Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 552/7241/17

провадження № 61-1142св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько Вікторія Вікторівна, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року в складі судді Васильєвої Л. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Прядкіної О.

В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом про визнання договору дарування квартири недійсним та скасування реєстрації права власності.

Позовна заява мотивована тим, що їй на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1.17 листопада 2016 року між нею та відповідачем було укладено договір дарування цієї квартири, відповідно до якого ОСОБА_2 стала її власником.

Зазначала, що насправді вона не мала на меті передавати безоплатно у власність відповідача зазначену квартиру, оскільки це було її єдине житло, єдине цінне майно, яке вона мала. З ОСОБА_2 вона не перебувала у родинних відносинах, ніколи не товаришувала з ОСОБА_2, а просто була знайома та іноді спілкувалася. Після укладення договору дарування позивач залишилася проживати у спірній квартирі, сплачувала кошти за всіма комунальними рахунками. ОСОБА_2 не надає їй матеріальної допомоги та моральної підтримки. Позивач дійсно з ОСОБА_2 їздила до приватного нотаріуса та пояснила приватному нотаріусу, що не заперечувала проти того, щоб ОСОБА_2 після її смерті стала власницею квартири за умови, що вона як лікар буде надавати їй кваліфіковану медичну допомогу. Позивач, як неосвічена людина, не розуміла усіх юридичних тонкощів укладення договору дарування та під час його укладенні помилилась щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення. Зокрема, у зв'язку з наявністю пункту 2.2 у договорі дарування, у якому вказано, що позивач може довічно проживати у спірній квартирі, вважала, що укладає договір довічного утримання.

Зазначала, що умови договору дарування не відповідали її волевиявленню, оскільки вона підписала договір під впливом помилки, а тому просила визнати вказаний договір дарування недійсним та скасувати реєстрацію права власності відповідача на це майно.

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 18 грудня 2018 року залучено до участі у цивільній справі правонаступника позивача ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, - ОСОБА_1.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який посвідчений 17 листопада 2016 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1000.

Скасовано реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1, проведену на підставі договору дарування, посвідченого 17 листопада 2016 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1000.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Київського районного суду м.

Полтави від 24 жовтня 2019 року - без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем доведено належними та допустимими доказами наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки, укладаючи оспорюваний договір дарування, вона діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, оскільки ніколи не мала намірувідчужувати та передавати квартиру у власність за життя, у якій проживає та іншого житла не має, іншим особам; також зважаючи на похилий вік та правову недосвідченість, позивач вважала, що укладає договір довічного утримання.

Судами, крім цього, було враховано, що після підписання спірного договору, ОСОБА_3 фактично квартиру не залишала, оскільки від особистих речей її не звільняла, надалі там проживала і оплачувала комунальні платежі. Визнавши недійсним відповідний правочин, суди вважали правомірним застосування реституції, шляхом скасування реєстрації права власності на цю квартиру за відповідачем, яку вчинено на підставі недійсного правочину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року, не погодившись із рішенням Київського районного суду м.

Полтави від 24 жовтня 2019 року та постановою Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року, ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенніпозову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року; запинено дію рішення Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року в справі № 335/8252/14-ц, та неправильно застосували висновок, який міститься у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 522/9562/16-ц. Також заявник вважає, що немає підстав для визнання спірного договору недійсним, оскільки позивач не надала суду будь-яких належних і допустимих доказів, що вона помилялася щодо природи правочину і між сторонами був укладений інший договір.

Доводи інших учасників справи

У строк, встановлений ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2020 року, відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житла м. Полтави 31 серпня 1998 року, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, належала на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1.

17 листопада 2016 року ОСОБА_3 уклала договір дарування з ОСОБА_2, який був посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. за реєстровим № 1000.

Відповідно до умов цього договору ОСОБА_3 передала безоплатно у власність ОСОБА_2 належну їй квартиру (пункт 1.1).

Пунктом 2.2 договору передбачено, що сторони домовились, що дарувальник довічно проживає в квартирі, яка є предметом цього договору.

На підставі договору державним реєстратором - приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. внесено до Державного реєстру прав на нерухоме майно запис № 17472597 про реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_2.

Судами встановлено та визнається відповідачем, що у червні-липні 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 почали виникати конфлікти щодо оспорюваного договору.

Після укладення договору ОСОБА_3 продовжила проживати у спірній квартирі та сплачувати комунальні платежі за квартиру, що підтверджується: листом товариства з обмеженою відповідальністю "Полтавагаззбут" від 14 серпня 2017 року № 05/3479; листом комунального підприємства "Житлово-експлуатаційна організація № 2" від 16 серпня 2017 року № 1783/02; листом Полтавського обласного комунального виробничого підприємства "Полтаватеплоенерго" від 18 серпня 2017 № 29-17/1845; листом комунального підприємства Полтавської обласної ради "Полтававодоканал" від 16 серпня 2017 року № юр/2459; листом публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго" від 18 серпня 2017 № 04-33/10680.

26 липня 2017 року між ОСОБА_2 та комунальним підприємством Полтавської обласної ради "Полтававодоканал" укладено договір про реструктуризацію заборгованості з водопостачання до спірної квартири; 21 листопада 2017 року між ОСОБА_2 та комунальним підприємством "Житлово-експлуатаційна організація № 2" укладено типовий договір про надання послуг з утримання будинків та прибудинкової території.

Відповідно до наданих ОСОБА_2 копій квитанцій про сплату комунальних послуг при утриманні відповідної квартири, вона зі своєї банківської картки сплачувала кошти за комунальні послуги у спірній квартирі безпосередньо після укладення спірного договору частково (не за всі комунальні послуги) у грудні 2016, лютому та березні 2017 року. Інші платежі щодо оплати комунальних послуг здійснені ОСОБА_2 з липня 2017 року, тобто після того, як між позивачем і відповідачем виник конфлікт щодо договору.

У суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 підтвердила ту обставину, що після укладення договору ОСОБА_3 продовжувала користуватись субсидією по сплаті комунальних послуг, і тільки після укладення нею особисто відповідних договорів на постачання комунальних послуг до спірної квартири, нарахування субсидій припинилось.

ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач ОСОБА_3 померла.

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 18 грудня 2018 року залучено до участі у цивільній справі правонаступника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон).

У пункті 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Таким чином, розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року, здійснюється враховуючи вимоги ЦПК України в редакції до 08 лютого 2020 року.

Згідно із частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

У статті 717 ЦК України зазначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Якщо правочин встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника майнову або немайнову дію, то він не може вважатися договором дарування, оскільки правовою метою саме договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки вважав, що позивач, укладаючи оспорюваний договір, діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, оскільки ніколи не збиралася відчужувати та передавати квартиру у власність, у якій проживає та іншого житла не має; після підписання спірного договору, від особистих речей квартиру не звільняла та залишилася проживати у ній. Позивач погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність відповідача лише за умови довічного утримання, яке їй обіцяла відповідачка, та укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та вважає, що оскаржувані судові рішення не підлягають скасуванню з огляду на таке.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України" від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року № 638/2304/17 викладений висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки вважав, що ОСОБА_3, будучи особою похилого віку (на дату укладення правочину їй було 77 років), потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між сторонами.

Крім того, у матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про наявність у позивача іншого нерухомого майна (житла), а показаннями сторін, свідків та наявними у справі доказами підтверджується утримання ОСОБА_3 спірної квартири (оплати комунальних послуг та отримання субсидій для оплати таких послуг) після її відчуження.

Колегія суддів бере до уваги також висновки, викладені у постановах Верховного Суду України: від 11 листопада 2015 року в справі № 6-1124цс15, від 02 грудня 2015 року в справі № 6-2087цс15, від 03 лютого 2016 року в справі № 6-1364цс15, від 20 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16; у постановах Верховного Суду: від 03 травня 2018 року в справі № 755/21068/14-ц, від 10 січня 2019 року в справі № 489/4535/16-ц, від 10 квітня 2019 року в справі № 522/9562/16-ц, від 22 січня 2020 року в справі № 360/939/17, від 01 жовтня 2020 року в справі № 585/2413/19, оскільки правовідносини у вказаних справах є подібними.

Згідно із частиною 4 статті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо необхідності задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_1, який є правонаступником ОСОБА_3, враховуючи встановлені фактичні обставини справи на підставі наданих сторонами доказів.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1 -3 статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позову у зв'язку із його обґрунтованістю.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року в справі № 335/8252/14-ц, є необґрунтованими, оскільки у наведеному відповідачем рішенні суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів.

Аргументи касаційної скарги про неправильне застосування судами при розгляді справи висновку Верховного Суду, який викладений у постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 522/9562/16-ц, не заслуговують на увагу, оскільки в наведеній постанові та в оскаржуваних рішеннях встановлені подібні спірні правовідносини, а тому в обох справах суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування квартири, вчиненого дарувальником внаслідок його помилки.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

При цьому колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz
Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року в справі "Пономарьов проти України").

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові відповідають критерію обґрунтованості.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

У частині 3 статті 436 ЦПК Українизазначено, що суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки дію рішення Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року зупинено ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2020 року, то у зв'язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його дію.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Київського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук