Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.04.2018 року у справі №2-1191/09

Постанова

Іменем України

04 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 2-1191/09

провадження № 61-827св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О.,

ОлійникА. С. (суддя-доповідач),

ПогрібногоС. О.,

СтупакО. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 26 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Осоцького І. І., Кухаря С. В., Панкеєва О. В.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2009 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання угоди укладеною, стягнення боргу за договором позики і стягнення відсотків за прострочення грошового зобов'язання.

В обґрунтування позову зазначив, що 12 лютого 2003 року між позивачем та ОСОБА_6 в усній формі було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_6 взяв у борг у позивача 8 000 доларів США, що станом на дату звернення до суду в гривневому еквіваленті складає 62 960 грн, для придбання вантажного автомобіля, які зобов'язався повернути 15липня 2003 року.

З метою належного виконання ОСОБА_6 свого зобов'язання за зазначеним договором позики між позивачем та відповідачем 12 лютого 2003 року було укладено договір поруки, який був оформлений гарантійним листом, відповідно до якого ОСОБА_5 гарантував, що в разі неповернення до 01 липня 2003 року взятих у борг ОСОБА_6 у ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 8 000 доларів США, що в гривневому еквіваленті складає 62 960 грн, для придбання вантажного автомобіля та в разі несплати ОСОБА_6 5% в місяць від суми позики за користування грошовими коштами (тобто 400 доларів США щомісяця), що в гривневому еквіваленті складає 3 148 грн, відповідач зобов'язався погасити борг ОСОБА_6

У зв'язку з тим, що місцеперебування боржника ОСОБА_6 встановити не вдалося, позивач звернувся за виконанням грошового зобов'язання до поручителя ОСОБА_5, який зобов'язався повернути кошти через п'ять місяців з дня підписання гарантійного листа.

Посилаючись на те, що відповідач є поручителем за грошовими зобов'язаннями ОСОБА_6 і свої зобов'язання з повернення коштів ні боржником, ні поручителем не виконано, позивач просив суд поновити пропущений строк позовної давності, визнати договір поруки від 12 лютого 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладеним, стягнути на його користь з відповідача борг за договором поруки від 12 лютого 2003 року з урахуванням інфляційних втрат, трьохвідсотки річних та 5% щомісяця за період користування грошовими коштами в сумі 349 116,90 грн, судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2009 року позов задоволено. Визнано договір поруки від 12 лютого 2003 року укладеним. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 борг за договором поруки від 12 лютого 2003 року в сумі 349 116,90 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено укладення 12 лютого 2003 року між позивачем та ОСОБА_6 в усній формі договору позики, відповідно до якого ОСОБА_6 взяв у борг у позивача грошові кошти, а ОСОБА_5 гарантував, що в разі неповернення до 01 липня 2003 року взятих ОСОБА_6 у борг у ОСОБА_4 грошових коштів, ОСОБА_5 зобов'язався погасити борг ОСОБА_6

З урахуванням установлених обставин суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 26 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в позові. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів, передбачених законом про наявність договору позики, а висновок суду про наявність договору поруки за відсутності письмового договору позики та розписки зроблено лише на поясненнях позивача та копії гарантійного листа ОСОБА_5, (Т. 1, а.с. 8), відповідно до якого він гарантував повернення коштів взятих у борг ОСОБА_6 у ОСОБА_4, що є помилковим та таким, що суперечить вимогам статей 191,192,193,375 ЦК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин.

Рішення суду про наявність договору позики стосується також і ОСОБА_6 Оскільки суд встановив наявність договору позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, гарантійний лист (Т. 1, а.с. 8) ОСОБА_5 не є договором поруки, а також відсутні докази про наявність договору позики (основного зобов'язання), стосовно якого може бути встановлена порука, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання такого договору дійсним або укладеним у судовому порядку.

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційну скаргу було подано майже через сім років після ухвалення рішення судом першої інстанції. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.

Суд апеляційної інстанції не перевірив усі обставини та документи, які необхідно перевірити при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження, відкрив та призначив справу до судового розгляду.

Апеляційний суд неодноразово роз'яснював відповідачу наслідки пропуску строку на апеляційне оскарження, оголосив перерву для надання можливості ОСОБА_5 подати клопотання про поновлення зазначеного вище строку, що свідчить про упередженість суду апеляційної інстанції.

Відповідно до оформленого за допомогою суду клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції від 13 квітня 2009 року ОСОБА_5 зазначив, що не знав про рішення.

Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на твердження позивача, що ОСОБА_5 був обізнаний про рішення суду та про борг, оскільки було відкрито виконавчі провадження, і він неодноразово викликався до виконавчої служби та надавав пояснення щодо невиконання рішення суду.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що договір позики наявний у матеріалах справи, ніким не оспорений, його було надано для огляду в суді першої інстанції, тому місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову на підставі належним чином оцінених доказів із додержанням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4

У серпні 2016 року ОСОБА_5 надіслав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, у яких просить касаційну скаргу відхилити, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.

У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_5 зазначив, що твердження ОСОБА_4 про необґрунтоване поновлення строку на апеляційне оскарження є помилковим, з огляду на те, що відповідач не був повідомлений про ухвалене 14 квітня 2009 року рішення суду першої інстанції, не був присутній у судовому засідання під час його проголошення, копію якого отримав у травні 2016 року та протягом десяти днів з дати його отримання ним було подано апеляційну скаргу.

На початку судового засідання у суді апеляційної інстанції ОСОБА_5 ставилося питання про причини пропуску строку позовної давності, на що було подано відповідну заяву із зазначення вказаних вище обставин. Тому доводи позивача про упередженість суду апеляційної інстанції є безпідставними.

Посилання позивача про наявність договору позики та його надання для огляду у суді першої інстанції є безпідставними, оскільки подана ОСОБА_4 до суду касаційної інстанції як доказ копія договору позики від 12 лютого 2003 року позивачем до суду першої та апеляційної інстанції не подавалася, причин про неможливість її подання не наведено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року справу призначено до розгляду.

05 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, заперечення на касаційну скаргу, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 12 лютого 2003 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в усній формі укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_6 взяв у борг у позивача 8 000 доларів США, що станом на дату звернення до суду у гривневому еквівалентні складає 62 960 грн, для придбання вантажного автомобіля, які ОСОБА_6 зобов'язався повернути 15 липня 2003 року.

З метою належного виконання ОСОБА_6 зобов'язань за зазначеним договором позики, 12 лютого 2003 року ОСОБА_5, згідно гарантійного листа, гарантував у випадку невчасного повернення боржником грошових коштів погашення ним боргу у строк до 15 липня 2003 року (Т. 1, а .с. 8).

У зв'язку з невиконанням взятих на себе зобов'язань за усним договором позики та у зв'язку з неможливістю встановлення місцеперебування боржника ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, на підставі гарантійного листа, до ОСОБА_5

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 12 лютого 2003 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в усній формі укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_6 взяв у борг у позивача 8 000 доларів США, що станом на дату звернення до суду у гривневому еквівалентні складає 62 960 грн, для придбання вантажного автомобіля, які ОСОБА_6 зобов'язався повернути 15 липня 2003 року.

З метою належного виконання ОСОБА_6 зобов'язань за зазначеним договором позики, 12 лютого 2003 року згідно гарантійного листа ОСОБА_5 гарантував у випадку невчасного повернення боржником грошових коштів погашення ним боргу у строк до 15 липня 2003 року (Т. 1, а.с. 8).

У касаційній скарзі ОСОБА_4 стверджує про упередженість суду апеляційної інстанції та безпідставне поновлення пропущеного відповідачем строку на апеляційне оскарження.

Перевіривши доводи касаційної скарги щодо поновлення строку на апеляційне оскарження, суд касаційної інстанції виходить з такого.

Відповідно до статті 294 ЦПК України 2004 року апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Відповідно до частини третьої статті 294 ЦПК України 2004 року апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 04 березня 2016 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2009 року.

Разом з тим, ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 05 квітня 2016 року заяву ОСОБА_5 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2009 року задоволено, поновлено строк на апеляційне оскарження зазначеного рішення суду першої інстанції, визнавши причини його пропуску поважними.

Із зазначеної ухвали апеляційного суду випливає, що під час розгляду справи ОСОБА_5 було подано клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, в обґрунтування якого зазначено, що у судовому засіданні відповідач присутній не був у зв'язку з неналежним його повідомленням про таке засідання та був позбавлений такої можливості у зв'язку із його перебуванням у цей час під вартою, та встановлено відсутність інформації про направлення супровідного листа відповідачу про отримання ним копії рішення, копію якого відповідач отримав 23 лютого 2016 року, тому суд дійшов висновку про поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Водночас у рішенні від 26 квітня 2016 року апеляційний суд зазначив, що заперечення позивача про порушення відповідачем строку на апеляційне оскарження суд не бере до уваги, оскільки відповідач не був присутній у судовому засіданні під час розгляду справи, та отримав копію рішення тільки 23 лютого 2016 року, а подав апеляційну скаргу 01 березня 2016 року, протягом десяти днів з дня отримання копії рішення, і тому ухвалою апеляційного суд 05 квітня 2016 року йому було поновлено строк на апеляційне оскарження.

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції виклав суперечливі мотиви щодо дотримання ОСОБА_5 строку на апеляційне оскарження, а саме: про відкриття провадження у справі із зазначенням про додержання ОСОБА_5 при подачі апеляційної скарги вимог статей 294, 295 ЦПК України, та ухвалу про поновлення строків на апеляційне оскарження, яка була постановлена у судовому засіданні 05 квітня 2016 року, тобто після відкриття апеляційного провадження, не зазначивши якими нормами процесуального права суд апеляційної інстанції керувався, вчинивши зазначену процесуальну дію та вказівку апеляційного суду про дотримання ОСОБА_5 вказаних строків оскарження у рішенні від 26 квітня 2016 року.

Суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити про неповноту з'ясування апеляційним судом обставин та відсутність належного обґрунтування причин поновлення пропуску ОСОБА_5 тривалого строку з огляду на те, що апеляційна скарга була подана майже через сім років після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Як вбачається з поданого ОСОБА_5 клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження для доведення факту неотримання ним копії оскаржуваного рішення суду першої інстанції 05 травня 2015 року відповідач просив перенести розгляд справи для подачі відповідних доказів на підтвердження вказаних доводів, оскільки матеріали справи містять суперечливі відомості про отримання ним копії рішення суду першої інстанції як 05 травня 2015 року, так і 23 лютого 2016 року. Однак судом апеляційної інстанції не обґрунтовано, на підставі яких доказів він дійшов висновку про отримання відповідачем оскаржуваного рішення суду першої інстанції 23 лютого 2016 року і не спростував неотримання ОСОБА_5 рішення суду 05 травня 2015 року ( Т. 1, а.с. 51).

Із матеріалів справи вбачається, що 26 січня 2012 року, 29 квітня 2013 року, 30 вересня 2015 року державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції винесено постанови про відкриття виконавчого провадження та про стягнення з ОСОБА_5 боргу за договором поруки від 12 лютого 2003 року (Т. 1, а.с. 88, 89, 90).

Водночас із матеріалів справи випливає, що ОСОБА_5 перебував під вартою до 19 липня 2009 року (Т. 1, а.с. 62-64).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) можливість поновлення строку не може бути обмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження ( пункт 27 рішення у справі "ОлександрШевченко проти України" від 26 квітня 2007 року, та ухвала у справі "Трух проти України" від 14 жовтня 2003 року.

Суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам заперечення ОСОБА_4 на апеляційну скаргу про те, що відповідач був обізнаний про ухвалене рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2009 року, оскільки на його виконання неодноразово відкривалися виконавчі провадження, у зв'язку з чим ОСОБА_5 викликався державним виконавцем для подачі пояснень.

Апеляційний суд з урахуванням заперечень на апеляційну скаргу не з'ясував та не мотивував, чи знав ОСОБА_5 про відкриття виконавчого провадження і у зв'язку з цим, які він вчинив дії для отримання ним копії судового рішення для його оскарження.

ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами ( пункт 46 рішення у справі «Рябих проти Росії»).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження ( пункт 27 рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" від 26 квітня 2007 року, та ухвала у справі "Трух проти України" від 14 жовтня 2003 року).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року).

Із судових рішень апеляційного суду від 05 квітня 2016 року та 26 квітня 2016 року неможливо дійти однозначного висновку, чи пропустив ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження, чи була необхідність у його поновленні.

Поновлюючи ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження та скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не обґрунтував належним чином причини його поновлення, з огляду на наявні докази у справі, ураховуючи те, що строк пропуску ОСОБА_5 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції складає майже сім років, не мотивував, чи поновлення строку є порушенням принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення.

Згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

З огляду на те, що суд апеляційної інстанції постановив ухвалу про відкриття провадження у справі із зазначенням про додержання ОСОБА_5 при подачі апеляційної скарги вимог статей 294, 295 ЦПК України 2004 року, а ухвалу про поновлення строків на апеляційне оскарження - у судовому засіданні 05 квітня 2016 року, тобто після відкриття апеляційного провадження, чим було порушено вимоги частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року, тому ухвала апеляційного суду Запорізької області від 04 березня 2016 року про відкриття провадження у справі також підлягає скасуванню.

З огляду на викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з урахуванням усталеної практики ЄСПЛ та порушення апеляційним судом норм процесуального права дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково, ухвали про відкриття провадження у справі та про поновлення строку на апеляційне оскарження, а також рішення апеляційного суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409-415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 04 березня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 05 квітня 2016 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 26 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

А.С. Олійник

С.О. Погрібний

О.В. Ступак