Постанова

Іменем України

25 липня 2018 року

м. Київ

справа № 2-489/09

провадження № 61-14072св18

Верховний Суд у складі колегії суддівПершої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 березня 2009 року у складі судді Троян Н. А. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 рокуу складі колегії суддів: Соколан Н. О., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом доОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності частково недійсним, визнання права власності на 1/2 частину квартири, визнання заповіту частково недійсним, визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині, посилаючись на те, що 16 червня 1962 року він зареєстрував шлюб із ОСОБА_5 Відповідачі є їх дітьми. У 1969 році йому з дружиною була виділена квартира АДРЕСА_1, яку вони у 1992 році викупили. Свідоцтво про право власності було видане на ім'я ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 року дружина померла, однак за життя склала заповіт, яким вищевказану квартиру заповіла ОСОБА_2 Спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, і він має право на обов'язкову частку у спадщині. Враховуючи викладене, просив визнати частково недійсними свідоцтво про право власності, видане на ім'я ОСОБА_5, та вищевказаний заповіт, визнати за ним право власності на 1/2 частину спірної квартири та право власності на обов'язкову частку у спадщині.

У березні 2009 року сторони звернулися до суду із спільною заявою про укладення мирової угоди.

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 березня 2009 року визнано мирову угоду, укладену ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, якою за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, за кожним. Провадження у справі закрито.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що в судовому засіданні сторони подали підписану ними спільну заяву про укладення мирової угоди з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не заперечували проти визнання за кожним з них права власності на 1/2 частину спірної квартири. ОСОБА_3 самостійних позовних вимог не пред'явила і погодилася з умовами мирової угоди. Положення мирової угоди не суперечать чинному законодавству України, не порушують прав, свобод та інтересів інших осіб, відповідають інтересам сторін.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 березня 2009 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції враховано, що укладена сторонами мирова угода стосується прав та обов'язків ОСОБА_3, яка брала участь у справі й погодилася з умовами мирової угоди, які на час апеляційного розгляду справи виконані. ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року, а ОСОБА_6 отримала у спадщину належну йому 1/2 частину спірної квартири. За таких обставин підстави для скасування оскаржуваної ухвали відсутні.

У березні 2016 року ОСОБА_3подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 березня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що хоча їй було відомо про розгляд у суді позову її батька ОСОБА_1, пов'язаного із спадковим майном, і вона підписала мирову угоду, яку їй надала ОСОБА_2, однак вона не була присутня 20 березня 2009 року в судовому засіданні та не знала про результати розгляду цієї справи. Суд першої інстанції помилково постановив оскаржувану ухвалу і визнав за її сестрою ОСОБА_2, яка не прийняла спадщини після смерті їх матері, право власності на 1/2 частину квартири.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року відкрито провадження у цій справі, а ухвалою від 24 квітня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

22 березня 2018 року справу № 2-489/09 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до статті 175 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Визнаючи мирову угоду та закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, застосувавши положення статті 175 ЦПК України 2004 року, дійшов обґрунтованого висновку про те, що мирова угода стосується прав та обов'язків сторін та предмета позову, не суперечить закону і не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд правильно виходив з того, що мирова угода стосується також прав та обов'язків ОСОБА_3, яка приймала участь у розгляді справи та погодилася на укладення мирової угоди, умови якої на час перегляду справи в апеляційному порядку є виконаними. ОСОБА_3 отримала спадщину після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_1 на 1/2 частину спірної квартири. За таких обставин відсутні підстави для скасування ухвали про визнання мирової угоди.

Наведені ОСОБА_3 у касаційній скарзі доводи про те, що вона не була присутньою в судовому засіданні під час визнання судом першої інстанції мирової угоди та не знала про результати розгляду цієї справи, апеляційним судом обґрунтовано відхилено з посиланням на те, що ці доводи спростовуються наявним у матеріалах справи журналом судового засідання від 20 березня 2009 року та текстом ухвали місцевого суду.

Заявником не зазначено у касаційній скарзі доводів про те, які саме умови мирової угоди суперечать закону.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.

Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Рябих проти Росії», заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі «ОлександрШевченко проти України» (974_256), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та «Трух проти України» (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі «Пономарьов проти України», заява N 3236/03).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України», заява N 3236/03).

В оцінці істотності допущених судом першої інстанції порушень норм процесуального права Верховний Суд зобов'язаний врахувати тривалість проміжку часу з моменту ухвалення оскаржуваного судом першої інстанції рішення, а також істотність доводів відповідача щодо помилковості такого рішення суду. За встановлених обставин, враховуючи тривалість такого періоду та одночасно визнавши неістотними доводи відповідача щодо необхідності перегляду оскаржуваного ним судового рішення, Верховний Суд виходить з недостатньої обґрунтованості доводів касаційної скарги для того, щоб визнати справедливим та вмотивованим висновок про необхідність скасування судових рішень, ухвалених у справі, й направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд також вважає за необхідне зазначити, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується із обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення ЄСПЛ від 07 липня 1989 року у справі «Уньон Аліментаріа Сандерс СА проти Іспанії»).

Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пункту 1 статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України», рішення ЄСПЛ від 27 квітня 2000 року у справі «Фрідлендер проти Франції»). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30 листопада 2006 року у справі «Красношапка проти України»).

З огляду на те, що ОСОБА_3 була обізнана про розгляд у 2009 році цієї справи за позовом її батька до неї та до її сестри ОСОБА_2 щодо вирішення спору про право власності на квартиру, підписала умови укладеної між сторонами мирової угоди, а також зважаючи на те, що вона впродовж більш ніж шести років не оскаржувала судове рішення, про яке не могла не знати, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для перегляду ухвали суду першої інстанції, яка набрала чинності 26 березня 2009 року (а. с. 43-44).

Спірна квартира перебувала у власності батьків ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Як зазначалося вище, апеляційним судом встановлено, що після смерті батька ОСОБА_1 у 2012 році ОСОБА_3 отримала у спадщину належну йому 1/2 частину спірної квартири. Тобто двоє дітей стали співвласниками у рівних частках майна їхніх батьків. Тому оскаржуване судове рішення у повній мірі відповідає закріпленим у статті 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства - справедливості, добросовісності та розумності. ОСОБА_2, яка разом зі своєю сестрою ОСОБА_3 та їх батьком ОСОБА_1 погодила та підписала умови мирової угоди про визнання права власності на спірну квартиру, вправі була очікувати на добропорядність та передбачуваність поведінки інших учасників цієї угоди, а також - на отримання у власність спірного майна. Розумними очікуваннями особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно. Поняття «законні очікування» слід розглядати як елементи верховенства права та юридичної визначеності. Після смерті батька ОСОБА_2 не оспорювала прийняття ОСОБА_3 у спадщину належної йому частини спірної квартири. За сукупністю таких обставин сам по собі факт неприйняття ОСОБА_8 в установленому законом порядку спадщини після смерті матері (не подання до нотаріуса відповідної заяви), на що посилається у касаційній скарзі ОСОБА_3, не може бути підставою для позбавлення її права власності на частину квартири, набутого згідно із судовим рішенням у 2009 році.Втручання держави в право особи на мирне володіння майном не може вважатися виправданим, якщо порушення закону має суто формальний характер.

Припинення у зв'язку з переглядом оскаржуваних судових рішень права власності ОСОБА_2 на частину спірної квартири становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. З урахуванням правил ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу та згідно із засадами українського цивільного законодавства припинення права власності особи на майно допустиме тільки з підстав, чітко визначених законом. Таких правових підстав у контексті встановлених у цій справі обставин національне законодавство не містить.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, ґрунтуються на засадах верховенства права й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 березня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:В.О.Кузнєцов С.О.Погрібний О. В. Ступак Г.І.Усик