Постанова

Іменем України

13 травня 2019 року

місто Київ

справа № 638/20871/13-ц

провадження № 61-635св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Харківської області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенко І. С.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У грудні 2013 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення грошової суми, отриманої від продажу квартири, та відшкодування моральної шкоди.

Позивачі на обґрунтування своїх вимог посилалися на те, що між позивачами та відповідачем у 2012 році укладено договір доручення, відповідно до якого ОСОБА_3 уповноважена діяти від їхнього імені у відносинах купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , з подальшим поверненням суми отриманих коштів.

04 вересня 2012 року між ОСОБА_3 та третьою особою ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу цієї квартири, право власності на неї перейшло на користь третьої особи, проте грошей, отриманих від укладеного договору, відповідач власникам квартири не повернула. У зв'язку з цим позивачі просили суд стягнути з ОСОБА_3 на їхню користь суму коштів, отриманих від продажу квартири у розмірі 276 544, 00 грн, з урахуванням встановленого індексу інфляції, 3, 0 % річних, а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач відзив на позов не надав.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 січня 2015 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти, отримані від продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 276 544, 00 грн та 3, 0 % річних за період з 04 вересня 2012 року до моменту стягнення, нарахованих на залишок суми; 50 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції у своїх висновках виходив з того, що позовні вимоги є доведеними та обґрунтованими, той факт, що позивачами втрачено помешкання за відсутності факту повернення грошових коштів, тобто порушено конституційне право на житло з вини відповідача, тому наявні підстави також і для відшкодування моральної шкоди у сумі 50 000, 00 грн.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 30 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 січня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди, а також 3, 0 % річних за період з 04 вересня 2012 року до моменту стягнення, нарахованих на залишок суми, скасовано і в цій частині позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін.

Скасовуючи у частині рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що рішення суду в частині стягнення 3, 0 % річних за період з 04 вересня 2012 року до моменту стягнення, нарахованих на залишок суми, з відповідача на користь позивачів, суд зазначив, що будь-якого розрахунку цієї суми, а також зазначення, за який період підлягає стягненню ця сума, позивачами не надано. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивачів пояснив, що йому про такі вимоги не відомо і вважав, що такі вимоги позивачів є помилковими. Отже, стягуючи 3, 0 % річних за період з 04 вересня 2012 року до моменту стягнення на залишок суми, суд першої інстанції не зазначив, за який період стягується ця сума, в якому розмірі та виходячи з якого розрахунку, визначивши у рішенні суду цей період таким чином: «з 04 вересня 2012 року до моменту стягнення на залишок суми», тобто на свій розсуд. Щодо скасування рішення суду в частині стягнення відшкодування моральної шкоди суд апеляційної інстанції зазначив, що будь-яких доказів в цій частині позову позивачами відповідно до вимог статті 60 ЦПК України не надано.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 , не погодившись з ухваленим у справі судовим рішенням, у грудні 2017 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Касаційна скарга ОСОБА_2 обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди. Окрім цього, та обставина, що рішення суду першої інстанції не містить визначення конкретного періоду стягнення 3, 0 % річних, не є підставою для скасування рішення у цій частині.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у грудні 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду від 02 січня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 213 ЦПК України 2004 року, а отже, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 04 вересня 2012 року ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі довіреностей, посвідчених 18 серпня 2012 року, продала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 за 276 544, 00 грн.

Відповідно до укладеного договору купівлі-продажу від 04 вересня 2012 року грошові кошти від продажу квартири ОСОБА_3 отримала у повному обсязі для позивачів.

Відповідно до квитанції від 17 жовтня 2013 року на адресу ОСОБА_3 надіслано рекомендований лист із вимогою від 07 жовтня 2013 року про виконання зобов'язання про виплату коштів, отриманих від продажу квартири.

Грошові кошти, набуті відповідачем внаслідок виконання доручення, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не отримували.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 237, частини третьої статті 238 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Частиною першою статті 1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Відповідно до статті 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належать вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненими.

Частина перша статті 1004 ЦК України передбачає, що повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення.

Згідно з частинами першою, другою статті 1007 ЦК України довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Довіритель зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором, зокрема, забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов'язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

З огляду на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачів грошових коштів, які отримані ОСОБА_3 як уповноваженою особою позивачів в результаті укладення договору купівлі-продажу квартири, яка належала позивачам.

Статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що позивачі не довели належним чином факту завдання їм моральної шкоди, її розміру, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення відшкодування моральної шкоди та скасування рішення суду першої інстанції у цій частині.

Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції неналежним чином дослідив підстави заявленого позову, глибину і тривалість страждань позивача, суті негативних наслідків зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Додатково Верховним Судом враховано, що відповідно до частини четвертої статті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язань у договірних правовідносинах у випадку встановлення такої відповідальності законом або договором.

Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, зокрема у зобов'язаннях, передбачених договором або законом. Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено у випадках, визначених Цивільним кодексом та іншими актами цивільного законодавства, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Отже, виходячи з аналізу зазначених правових норм, обґрунтованим є висновок про те, що чинним законодавством, договором, укладеним між сторонами, не передбачено право позивачів на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з неповерненням відповідачем грошових коштів, переданих їй на користь позивачів, а відтак відмова в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з цих підстав є правомірною.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо того, що рішення суду першої інстанції не містить конкретного періоду стягнення 3, 0 % річних, а тому це є підставою для скасування рішення у цій частині, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки такі висновки суду апеляційної інстанції ґрунтувались також на тому, що позивачі відповідно до вимог статей 10, 60 ЦПК України належним чином не обґрунтували розмір, період такого нарахування, при цьому в судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивачів пояснив, що йому про такі вимоги не відомо і вважав, що ці вимоги позивачів є помилковими.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, сторона, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами, визначає докази, якими підтверджуються її заперечення проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року

(далі - Конвенції) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Враховуючи тривалість розгляду справи, застосовуючи принцип процесуальної економії, Верховний Суд визнає відсутність посилання на положення статті 611 ЦК України в тексті оскаржуваних судових рішень таким недоліком, що не призвів до ухвалення незаконних і несправедливих рішень.

За правилом частини другої статті 410 ЦПК України 2017 року не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 30 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик