Постанова

Іменем України

21 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 676/6274/17

провадження № 61-2938св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року у складі судді Вдовичинського А. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 січня 2019 року у складі колегії суддів: Талалай О. І., Корніюк А. П., П'єнти І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення, посилаючись на те, що 29 грудня 2008 року між ним і Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Марс-ЛТД" було укладено договір № 14 про інвестування будівництва квартири АДРЕСА_1. З часу укладання договору він самостійно вносив кошти на будівництво квартири. 03 березня 2010 року будинок було введено в експлуатацію. На підставі рішення Виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради від 19 грудня 2012 року вказана квартира була передана йому у власність. В липні 2011 року він дозволив тимчасово проживати в цій квартирі сестрі дружини ОСОБА_2 із сім'єю. У 2014 році в них з дружиною склалися неприязні відносини, проживати разом вони не могли. 05 вересня 2014 року він звернувся з претензією до відповідачів про звільнення його квартири. Також він неодноразово звертався до правоохоронних органів стосовно того, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 чинять йому перешкоди в користуванні належною йому на праві власності квартирою і в добровільному порядку виселятися відмовляються.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого житла.

Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року позов задоволено. Виселено з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 без надання іншого житла. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1, він неодноразово звертався до відповідачів з вимогами звільнити належну йому квартиру. Оскільки позивач є власником квартири, а відповідачі, які ніколи не були членами його сім'ї, проживають в його квартирі без укладення письмового договору, на його вимоги про звільнення квартири не реагують, чинять йому перешкоди в користуванні цим майном, чим порушують його права власника, то позов підлягає задоволенню.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 04 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

04 лютого 2019 року ОСОБА_2 подала засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 січня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області.

Касаційна скарга ОСОБА_2 обґрунтована тим, що ОСОБА_1 став власником квартири АДРЕСА_1 лише 19 грудня 2012 року, тобто станом на 15 липня 2011 року він не мав законного права на власний розсуд розпоряджатися цим нерухомим майном. Крім того, між позивачем і відповідачами не було укладено договору найму житлового приміщення, з пропозицією укладення такого договору позивач не звертався. Вона погодилася проживати у спірній квартирі лише тому, що з січня 2011 року позивач став проживати разом з її рідною сестрою у квартирі, в якій до того часу проживали відповідачі. В липні 2011 року позивач запропонував їй вселитися у квартиру АДРЕСА_1 з умовою, що в подальшому ця квартира буде призначена для проживання його сім'ї, однак в ній необхідно провести ремонт за його кошти.

Після проведення ремонтних робіт позивач з дружиною та дітьми повинен був переїхати до цієї квартири, а відповідачі повернутися до квартири, в якій проживали раніше. З часу вселення до квартири відповідачі власноруч проводили в ній будівельні роботи, на які витратили значні кошти, оскільки вважали, що укладена між ними усна угода виконана. З 2014 року по 2017 рік відповідачі проживали разом з позивачем та вели спільне господарство. Однак між ними стали виникати конфлікти і позивач звернувся з вимогою звільнити йому квартиру для проживання. При цьому позивач не надав доказів того, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, що робить проживання з ними в одній квартирі неможливим, тому позов задоволенню не підлягає. Крім того, 03 січня 2019 року вона уклала договір з адвокатом про надання правової допомоги. Апеляційний суд порушив норми процесуального права та принцип змагальності сторін, відмовивши в задоволенні клопотання її адвоката про відкладення судового засідання та продовження строку розгляду справи, не надавши можливості адвокату ознайомитися з матеріалами справи.

14 березня 2019 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв'язку відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а висновки судів про створення відповідачами йому перешкод у користуванні його власністю є обґрунтованими. Оскаржувані судові рішення ухвалені на підставі правильного застосуванням норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права. Аргументи заявника про витрату нею значних коштів на ремонт квартири не підтверджені належними доказами. Із зустрічним позовом про стягнення витрачених коштів на ремонт квартири вона не зверталася. Крім того, відповідачі не сплачували коштів за користування газом та за спожиту електроенергію і мають заборгованість.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області та зупинено виконання рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року до закінчення касаційного провадження у справі.

25 лютого 2019 року справа № 676/6274/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 19 грудня 2012 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1. Вказана квартира була придбана ОСОБА_1 за договором про інвестування будівництва квартири від 29 грудня 2008 року № 14, укладеним з Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Марс-ЛТД".

З 2011 року за згодою ОСОБА_1 у спірній квартирі проживає сестра його дружини ОСОБА_2 із сім'єю - чоловіком ОСОБА_3 та сином ОСОБА_4.

Сторони не укладали письмового договору про порядок і строки користування квартирою.

05 вересня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до відповідачів з письмовою вимогою про звільнення квартири, яка необхідна йому для особистого проживання. Вказана вимога не була виконана відповідачами. ОСОБА_1 звертався до правоохоронних органів щодо відмови відповідачів звільнити належну йому квартиру, що підтверджується копіями висновків з матеріалів перевірок, проведених Кам'янець-Подільським міським відділом Управління Міністерства внутрішніх справ України від 04 серпня 2014 року та Кам'янець-Подільським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області від 22 листопада 2016 року. Факт звернення позивача до відповідачів з вимогою про виселення підтверджено показаннями свідків.

Так, ОСОБА_5 пояснив суду, що є двоюрідним братом позивача, свого часу допомагав робити у квартирі ремонт. Відповідачі не допускають позивача у власну квартиру, живуть в ній з 2011 року. Позивач вимушено проживає в селі Довжок. У 2015 році разом з позивачем та братами був у цій квартирі, при ньому позивач звертався до відповідачів з проханням звільнити квартиру, які казали, що будуть шукати інше житло.

Свідок ОСОБА_6 пояснила суду, що є рідною сестрою позивача, останній проживає в батьківській хаті в селі Довжок з осені 2017 року. Відповідачі живуть у квартирі з 2011 року без реєстрації. У 2015-2016 роках вона приходила з позивачем до квартири, відповідачі не впускали їх.

Допитаний як свідок працівник поліції ОСОБА_7 пояснив суду, що приїздив на виклик позивача, який хотів зайти у власну квартиру, в ній жила сім'я, яка не пускала його. Через рік чи два він знову виїжджав на виклик позивача до цієї квартири, де його знову не допускали до житла.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частинами 1 , 2 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина 1 статті 383 ЦК України).

Відповідно до статті 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР).

Судами встановлено, що відповідачі не є членами сім'ї позивача.

Згідно з абзацом 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина 4 статті 41 Конституції України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Наведена норма права визначає право власника, в тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом виселення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи позов, суди правильно виходили з того, що проживання відповідачів, які не є членами сім'ї позивача у квартирі, належній йому на праві власності, та небажання її звільнити чинить позивачу як власнику квартири перешкоди у користуванні житлом, що необхідне йому для особистого проживання.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що станом на 15 липня 2011 року позивач не мав законного права на власний розсуд розпоряджатися спірною квартирою, оскільки право власності на неї він набув 19 грудня 2012 року, а тому не міг дозволити відповідачам тимчасового проживати у квартирі, не заслуговують на увагу, тому що набуття позивачем права власності на спірну квартиру після того, як в ній стали проживати відповідачі, як і відсутність письмового договору найму квартири, не підтверджує того, що на час звернення до суду з позовом відповідачі на законних підставах проживали у спірній квартирі та не чинили позивачу перешкод у користуванні нею.

Аргументи заявника про наявність домовленостей між позивачем і відповідачами щодо проживання у спірній квартирі, а також проведення ремонту в ній, як і щодо понесення відповідачами суттєвих витрат на ремонтні роботи, також є неспроможними і не підтверджені належними доказами. Крім того, заявник не надала доказів на підтвердження її доводів про спільне проживання позивача та відповідачів протягом 2014-2017 років. Натомість за частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи касаційної скарги про відсутність правових підстав для виселення відповідачів за статтею 116 ЖК УРСР не заслуговують на увагу, так як суди обґрунтовано задовольнили позов на підставі статті 391 ЦК України, а не на підставі вказаної норми житлового законодавства.

Посилання заявника на порушення апеляційним судом норм процесуального права у зв'язку з відмовою у клопотанні адвоката заявника про відкладення судового засідання та продовження строку розгляду справи, є безпідставним, оскільки вказане клопотання було задоволене частково. Згідно з протоколом судового засідання Хмельницького апеляційного суду від 04 січня 2019 року суддя-доповідач о 10 год. 36 хв. оголосив перерву в судовому засіданні до 11 год. 10 хв. з метою надання адвокату заявника можливості ознайомитися з матеріалами справи. Згідно з технічним записом судового засідання Хмельницького апеляційного суду від 04 січня 2019 року після закінчення перерви і продовження судового розгляду на запитання головуючого судді представник ОСОБА_2 - адвокат Пілінський С. І. повідомив про те, що він ознайомився з матеріалами справи. Клопотання адвоката в частині надання копій технічних записів судових засідань не було задоволене у зв'язку з несплатою судового збору.

Неспроможними є і аргументи заявника про порушення апеляційним судом принципу змагальності та унеможливлення якісної підготовки до судового засідання. Так, згідно з протоколом судового засідання Хмельницького апеляційного суду від 28 листопада 2018 року розгляд справи було відкладено до 10 год. 30 хв. 20 грудня 2018 року у зв'язку з неявкою заявника. Згідно з протоколом судового засідання Хмельницького апеляційного суду від 20 грудня 2018 року заявлене в судовому засіданні клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю підписання з адвокатом договору про надання правової допомоги було задоволене, розгляд справи відкладено до 10 год. 00 хв. 04 січня 2019 року.

Тобто апеляційний суд повною мірою забезпечив можливість реалізації ОСОБА_2 своїх процесуальних прав, зокрема й щодо отримання нею правової допомоги та належної підготовки до розгляду справи.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Згідно з частиною 2 статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року було зупинено ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2019 року, то у зв'язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 січня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 26 липня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов