Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 463/2340/17

провадження № 61-16441св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - Львівська міська рада,

відповідачі: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пшенична Уляна Вікторівна, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, Приватне підприємство "Півколо Случ", Товариство з обмеженою відповідальністю "Півколо-будматеріали", Товариство з обмеженою відповідальністю "Півколо-Сервіс",

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скаргиОСОБА_2, подану представником ОСОБА_5, та ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_6, на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В.,Левика Я. А., Приколоти Т. І.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року Львівська міська рада звернулася до суду із позовом до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної У. В. (далі - приватний нотаріус), ОСОБА_1, ОСОБА_2., ОСОБА_3 ОСОБА_4., треті особи:

Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - УКВ ДЕР ЛМР), Приватне підприємство "Півколо Случ" (далі - ПП "Півколо Случ"), Товариство

з обмеженою відповідальністю "Півколо-будматеріали" (далі - ТОВ "Півколо-будматеріали"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Півколо-Сервіс" (далі - ТОВ "Півколо-Сервіс"), в якому просила:

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Львова нежитлове приміщення загальною площею 375,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1;

зобов'язати повернути вказане майно територіальній громаді м. Львова;

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на зазначений об'єкт нерухомого майна,

Позовні вимоги мотивовані тим, що 26 серпня 2016 року на підставі реєстраційного посвідчення, виданого 19 серпня 1996 року, видавник: Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації; розпорядження, серія та номер: 237, видане 04 квітня 1996 року, видавник: Галицька районна адміністрація, прийнято рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31110391, від 26 серпня 2016 зареєстровано право власності на нежитлове приміщення загальною площею 375 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Власник ОСОБА_7

05 вересня 2016 року власником зазначеного нерухомого майна став

ОСОБА_8

15 вересня 2016 року на підставі протоколу загальних зборів учасників та акта прийму-передачі майнового вкладу між ОСОБА_8 та Товариством

з обмеженою відповідальністю "Кварта Нова" (далі - ТОВ "Кварта Нова") зазначене майно передано до статутного капіталу зазначеного товариства.

На підставі рішень протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Кварта Нова" від 22 вересня 2016 року зазначений об'єкт нерухомого майна по частках відчужений 26 вересня 2016 року: ОСОБА_4 (1/2 частка); ОСОБА_3 (1/4 частка); ОСОБА_2 (1/8 частка); ОСОБА_1 (1/8 частка).

Однак об'єкт, на який зареєстровано право власності за ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3, не перебував у власності ТОВ "Кварта Нова".

Цілісний майновий комплекс з приналежними до нього будівлями та земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, знаходиться у комунальній власності територіальної громади м. Львова, з 21 квітня 2000 року перебуває

в оренді ПП "Півколо - Случ ", ТОВ "Півколо-Будматеріали", та ТОВ "Півколо - Сервіс".

Розпорядження № 237 від 04 квітня 1996 року, яке було підставою вибуття вказаного приміщення з володіння Львівської міської ради, не існувало.

На момент прийняття рішення приватним нотаріусом про державну реєстрацію прав та обтяжень за відповідачами документів, які б підтверджували право власності на спірне нежитлове приміщення, не існувало, як і розпорядження № 237 від 04 квітня 1996 року, яке було підставою вибуття вказаного приміщення з володіння Львівської міської ради.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 04 лютого 2019 року

в задоволенні позову Львівської міської ради відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що доводи позивача про те, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набуто право власності на спірні приміщення в особи, яка не мала права його відчужувати,

є необґрунтованими, оскільки вони не підтверджені жодними доказами.

Позивач вважає єдиним і беззаперечним доказом того, що розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради № 237 від 04 квітня

1996 року, на підставі якого ОСОБА_7 первісно набув право власності на спірне майно 26 серпня 2016 року, не приймалось, відповідь Галицької адміністрації від 31 січня 2017 року (т. 1, а. с. 12). В самій відповіді дослівно зазначено, що Галицька районна адміністрація надсилає розпорядження, однак серед них розпорядження № 237 від 04 квітня 1996 року не додано і не зазначено, що таке адміністрацією не приймалось. Будь-яких інших доказів, що могли

б опосередковано довести відсутність такого розпорядження за вказану або найближчу дату, не надано. Крім вказаної відповіді, яка не є першоджерелом інформації для відповідного висновку про не існування такого розпорядження чи його фальсифікацію, інших доказів не надано.

Суд критично поставився до доводів позивача про наявність порушеного кримінального провадження від 25 серпня 2016 року за частиною 1 статті 190 КК України, оскільки сам факт порушення такого провадження не свідчить про причетність учасників даного позову до вчинення шахрайських дій чи підробки документів. На час розгляду справи кримінальне провадження не закінчено, учасникам справи підозри не пред'явлено.

На підтвердження того, що приміщення площею 375,7 кв. м вибуло з власності Львівської міської ради поза її волею позивачем представлено договори № 2-4 оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства від 21 квітня 2000 року, укладені з ПП "Півколо Случ ", ТОВ "Півколо-Будматеріали", ТОВ "Півколо-Сервіс" (т. 1, а. с. 18-38). Їх предметом є приміщення цілісного майнового комплексу 4,5 тис. кв. м по АДРЕСА_1, однак в даному випадку предметом позову є нежитлові приміщення площею 375,7 кв. м. Доказів використання приміщення 375,7 кв. м з моменту винесення розпорядження не надано, приміщення не ідентифікували, не відомо чи саме це приміщення входить у цілісний майновий комплекс. Відповідно до оглянутого оригіналу інвентаризаційної справи листом від 22 серпня 2008 року стверджується, що УКВ ДЕР ЛМР відомо про відчуження даного приміщення, про що повідомляли БТІ

і витребовували у зв'язку з цим певну інформацію.

Судом оглянуто за клопотанням обох сторін оригінал інвентаризаційної справи на будинок АДРЕСА_2 на предмет наявності в ній копії зазначеного листа від 22 вересня 2008 року про відчуження нежитлових приміщень. В матеріалах справи такий лист наявний і з його тексту встановлено, що станом на вересень 2008 року Управлінню відомо, що відчужується приміщення по АДРЕСА_1, та ряд інших приміщень. Твердження позивача про те, що даний документ не слід брати до уваги, тому що це його копія і він

є підробленим, не заслуговують на увагу, оскільки УКВ ДЕР ЛМР подавало його в одному оригінальному примірнику на десятки об'єктів, який БТІ копіювало за кількістю запрошуваних об'єктів і розмістило в оригіналах інвентаризаційних справ.

Тому позивач факту вибуття цього приміщення поза його волею не довів. Цього не встановлено і слідством. Судом не встановлено правових підстав для висновків про незаконність заволодіння відповідачами без відповідної на це правової підстави спірними нежитловими приміщеннями, оскільки позивачем не представлено суду доказів, які б спростовували презумпцію правомірності набуття відповідачами права на майно. Крім того, відомості Державного реєстру речових прав щодо внесення запису про державну реєстрацію 26 серпня

2016 року права приватної власності на спірне приміщення за ОСОБА_7

в порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не скасовано, такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Оскільки правомірність набуття ОСОБА_7 права власності на вказане майно не спростовано, то відсутні правові підстави стверджувати, що він не мав права відчужувати спірне майно ОСОБА_8, а він у подальшому - відповідачам.

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали до суду заяви про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 244-246; т. 2, а. с. 7-15),

в яких посилалися на те, що Львівська міська рада, структурним підрозділом якої є УКВ ДЕР ЛМР, про відчуження спірного майна знала ще 22 вересня

2008 року, про що свідчить відповідний лист зазначеного Управління, а тому саме з цього часу має обраховуватись загальна позовна даність на звернення до суду.

Вона звернулась до суду з позовом лише 16 травня 2017 року.

Позивач пояснив, що про незаконне вибуття майна з відання Львівська міська рада дізнались лише у серпні 2016 року, коли відбулась державна реєстрація права власності за первісним власником ОСОБА_7. У зв'язку із швидкою та почерговою зміною власників майна відсутня можливість пред'явити позов про витребування майна саме до ОСОБА_7. А тому доводи відповідачів щодо пропуску позивачем позовної давності є помилковими.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення.

Позов Львівської міської ради задоволено.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради нежитлове приміщення: НІ, загальною площею 375,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, та зобов'язано повернути вказане майно територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на об'єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення, об'єкт житлової нерухомості: НІ, загальною площею 375,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1.

Стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь Львівської міської ради по 2 000,00 грн судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що під час дії договорів оренди, які ніким не скасовувалися та не визнавалися недійсними (є чинними), все приміщення цілісного майнового комплексу загальною площею 375 кв. м за адресою:

АДРЕСА_1, у квітні 1996 року передано у власність ОСОБА_7.

Правовою підставою передачі спірного майна ОСОБА_7 стало розпорядження Галицької районної адміністрації виконкому Львівської міської ради № 237 від 04 квітня 1996 року. Проте зазначене розпорядження стосується питань підготовки і проведення призову громадян 1969-1978 років народження на строкову службу весною 1996 року (т. 1, а. с. 13), а не передачі майна

у власність фізичній особі. Розпорядження Галицької районної адміністрації виконкому Львівської міської ради № 237 від 04 квітня 1996 року про передачу спірного майна ОСОБА_7 не існує.

Власник спірного приміщення - Львівська міська рада не давала згоди на відчуження спірних приміщень, відповідне розпорядження при цьому не видавалося і не реєструвалося реєстраційне посвідчення.

Лист УКВ ДЕР ЛМР від 22 вересня 2008 року, адресований начальнику ОКП ЛОР "БТІ та ЕО", не свідчить про волю територіальної громади м. Львова на відчуження нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_7 та обізнаність позивача про його зміст (т. 2, а. с. 5). В судових засіданнях представники УКВ ДЕР ЛМР пояснювали, що в Управлінні відсутня інформація про наявність такого листа, в матеріалах інвентаризаційних справ відсутній його оригінал та дата його надходження в БТІ, не відомо з якою метою такий лист скеровувався. Тому про вибуття спірних приміщень у 2008 році ОСОБА_7 Львівська міська рада не знала і не могла знати вважаючи чинними договори оренди із ПП "Півколо-Случ", ПП "Півколо-Сервіс" та

ТОВ "Півколо - будматеріали".

За таких обставин відсутні підстави для задоволення заяв відповідачів про застосування позовної давності.

Оскільки встановлено, що спірні нежитлові приміщення належать територіальній громаді м. Львова, яка свою волю на їх вибуття, зокрема, у зв'язку із підробленням первинного правовстановлюючого документа та переходу на його підставі права власності до ОСОБА_7 не давала, то є підстави для висновку про обґрунтованість позову про витребування цього майна від останніх набувачів, що відповідає правовому висновку викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) та позиції Верховного суду від 02 липня 2020 року висловленої у справі №461/7082/16-ц.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 та представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подали до Верховного Суду касаційні скарги,

в яких, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просили скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги мотивовано тим, що пред'явлення віндикаційного позову виключає необхідність використання інших додаткових способів захисту, в тому числі скасування рішення про державну реєстрацію права власності, який не

є належним способом захисту прав позивача. Саме рішення, яким задоволено позов про витребування, є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав. Аналогічний висновок сформовано

в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 490/5223/16-ц. Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та взагалі не надав обґрунтування підставності скасування реєстрації.

Суд, здійснюючи втручання в право власності, не визначив реального суспільного інтересу, чим порушив принцип справедливого балансу, що призвело до надмірного індивідуального тягаря. Рівень правового захисту добросовісних власників майна від його витребування, що встановлений національним законодавством та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен знаходиться на такому рівні, який би унеможливлював в принципі можливість позбавлення власників їхнього майна на підставі виключного такого документа як лист. А особливо якщо це лист, виданий позивачем самому собі (тобто одним із свої структурних підрозділів іншому) в своїх же інтересах.

В системному взаємозв'язку із висновками Верховного Суду про те, що державна реєстрація права власності створює спростовувану презумпцію права власності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 8911/3594/17), суд протиправно позбавив відповідачів права власності виключно на підставі супровідного листа позивача. Суди знехтували тим фактом, що держава в особі уповноваженого державного реєстратора, який легітимно виконував делеговані державою функції, зареєструвала та визнала право власності як за ОСОБА_7, так і відповідні подальші переходи права власності, включаючи набуття нерухомого майна відповідачами по справі.

За практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Великої Палати Верховного Суду у випадку, якщо право власності було належним чином зареєстроване та підтверджене державним реєстратором, ризик вчинення ним помилки повинен покладатися на державу. В даному випадку апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, не з'ясувавши наявність вини будь-яких осіб, відмінних від державного реєстратора, повністю поклав ризик помилки державної реєстрації на добросовісних набувачів.

ЄСПЛ зауважує, що пояснюючи "суспільний інтерес" у втручанні у майнові права заявника, Уряд навів лише загальний довід про відновлення прав держави на спірне майно, не стверджуючи про потребу держави у цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини ("BATKIVSKA TURBOTA FOUNDATION

v. Ukraine", № 5876/15, § 62, ЄСПЛ, від 03 вересня 2020 року, остаточне рішення від 09 січня 2019 року). Уряд не пояснив, яким чином інтереси держави у майні відповідали "суспільному інтересу". Прокурор також не навів жодного конкретного аргументу щодо цього у своєму позові ("Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine", № 49317/07, § 57, ЄСПЛ, від 16 травня 2013 року). На ці

ж висновки посилалася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 48/340. За практикою ЄСПЛ та Великої Палати Верховного Суду втручання в майнові права особи може мати місце виключно за умови встановлення реального конкретного суспільного інтересу, який повинен полягати саме у визначенні конкретної і обґрунтованої причини в потребі суспільства саме в цьому майні.

Апеляційний суд безпідставно вказав на відсутність в даній справі підстав для застосування наслідків спливу позовної давності. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц вказано, що ЄСПЛ встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержуватися установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями ("Dacia S.R.L. v. Moldova", 3052/04, ЄСПЛ, від 18 березня 2008 року).

Зі змісту наведеного листа чітко та недвозначно вбачається поінформованість УКВ ДЕР ЛМР про порушення права власності Львівської міської ради щодо об'єкта нерухомості за адресою АДРЕСА_1. Разом з тим, відхиляючи факт встановлення обізнаності позивача із порушеним правом ще

у 2008 році, апеляційний суд не навів достатні аргументи для не застосування

в даній справі наслідків пропуску позовної давності, які відсутні. В даній справі суду не потрібно було з'ясовувати мету та дату скерування листа в БТІ, не варто також вважати за доказ пояснення представника Управління (який діяв

в інтересах позивача) про те, що в Управління відсутня інформація про наявність такого листа (в матеріалах справи наявні докази того, що листування за період

з 2000 по 2011 рік Управлінням знищене як таке, що не має науково-історичної цінності та втратили своє практичне значення). Суд повинен був визначитися лише з тим, чи надсилання цього листа Управлінням (будь-кому з будь-якою метою) вказує на обізнаність позивача з фактом вибуттям спірного об'єкта

в приватну власність, чи ні. Виключно це має правове значення для вирішення питання про застосування позовної давності.

У постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскільки право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з володіння держави

у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується

з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності.

За вимогами статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила (дане узгоджується

з практикою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 916/2403/16).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зазначено, що порушення права та підтвердження такого не

є тотожними поняттями. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене.

ЄСПЛ вказує на те, що в справах за участі органів державної влади суди повинні перевіряти дотримання принципу належного урядування. ЄСПЛ вказав на те, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Lelas v. Croatia", № 55555/08, ЄСПЛ, від

20 травня 2010 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються ("Gashi v. Croatia", № 32457/05, ЄСПЛ, від 13 грудня 2007 року). В контексті скасування помилково наданого права на майно, принцип "належного урядування" покладає на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку ("Moskal v. Poland", № 10373/05, ЄСПЛ, від 15 вересня 2009 року).

Відмовляючи в задоволенні заяви про застосування наслідків пропуску позовної давності апеляційний суд не звернув увагу на наведені правила застосування принципу "належного урядування", не застосував висновки Великої Палати Верховного Суду. Апеляційний суд взагалі не дав оцінки фактів обізнаності УКВ ДЕП ЛМР з відчуженням майна ще 2008 року, як і не звернув увагу на те, що відсутність в 2008 році факту реєстрації речових прав на нерухоме майно

у відповідному реєстрі пояснюється відсутністю станом на 2008 рік відповідного реєстру, адже система реєстрації речових прав на нерухоме майно почала діяти

з 01 січня 2013 року.

Апеляційний суд не вірно застосував до даних правовідносин положення цивільного законодавства щодо віндикації, зокрема статті 387, 388 ЦК України.

В даному випадку апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що цей позов не може бути задоволений як віндикаційний позов, оскільки мова йде про витребування майна володіючим власником від неволодіючого власника/невласника. Так, Верховний Суд неодноразово звертав увагу не особливість правової природи віндикації.

Віндикаційним позовом є позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника про витребування майна. Умовами звернення з таким позовом є те, що: 1) позивач

є власником майна; 2} власник фактично втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5) предметом позову може бути тільки індивідуально визначена річ; 6) ця річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі. Про це, зокрема, зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року

у справі № 653/1096/16-ц.

В даному ж випадку апеляційний суд визначив, що позивач є володіючим власником, оскільки за ним фактично зареєстрована власність в порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно на весь об'єкт та він фактично фізично володіє об'єктом нерухомості та має до нього доступ, оскільки забезпечує такий доступ орендарям, що в свою чергу унеможливлює доступ відповідача.

У постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від

12 вересня 2019 року у справі № 23/936 вказано, що предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння. Предметом доказування у такій справі є обставини, що мають засвідчити правомірність вимог позивача про повернення йому майна

з чужого незаконного володіння, а саме: підтверджують його право власності або інше речове право титульного володільця на витребуване майно; вибуття майна з володіння позивача; наявність майна в натурі у володінні відповідача; відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.

У постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від

10 жовтня 2018 року у справі № 916/759/16 зазначено, що під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача необхідно урахувати всі умови, передбачені статтею 388 ЦК України, а саме: 1) власник чи титульний володілець не має можливості здійснювати фактичне володіння надріччю; 2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало у фактичному володінні іншої особи; 3) майно, яке підлягає віндикації, повинно бути індивідуально визначеним; 4) віндикаційний позов має недоговірний характер і спрямований на захист речових прав; 5) між позивачем

і відповідачем немає договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів.

У постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 522/1853/17 вказано, що передбачений статтею 387 ЦК України віндикаційний позов - це вимога про витребування майна з чужого володіння, тобто позов неволодіючого власника до володіючого не власника про витребування і повернення майна, при якому позивач повинен доказати факт існування права власності.

Посилання апеляційного суду на висновки Великої Палати Верховного Суду

у справі № 362/44/17 висловлені в постанові від 17 жовтня 2018 року не відповідають вимогам релевантності. Так, за обставин справи, що її розглядала Велика Палата Верховного Суду, незаконна передача у приватну власність земельної ділянки мала місце в результаті зловживання посадовими особами службовим становищем та службового підроблення. Прокурором з приводу цього було порушено кримінальну справі, в ході проведення слідчих дій зібрано відповідні докази на підтвердження цього і направлено обвинувальний акт до суду. Однак, в цій справі жодних обставин злочинних дій чи навіть дисциплінарних проступків встановлено не було, осіб порушників законодавства визначено не було, факти підроблення також відсутні.

Також суд апеляційної інстанції посилався на начебто аналогічний висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року по справі № 183/1617/16. Однак, в згадуваній справі Верховний Суд вирішував питання витребування земель лісового фонду, цільове призначення яких було незаконно змінено та відчужено. При цьому практика Суду висновувалася з того ключового поняття, що ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальної процедурою надання.

Такі висновки не можуть бути застосовні в справі про витребування об'єкту нерухомості від власника, що легітимно його набув в порядку законного цивільного обороту.

У грудні 2020 року УКВ ДЕР ЛМР подало до суду відзив, у якому просило оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.

Відзив мотивовано тим, що однією із підстав оскарження постанови апеляційного суду зазначено неврахування судом того, що вимога про скасування запису про державну реєстрацію речових прав не може ставитись поряд із вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння, з чим не можна погодитись враховуючи обставини справи. Державна реєстрація від 24 липня 2006 року на праві комунальної власності на підставі свідоцтва про право власності від

11 липня 2002 року за Львівською міською радою спірних нежитлових приміщень в реєстрі прав є чинною та у судовому порядку не оскаржувалася. Наявність такої суперечності між заявленим відповідачами чи третьою особою права власності на нежитлові приміщення та вже зареєстрованим правом Львівської міської ради на них у розумінні положень пункту 5 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"

є підставою для відмови у державній реєстрації прав.

За таких обставин неналежне виконання державним реєстратором своїх обов'язків під час розгляду заяв третьої особи та відповідачів про державну реєстрацію права власності на спірні приміщення державний реєстратор залишив поза увагою факт реєстрації права власності Львівської міської ради на ці ж приміщення, що призвело до подвійної державної реєстрації речового права. А одночасне існування державної реєстрації кількох прав власності на один і той самий об'єкт нерухомого майна суперечить засадам офіційного визнання

і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, порушує інтереси позивача, за яким право власності на приміщення зареєстровано первинно та не припинялося (постанови Великої Палати Верховного Суду від

12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 07 серпня 2019 року у справі № 193/11/17 та від 02 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц). За таких обставин наявні самостійні підстави для задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності відповідачів на нежитлові приміщення площею 375,7 кв. м.

Судовим рішенням у справі № 464/231/17 встановлено, що приміщення, витребування яких та скасування державної реєстрації на які було предметом розгляду, вибули в чуже незаконне володіння та були зареєстровані на праві приватної власності за аналогічних підстав та обставин. Аналогічні висновки про задоволення позовних вимог Львівської міської ради зробив Верховний Суд

і при розгляді касаційних скарг у справах про витребування з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації на нежитлові приміщення

у справах № 461/7082/16, № 465/2018/17. В результаті розгляду відповідних справ сформувалась судова практика на користь законного власника майна - територіальної громади м. Львова.

Не заслуговують на увагу доводи скаржників про недоведеність вибуття спірних приміщень із комунальної власності поза волею власника на підставі листа Галицької районної адміністрації про невидачу відповідного розпорядження. Не можуть братись до уваги також доводи про порушення принципу справедливого балансу. У даному випадку мова йде про витребування нежитлових приміщень із чужого незаконного володіння відповідачів, які у такий же незаконний спосіб заволоділи низкою інших приміщень комунальної власності (разом 24), на які ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 13 квітня 2017 року у справі № 46177775/16-к накладено арешт в межах кримінального провадження за ознаками злочинів, передбачених частиною 1 статті 365-2, частиною 4 статті 190, статтею 356 КК України. Тому відповідачі не

є добросовісними набувачами майна.

Не може братись до уваги і заява про пропуск позовної давності з огляду на принцип "належного урядування", згідно з яким, на думку скаржників, позивач міг дізнатись про вибуття майна із комунальної власності раніше, оскільки матеріалами справи не доведено, що відповідачами чи третьою особою у справі вчинялись певні видимі дії, які б свідчили про володіння та користування спірним майном до проведення державної реєстрації права приватної власності на ці приміщення, а державна реєстрація права приватної власності на спірне приміщення була здійснена лише 26 серпня 2016 року, тому об'єктивним є той факт, що позивач не міг знати про існування обставин, за яких стороння особа вважає спірне майно своєю приватною власністю. Не може братися за початок відліку позовної давності дата листа від 22 вересня 2008 року, який, нібито, скеровувався УКВ ДЕР ЛМР до ОКП ЛОР "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки". Даний лист абсолютно виправдано не взятий до уваги апеляційним судом, оскільки становить собою незасвідчену належним чином копію листа невідомого походження. Додана копія листа не відповідає правилам встановленим щодо оформлення документів, зокрема посвідчення копій на відповідність оригіналу. Цей лист не міг і не може братись судом до уваги як доказ пропуску позовної давності, оскільки є неналежним, недопустимим доказом, та таким, встановити достовірність якого не є можливим. Необґрунтованими є

і доводи скаржників, що помилково надане право на майно зобов'язує державні органи діяти з метою скасування такого права невідкладно, виправляючи свою помилку, оскільки Львівською міською радою право на спірне майно ні відповідачам, ні третім особам у справі не передавалось взагалі, жодної помилки з боку органів уповноважених на розпорядження відповідним майном не було.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2; клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про зупинення дії постанови Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року задоволено; зупинено дію постанови Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року до закінчення її перегляду

в касаційному порядку.

В ухвалі зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц,

14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 04 липня 2018 року

у справі № 653/1096/16-ц, у постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року

у справі № 490/5223/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 916/2403/16, від

10 жовтня 2018 року у справі № 916/759/16, від 08 квітня 2020 року у справі № 522/1853/17).

УхвалоюВерховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 21 серпня 2019 року

у справі № 911/3681/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, у постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 490/5223/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 916/2403/16, від 10 жовтня 2018 року у справі № 916/759/16, від 08 квітня

2020 року у справі № 522/1853/17).

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Суди встановили, що приміщення цілісного майнового комплексу за адресою:

АДРЕСА_1, належить до комунальної власності міста Львова згідно постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05 листопада 1991 року "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю", оскільки не підпадає під категорію приміщень, які залишаються у державній власності на момент прийняття постанови.

Відповідно до договору оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства № 2 від 21 квітня 2000 року, укладеного між управлінням ресурсів Львівської міської ради та ПП "Півколо-Случ", та додаткової угоди до договору № 2 від 28 листопада 2001 року передано ПП "Півколо - Случ" в строкове платне користування будівлі паркетного цеху з блоком сушильних камер та котельні, зовнішні межі газифікації, два котли ДКФР-4/13, фільтр

з солерозчинником та автонавантажувач, які є структурним підрозділом цілісного майнового комплексу заводу будівельних матеріалів. Термін дії договору з 01 квітня 2000 року до 01 квітня 2028 року (т. 1, а. с. 18-24).

Відповідно до договору оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства № 4 від 21 квітня 2000 року, укладеного між управлінням ресурсів Львівської міської ради та ТОВ "Півколо-Будматеріали", та додаткової угоди до договору № 4 від 28 листопада 2001 року передано ТОВ "Півколо-Будматеріали" в строкове платне користування цех залізобетонних виробів, бетонно змішувальний вузол, склад цементу, під'їзні шляхи, дві кран балки, автомобіль КРАЗ, які є структурним підрозділом цілісного майнового комплексу Львівського заводу будівельних матеріалів. Термін дії договору з 01 квітня

2000 року до 01 квітня 2028 року (т. 1, а. с. 25-31).

Відповідно до договору оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства № 3 від 21 квітня 2000 року, укладеного між управлінням ресурсів Львівської міської ради та ТОВ "Півколо-Сервіс", та додаткової угоди до договору № 3 від 28 листопада 2001 року передано ТОВ "Півколо-Сервіс"

в строкове платне користування арматурний цех, який є структурним підрозділом цілісного майнового комплексу Львівського заводу будівельних матеріалів. Термін дії договору з 01 квітня 2000 року до 01 квітня 2028 року (т. 1, а. с. 32-38).

26 серпня 2016 року на підставі реєстраційного посвідчення від 19 серпня

1996 року, видавник: Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації; розпорядження, серія та номер: 237, виданий 04 квітня 1996 року, видавник:

Галицька районна адміністрація, прийнято рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31110391, від

26 серпня 2016 року зареєстровано право власності на нежитлове приміщення загальною площею 375 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Власник ОСОБА_7.

В подальшому власником зазначеного нерухомого майна став ОСОБА_8 на підставі договору № 692 від 02 вересня 2016 року, про що здійснено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення №31230342 від 05 вересня 2016 року).

15 вересня 2016 року на підставі протоколу загальних зборів учасників та акта прийому-передачі майнового вкладу між ОСОБА_8 та ТОВ "Кварта Нова" зазначене майно передано до статутного капіталу зазначеного Товариства.

На підставі рішень протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Кварта Нова" від 22 вересня 2016 року зазначений об'єкт нерухомого майна 26 вересня 2016 року в частках відчужений: ОСОБА_4 (1/2 частки); ОСОБА_3 (1/4 частки); ОСОБА_2 (1/8 частки); ОСОБА_1 (1/8 частки).

Правовою підставою передачі спірного майна ОСОБА_7 стало розпорядження Галицької районної адміністрації виконкому Львівської міської ради № 237 від 04 квітня 1996 року.

Проте розпорядження Галицької районної адміністрації виконавчого комітету Львівської міської ради № 237 від 04 квітня 1996 року, яке наявне в матеріалах справи, стосується питань підготовки і проведення призову громадян 1969-1978 років народження на строкову службу весною 1996 року (т. 1, а. с. 13), а не передачі майна у власність фізичній особі.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном на свій розсуд (частина 1 статті 317, частина 1 статті 319 ЦК України).

Відповідно до частин 1 , 2 статті 321 ЦК України право власності

є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 2 статті 331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

У частині 1 статті 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Відповідно до частин 1 , 3 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене

у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача

у всіх випадках.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 522/1853/17 (провадження № 61-16916св19) зроблено висновок, що "передбачений статтею 387 ЦК України віндикаційний позов - це вимога про витребування майна

з чужого володіння, тобто позов неволодіючого власника до володіючого не власника про витребування і повернення майна, при якому позивач повинен доказати факт існування права власності. Незаконне володіння - це володіння без відповідної правової підстави; як незаконне розцінюється і таке володіння, коли особа, набуваючи річ, не знала і не могла знати, що набуває її не від власника (добросовісний набувач)".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 354/619/15-ц (провадження № 61-5843св19) вказано, що "відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв. Оскільки спірні земельні ділянки були набуті відповідачами

з комунальної власності на підставі рішення Іванковичівської сільської ради б/н від 30 вересня 2004 року, яке радою не приймалось, Іванковичівська сільська рада від імені територіальної громади не вчинила дій щодо розпорядження комунальним майном на підставі та у спосіб, передбачені Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", шляхом прийняття відповідного рішення на пленарному засіданні. Тому спірні земельні ділянки вибули з володіння зазначеної територіальної громади без вираження її волі. [..] На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб'єктів порівняно з іншими суб'єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 463/4796/17 (провадження № 61-16411св20) вказано, що "судами попередніх інстанцій,

з урахуванням положень частини 1 статті 81, частини 4 статті 81 ЦПК України, правильно встановлено, що спірне нерухоме майно перебуває

в комунальній власності міста Львова і згідно з договором оренди від 21 квітня 2000 року, зі змінами, управлінням ресурсів Львівської міської ради це майно передано в оренду ПП "Півколо Случ" на строк до 01 квітня 2028 року, однак майно вибуло із володіння Львівської міської ради поза її волею на підставі судового рішення, яке було скасовано та яким порушено права власника майна - територіальної громади м. Львова. При цьому реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді, що узгоджується

з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від

14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)".

Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частини 1 статті 13 ЦПК України випадках.

У частині 3 статті 12, частинах 1 , 5 , 6 статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частині 3 статті 12, частинах 1 , 5 , 6 статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що ОСОБА_7 неправомірно зареєстрував право власності на спірний об'єкт, оскільки відповідне розпорядження № 237 від 04 квітня 1996 року Галицькою районною адміністрацією стосується питань підготовки і проведення призову громадян 1969-1978 років народження на строкову службу весною 1996 року, арішення відповідного органу місцевого самоврядування щодо відчуження вказаного майна відсутнє, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про вибуття спірного об'єкта з комунальної власності Львівської міської ради поза волею власника та наявність підстав для його витребування.

Разом з цим посилання апеляційного суду в обґрунтування задоволення позову

в цій частині вимог на підроблення первинного правовстановлюючого документа щодо переходу права власності до ОСОБА_7 є помилковим, оскільки у цій справі факту вчинення зазначеного кримінального правопорушення суди не встановили. Тому мотиви постанови апеляційного суду в цій частині підлягають зміні.

Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

ЄСПЛ вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність

і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від

22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від

29 січня 2013 року).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 461/7741/17 (провадження № 61-18870св20) зазначено, що "для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. [..] Суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на спірне нежитлове приміщення було порушено в момент його вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, тобто під час первинної реєстрації права власності на цей об'єкт приватним нотаріусом за ПП "Фірма "ГРОТ" (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 14 листопада 2016 року, індексний номер: 32356998). Саме з цього часу для позивача почав спливати строк позовної давності за пред'явленим позовом, який подано до суду у листопаді 2017 року, тобто в межах строку позовної давності".

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали заяви про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 244-246; т. 2, а. с. 7-15).

Разом з цим апеляційний суд встановив, що позивач спірне майно передав

в оренду в складі цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства відповідно до договорів оренди від 21 квітня 2000 року, укладених між Управлінням ресурсів Львівської міської ради та ПП "Півколо-Случ",

ТОВ "Півколо-Будматеріали ", ТОВ "Півколо-Сервіс", до 01 квітня 2028 року (т. 1, а. с. 18-38). Зазначені договори були чинними.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на спірне нежитлове приміщення було порушено в момент його вибуття

з комунальної власності у серпні 2016 року, коли відбулась первинна державна реєстрація права власності за ОСОБА_7.

З позовною заявою до суду Львівська міська рада звернулася у травні

2017 року, тобто позовна давність не спливла.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що позивач знав про відчуження спірного майна ще 22 вересня 2008 року, про що свідчить копія листа УКВ ДЕР ЛМР про відчуження даного приміщення на адресу БТІ, а тому саме

з цього часу має обраховуватись позовна даність, оскільки апеляційний суд належним чином дослідив вказаний доказ (оригінал якого відсутній, джерело не підтверджене, а мета спрямування до БТІ не визначена), оцінив в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами (яким цей лист суперечить), тому обґрунтовано відхилив.

Тому колегія суддів відхиляє аргументи касаційних скарг про незастосування судом позовної давності.

У частині 1 статті 15 та частині 1 статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які

ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина 1 та 2 статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються

у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зроблено висновок, що "рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача. Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване

у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16)".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що "метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна

з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна

з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача,

а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду

є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини 1 -3 статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна

з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило

у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника".

Отже, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

За таких обставин вимоги позивача про скасування державної реєстрації прав та зобов'язання повернути майно не є ефективними способами захисту.

Відповідно до частин 1 -4 статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі

у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови

у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі № 752/4033/16-ц (провадження № 61-13656св20) вказано, що "аналіз статті 387 ЦК свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна

з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло

з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч

і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом.

Належним відповідачем у віндикаційному позові є володіючий невласник".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 700/299/20 (провадження № 61-8514св21) зазначено, що "державний реєстратор, зокрема

і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача".

У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи підтверджують, що приватний нотаріус

є неналежним відповідачем.

За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації прав тазобов'язання повернути майно, а також відмови в задоволенні позовних вимог до приватного нотаріуса, проте помився з мотивами такої відмови.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 387 ЦК , а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених

у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі № 752/4033/16-ц (провадження № 61-13656св20); від 10 листопада 2021 року у справі № 700/299/20 (провадження № 61-8514св21); від 09 грудня 2020 року у справі № 354/619/15-ц (провадження № 61-5843св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 жовтня

2021 року у справі № 463/4796/17 (провадження № 61-16411св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 461/7741/17 (провадження № 61-18870св20), дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення частково ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку

з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволених вимог про зобов'язання повернути майно, скасування державної реєстрації права власності, а також вимог до приватного нотаріуса скасувати, рішення суду першої інстанції у цій частині змінити в мотивувальній частині, в іншій частині постанову апеляційного суду змінити в мотивувальній частині.

У зв'язку з цим підлягає поновленню в нескасованій частині дія постанови Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року, зупинена ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року до закінчення касаційного провадження.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України

у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд лише змінює постанову апеляційного суду

в мотивувальній частині та в частині позовних вимог скасовує з формальних міркувань щодо належного способу правового захисту, тому покладає судові витрати зі сплати судового збору у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції на ОСОБА_2 та ОСОБА_1.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року в частинізадоволених позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації права власності, зобов'язання повернути майно, а також до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної Уляни Вікторівни скасувати.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 лютого 2019 року

в частині відмови в задоволенні позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації права власності, зобов'язання повернути майно, а також до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної Уляни Вікторівни змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Поновити дію постанови Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року в частині задоволених позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року в скасованій та зміненій частинах втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук