016 (головуючий суддя Отрюх Б.В., судді Тищенко А.І., Михальська Ю.Б.)та ухвалуГосподарського суду міста Києва від 30.11.2015 (суддя Босий В.П.) у справі№5011-30/13263-2012 Господарського суду Миколаївської областіза позовомДержавного підприємства "Інформаційні судові системи"доПриватного акціонерного товариства "Інститут розвитку передових технологій" провизнання недійсним договору та стягнення 7.555.995,44 грн.,за участю представників: позивачаСалмон Л.Ю., Самборська О.Г.,відповідачаБородкін Д.І.,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.11.2012, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2013 та постановою Вищого господарського суду України від 08.04.2013, позов Державного підприємства "Інформаційні судові системи" задоволено повністю: визнано недійсним з моменту укладення Договір оренди нежитлового приміщення №11/03-01 від 03.11.2008, укладений між Державним підприємством „Інформаційні судові системи" та Закритим акціонерним товариством "Інститут розвитку передових технологій", стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Інститут розвитку передових технологій" на користь Державного підприємства "Інформаційні судові системи" грошові кошти у розмірі 7.555.995,44 грн.

21.05.2015 відповідач звернувся до місцевого суду із заявою про винесення додаткового рішення у справі, в якій, зокрема, вказав, що приймаючи рішення у даній справі, суди вирішили питання щодо застосування наслідків недійсності правочину лише частково, в той час як припис ст. 216 Цивільного кодексу України передбачає обов'язок кожної сторони за недійсним правочином повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання договору.

09.11.2015 представником відповідача було подано клопотання про призначення у справі судової оціночно-будівельної експертизи з метою встановлення ринкової вартості розміру орендної плати спірних нежитлових приміщень.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2015 у справі № 5011-30/13263-2012 було призначено судову оціночно-будівельну експертизу, проведення якої доручено Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центру.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2015, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.01.2016, зупинено провадження у справі № 5011-30/13263-2012 до проведення судової експертизи та отримання висновку експерта.

Не погоджуючись з вказаними ухвалою про зупинення провадження у справі та постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу місцевого суду про зупинення провадження у справі та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на розгляд до місцевого суду.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що місцевим та апеляційним господарськими судами було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми процесуального права, зокрема ст. 79 ГПК України.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як зазначалось вище, 21.05.2015 відповідач звернувся до місцевого суду із заявою про винесення додаткового рішення у справі, в якій, зокрема, вказав, що приймаючи рішення у даній справі, суди вирішили питання щодо застосування наслідків недійсності правочину лише частково, в той час як припис ст. 216 Цивільного кодексу України передбачає обов'язок кожної сторони за недійсним правочином повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання договору.

Призначаючи у справі експертизу та зупиняючи провадження, суди виходили з того, що матеріалами справи підтверджується належне виконання умов договору відповідачем в частині надання у користування приміщення (акти здачі-прийняття робіт), а позивачем - обов'язку зі сплати орендних платежів (платіжні доручення) у період з 03.11.2008 по 01.09.2011 на загальну суму 7.115.094,08 грн. Тобто, у вказаний період позивачем здійснювалося користування переданим в оренду нежитловим приміщенням згідно умов договору № 11/03-01 від 03.11.2008.

Суди дійшли висновку, що в межах даної справи між сторонами виник спір щодо визначення ринкової вартості орендної плати орендованих відповідачем нежитлових приміщень за договором № 11/03-01 від 03.11.2008 станом на момент винесення рішення у даній справі.

Інших обґрунтувань для призначення у справі експертизи та зупинення провадження судами не наведено.

Колегія суддів з вказаними висновками судів щодо наявності підстав для зупинення провадження у справі не погоджується, виходячи з такого.

Відповідно до ч. 5 ст. 42 ГПК України висновок судового експерта оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються, зокрема, такими засобами письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів.

З урахуванням наведеного колегія суддів звертає увагу на те, що висновок судового експерта є доказом у справі та оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.

Як зазначено у п. п. 13-15 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" від 23.03.2012 № 6 прийняття додаткового рішення (стаття 88 ГПК) за заявою сторони, прокурора, який брав участь у процесі, або за ініціативою суду здійснюється, як правило, тим же суддею (складом суду), що приймав первісне рішення, за винятком випадків, коли це неможливо з об'єктивних причин (звільнення судді, відсутність його у зв'язку з відпусткою, захворюванням тощо).

Про відхилення заяви сторони чи прокурора щодо прийняття додаткового рішення виносяться ухвала (стаття 86 ГПК).

При цьому сама ст. 88 ГПК України передбачає, що господарський суд має право за заявою сторони, прокурора, який брав участь в судовому процесі, або за своєю ініціативою прийняти додаткове рішення, ухвалу, якщо:

1) з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні господарського суду, не прийнято рішення;

2) не вирішено питання про розподіл господарських витрат або про повернення судового збору з бюджету.

Додаткове рішення і ухвала про відхилення заяви щодо його прийняття можуть бути оскаржені у порядку, передбаченому розділами XII і XII1 ГПК. Якщо на рішення суду подано апеляційну або касаційну скаргу і водночас подано заяву про прийняття додаткового рішення, суд повинен спочатку розглянути відповідну заяву, а потім надіслати справу для перегляду до суду вищої інстанції.

Господарським судам слід мати на увазі, що прийняття додаткового рішення допустиме виключно з підстав, передбачених статтею 88 ГПК. Якщо порушується питання про прийняття додаткового рішення з інших підстав, суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви. Порушення вимог цієї статті тягне за собою зміну або скасування додаткового рішення в апеляційному чи у касаційному порядку (пункт 4 частини першої статті 104, стаття 11110 ГПК).

ГПК України не встановлює будь-яких обмежень строків подання заяв про прийняття додаткового рішення, виправлення чи роз'яснення його. Тому при розгляді цих заяв господарським судам слід керуватись тими статтями ГПК, які регламентують відповідні строки щодо основного рішення.

Вирішуючи питання щодо розгляду заяв про прийняття додаткового рішення, господарські суди повинні враховувати, в якому порядку розглядалася справа, зокрема, за участю однієї чи обох сторін або за їх відсутності, а також з обставин справи, доводів, наведених у заяві, тощо. При цьому додаткові докази судом не приймаються і оцінка їх не здійснюється.

Колегія суддів також відзначає, що додаткове рішення є засобом виправлення неповноти судового рішення, однак в межах розгляду заяви про прийняття додаткового рішення не допускається зміна первісного рішення, в т.ч. на підставі переоцінки доказів та долучення до матеріалів справи нових доказів.

Неповнота судового рішення може полягати в невирішеності деяких питань, що стояли перед судом. При цьому неповнота судового рішення шляхом прийняття додаткового рішення (ухвали) не може бути виправлена щодо позовних вимог, з яких судом прийнято рішення. Така неповнота може бути усунена лише в процедурі перегляду рішення. Тобто додаткове рішення (ухвала) не можуть стосуватися тих вимог, щодо яких суд ухвалив рішення.

Колегія суддів також звертає увагу на положення абз.абз. 4, 5 п. 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", в яких зазначено, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

При цьому визначення (зміна) предмета або підстав позову є процесуальним правом виключно позивача, передбаченим ст. 22 ГПК України.

Колегія суддів відзначає, що місцевий суд, отримавши заву відповідача про прийняття додаткового рішення, мав проаналізувати її з урахуванням заявлених позивачем вимог та підстав позову у даному спорі, перевірити, чи розглядались в даній справі зустрічні позовні вимоги, дослідити співвідношення визначених у заяві вимог з уже розглянутими позовними вимогами, і лише після цього приймати рішення про розгляд такої зави по суті.

Проте місцевий суд, не врахувавши наведеного, вдався до призначення у справі судової експертизи, яка передбачає долучення до матеріалів справи нових доказів, і має наслідком встановлення нових обставин справи, що є недопустимим у межах розгляду заяви про прийняття додаткового рішення.

Частина 2 ст. 79 ГПК України надає господарському суду право зупинити провадження у справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь в судовому процесі, або за своєю ініціативою у випадку призначення господарським судом судової експертизи. Однак вказана процесуальна дія не є обов'язком суду, на відміну від випадків, передбачених ч. 1 вказаної статті.

Відтак, у місцевого суду не було підстав для зупинення провадження у справі для отримання нових доказів, а тому таке зупинення на підставі ст. 79 ГПК України є необґрунтованим.

Згідно зі ст. 111-13 ГПК України касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного господарського суду.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що ухвала місцевого суду про зупинення провадження у справі та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню.

Зважаючи на те, що інших підстав для зупинення провадження у справі судами не встановлено, справа підлягає направленню до місцевого суду для розгляду по суті спору.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9 - 111-13 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Інформаційні судові системи" задовольнити.

Ухвалу Господарського суду міста Києва від 30.11.2015 (про зупинення провадження) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.01.2016 у справі № 5011-30/13263-2012 скасувати.

Справу передати до Господарського суду міста Києва для розгляду заяви про винесення додаткового рішення.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Інститут розвитку передових технологій" на користь Державного підприємства "Інформаційні судові системи" 1.378,00 грн. судового збору за подання касаційної скарги.

Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіІ.В. Алєєва Г.К. Прокопанич