Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2021 року у справі №175/2315/17

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 175/2315/17

провадження № 61-6229св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С.

Ф.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Підгородненська міська рада Дніпропетровського району Дніпропетровської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області про визнання права власності.

В обґрунтування позову вказав, що на підставі договору міни гаражу на земельну ділянку від 04 вересня 2010 року його дочці ОСОБА_2 належить право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1, площею 0,0352 га, що розташована на території АДРЕСА_1, а йому на підставі договору міни квартири належить право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2, площею 0,0524 га, розташованою за цією ж адресою.

Він разом з дочкою об'єднав земельні ділянки та власними силами, за свої власні грошові кошти разом із дружиною збудував домоволодіння загальною площею 320,3 кв. м для своєї дочки та онуків.

Проте дочка та її чоловік ОСОБА_3 вирішили продати домоволодіння та витратити грошові кошти на свої потреби, через що виник конфлікт і він дізнався, що ОСОБА_2 ще у 2012 році отримала свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння.

Посилаючись на те, що свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на будинок порушує його права, оскільки він є власником земельної ділянки під цим будинком та саме він будував спірне домоволодіння, позивач просив:

- визнати частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року № 165, на підставі якого ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року на весь (в цілому) дачний будинок АДРЕСА_1, у частині визнання за нею права власності на 598/1000 частини зазначеного дачного будинку;

- визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року, серія та номер НОМЕР_3, видане на ім'я ОСОБА_2 про її право власності в цілому на дачний будинок АДРЕСА_1, у частині визнання за нею права власності на 598/1000 частини зазначеного дачного будинку;

- визнати за ним право власності на 598/1000 частини цього будинку;

- стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відшкодування вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт в розмірі 60 300 грн, використаних під час будівництва 402/1000 частини зазначеного вище садового будинку з господарськими будівлями та спорудами.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2020 року в складі судді Реброва С. О. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року № 165.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року, серія та номер НОМЕР_3, видане на ім'я ОСОБА_2 про її право власності в цілому на дачний будинок АДРЕСА_1 у частині визнання за нею права власності на 598/1000 частини зазначеного дачного будинку.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 598/1000 частини вказаного будинку.

У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з доведеності того факту, що він брав участь у будівництві домоволодіння, частина якого розташована на належній йому на праві власності земельній ділянці, з врахуванням того, що власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі споруди та інше нерухоме майно.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд виходив із того, що з врахуванням обставин даної справи право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку не дає правових підстав для визнання за ним права власності на частину домоволодіння, розташованого на ній, оскільки позивачем не доведено, що спірне домоволодіння було побудоване ним разом з дружиною за власні грошові кошти.

Позивач знав про будівництво домоволодіння та не заперечував проти реєстрації права власності на нього саме за відповідачем ОСОБА_2, брав участь у розробці дозвільної документації для реєстрації права власності на нього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У квітні 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції у вказаній вище справі.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 травня 2020 року у справі № 286/2820/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 535/951/17, від 20 жовтня 2020 року у справі № 569/21350/18.

Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач безпідставно набула право власності на частину домоволодіння, що розташована на належній позивачу частині земельної ділянки.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 15 квітня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

У червні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі нотаріально посвідченого договору міни гаражу на земельну ділянку від 04 вересня 2010 року відповідачу ОСОБА_2 (дочці позивача) належить право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1, площею 0,0352 га, що розташована на території Підгородненської міської ради в садовому товаристві "Колос" по АДРЕСА_1, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №874431 (кадастровий номер 1221411000:01:127:0176).

На підставі нотаріально посвідченого договору міни квартири на земельну ділянку від 04 вересня 2010 року ОСОБА_1 належить право власності на земельну ділянку № НОМЕР_2, площею 0,0524 га, яка розташована на території Підгородненської міської ради в садовому товаристві "Колос" по АДРЕСА_1, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 874432 (кадастровий номер 1221411000:02:061:0004).

На вказаних земельних ділянках самовільно побудоване домоволодіння загальною площею 320,3 кв. м.

Постановою Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області № 236 у березні 2012 року ОСОБА_2 піддано адміністративній відповідальності за самочинне будівництво спірного об'єкту нерухомості.

Рішенням виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року № 165 ОСОБА_2 надано дозвіл на оформлення самочинно збудованого дачного будинку (легалізація самочинного будівництва).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року на весь (в цілому) дачний будинок.

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної, земельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи спірний садовий будинок розташований одночасно на двох земельних ділянках № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 в с/т "Колос" м. Підгородне. У зв'язку ухиленням від участі в експертизі відповідача, експерт не зміг визначити частки у праві власності на спірний садовий будинок позивача та відповідача (а. с. 182-204, т.1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Оскільки касаційна скарги не містить доводів у частині вирішення позову ОСОБА_1 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відшкодування вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт, використаних під час будівництва 402/1000 частини зазначеного вище садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, тому колегія суддів відповідно до положень статті 400 не переглядає законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення у цій частині.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судове рішення апеляційної інстанції відповідає не в повній мірі з таких підстав.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

Частиною 1 статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (частина 1 статті 391 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно із частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 1 статті 81 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір у цій справі та відхиляючи доводи позивача про порушення його прав у зв'язку із реєстрацією права власності на спірний дачний будинок за його дочкою ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції побудував свої висновки з огляду на ті обставини, що ОСОБА_1 знав про будівництво домоволодіння та не заперечував проти реєстрації права власності на нього саме за ОСОБА_2, брав участь у розробці дозвільної документації для реєстрації права власності на цей об'єкт нерухомого майна.

Відповідно ~law30~, у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.

Суд апеляційної інстанції у порушення статей 12, 89, 263 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув та не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення.

Так, судами достовірно встановлено, що спірний будинок одночасно зведено на двох земельних ділянках, належних сторонам, однак рішенням виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року № 165 дозвіл на оформлення самочинно збудованого дачного будинку було надано лише власнику однієї земельної ділянки - ОСОБА_2.

Оспорюючи це рішення органу місцевого самоврядування, позивач вказав саме на ці обставини, які, на його переконання, свідчать про порушення його прав як власника земельної ділянки, на якій розміщений спірний будинок.

Так, при наданні дозволу на оформлення самочинно збудованого дачного будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_2 орган місцевого самоврядування розглянув подані останньою: технічний паспорт, державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 грудня 2011 року та лист БТІ № 788 від 20 січня 2012 року, і саме на підставі цього рішення у останньої виникло право власності на спірне нерухоме майно.

Разом із тим, з матеріалів справи вбачається, що як ОСОБА_2 та і її батьку ОСОБА_1 державні акти на належні їм земельні ділянки видані 22 грудня 2011 року, однак земельні ділянки мали різні кадастрові номери (1221411000:01:127:0176 та 1221411000:02:061:0004).

Таким чином обставини реєстрації за ОСОБА_2 спірного житлового будинку були неповно встановлені судом апеляційної інстанції, тому висновки про те, що ОСОБА_1 брав участь у розробці дозвільної документації для реєстрації права власності на цей об'єкт нерухомого майна за відповідачем, є такими, що ґрунтуються на припущеннях.

Разом із тим, вирішуючи спір у цій справі, суд апеляційної інстанцій не звернув уваги на те, що належний відповідачу будинок частково розташований на земельній ділянці, що належить на праві приватної власності позивачу, порушує права останнього вільно користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Право на забудову земельної ділянки мають власники земельних ділянок (стаття 90 Земельного кодексу України, землекористувачі (стаття 95 Земельного кодексу України), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.

Відповідно до частини 1 статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із підпунктом 1 пункту б частини 1 статті 31 Закону України "Про місцеве самоврядування" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Частиною 2 статті 8 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначено, що планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.

При вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції взагалі не надав оцінки законності оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування, не встановив чи відповідає воно вказаним нормативно-правовим актам та не перевірив чи має ОСОБА_2 одноосібне право на оформлення у власність спірного будинку, який розташований як на її земельній ділянці (кадастровий номер undefined), так і на земельній ділянці її батька (кадастровий номер undefined), обмежившись вказівкою на обізнаність ОСОБА_1 з його наявністю.

Окрім цього суд належним чином не оцінив доводів позивача та відповідних висновків експерта щодо часткового розташування належного відповідачу будинку на земельній ділянці, що належить позивачу, наявності порушення прав останнього з огляду на розташування на його землі майна іншої особи, недотримання при реєстрації вказаною особою права власності на спірний об'єкт нерухомості нормативних актів, які регулюють порядок реєстрації такого права.

Суд апеляційної інстанції на зазначене вище уваги не звернув; не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; не перевірив усіх доводів сторін, й не надав належної правової оцінки поданим ними доказам, не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин.

Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне рішення по суті спору.

Згідно з пунктами 1, 2 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлено, а тому судове рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Разом із тим колегія суддів враховує, що позовні вимоги про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року та визнання за позивачем права власності на 598/1000 частини спірного будинку є похідними від вирішення позовних вимог про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року № 165, а тому постанова апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд також і у цій частині.

Водночас, зазначаючи про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, суд першої інстанції не вказав у якій саме частині вказане рішення підлягає визнанню недійсним, а тому судове рішення місцевого суду не може бути залишене в силі у цій частині.

Визнаючи частково недійсним свідоцтво про право власності на спірний будинок та визнаючи за ОСОБА_1 право власності на 598/1000 частин зазначеного будинку, суд не врахував, що відносно ОСОБА_1 відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про надання йому дозволу на оформлення у власність самочинно збудованого будинку, частково розміщеного на його земельній ділянці. При цьому відповідно до положень частини 2 статті 376 ЦК України самочинне будівництво не породжує у особи, яка його здійснила, права власності на нього.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 411, 415, 416, 417, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року № 165, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року серії НОМЕР_3 та визнання за ОСОБА_1 права власності на 598/1000 частини спірного будинку та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф.

Хопта