Постанова КЦС ВП від 18.07.2024 року у справі №643/13732/21

Друк

Пошук

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2024 року

м. Київ

справа № 643/13732/21

провадження № 61-9849св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Лавінда Наталія Олександрівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Лавінда Наталія Олександрівна, про визнання договору недійсним,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір про розірвання договору позики від 26 лютого 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О. від 29 грудня 2020 року за реєстровим № 4186.

В обґрунтування позову зазначав, що 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О. за реєстровим номером № 591.

В подальшому, 29 грудня 2020 року, ОСОБА_1 (в особі повіреного ОСОБА_3 ) та ОСОБА_2 уклали договір (реєстровий № 4186, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О.) про розірвання договору позики від 26 лютого 2020 року, за реєстровим № 591.

Позивач вважає, що вищезазначений договір є недійсним, оскільки:

- повірений ОСОБА_3 не повідомив про укладання спірного договору без отримання грошових коштів та не передав грошові кошти довірителю, ОСОБА_1 , що грубо порушує його права та законні інтереси і завдає йому значні майнові збитки;

- спірний договір укладений через зловмисну домовленість ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- спірний договір є фіктивним, оскільки був умисел сторін в момент підписання цього договору;

- позивач не схвалював укладення цього договору, як того вимагають норми чинного законодавства України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Московський районний суд м. Харкова рішенням від 02 березня 2022 року під головуванням судді Афанасьєва В. О. позов задовольнив. Визнав недійсним договір про розірвання договору позики, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О. 26 лютого 2020 року, за реєстровим

№ 591, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О. 29 грудня 2020 року за реєстровим № 4186.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову місцевий суд вважав, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували виконання договору позики, а, отже, спірний договір про розірвання договору позики є недійсним.

Харківський апеляційний суд постановою від 13 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнив частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 березня 2022 року скасував та ухвалив нове.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору недійсним відмовив.

Приймаючи оскаржену постанову апеляційний суд вважав, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів про наявність в діях ОСОБА_3 умисних дій, які суперечили б інтересам довірителя ОСОБА_1 .

Під час укладення оспорюваного договору про розірвання договору позики, ОСОБА_3 діяв на підставі наданої йому довіреності в межах наданих йому повноважень.

Посилання позивача на неотримання ним коштів за договором позики не є підставою для визнання договору про розірвання договору позики недійсним, який укладений представником в межах наданих повноважень, за згодою дружини позивача, та посвідчений нотаріально.

Позивач не спростував презумпції правомірності оспорюваного правочину.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2023 року ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Цимбалюк С. В., звернувся до Верховного Суду з касаційного скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року, просить зазначене судове рішення скасувати, а рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 березня 2023 року залишити в силі.

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції у оскарженій постанові не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 серпня

2018 року у справі № 522/15095/15-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року у справі

№ 390/34/17, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 25 червня

2019 року у справі № 924/1473/15, від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, від 13 січня

2020 року у справі № 902/855/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18,

від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц та у справі № 522/15095/15-ц,

від 19 листопада 2021 року у справі № 383/302/20, від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 910/5953/17, від 24 лютого

2022 року у справі № 161/20878/19, від 31 травня 2022 року у справі № 638/20248/19, від 07 червня 2022 року у справі № 925/632/20, від 08 липня 2022 рок у справі

№ 911/3448/20, від 06 липня 2022 року у справі № 909/276/21, від 28 вересня

2022 року у справі № 916/2302/21, від 04 листопада 2022 року у справі

№ 370/2309/18.

Касаційна скарга також містить аргумент про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 545 629 1046 1049 ЦК України у випадку, коли позичальник стверджує про виконання зобов`язання, водночас не надає доказів на підтвердження повернення боргу.

Представник заявника також вказує, що в ході судового розгляду було встановлено, що представник за правочином ОСОБА_3 вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв не в інтересах довірителя, а в інтересах іншої особи.

Апеляційний суд не навів обґрунтування власного твердження про те, що оскаржений правочин був вчинений повіреним в інтересах ОСОБА_1 і відповідає його інтересам, оскільки грошові кошти повернуті так і не були.

Також аргументом касаційної скарги є твердження про те, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази про які послідовно зазначав позивач щодо відсутності підтвердження сплати ОСОБА_2 за договором позики, оскільки у сторін відсутня нотаріально посвідчена заява позикодавця, якою підтверджується факт виконання позичальником свого обов`язку з повернення позики, що відповідає змісту абзацу п`ятого пункту 2.2. договору позики.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому у вересні 2023 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Шамраєв М. Є. у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, а оскаржену постанову залишити без змін.

Представник відповідача зазначає, що допитаний у судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 під присягою надав свідчення відповідно до яких підтвердив припинення своїх зобов`язань за договором позики.

Позивач не надав згоди на допит його як свідка, самоусунувся від надання свідчень під присягою, ухилившись тим самим від встановлення об`єктивної істини у справі.

ОСОБА_3 наданою ОСОБА_1 довіреністю був уповноважений на розірвання договору позики.

На помилковість позиції ОСОБА_1 вказує також наявність згоди його дружини на укладення спірного договору, що вказує на обізнаність її з усіма умовами такого договору.

Відсутність підпису на договорі про розірвання договору позики пояснює небажанням ОСОБА_1 особисто зустрічатись з приватним нотаріусом

Лавіндою Н. О. та ОСОБА_2 .

Також наголошує на тому, що на наступний день після укладення договору про розірвання договору позики - 30 грудня 2020 року ТОВ «АКСІОМА», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 особисто уклали договір про розірвання договору застави, який був укладений на забезпечення виконання договору позики у зв`язку із повним його виконанням.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 22 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Московського районного суду м. Харкова.

18 вересня 2023 року цивільна справа № 643/13732/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

26 лютого 2020 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності, та ОСОБА_2 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О. за реєстровим номером № 591.

26 лютого 2020 року ТОВ «АКСІОМА», з однієї сторони, ОСОБА_2 з другої сторони та ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_3 , з третьої сторони уклали договір застави майнових прав за договором відступлення прав вимоги від 28 грудня

2018 року № 28-12/18. Цим договором забезпечувалося виконання зобов`язання за договором позики.

29 грудня 2020 року ОСОБА_1 (довіритель) надав ОСОБА_3 (повірений) довіреність на представництво інтересів довірителя перед будь-якими фізичними та/або юридичними особами, у тому числі перед державними реєстраторами прав на нерухоме майно та державними реєстраторами юридичних осіб, нотаріусами, з питань, що стосуються розпорядження майном довірителя, майновими правами довірителя, а саме під час укладення/здійснення правочинів у формі договорів, договорів про внесення змін, договорів про розірвання, тощо, у тому числі договорів позики, позички, уступки права вимоги (цесіїї), зарахування зустрічних однорідних вимог, обтяження нерухомого та рухомого майна, у тому числі майнових прав, виключно зі ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та/або ТОВ «АКСІОМА» (ідентифікаційний код юридичної особи: 31940888), та/або Risam Capital Partners LTD (реєстраційний номер НОМЕР_2 ).

На підставі цієї довіреності, 29 грудня 2020 року ОСОБА_3 уклав із

ОСОБА_2 договір про розірвання договору позики від 26 лютого 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О.

Із п. 1 вищезазначеного договору вбачається, що сторони, за взаємною згодою, прийняли рішення розірвати договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О., 26 лютого 2020 року, за реєстровим № 591, з підстав передбачених статтею 599 ЦК України. У зв`язку із розірванням цього договору позики, сторони ніяких претензій у тому числі матеріальних одна до одної не мають.

В п. 3 договору зазначено, що цей договір укладається за згоди гр. ОСОБА_5 - дружини позикодавця, справжність підпису якої засвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. І. 29 грудня 2020 року за реєстровим № 5415.

30 грудня 2020 року ТОВ «АКСІОМА» з однієї сторони, ОСОБА_2 з другої сторони та ОСОБА_1 , з третьої сторони, уклали договір про розірвання договору застави, яким було забезпечено виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики від 26 лютого 2020 року.

Апеляційний суд вказував, що звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_3 не передав йому отримані грошові кошти. Договір від 29 грудня 2020 року є недійсним, оскільки ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом пунктів 5, 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) міститься висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській правовій максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Статтею 232 ЦК України визначено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Законодавцем визначено, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) його настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 238 ЦК України визначено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі

№ 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Суди встановили та з матеріалів справи вбачається, що 29 грудня 2020 року

ОСОБА_1 (довіритель) надав ОСОБА_3 (повірений) нотаріально посвідчену довіреність.

За змістом вказаної довіреності довіритель надає, а повірений має право від імені довірителя здійснювати представництво інтересів довірителя перед будь-якими фізичними та/або юридичними особами, у тому числі нотаріусами, з питань, що стосуються розпорядження майном довірителя, майновими правами довірителя, а саме під час укладення/здійснення правочинів у формі договорів, договорів про внесення змін, договорів про розірвання, тощо, у тому числі договорів позики, позички, уступки права вимоги (цесіїї), зарахування зустрічних однорідних вимог, обтяження нерухомого та рухомого майна, у тому числі майнових прав, виключно зі ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та/або ТОВ «АКСІОМА» (ідентифікаційний код юридичної особи: 31940888), та/або Risam Capital Partners LTD (реєстраційний номер НОМЕР_2 ).

29 грудня 2020 року ОСОБА_1 від імені якого діяв ОСОБА_3 , на підставі зазначеної довіреності, уклав зі ОСОБА_2 договір про розірвання договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н.О. 26 лютого 2020 року.

30 грудня 2020 року ТОВ «АКСІОМА» з однієї сторони, ОСОБА_2 з другої сторони та позивач, з третьої сторони, уклали договір про розірвання договору застави, яким було забезпечено виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики від 26 лютого 2020 року.

Суд апеляційної інстанції також встановив, що для укладення оспорюваного договору дружина позивача, ОСОБА_5 надала нотаріально посвідчену заяву від 29 грудня 2020 року, якою надала свою згоду на укладення договорів про зміну та/або договір про розірвання до договору позики від 26 лютого 2020 року. Зазначила, що всі умови договору їй відомі.

Тотожну заяву надала і дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_4 .

Таким чином, з огляду на наведені вище норми права та встановивши фактичні обставини у цій справі, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів про наявність в діях ОСОБА_3 умисних дій, які суперечили б інтересам довірителя ОСОБА_1 .

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази про які послідовно зазначав позивач щодо відсутності підтвердження сплати ОСОБА_2 за договором позики, оскільки у сторін відсутня нотаріально посвідчена заява позикодавця, якою підтверджується факт виконання позичальником свого обов`язку з повернення позики, що відповідає змісту абзацу п`ятого пункту 2.2. договору позики колегія суддів доходить таких висновків.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що його сторони дійшли згоди про розірвання договору позики від 26 лютого 2020 року з підстав, передбачених статтею 599 ЦК України.

Разом із тим із змісту договору про розірвання договору застави майнових прав за договором про відступлення прав вимоги від 28 грудня 2018 року № 28-12/18, який був укладений 30 грудня 2020 року між ТОВ «АКСІОМА», ОСОБА_2 та особисто ОСОБА_1 вбачається, що сторони підтверджують припинення застави.

Відповідно до п. 6.1 договору застави застава припиняється: з виконанням заставодавцем забезпеченого даним договором зобов`язанням в повному обсязі; в разі позасудового звернення стягнення заставодержателем на предмет застави; в разі примусового продажу предмета застави, в інших випадках припинення зобов`язань, установлених законом.

Отже, враховуючи, що дружина позивача ОСОБА_1 надала згоду на укладення оспорюваного правочину, а на наступний день сам позивач підписав договір про розірвання договору застави, за яким ТОВ «АКСІОМА» відповідало за зобов`язаннями ОСОБА_2 , взятими на себе на підставі договору позики, наведений аргумент касаційної скарги не заслуговує на увагу.

Наведеним також спростовується аргументи касаційної скарги про те, що в ході судового розгляду, на думку представника заявника, було встановлено, що представник за правочином ОСОБА_3 вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв не в інтересах довірителя, а в інтересах іншої особи.

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції у оскарженій постанові не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду

від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, від 13 січня

2020 року у справі № 902/855/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18,

від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц та у справі № 522/15095/15-ц,

від 19 листопада 2021 року у справі № 383/302/20, від 01 грудня 2021 року у справі

№ 908/3467/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 910/5953/17, від 24 лютого

№ 911/3448/20, від 06 липня 2022 року у справі № 909/276/21, від 28 вересня

2022 року у справі № 916/2302/21, від 04 листопада 2022 року у справі № 370/2309/18 колегія суддів доходить таких висновків.

У постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц Верховний Суд визначив, що відповідно до тлумачення статті 232 ЦК України під зловмисною домовленістю потрібно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тож в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї зі сторін правочину діяв представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

У постанові Верховного від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 зроблений висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.

У постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 вказано, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу судів, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі

№ 487/10132/14-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15).

У справі № 753/7290/17 розглядався спір між фізичними особами про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, виключення з державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право власності на майно. Постановою Верховного Суду від 07 серпня 2019 року залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог, так як матеріали справи не містять доказів зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, а тому відсутні підстави для застосування статті 232 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі

№ 923/876/16 вказано, що представник має завжди діяти у найкращих інтересах довірителя. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 Цивільного кодексу України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

Верховний Суд у постанові від 13 січня 2020 року у справі № 902/855/18 вказав, що цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 у справі

№ 902/417/18, якою обґрунтована підстава касаційного оскарження, вказано, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. Тому, з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549 - 552 ЦК України.

Верховний Суд у справі № 638/2324/14-ц вказав про те, що суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні, оскільки нею добровільно видано ОСОБА_3 (своєму сину) нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважила останнього розпоряджатися спірною квартирою. Видаючи довіреність, позивачка повинна була усвідомлювати, що наділила відповідача правом продажу квартири будь-якій особі на умовах, визначених повіреним на власний розсуд. Вказана довіреність позивачем не оспорювалася.

У справі № 383/302/20 розглядався спір між фізичними особами про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним. Верховний Суд постановою від 19 листопада 2021 року (провадження № 61-11775св21) залишив без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог, так як під час розгляду справи встановлено, що спірний договір купівлі-продажу зареєстрований відповідно до вимог чинного законодавства, укладений від імені позивача уповноваженою ним особою, на підставі довіреності, яка не скасована, а позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження доводів про зловмисну домовленість представника та іншої сторони договору купівлі-продажу земельної ділянки.

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19 зазначено, що представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам з собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу, інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. Тобто положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі

№ 910/5953/17 йдеться про те, якщо припустити, що правонаступництво настає лише з моменту державної реєстрації припинення юридичної особи, то це призведе до можливостей порушення прав кредиторів, які протягом значного періоду часу не зможуть звернутися з вимогами до юридичної особи, яка отримає все майно правопопередника, але не буде нести відповідальність за його зобов`язаннями. Велика Палати Верховного Суду визнала помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що правонаступництво не відбулося за відсутності в Реєстрі запису про припинення юридичної особи, яка реорганізовувалася.

У постанові від 24 лютого 2022 року у справі № 161/20878/19 Верховний Суд зауважив, що для задоволення позову за статтею 232 ЦК України має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 638/20248/19 зазначено, що при визнанні недійсним договору купівлі-продажу апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_4, діючи від імені ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, 18 січня 2019 року здійснив продаж належних позивачу нежитлових приміщень своїй матері ОСОБА_2, яка в подальшому уклала договір іпотеки з ОСОБА_3 на забезпечення виконання зобов`язань самого ОСОБА_4. Отже, продаж спірних нежитлових приміщень ОСОБА_4 здійснив у інтересах своєї сім`ї та особистих інтересах. […] Наведене давало суду апеляційної інстанції підстави для висновку щодо наявності умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам ОСОБА_1.

З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Вказане знайшло своє відображення у частині третій статті 238 Цивільного кодексу України, якою чітко і однозначно визначено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (пункт 34 постанови Верховного Суду від 07 червня 2022 року у справі

№ 925/632/20).

У постанові від 05 липня 2022 року у справі № 911/3448/20 Верховний Суд вказував. що зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

У постанові від 06 липня 2022 року у справі № 909/276/21 Верховний Суд вказав, що для цілей застосування частини третьої статті 238 ЦК України словосполучення "у своїх інтересах" потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Верховний Суд у постанові від 28 вересня 2022 року у справі № 916/2302/21 вказував, що реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтями 551 Цивільного кодексу України та статтею 233 Господарського кодексу України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін з урахуванням встановлених обставин справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

В постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18 зазначено, що відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень. Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 під час підписання спірного договору про розірвання договору позики від 09 грудня

2020 року діяв в межах повноважень, наданих йому довіреністю від 09 грудня

2020 року та в інтересах ОСОБА_1 , а поведінка позивача ( ОСОБА_1 ) вказувала на послідовність його намірів розірвати договір позики та розірвати договір застави, колегія суддів відхиляє посилання представника заявника про неврахування правових висновків у наведених справах, оскільки висновки апеляційного суду вказаним висновкам не суперечать.

Крім того колегія суддів зазначає, що частина висновків. у наведених представником заявника справах викладена за інших фактичних обставин та відмінного правового регулювання.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційним судом фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401 406 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров