Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.03.2023 року у справі №209/1515/19
Постанова КЦС ВП від 27.03.2023 року у справі №209/1515/19
Постанова КЦС ВП від 27.03.2023 року у справі №209/1515/19

Постанова

Іменем України

27 березня 2023 року

м. Київ

справа № 209/1515/19

провадження № 61-11098св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційними скаргами Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року у складі судді Багбая Є. Д. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення коштів, посилаючись на те, що 27 лютого 2014 року між ним та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», в особі Кримської філії було укладено договір строкового банківського вкладу № SАMDNWFD0070083763000 «Стандарт, 6 місяців», на виконання умов якого він вніс на рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 14 285 доларів США. Згаданий договір містив положення про автоматичну пролонгацію його дії на тих самих умовах. 03 березня 2014 року він поповнив депозитний рахунок на 5 474 доларів США, у зв`язку з чим загальна сума його вкладу склала 19 759 доларів США. Однак через припинення у 2014 році діяльності підрозділів банку на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим) його рахунки були заблоковані, проценти не нараховувалися. При цьому на його неодноразові запити з приводу вкладу банк не надавав будь-якої інформації. 27 серпня 2016 року він звернувся до відповідача із заявою про повернення суми депозиту з нарахованими процентами, на що отримав відмову. Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 04 квітня 2017 року, яке залишено в силі постановою Верховного Суду від 06 березня 2018 року, було стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на його користь суму вкладу в розмірі 19 759 доларів США та проценти - 5 488,63 доларів США. Вважає, що банк безпідставно користувався його коштами до моменту виконання 29 листопада 2018 року вказаного рішення суду. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь: проценти за користування депозитними коштами впродовж прострочення виконання договірного зобов`язання за договором банківського вкладу з 06 грудня 2016 року до 28 листопада 2018 року включно в розмірі 6 455,28 доларів США; три проценти річних за невиплату на вимогу вкладника суми вкладу і процентів зі спливом строку вкладу в сумі 1 500,33 доларів США; три проценти річних за невиплату всієї суми процентів в момент повернення вкладу 29 листопада 2018 року в розмірі 276,96 доларів США; пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за порушення банком договірного зобов`язання (невиплата на вимогу вкладника суми і процентів зі спливом строку вкладу) в розмірі 164 362,31 доларів США; пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за порушення банком договірного зобов`язання (невиплата всієї суми процентів у момент повернення вкладу 29 листопада 2018 року) в розмірі 70 685,32 доларів США, всього - 243 280,20 доларів США.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 три проценти річних за невиплату на вимогу вкладника суми вкладу зі спливом строку вкладу в розмірі 1 500,33 доларів США. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вимогу ОСОБА_1 про повернення суми вкладу і нарахованих процентів, тобто вимогу щодо розірвання депозитного договору, банк отримав 27 серпня 2016 року. Після розірвання договору його умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки таке розірвання в контексті статей 598 та 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для припинення зобов`язання. Отже, позовна вимога про стягнення процентів за користування депозитними коштами не може бути задоволена, оскільки встановлені статтями 1061 1070 ЦК України відсотки нараховуються лише в період дії договору банківського вкладу. Разом з тим у випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, застосуванню підлягає положення статті 625 ЦК України. Тому вимога позивача про стягнення трьох процентів річних за несвоєчасну виплату банком вкладу в період з 06 грудня 2016 року по 28 листопада 2018 року в розмірі 1 500,33 доларів США є обґрунтованою. Пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 та в постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 757/72588/17 за позовами споживачів до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення пені міститься висновок про те, що норма частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на правовідносини з договорів банківського вкладу з моменту припинення таких правовідносин. З огляду на те, що між позивачем та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову в цій частині.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

В листопаді 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подалодо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), АТ КБ «ПриватБанк» вказало, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Філіон») договір, за яким названа компанія стала новим боржником за спірним договором банківського вкладу. При цьому згода ОСОБА_1 як кредитора на заміну боржника отримана шляхом його приєднання до розміщених на сайті банку Умов та правил надання банківських послуг, згідно з пунктом 1.1.7.59 яких згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України).

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У грудні 2022 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов у повному обсязі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, ОСОБА_1 вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13, від 25 грудня 2013 року у справі № 6-140цс13, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/9167/19. Суди дійшли помилкового висновку про дострокове розірвання сторонами договору банківського вкладу, оскільки залишили поза увагою те, що згідно з пунктом 4 цього договору його дія припиняється з виплатою всіх сум вкладу разом з процентами. В даному випадку були наявні підстави для стягнення процентів за користування вкладом, трьох процентів річних та пені за спірний період. Крім того, рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 04 квітня 2017 року, яким було стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на його користь суму вкладу в розмірі 19 759 доларів США та проценти в сумі 5 488,63 доларів США, встановлено факт укладення між сторонами договору банківського вкладу № SАMDNWFD0070083763000 та його чинність. Рішення суду про присудження грошових сум на виконання умов договору не змінює і не припиняє договірного зобов`язання. 27 серпня 2016 року він звернувся до відповідача із заявою, в якій просив лише повернути вклад разом з процентами, а тому договірні правовідносини сторін не були припинені.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» та витребувано матеріали цієї справи з Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області.

21 листопада 2022 року справа № 209/1515/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 27 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», в особі Кримської філії (місто Севастополь) було укладено договір банківського вкладу № SАMDNWFD0070083763000 «Стандарт, 6 місяців», на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 14 285 доларів США.

03 березня 2014 року ОСОБА_1 поповнив вищезгаданий вклад на 5 474 доларів США, у зв`язку з чим загальна сума його вкладу склала 19 759 доларів США.

Через припинення у 2014 році діяльності підрозділів ПАТ КБ «ПриватБанк на території АР Крим депозитні рахунки ОСОБА_1 були заблоковані, проценти не нараховувалися. На неодноразові запити позивача з приводу вкладу банк не надавав інформації.

27 серпня 2016 року (по закінченню чергового шестимісячного строку вкладу) ОСОБА_1 пред`явив до ПАТ КБ «ПриватБанк» вимогу про повернення суми депозиту з нарахованими процентами, на що отримав відмову.

05 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, стягнення депозиту та процентів.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 04 квітня 2017 року, яке залишено в силі постановою Верховного Суду від 06 березня 2018 року, стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 банківський вклад в розмірі 19 759 доларів США та проценти в сумі 5 488,63 доларів США.

29 листопада 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» виконало вищевказане судове рішення, сплатило ОСОБА_1 присудженні судом грошові кошти.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).

Відповідно до статті 1060 ЦК України в редакції, чинній на час укладення договору банківського вкладу, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов`язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549 551 611 ЦК України).

Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

В Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.

У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участю споживача.

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) вказано, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

В постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) також вказано, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються». В постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, такі випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зазначено, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.

В постанові Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) вказано, що у справі, яка переглядається, позивач звертався за поверненням вкладу і лист банком отримано 13 листопада 2014 року, тобто договір вважається розірваним з урахуванням положення пункту 5 договору, за яким у сторін є право достроково розірвати діючий договір, повідомивши один одного за два дні до дати розірвання договору), а саме - 15 листопада 2014 року. Встановивши, що договір депозиту є розірваними з 15 листопада 2014 року, суди не врахували, що з моменту розірвання цього договору нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 16 листопада 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. За таких обставин суди зробили помилковий висновок про стягнення процентів за період з 16 листопада 2014 року до 01 серпня 2019 року. Крім того, у зв`язку з розірванням договору банківського вкладу з 15 листопада 2014 року за письмовою вимогою вкладника між сторонами припинено правовідносини з цього договору, тому частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини.

В постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 (провадження № 61-13187св19) зазначено, що у справі, яка переглядається: - у пункті 16 договору від 12 березня 2010 року № SAMDN01000709783980 (вклад «Депозит VIP») сторони домовилися, що «сторони мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору»; - суд першої інстанції встановив, що вимога щодо розблокування депозитних рахунків та повернення суми вкладів і нарахованих відсотків, тобто вимога щодо розірвання договору, була заявлена позивачем в претензії від 14 лютого 2015 року, яку банк отримав 24 лютого 2015 року; - правильним є висновок судів про те, що договір банківського вкладу від 12 березня 2010 року вважається розірваним з 26 лютого 2015 року на письмову вимогу вкладника; - за таких обставин відсутні підстави для стягнення пені по несплаті відсотків по депозиту розмірі 51,63 євро, нарахованих за період з 30 листопада 2018 року (момент звернення із позовом) до 20 червня 2019 року (дата прийняття постанови судом апеляційної інстанції), оскільки у зв`язку з розірванням договору банківського вкладу з 26 лютого 2015 року на письмову вимогу вкладника між сторонами припинено правовідносини з цих договорів, тому частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини; - у зв`язку з цим суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог про стягнення пені по несплаті відсотків за депозитом, нарахованих за період з 30 листопада 2018 року до 20 червня 2019 року.

В постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19 (провадження № 61-11318св20) вказано, що у справі, яка переглядається, 27 червня 2014 року позивач звернувся до ПАТ КБ «Приват Банк» із вимогою про повернення вкладу за договором від 06 липня 2012 року і договір депозиту вважається розірваним з 29 червня 2014 року. Оскільки договір депозиту є розірваними з 29 червня 2014 року, суди не врахували, що з моменту розірвання цього договору нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 30 червня 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Крім того, у зв`язку з розірванням договору банківського вкладу з 29 червня 2014 року за письмовою вимогою вкладника між сторонами припинено правовідносини за цим договором, тому частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини. Суди наведеного не врахували та зробили помилковий висновок про наявність підстав для часткового задоволення цих позовних вимог.

В постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 757/49837/20-ц (провадження № 61-9052св22) зазначено, що враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини щодо розірвання 22 січня 2019 року договору банківського вкладу від 22 січня 2018 року № SAMDNWFD0071832919501 на підставі заяви позивача від 15 січня 2019 року про повернення банківського вкладу у зв`язку із закінченням строку його дії, стягнення на її користь суми вкладу та нарахованих процентів за період дії договору (по 22 січня 2019 року), а також положення частини другої статті 653 ЦК України, відсутні правові підстави для стягнення пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за період з 23 січня 2019 року по 10 листопада 2020 року (згідно з заявленими позовними вимогами), оскільки договірні відносини між сторонами припинилися за ініціативою позивачки, а з моменту припинення договору банківського вкладу на правовідносини сторін не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення у січні 2019 року договірних (споживчих) відносин між сторонами.

У справі, яка переглядається, судами також встановлено, що в пункті 10 договору банківського вкладу від 27 лютого 2014 року № SАMDNWFD0070083763000 сторони домовилися, що вони мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору.

Вимога ОСОБА_1 про повернення суми вкладу і нарахованих процентів, тобто вимога про розірвання договору, була заявлена 27 серпня 2016 року, банк отримав її цього ж дня. Надання вимоги та її отримання сторонами не заперечувалося.

Вимога позивача повернути вклад відповідає нормі частини третьої статті 651 ЦК України, згідно з якою у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Встановивши, що 27 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про повернення вкладу з нарахованими процентами, у зв`язку з чим договір банківського вкладу від 27 лютого 2014 року № SАMDNWFD0070083763000 вважається припиненим, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині стягнення процентів та пені, оскільки з моменту розірвання (припинення) договору пеня згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується, як і припиняється нарахування передбачених договором процентів.

Водночас з огляду на те, що в порушення своїх зобов`язань відповідач тривалий час не виконував вимоги вкладника щодо повернення коштів, у зв`язку з чим в даному випадку права та інтереси позивача забезпечуються статтею 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних, передбачених частиною другою вищевказаної статті.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Щодо доводів касаційної скарги АТ КБ «Приватбанк».

Аргументи касаційної скарги про те, що АТ КБ «Приватбанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Філіон» договір про переведення боргу, за яким фінансова компанія стала новим боржником за спірним договором банківського вкладу, з посиланням на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, за змістом яких: пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) Верховний Суд зазначив, що законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не створив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.

В постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження № 61-14093св20) та від 14 квітня 2021 року у справі № 757/61159/19-ц (провадження № 61-14467св20), в яких вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, вказано, що доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, з посиланням на те, що 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким фінансова компанія стала боржником за спірними договорами банківського вкладу, є безпідставними, оскільки банк не довів, що такий договір було укладено зі згоди вкладника, що було його процесуальним обов`язком відповідно до положень статей 12 81 ЦПК України. Посилання заявника на те, що зміна боржника у зобов`язанні відбулася належним чином, оскільки від позивача жодних письмових заперечень на адресу банку не надходило, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать статті 520 ЦК України, відповідно до якої боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

В постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17 (провадження № 61-9229св21), від 02 листопада 2021 року у справі № 757/45304/19-ц (провадження № 61-3221св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50904/17-ц (провадження № 61-9151св21), від 11 листопада 2021 року у справі № 183/3248/16 (провадження № 61-3971св21), в яких також вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, зазначено, що доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, з посиланням на те, що 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким фінансова компанія стала боржником за спірними договорами банківського вкладу, є безпідставними. АТ КБ «Приватбанк» вказує, що згода кредиторів отримана шляхом їх приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті банку. При цьому відповідно до наданого витягу пунктом 1.1.7.59 Умов та Правил визначено, що згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України). Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Стаття 520 ЦК України передбачає, що у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: кредитор, боржник, третя особа, яка має намір стати боржником. Звідси, боржником або особою, яка висловила намір стати боржником, кредитору може бути запропоновано здійснення заміни боржника, або сам кредитор запропонував здійснити заміну боржника. В будь-якому випадку для здійснення такої заміни має бути наявна тристороння згода: а) боржник виявив згоду на те, щоб він був замінений; б) третя особа виявила згоду на те, щоб набути обов`язків боржника; в) кредитор надав згоду на заміну боржника. Відсутність згоди хоча б однієї із сторін не дає підстав для заміни боржника. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в рішенні обґрунтовано вказав, що для кредитора має суттєве значення особа боржника, оскільки від цього залежить забезпечення зобов`язання такими критеріями, як платоспроможність, добросовісність та надійність контрагента. Статтею 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі; сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом; правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків; у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Натомість із депозитного договору не вбачається, що сторони також керуються згаданими вище Умовами та правилами, а з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19), пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права, бути проінформованим про умови кредитування за конкретним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг - це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Крім того, згідно зі статтею 521 ЦК України форма правочину щодо заміни боржника у зобов`язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу. Статтею 513 ЦК України визначено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові; правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. З огляду на те, що договір між АТ КБ «ПриватБанк» та позивачем укладено у письмовій формі, він містить умови про їх двостороннє волевиявлення, передбачені статтею 205 ЦК України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до правовідносин сторін у цій справі.

Тому аргументи заявника щодо наявності підстав для залучення ТОВ «ФК «Фінілон» як відповідача в цій справі, є неспроможними, оскільки саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу, з приводу виконання умов якого виникли спірні правовідносини, а отже, й належним відповідачем, що відповідає правовій позиції у подібних правовідносинах, викладеній Верховним Судом у вищезгаданих постановах.

Касаційна скарга не містить посилань на постанови Верховного Суду, висновки в яких щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України, якою врегульовано, зокрема питання сплати трьох процентів річних від простроченої суми, не врахували суди в цій справі.

