Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.10.2020 року у справі №278/1659/18

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 278/1659/18

провадження № 61-12638св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Яремка В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Тетерівської сільської ради Житомирського району Житомирської області,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року у складі судді Зубчук І. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 28 травня 2019 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Коломієць О. С., Шевчук А. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У червні 2018 року заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Тетерівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. Житомирською місцевою прокуратурою забезпечується процесуальне керівництво у кримінальному провадженні від 02 листопада 2016 року № 120160601700001392. Під час досудового розслідування встановлено, що на підставі державного акта від 29 грудня 2002 року серії ІІІ-ЖТ № 003187, виданого Буківською сільською радою, у власності ОСОБА_2 перебувала земельна ділянка площею 0,0832 га, розташована на території с. Буки Буківської сільської ради, яка призначена для ведення садівництва.

Вказаний державний акт виданий на підставі рішення виконавчого комітету Буківської сільської ради від 19 жовтня 1994 року. 05 лютого 2010 року ОСОБА_2 подарував земельну ділянку ОСОБА_1. Зазначена земельна ділянка була передана у приватну власність ОСОБА_2 з порушенням вимог законодавства, оскільки рішення про її безоплатну передачу не приймалось, що підтверджується листом архівного сектору Житомирської районної державної адміністрації від 20 лютого 2018 року, а також копією цього рішення. Допитаний як свідок у кримінальному провадженні ОСОБА_3, який з 1994 року до 2006 року обіймав посаду голови Букинської сільської ради, пояснив, що він не підписував державний акт на право приватної власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку. Висновком експерта Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 07 липня 2017 року встановлено, що підпис від імені ОСОБА_3 у державному акті на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЖТ № 003187, який виданий ОСОБА_2, виконаний ймовірно не ОСОБА_3, а іншою особою. У листі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області міститься інформація про те, що технічна документація із землеустрою, на підставі якої ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, в управлінні відсутня. Передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка належить до земель водного фонду й розташована у прибережній захисній смузі, на відстані 1 м від урізу води р. Тетерів, що підтверджується протоколом огляду місця події від 12 травня 2017 року.

У зв'язку з викладеним позивач просив суд визнати недійсним державний акт від 29 грудня 2002 року серії ІІІ-ЖТ № 003187 на право приватної власності на вказану земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_2, витребувати цю земельну ділянку з володіння ОСОБА_1 та скасувати запис про державну реєстрацію права власності останнього на спірну земельну ділянку.

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 28 травня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з відсутності законних підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено неправомірності набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У червні 2019 року заступник прокурора Житомирської області звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просиврішення Житомирського районного суду від 19 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 28 травня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов прокурора в інтересах держави задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що Буківською сільською радою рішення про передачу спірної земельної ділянки ОСОБА_2 не приймалося, відповідна документація не затверджувалась, тобто ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку без волевиявлення власника земельної ділянки - Буківської сільської ради. Суди не врахували зазначені доводи позивача та не надали належної оцінки доказам у справі щодо віднесення цієї земельної ділянки до земель водного фонду та неможливості її перебування у приватній власності.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон № 460-ІХ, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон № 460-ІХ (08 лютого 2020 року).

Касаційну скаргу у цій справі подано у червні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law44~.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що усуді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності ~law45~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Суди встановили, що 29 грудня 2002 року Буківською сільською радою на ім'я ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0832 га, розташовану на території с. Буки Буківської сільської ради, яка призначена для ведення садівництва.

Зазначений державний акт виданий на підставі рішення виконавчого комітету Буківської сільської ради від 19 жовтня 1994 року.

05 лютого 2010 року ОСОБА_2 подарував вказану земельну ділянку ОСОБА_1, що підтверджується договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С. Л. та зареєстрованим у реєстрі за № 293.

Згідно з протоколом допиту свідка ОСОБА_3 від 25 квітня 2017 року на час видачі вказаного державного акта він обіймав посаду голови Буківської сільської ради, проте не підписував цей державний акт.

За протоколом огляду місця події від 12 травня 2017 року, складеним слідчим Житомирського РВП Житомирського ВП ГУНП в Житомирській області, відстань від краю спірної земельної ділянки до урізу води р. Тетерів становить 1 м.

Відповідно до експертного висновку від 07 липня 2017 року № 1/802, проведеного в межах кримінального провадження № 12016060170001392, підпис від імені ОСОБА_3 між друкованим текстом "голова Буківської сільської Ради народних депутатів" та "ОСОБА_4" у державному акті на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЖТ № 003187, який виданий 29 грудня 2002 року ОСОБА_2, виконаний, ймовірно, не ОСОБА_3, а іншою особою.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. подібні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90)).

Щодо вирішення позовної вимоги про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку

Відповідно до частини 1 статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України)громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених ЗК України (тут і далі в частині вирішення вказаних вимог - у редакції, чинній на час видання державного акта).

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2 статті 116 ЗК України).

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина 1 статті 125 ЗК України).

Відповідно до частини 1 статті 126 ЗК Українидо 01 січня 2013 року право власності на земельну ділянку посвідчувалося державним актом, крім випадків, визначених частиною 2 цієї статті; а у редакції, чинній з 01 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Державний акт на право приватної власності на землю, на право колективної власності на землю або право постійного користування землею видається на підставі рішення Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, а на право власності на землю - на підставі рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, міської, селищної, сільської ради (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43у редакції, чинній на час видання державного акта).

Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Враховуючи вказане, а також те, що зміна власника земельної ділянки водного фонду можлива лише у випадках, визначених у статті 59 ЗК України, можна дійти висновку для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним (див. постанову від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99)). Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду. А тому в її задоволенні суди попередніх інстанцій мали відмовити.

Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 20220 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19).

Отже, у цій справі відсутні правові підстави для визнання недійсним державного акта від 29 грудня 2002 року серії ІІІ-ЖТ № 003187, виданого на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Буківської сільської ради від 19 жовтня 1994 року, з огляду на неефективний спосіб захисту.

Суди зазначеного до уваги не взяли та помилково зазначили, що підставою для відмови у задоволенні вказаної позовної вимоги є недоведення неправомірності набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку.

Тому рішення суду першої та апеляційної інстанцій у цій частині підлягає зміні щодо підстав відмови у позові.

Щодо вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною 2 статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною 1 статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди, а відповідно до частини 4 статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини 2 статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина 4 статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян для ведення особистого селянського господарства, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 61, 62 ЗК України та статтями 1,88-90 ВК України.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434 (далі - Порядок), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.

Отже, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Тому відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статті 59 ЗК України.

Такий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19).

Розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій вказаним обставинам належної правової оцінки не дали, не встановили, чи належить спірна земельна ділянка, яка передана на підставі рішення виконавчого комітету Буківської сільської ради у власність ОСОБА_2, до земель водного фонду, щодо яких установлено спеціальний правовий режим - обмеження в обороті (статті 20, 21, 60, 61 ЗК України та статті 88,89 ВК України), не з'ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не встановили, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не перевірив рішення суду першої інстанції на предмет його законності та обґрунтованості, не надав належної оцінки доводам позивача про те, що спірна земельна ділянка розташована біля р. Тетерів на відстані 1 м до урізу води, що суперечить вимогам статті 88 ВК України.

Тобто, суди уникнули оцінки доказів та встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, також не визначили, яким, з огляду на практику Великої Палати Верховного Суду, має бути належне матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до частини 1 статті 6 Земельного кодексу України 1990 року у відповідній редакції (далі - ЗК України 1990 року) громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для садівництва.

Проте прокурор стверджував, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, а за нормами ЗК України 1990 року землі водного фонду не можуть передаватись у колективну та приватну власність за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств (стаття 4).

Відхиляючи подані позивачем на підтвердження позовних вимог письмові докази (протокол огляду місця події (а. с. 36-37), висновок експерта Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 07 липня 2017 року (а. с. 27-31)), суд першої інстанції не звернув уваги на зміст статті 78 ЦПК України та не мотивував, з яких саме правових підставі він визнав ці докази недопустимими. Водночас апеляційний суд також погодився з цим висновком суду першої інстанції, не дослідивши указані докази та не давши їм оцінки у сукупності з іншими доказами (стаття 89, частина 2 статті 367 ЦПК України).

Тому рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 28 травня 2019 року в частині вирішення позовних вимог провитребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку підлягають скасуванню з направлення справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин 1 , 2 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною 4 статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржувані рішення першої та апеляційної інстанційухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне на часткове задоволення вимог касаційної скарги оскаржувані рішення першої та апеляційної інстанцій: в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку змінити, виклавши її мотивувальну частину частині в редакції цієї постанови; в частині вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку - скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді суд першої інстанції має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні чи дотримані вимоги статей 60 ЗК України, 88 ВК України при прийнятті передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2, перевірити та дослідити докази на підтвердження розташування спірної земельної ділянки на відповідній відстані до урізу води, врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах з вирішення подібних справ.

Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржувані судові рішення підлягають зміні та скасуванню з направленням справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області задовольнити частково.

Рішення Житомирського районного суду від 19 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 28 травня 2019 року в частині вирішення позовної вимоги заступника керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Тетерівської сільської ради Житомирського району Житомирської області до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 28 травня 2019 року в частині вирішення позовних вимог заступника керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Тетерівської сільської ради Житомирського району Житомирської області до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку скасувати.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик