Історія справи

Постанова

Іменем України

20 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 347/1418/16

провадження № 61-19604св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І.М. (суддя-доповідач), Висоцької В.С., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року у складі судді Бельмеги М. В. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 січня 2017 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Васильковського В. М., Горблянського Я. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі - ТОВ «ЛК «Еталон») про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу і повернення коштів.

Позовна заява мотивована тим, що 22 січня 2016 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон» був укладений договір фінансового лізингу, за яким він повинен був отримати у фінансовий лізинг автобус марки БАЗ. 22 січня 2016 року ОСОБА_4 сплатив одноразовий платіж у розмірі 96 000 грн. Зазначав, що умови договору фінансового лізингу, зокрема сплата комісії за організацію та оформлення договору у розмірі 10% та інших платежів, що перевищують більше ніж 50% вартості предмета лізингу, є несправедливими, не відповідають діючому законодавству та порушують його права як лізингоодержувача та споживача.

На підставі вищевикладеного ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 22 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «ЛК «Еталон»; стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 96 000 грн.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 22 січня 2016 року з додатками № 1, 2, 3, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «ЛК «Еталон».

Стягнуто з ТОВ «ЛК «Еталон» на користь позивача грошові кошти в сумі 96 000 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, цей договір фінансового лізингу за своєю природою є несправедливим, порушує принцип добросовісності, його умови призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві. У зв'язку з чим, наявні правові підстави для визнання договору недійсним, відповідно до статей 203, 215 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів».

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що пункти 12.1, 12.2, 12.3, 12.4, 12.8, 12.12, 12.13 договору фінансового лізингу підпадають під несправедливі умови, встановлені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки договором забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, вказане свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов'язками сторін.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ «ЛК «Еталон», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли висновків, які не відповідають обставинам та доказам у справи; висновок про те, що умови договору є несправедливими, є припущенням суду; судами не враховано, що між ОСОБА_4 та лізинговою компанією було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору фінансового лізингу. При цьому ознаки, які передбачені для кваліфікації умов указаного договору як несправедливі, відсутні.

27 квітня 2018 року цивільну справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Суди встановили, що 22 січня 2016 року між ОСОБА_4 та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу з додатками, згідно пункту 1.1 якого відповідач лізингодавець - зобов'язується придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування предмет лізингу, визначений у пункті 3.1 договору, а позивач - лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору.

Предметом цього договору згідно пункту 3.1 був автобус марки БАЗ. Відповідно до додатку № 1 до договору вартість предмета лізингу становить 960 000 грн, щомісячний платіж 40 000 грн, комісія за організацію (10 %) 96 000 грн, комісія за передачу 28 800 грн, авансовий платіж 480 000 грн.

Установлено, що на виконання умов цього договору 22 січня 2016 року ОСОБА_4 здійснив одноразово платіж у розмірі 96 000 грн, що підтверджується копією квитанції. Сплачені ним кошти становили обумовлену договором комісію за організацію, а не платіж іншого виду.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

За змістом частини п'ятої цієї норми, у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів»); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Зі змісту укладеного між сторонами договору вбачається, що у разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору).

У випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни (пункт 8.3 договору).

Коригування розміру лізингових платежів у випадках, передбачених цим договором, не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів - комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу (пункт 8.8 договору).

Розмір лізингової плати може індексуватися залежно від конвертації гривні в іноземну валюту та від зміни ситуації на грошовому ринку (пункт 8.12 договору).

За змістом пунктів 5.4, 8.3, 8.8, 8.13 договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачено.

Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів.

Зокрема, у пункті 8.3 договору зазначено, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни. Лізингодавець може письмово повідомити лізингоодержувача про суму лізингового платежу (пункт 8.4 договору).

Установлено, що положення договору від 22 січня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «ЛК «Еталон» свідчать про несправедливість умов, які вказані у частині третій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки в пунктах 12.1, 12.2, 12.3,12.4, 12.8, 12.12, 12.13 цього договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу.

Зважаючи на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права і обґрунтовано дійшли висновку про те, що оскільки оспорюваним договором забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, вказане свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов'язками сторін, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначені умови договору є несправедливими в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, місцевий суд з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшли правомірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача грошової суми, сплаченої позивачем за цим договором.

Доводи касаційної скарги про недоведеність позивачем його позовних вимог, безпідставність висновку суду про установлення усіх ознак, необхідних для висновку про несправедливість умов договору спростовуються змістом спірного договору фінансового лізингу, матеріалами справи та обґрунтованими висновками судів попередніх інстанцій, які надали вичерпну оцінку указаним скаржником доводам.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» залишити без задоволення.

Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська В. С. Висоцька В. М. Сімоненко