Таким чином, викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим висновкам, сформульованим у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник в касаційній скарзі, так як суди виконали свій обов`язок щодо встановлення належності відповідача й обґрунтованості позову.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявленої АТ КБ «ПриватБанк» в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13, від 25 грудня 2013 року у справі № 6-140цс13, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17 (провадження № 12-125гс18), від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/9167/19, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У вищезгаданих постановах, на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 6-39цс13: судами встановлено, що позивачі у день закінчення строку дії договорів - 10 квітня 2009 року, звернулися до банку із заявами про повернення банківських вкладів кожний, чим засвідчили свої наміри припинити дію договорів. Узв`язку з цим банк був зобов`язаний повернути вкладникам депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів - 10 квітня 2009 року, проте повернув кошти позивачам лише 31 грудня 2009 року, чим порушив свої грошові зобов`язання. За таких обставин суд дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивачів необхідно стягнути проценти по банківським вкладам за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України.Однак, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права,Верховний Суд України впостанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-338цс16 відступив від правової позиції щодо застосування положень статей 1058 1061 ЦК України, викладеної Верховним Судом України в постанові від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13.

- у справі № 6-140цс13: відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов`язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів, зобов`язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов`язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України;

- у справі № 910/9072/17: закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань, оскільки згідно зі статтею 599 ЦК України такою підставою є виконання, проведене належним чином. З огляду на те, що закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що після закінчення стоку дії укладеного між сторонами Договору є неможливим виконання відповідачем робіт за цим Договором та їх прийняття позивачем;

- у справі № 761/26293/16-ц: строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові. Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку, або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов`язання з повернення коштів банку перед вкладником. У разі, якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України. Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв`язку з тим, що строк його дії закінчився. Таким чином, з часу перерахування банком вкладу на поточний рахунок клієнта відповідно до умов укладеного між ними договору банк має сплатити проценти за користування цими грошовими коштами у розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України. Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі;

- у справі № 904/5726/19: у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Як убачається зі змісту позовних вимог, предметом позову є стягнення коштів з підстав порушення відповідачкою договірних зобов`язань щодо своєчасної та повної сплати платежів за договором під час його дії та застосування наслідків порушення обов`язку повернути предмет лізингу;

- у справі № 761/16124/15-ц: до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Рішення про присудження є рішенням, яким підтверджуються права, обов`язки та законні інтереси сторін і одну сторону зобов`язується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання. Рішення про стягнення грошового боргу (у тому числі й присудження відсотків за договором банківського вкладу) є типовим рішенням про присудження й лише надає праву вимоги кредитора ознак безпосередньої примусовості у реалізації, нічого не змінюючи у змісті самого спірного правовідношення. Набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов`язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов`язання. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. Якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення відсотків по депозиту в банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів фізичних осіб. У період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених Законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається;

- у справі № 910/9167/19: зважаючи на загальні засади цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, способи захисту цивільних прав та інтересів, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов`язків (статті 3 6 12-15 20 ЦК України), у разі коли особа, перебуваючи у зобов`язальних правовідносинах, зобов`язана вчинити певні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов`язку чи уникає його (як у спірних правовідносинах), право позивача підлягає захисту судом на підставі пункту 5 частини другої статті 16 ЦК України шляхом примусового виконання обов`язку в натурі. Примусове виконання обов`язку в натурі, наслідком чого є імперативне присудження за рішенням суду невиконаного, дає змогу особі, права якої порушені, повністю або частково поновити свої порушені права та отримати той результат, заради якого й укладався договір; у такий спосіб досягається мета позивача - виконання зобов`язання в натурі (у цьому випадку надання спірних послуг у порядку та на умовах договору про закупівлю послуг) і захист його майнових прав.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, які містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 6-39цс13, № 6-140цс13, № 910/9072/17, № 761/26293/16-ц, № 904/5726/19, № 761/16124/15-ц, № 910/9167/19.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів попередніх інстанцій по суті спору відповідають правовим висновкам, викладеним у вищезгаданих постановах Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22), від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 (провадження № 61-13187св19), від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19 (провадження № 61-11318св20), від 16 листопада 2022 року у справі № 757/49837/20-ц (провадження № 61-9052св22).

З урахуванням викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної ОСОБА_1 в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційних скаргах, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко