Історія справи
Постанова КЦС ВП від 29.03.2023 року у справі №607/955/21Постанова КЦС ВП від 29.03.2023 року у справі №607/955/21
Постанова
Іменем України
29 березня 2023 року
м. Київ
справа № 607/955/21
провадження № 61-10450св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» та представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа Олександра Володимировича на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року у складі судді Герчаківської О. Я. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Костів О. З., Міщій О. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення коштів, посилаючись на те, що 16 жовтня 2013 року між ним та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», було укладено договір строкового банківського вкладу № SAMDN25000738661782 «Стандарт, 12 місяців», на виконання умов якого він вніс на депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 170 000 грн під 18 % річних. Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 30 грудня 2014 року у справі № 607/9814/14-ц було зобов`язано ATКБ «Приватбанк» конвертувати вклад за договором № SAMDN25000738661782 в сумі, що існувала станом на дату його звернення 29 січня 2014 року до банку, та яка складала 188 747,43 грн, в іноземну валюту - долари США за комерційним курсом ATКБ «Приватбанк», що діяв на 29 січня 2014 року, а також - зобов`язано AT КБ «Приватбанк» нарахувати відсотки на суму вкладу за період з 29 січня 2014 року по 16 жовтня 2014 pоку, врахувавши суму нарахованих відсотків за депозитом. На підставі вказаного рішення суду йому було видано виконавчий лист, який він пред`явив на примусове виконання до Жовтневого відділу Державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції. 04 вересня 2015 року державний виконавець повернув виконавчий документ до суду у зв`язку з неможливістю виконати рішення без участі боржника та виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час винесення постанови (далі - Закон № 606-XIV). 19 жовтня 2015 року AT КБ «Приватбанк» добровільно сплатило йому грошові кошти в розмірі 199 738,81 грн, що за комерційним курсом банку на 19 жовтня 2015 року (1 долар США = 23,47 грн) було еквівалентно 8 508,87 доларам США. Однак з урахуванням того, що на виконання вищевказаного рішення суду конвертація депозитного вкладу з гривні в долари США мала проводитися за курсом, який існував станом на 29 січня 2014 року (1 долар США = 8,98 грн), банк мав повернути йому грошові кошти в розмірі, еквівалентному 22 231,73 доларам США. Оскільки банк не виплатив йому частину вкладу в сумі 13 722,86 доларів США (22 231,73 - 8 508,87), а також - проценти, які за судовим рішенням підлягали нарахуванню за період з 29 січня 2014 року по 19 жовтня 2015 року, то він вимушений був звернутися до суду з відповідним позовом. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 вересня 2019 року у справі № 607/14632/18, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, позов було задоволено частково, стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на його користь грошові кошти за договором вкладу № SAMDN25000738661782 в розмірі 13 722,86 доларів США та відсотки, що підлягали нарахуванню за користування вкладом за період з 29 січня 2014 року по 19 жовтня 2015 року, в сумі 4 360,21 доларів США, а всього - 18 083,07 доларів США. На підставі зазначеного рішення було видано виконавчий лист, який він пред`явив на виконання до Печерського районного відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). В ході примусового виконання судового рішення державний виконавець стягнув з боржника та перерахував йому 26 листопада 2020 року присуджені грошові кошти в розмірі 509 714,73 грн. Таким чином, за період з 19 жовтня 2015 року (дата закінчення строку дії договору вкладу) по 26 листопада 2020 року (дата зарахування коштів) відповідач прострочив виконання своїх зобов`язань за договором вкладу, що підтверджується вищезгаданими судовими рішеннями від 30 грудня 2014 року у справі № 607/9814/14-ц та від 09 вересня 2019 року у справі № 607/14632/18. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь: три проценти річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за прострочення виконання грошового зобов`язання в розмірі 2 771,91 доларів США; пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за прострочення виконання грошового зобов`язання в період з 19 жовтня 2015 року по 26 листопада 2020 року (1 865 днів)в сумі 28 523 799,56 грн.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 1 628,96 доларів США в рахунок компенсації за прострочення виконання грошового зобов`язання та 6 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави 18,22 грн судового збору.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що за змістом статті 625 ЦК України нараховані на суму боргу три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 625 ЦК України, однак, з урахуванням відповідної заяви сторони відповідача, при вирішенні позову в цій частині необхідно вирішити питання про застосування позовної давності. Вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 цього Кодексу, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення трьох процентів річних, яке проводиться до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3-ма роками, що передували пред`явленню позову. Отже, в даному випадку три проценти річних необхідно обчислювати з урахуванням боргу банку перед позивачем в розмірі 18 083,07 доларів США, помноженого на кількість днів прострочення за останні три роки, які передували пред`явленню позову (1 096 днів), помноженого на 3 % (розмір процентів, встановлений частиною другою статті 625 ЦК України) та поділеного на 365 (днів у році). Зважаючи на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, підлягають задоволенню частково, а саме в розмірі 1 628,96 доларів США (18 083,07 доларів США х 1096 днів х 3 % / 365). Що стосується пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», то цей різновид неустойки застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим норма частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на правовідносини з договорів банківського вкладу з моменту припинення таких правовідносин. В постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 607/14632/18 Тернопільський апеляційний суд встановив, що договір вкладу ОСОБА_1 не розривався, строк дії договору відповідно до пунктів 6, 7, 8 було двічі пролонговано на 366 днів і він мав би закінчитися 18 жовтня 2016 року, однак був припинений раніше за ініціативою банку внаслідок перерахування позивачу коштів у сумі 199 738,81 грн. Тому в силу положень частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) укладений між сторонами 16 жовтня 2013 року договір банківського вкладу припинив свою дію 19 жовтня 2015 року. Отже, з огляду на те, що між позивачем та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спірні правовідносини, тому не підлягає застосуванню. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову в іншій частині. Судом встановлено, що матеріалах справи наявна квитанція, яка достовірно підтверджує факт понесення позивачем витрат на правничу допомогу в розмірі 6 000 грн. Відтак, беручи до уваги наявність письмових пояснень представника відповідача щодо стягнення витрат, враховуючи складність справи та обсяг виконаних робіт, дотримуючись принципів співмірності та розумності, суд визнав за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6 000 грн.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року - без змін. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 000 грн на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційній інстанції.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.
У жовтні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подалодо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, АТ КБ «ПриватБанк» вказало, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 642/493/17-ц, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17. Стягнення трьох процентів річних можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3-ма роками, які передували пред`явленню позову. У справі, яка переглядається, у трирічний строк, що передував зверненню ОСОБА_2 до суду з цим позовом, включається період з 19 січня 2018 року по 19 січня 2021 року, про що правильно вказали суди. Однак в даному випадку три проценти річних підлягали нарахуванню не за весь вказаний період, а до моменту фактичного виконання банком рішення суду про стягнення вкладу та процентів, тобто до 26 листопада 2020 року. Отже, суди безпідставно стягнули три проценти річних за період з 26 листопада 2020 року по 19 січня 2021 року. Разом з тим для застосування положень статті 625 ЦК України необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності боржника. Крім того, у спірних правовідносинах грошове зобов`язання виникло саме на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 вересня 2019 року у справі № 607/14632/18, яким стягнуто з банку на користь позивача грошові кошти за вкладом та відсотки в загальному розмірі 18 083,07 доларів США (рішення набрало законної сили 11 лютого 2020 року та виконано боржником 26 листопада 2020 року). Отже, порядок обчислення трьох процентів річних в даному випадку слід визначати за формулою: сума стягнутих грошових коштів за рішенням суду від 09 вересня 2019 року (з урахуванням моменту набрання ним законної сили - 11 лютого 2020 року) х 288 (кількість днів прострочення виконання рішення суду - з 12 лютого 2020 року по 26 листопада 2020 року) х 3 % (розмір відсотків, встановлених частиною другою статті 625 ЦК України) / 365 (днів у році). Таким чином, стягнення трьох процентів річних було можливе лише за період з 12 лютого 2020 року по 26 листопада 2020 року в розмірі 428,04 доларів США (18 083,07 доларів США х 288 днів х 3 % / 365). Вирішуючи питання про відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу та стягуючи ці витрати в повному обсязі, суди залишили поза увагою те, що в разі часткового задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У жовтні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Фльорків О. В. також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині визначеного судами розміру компенсації за прострочення виконання грошового зобов`язання, стягнутої з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 , та в частині відмови у стягненні з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 неустойки (пені) за невиконання договору вкладу, і ухвалити в зазначених частинах рішення, яким позов задовольнити повністю.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, представник заявника вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 08 серпня 2019 року у справі № 922/2013/18, від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 904/1427/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, представник ОСОБА_1 - адвокат Фльорків О. В. зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Оскільки нарахування трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України входить до складу грошового зобов`язання, вимоги про стягнення якого заявлені у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання з повернення вкладу, то відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України на зазначені вимоги позовна давність не поширюється. В оскаржуваних судових рішеннях суди зазначили, що в постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 607/14632/18 Тернопільський апеляційний суд встановив, що договір вкладу ОСОБА_1 не розривався, строк дії договору відповідно до пунктів 6, 7, 8 двічі було пролонговано на 366 днів і він мав би закінчитися 18 жовтня 2016 року, однак був припинений раніше за ініціативою банку внаслідок перерахування позивачу коштів у сумі 199 738,81 грн; відтак, в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України, укладений між сторонами 16 жовтня 2013 року договір банківського вкладу припинив свою дію 19 жовтня 2015 року, у зв`язку з чим частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Однак наведені апеляційним судом у справі № 607/14632/18 висновки про розірвання договору вкладу 19 жовтня 2015 року з ініціативи банку не відповідають пункту 4 договору, за умовами якого, якщо закінчення строку вкладу припадає на вихідний день, то виплата суми вкладу здійснюється в перший робочий для банку день. В даному випадку днем закінчення строку вкладу була субота 17 жовтня 2015 року, відтак у відповідності до пункту 4 договору банк перерахував на користь позивача грошові кошти в розмірі 199 738,81 грн в перший робочий день після закінчення строку вкладу, а саме 19 жовтня 2015 року, і вклад позивача на новий строк автоматично не був продовжений. При цьому правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 82 ЦПК України). Звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин, встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Отже, висновки судів в цій справі про те, що укладений між сторонами 16 жовтня 2013 року договір банківського вкладу припинив свою дію 19 жовтня 2015 року, тому на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується, є помилковими.
У грудні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
У січні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Фльорків О. В. подав відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа О. В. та витребувано матеріали цієї справи з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
29 листопада 2022 року справа № 607/955/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк», зважаючи на виконання заявником вимог ухвали Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року про залишення касаційної скарги без руху.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» та представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа О. В. підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).
Відповідно до статті 1060 ЦК України в редакції, чинній на час укладення договору банківського вкладу, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.
Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов`язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
Судами встановлено, що 16 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», було укладено договір строкового банківського вкладу № SAMDN25000738661782 «Стандарт, 12 місяців», на виконання умов якого позивач вніс на депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 170 000 грн під 18 % річних, строком на 366 днів по 16 жовтня 2014 року включно.
Однією із істотних умов договору банківського вкладу була його мультивалютна властивість, що дозволяла вкладнику переоформити свій діючий вклад на депозит в іншій валюті.
Вказані обставини встановлені рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 30 грудня 2014 року у справі № 607/9814/14-ц, яким зобов`язано ПАТ КБ «ПриватБанк» конвертувати вклад за договором у сумі, яка існувала станом на дату звернення (29 січня 2014 року) та становила 188 747,43 грн, в іноземну валюту - долари США за комерційним курсом ПАТ КБ «Приватбанк», що діяв 29 січня 2014 року, а також - нарахувати відсотки на суму вкладу за період з 29 січня 2014 року до 16 жовтня 2014 року, врахувавши суму вже нарахованих відсотків за депозитом.
На підставі вказаного судового рішення ОСОБА_1 було видано виконавчий лист № 607/9814/14-ц, який він пред`явив на примусове виконання до Жовтневого відділу Державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції.
04 вересня 2015 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV (повернення виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону, а саме у зв`язку з неможливістю виконати рішення без участі боржника).
19 жовтня 2015 року ПAT КБ «Приватбанк» сплатило ОСОБА_1 грошові кошти за договором вкладу в розмірі 199 738,81 грн.
У 2016 році ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про відшкодування збитків, посилаючись на те, що відповідач сплатив йому грошові кошти в розмірі 199 738,81 грн, що за комерційним курсом банку на 19 жовтня 2015 року (1 долар США = 23,47 грн) було еквівалентно 8 508,87 доларам США. Однак з урахуванням того, що на виконання рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 30 грудня 2014 року у справі № 607/9814/14-ц конвертація депозитного вкладу з гривні в долари США мала проводитися за курсом, який існував станом на 29 січня 2014 року (1 долар США = 8,98 грн), то банк мав повернути йому грошові кошти в сумі, еквівалентній 22 231,73 доларам США. Внаслідок неналежного виконання банком своїх договірних зобов`язань щодо повернення вкладу йому також заподіяно моральну шкоду, яку він оцінив у розмірі 5 000 грн.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 вересня 2016 року у справі № 607/2972/16-ц позов задоволено. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 матеріальні збитки в розмірі 15 135,96 доларів США та 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 24 листопада 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 12 квітня 2018 року, апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 вересня 2016 року у справі № 607/2972/16-ц скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з огляду на те, що невиконання банком рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 30 грудня 2014 року та повернення позивачу 19 жовтня 2015 року (після закінчення строку дії договору банківського вкладу) грошових коштів у розмірі 199 738, 81 грн, тобто суми у національній валюті, яка не є еквівалентом вкладу, що мав бути конвертованим за рішенням суду в долари США, - не є майновими збитками в розумінні статей 22 623 ЦК України, у зв`язку з чим ОСОБА_1 наділений правом звернутися до суду з позовом до банку про повернення всієї суми вкладу та відсотків.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 вересня 2019 року у справі № 607/14632/18, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення коштів за договором вкладу задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором вкладу в розмірі 13 722,86 доларів США та відсотки, які підлягали нарахуванню за користування вкладом за період з 29 січня 2014 року по 19 жовтня 2015 року, в сумі 4 360,21 доларів США, а всього - 18 083,07 доларів США.
У вищезгаданій постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 607/14632/18 Тернопільський апеляційний суд встановив, що договір банківського вкладу ОСОБА_1 не розривався, строк його дії відповідно до пунктів 6, 7, 8 договору двічі було пролонговано на 366 днів і він мав би закінчитися 18 жовтня 2016 року, однак був припинений раніше (19 жовтня 2015 року) за ініціативою банку внаслідок перерахування позивачу коштів у сумі 199 738,81 грн.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відтак, в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України укладений між сторонами 16 жовтня 2013 року договір банківського вкладу припинив свою дію 19 жовтня 2015 року.
На підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 вересня 2019 року ОСОБА_1 було видано виконавчий лист № 607/14632/18, який він пред`явив на примусове виконання до Печерського районного відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
В ході примусового виконання вказаного судового рішення державний виконавець стягнув з боржника грошові кошти в розмірі 509 714,73 грн, які 26 листопада 2020 року перерахував на рахунок стягувача ОСОБА_1
04 січня 2021 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, сплатою боржником виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549 551 611 ЦК України).
Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Особливістю таких правовідносин є участь в них спеціального суб`єкта - споживача.
У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача.
Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Таким чином, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 зазначеного Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.
Правова позиція про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань і має наслідком настання відповідальності, визначеної частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).
У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за наданому останнім послугу.
При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.
Отже, з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.
Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Разом із тим, дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Наведені правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін, в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.
Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.
В постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) також вказано, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються». В постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, такі випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зазначено, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.
В постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19 (провадження № 61-11318св20) вказано, що суди не врахували, що з моменту розірвання 29 червня 2014 року договору депозиту нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 30 червня 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Крім того, у зв`язку з розірванням договору банківського вкладу з 29 червня 2014 року між сторонами припинено правовідносини за цим договором, тому частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини. Суди наведеного не врахували та зробили помилковий висновок про наявність підстав для часткового задоволення цих позовних вимог.
В постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 757/49837/20-ц (провадження № 61-9052св22) зазначено, що враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини щодо розірвання 22 січня 2019 року договору банківського вкладу від 22 січня 2018 року № SAMDNWFD0071832919501 на підставі заяви позивача від 15 січня 2019 року про повернення банківського вкладу у зв`язку із закінченням строку його дії, стягнення на її користь суми вкладу та нарахованих процентів за період дії договору (по 22 січня 2019 року), а також положення частини другої статті 653 ЦК України, відсутні правові підстави для стягнення пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за період з 23 січня 2019 року по 10 листопада 2020 року (згідно з заявленими позовними вимогами), оскільки договірні відносини між сторонами припинилися за ініціативою позивачки, а з моменту припинення договору банківського вкладу на правовідносини сторін не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення у січні 2019 року договірних (споживчих) відносин між сторонами.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.
Встановивши, що укладений між сторонами договір банківського вкладу припинив свою дію 19 жовтня 2015 року, суди попередніх інстанцій правильно виходили з відсутності підстав для задоволення позову в частині стягнення пені, оскільки з моменту розірвання (припинення) договору на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.
Водночас з огляду на те, що відповідач повернув позивачу всю суму вкладу та нараховані відсотки лише 26 листопада 2020 року, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Разом з тим суди попередніх інстанцій безпідставно застосували положення статті 257 ЦК України щодо позовної давності до вимог про стягнення трьох процентів річних з огляду на таке.
В постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 757/24677/18-ц (провадження № 61-5125св22) зазначено, що 3 % річних нараховуються на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування коштами (див. постанову Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 757/40017/17-ц (провадження № 61-4249св19)). Представник відповідача у відзиві на позовну заяву виклав заяву про застосування положення статті 267 ЦК України щодо наслідків спливу позовної давності до вимог про стягнення 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності, які встановлюються: прямо (стаття 268 ЦК України); опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу. У справі, яка переглядається, предметом спору є саме вимоги про стягнення коштів за договорами депозитних вкладів, а нарахування 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України входять до складу грошового зобов`язання, вимоги про стягнення якого нараховані та заявлені у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання про видачу вкладу, на зазначені вимоги позовна давність не поширюється.
У справі, яка переглядається, суди стягнули з відповідача на користь позивача три проценти річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, за період з 19 січня 2018 року по 19 січня 2021 року (в межах загальної позовної давності, тобто за останні три роки до дня пред`явлення позову), тоді як в даному випадку три проценти річних необхідно було нараховувати за ввесь час прострочення, тобто з наступного дня після дати розірвання (припинення) договору банківського вкладу (20 жовтня 2015 року) до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання (25 листопада 2020 року).
Верховний Суд зауважує, що три проценти річних нараховуються на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування коштами (див. постанову Верховного Суду від 02 грудня 2020 року справі № 757/40017/17-ц (провадження № 61-4249св19)).
Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню три проценти річних,передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, в розмірі 2 102,42 доларів США (13 722,86 доларів США[сума неповернутого вкладу] х 1 864 [кількість днів у періоді з 20 жовтня 2015 року по 25 листопада 2020 року включно] x 3 % [розмір відсотків, встановлених частиною другою статті 625 ЦК України] / 365 [днів у році] = 2 102,42 доларів США).
Доводи АТ КБ «ПриватБанк» про те, що у спірних правовідносинах грошове зобов`язання виникло між сторонами саме на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 вересня 2019 року у справі № 607/14632/18, яким стягнуто з банку на користь позивача грошові кошти за вкладом та відсотки в загальному розмірі 18 083,07 доларів США, у зв`язку з чим стягнення трьох процентів річних було можливе лише за період з 12 лютого 2020 року (наступний день після набрання вказаним рішенням законної сили) по 26 листопада 2020 року (день фактичного виконання банком згаданого рішення суду), з посиланням на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 642/493/17-ц та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 642/493/17-ц (провадження № 61-152св18) вказано, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Положення зазначеної норми права передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також з угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а тому її приписи поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у якій Велика Палата Верховного Суду зазначила про необхідність відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зазначено, що за своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі. За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
У справі, яка переглядається, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 вересня 2019 року у справі № 607/14632/18, яким стягнуто з банку на користь позивача грошові кошти за вкладом та відсотки в загальному розмірі 18 083,07 доларів США, лише забезпечило примусове виконання зобов`язання, яке виникло на підставі договору банківського вкладу, тобто саме по собі це рішення не породило таке зобов`язання.
Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18, провадження № 12-302гс18).
Доводи касаційної скарги АТ КБ «Приватбанк» про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Верхового Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17 та в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17, за змістом яких стягнення 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову, також не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних справах позовні вимоги хоча і стосувалися стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, однак були заявлені у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань за кредитним договором (справа № 910/16945/14), за договором про виконання робіт (справа № 908/1394/17) та за договором про продаж техніки та запасних частин(справа № 922/4099/17), тоді як у справі, яка переглядається, вимога про стягнення трьох процентів річних пов`язана з невиконанням грошового зобов`язання про видачу вкладу і на таку вимогу позовна давність не поширюється.
Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послалося АТ КБ «ПриватБанк» на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 910/16945/14, № 908/1394/17, № 922/4099/17, № 642/493/17-ц, № 755/9215/15-ц, № 320/5115/17.
Таким чином, заявлені АТ КБ «ПриватБанк» в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.
Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа О. В. про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 08 серпня 2019 року у справі № 922/2013/18, від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 904/1427/21, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Висновки суду першої інстанції в цій справі, з яким погодився апеляційний суд, про те, що з урахуванням рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 30 грудня 2014 року у справі № 607/9814/14-ц (яким зобов`язано ПАТ КБ «ПриватБанк» конвертувати вклад за договором у сумі, яка існувала станом на дату звернення (29 січня 2014 року) та становила 188 747,43 грн, в іноземну валюту - долари США за комерційним курсом ПАТ КБ «Приватбанк», що діяв 29 січня 2014 року, а також - нарахувати відсотки на суму вкладу за період з 29 січня 2014 року до 16 жовтня 2014 року) при обчисленні трьох процентів річних за основу має братися прострочена сума саме в доларах США, не суперечить вищенаведеним правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду.
В постановах Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 922/2013/18, від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19 та від 30 серпня 2022 року у справі № 904/1427/21 зазначено, що преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Також, Касаційний господарський суд зазначає, що звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Господарські суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах. Для спростування преюдиційних обставин учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами встановленими Господарським процесуальним кодексом України. Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу. Отже, господарський суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно оцінювати обставини (факти), які є предметом судового розгляду та ухвалити рішення з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України постанова Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 607/14632/18 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення коштів за договором банківського вкладу має преюдиційне значення в цій справі, оскільки вказаним судовим рішенням встановлено факт розірвання (припинення) з ініціативи банку договору вкладу саме 19 жовтня 2015 року.
Верховний Суд погоджується з наведеними висновками судів з огляду на те, що у справі № 607/14632/18 обставина щодо розірвання договору банківського вкладу безпосередньо досліджувалася і встановлювалася апеляційним судом, що відображено в мотивувальній частині судового рішення. При цьому вказана обставина відносилася до предмета доказування, тобто її встановлення було необхідне для вирішення спору, так як під час розгляду тієї справи банк посилався на те, що його зобов`язання припинилися 16 жовтня 2014 року у зв`язку з розірванням договору вкладу за заявою ОСОБА_1 .
Отже, висновки суду першої інстанції в цій справі, з яким погодився апеляційний суд, не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 922/2013/18, від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19 та від 30 серпня 2022 року у справі № 904/1427/21, на які послався представник заявника в касаційній скарзі. Суди правильно застосували статтю 82 ЦПК України в контексті спірних правовідносин та встановлених обставин справи.
Таким чином, заявлені представником ОСОБА_1 - адвокатом Фльорківом О. В. в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.
Доводи представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа О. В., наведені в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах в контексті пункту 2 частини першої статті 268 цього Кодексу, колегією суддів не беруться до уваги, оскільки у вищенаведеній постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 757/24677/18-ц (провадження № 61-5125св22) Верховний Суд сформулював правові висновки з цього питання.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у вищезгаданій постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 757/24677/18-ц (провадження № 61-5125св22), тобто в судовому рішенні Верховного Суду, ухваленому після подання касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа О. В. на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення необхідно: змінити - в частині стягнення трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, збільшивши розмір цього стягнення з 1 628,96 доларів США до 2 102,42 доларів США; скасувати - в частині розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору і розглядом справи; в решті (в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів») - залишити без змін.
Щодо клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.
08 березня 2023 року від АТ КБ «ПриватБанк» до Верховного Суду надійшло клопотання, в якому заявник просить зупинити виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини восьмої статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.
Згідно з частиною першою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Враховуючи, що цією постановою Верховного Суду касаційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» та представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа О. В. задоволено частково, тобто закінчено перегляд оскаржуваних судових рішень в касаційному порядку, в задоволенні клопотання про зупинення виконання ухвалених в цій справі судами попередніх інстанцій судових рішень необхідно відмовити.
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
В цій справі ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 28 601 946,60 грн та три проценти річних,передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, в сумі 2 771,91 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на час подання позову було еквівалентно 78 147,07 грн, тобто заявив позов на загальну суму 28 601 946,60 грн (28 601 946,60 грн + 78 147,07 грн).
За результатами остаточного розгляду справи по суті позов задоволено частково і стягнуто з відповідача на користь позивача 2 102,42 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на дату ухвалення Верховним Судом постанови в цій справі складає еквівалент 76 882,56 грн (2 102,42 доларів США х 36,5686 грн) і становить 0,2 % від ціни позову.
В суді першої інстанції сторона позивача просила, зокрема покласти на АТ КБ «ПриватБанк» понесені нею витрати на правничу допомогу в розмірі 11 000 грн, в апеляційному суді - в сумі 8 000 грн, а в суді касаційної інстанції - в розмірі 8 000 грн, всього - 27 000 грн.
Отже, понесенні ОСОБА_1 витрати на оплату професійної правничої допомоги в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають відшкодуванню відповідачем на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме в сумі 54 грн (27 000 грн х 0,2 %).
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення коштів за прострочення виконання зобов`язання за договором банківського вкладу, тобто виступив як споживач послуг банку.
Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.
Висновок про те, що споживачі звільняються від сплати судового збору на всіх стадіях цивільного процесу, висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).
Позовну заяву подано в січні 2021 року, ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру фізичною особою або фізичною особою-підприємцем становила 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2021 року - 2 270 грн) (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»). Отже, за пред`явлену позивачем вимогу майнового характеру в сумі 28 601 946,60 грн підлягав сплаті судовий збір у розмірі 11 350 грн (2 270 грн х 5).
Таким чином, оскільки на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подання позову, то відповідно до статті 141 ЦПК України та з урахуванням положень статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь держави пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 22,70 грн (11 350 грн х 0,2 %).
Відповідно до частини четвертої статті 6 Закону України «Про судовий збір», якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).
АТ КБ «ПриватБанк» оскаржило рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині задоволення позовної вимоги про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 1 628,96 доларів США. Разом з тим, оскільки Верховний Суд змінив оскаржувані судові рішення в цій частині, збільшив розмір стягнення трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, з 1 628,96 доларів США до 2 102,42 доларів США, і залишив касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» в цій частині без задоволення, то судові витрати, понесені банком у зв`язку з переглядом цієї справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на названого заявника.
Керуючись статтями 141, 400, 409 410 412 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» та представника ОСОБА_1 - адвоката Фльорківа Олександра Володимировича задовольнити частково.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині стягнення з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, змінити, збільшити розмір стягнення з 1 628 (однієї тисячі шестисот двадцяти восьми) доларів США 96 центів до 2 102 (двох тисяч ста двох) доларів США 42 центів.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» залишити без змін.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині розподілу судових витрат скасувати.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 54 (п`ятдесят чотири) грн витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у розмірі 22 (двадцять дві) грн 70 коп.
Відмовити в задоволенні клопотання Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про зупинення виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2022 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук
page
telegram
viber
youtube
