Постанова

Іменем України

30 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 381/2296/18

провадження № 61-10001св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ротач Ірина Іванівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Шипілов Олександр Вікторович, на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів:

Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В., від 24 травня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 27 березня 2009 року ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 позику у розмірі 30 000 доларів США, про що було складено відповідну розписку, але в указані строки кошти відповідачем повернуто не було. У зв'язку з чим ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

15 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/3 частини будинку за адресою:

АДРЕСА_1.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 09 листопада 2016 року у справі № 753/9735/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 295 350,53 грн. Зазначене рішення набрало законної сили 17 січня 2017 року. На виконання вказаного рішення видано виконавчий лист та відкрито виконавче провадження.

Позивач вважала, що оспорюваний договір дарування є фіктивним. ОСОБА_2, достеменно знаючи про наявність боргу, передбачала для себе негативні наслідки у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно, тому вчинений нею договір дарування насамперед був направлений на ухилення від виконання зобов'язання та примусового стягнення боргу.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір дарування від 15 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на

1/3 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1;

- поновити державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на

1/3 частин1 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області, у складі судді Ковалевської Л. М., від 25 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки, проте останнім не доведено відсутність в учасників оспорюваного правочину наміру створити юридичні наслідки, що обумовлені договором дарування.

Рух справи в суді апеляційної інстанції та короткий зміст оскаржуваної постанови

Справа неодноразово розглядалась апеляційним судом.

Постановою Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів:

Суханової Є. М., Ігнатченко Н. В., Кулікової С. В., від 24 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 25 лютого 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що 15 квітня 2016 року ОСОБА_2, даруючи 1/3 частини належного їй на праві власності нерухомого майна своїй дочці ОСОБА_3, дійсно знала, що має борг перед позивачем, проте рішення Дарницького районного суду м. Києва

від 09 листопада 2016 року про стягнення боргу набрало чинності після укладання оспорюваного договору дарування. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Постановою Верховного Суду від 13 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2019 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, скасовуючи постанову апеляційного суду, виходила з того, що апеляційний суд помилково розглянув справу без повідомлення учасників справи - в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, чим позбавив позивача мати розумну можливість представляти свої інтереси.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 25 лютого 2019 року в частині визнання договору дарування недійсним скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині задоволено. Визнано недійсним договір дарування, укладений 15 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. У решті рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 25 лютого 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду обґрунтована тим, що на момент укладення договору дарування 1/3 частини будинку по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 мала невиконані зобов'язання перед ОСОБА_1, а тому дарувальник, зловживаючи своїм правом, діяла недобросовісно, з наміром завдати шкоди кредитору.

При цьому судом також враховано, що ОСОБА_2, уклавши договір дарування, залишилась зареєстрованою в зазначеному будинку, що свідчить про відчуження свого нерухомого майна з метою уникнення звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу перед ОСОБА_1.

Відмовляючи у задоволені решти позовних вимог, колегія суддів вважала, що визнання недійсним договору дарування є достатнім для поновлення майнових прав ОСОБА_2 на 1/3 частину зазначеного будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_3, в особі адвоката Шипілова О. В., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

16 червня 2021 року ОСОБА_3, в особі адвоката Шипілова О. В., подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду

від 24 травня 2021 року

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із міськрайонного суду.

У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 19 жовтня

2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Заявник також вказала, що судом першої інстанції правильно враховано факт укладання оспорюваного договору до ухвалення рішення про стягнення заборгованості, належність їй, після укладення договору дарування, усього будинку та подальше одноособове оформлення права власності на земельну ділянку, що розташована під житловим будинком, її проживання в ньому з 1996 року та проживання її сина, ІНФОРМАЦІЯ_1. Наведе свідчить про відсутність наміру укладення фіктивного правочину.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У відзиві, поданому у серпні 2021 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1, посилаючись на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

15 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/3 частини будинку за адресою:

АДРЕСА_1.

Вищезазначений договір дарування посвідчений 15 квітня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований у реєстрі за № 1171.

З 05 листопада 2010 року ОСОБА_2 була власником 1/3 частини будинку по АДРЕСА_1 (право власності зареєстровано на підставі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 17 вересня 2010 року).

Відповідно до довідки від 14 квітня 2016 року № 832 ОСОБА_2 має у власності частину будинку по АДРЕСА_1, в якому зареєстровані ОСОБА_4 та

ОСОБА_3.

Згідно зі звітом про незалежну оцінку майна вартість 1/3 частки зазначеного будинку становить 33 747 грн, ринкова - 101 241 грн.

Із 30 серпня 2012 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2.

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру станом на 11 лютого 2016 року земельна ділянка площею 0,0925 га, за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3224955300:01:007:0288, знаходиться у комунальній власності.

ОСОБА_3 зареєстрована за адресою: по АДРЕСА_1, з 15 липня 1996 року.

Відповідно до довідки про склад сім'ї, яка видана Борівською селищною радою станом на квітень 2017 року до складу членів сім'ї ОСОБА_3, яка проживає по АДРЕСА_1, належить її син ОСОБА_5, який проживає разом з нею (без реєстрації).

ОСОБА_3, отримавши згідно з оспорюваним договором у власність 1/3 частини будинку по АДРЕСА_1,18 жовтня 2016 року зареєструвала своє право власності на земельну ділянку площею 0,0925 га за вищезазначеною адресою, з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер undefined, що знаходилась у комунальній власності.

ОСОБА_3 також є власником 1/3 частини зазначеного будинку, яку їй подаровано її дядьком ОСОБА_6, та є власником 1/3 частини зазначеного будинку в порядку спадкування після її тітки ОСОБА_7. Після укладання оспорюваного договору ОСОБА_3 є власником усього будинку.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно із частинами 1 -2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 -2 , 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 стаття 263 ЦПК України).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами частин 1 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня

2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Такий висновок відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 09 листопада 2016 року у справі № 753/9735/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 295 350,53 грн. Зазначене рішення набрало законної сили 17 січня 2017 року. На виконання вказаного рішення видано виконавчий лист та відкрито виконавче провадження.

У розглядуваній справі апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_2 відчужила майно (1/3 частину житлового будинку по

АДРЕСА_1) на підставі договору дарування, який укладений між родичами, після пред'явлення до неї позову про стягнення боргу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що

ОСОБА_2 діяла очевидно недобросовісно, на шкоду кредитору та з метою ухилення від виконання зобов'язання за договором позики.

Такий висновок є правильним, адже ОСОБА_2, відчужуючи майно на підставі безоплатного правочину на користь своєї дочки, при наявності значних боргових зобов'язань, була обізнана про спір у справі № 753/9735/16-ц щодо стягнення боргу та передбачала негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог та у подальшому виконання судового рішення.

Висновки апеляційного суду в оскаржуваній постанові не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 19 жовтня

2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц,

на які посилалась заявник в касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Сама по собі незгода заявника із судовим рішенням, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування судових рішень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскарженої постанови, оскільки апеляційний суд, з огляду на надані учасниками справи докази, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалив судове рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Шипілов Олександр Вікторович, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта